До питання розуміння категорії правового забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

До питання розуміння категорії правового забезпечення

Харитонов Є.О., Харитонова О.І.

Харитонов Є.О. доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права НУ «Одеська юридична академія», Член-кореспондент НАПрН України. Харитонова О.І. доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права НУ «Одеська юридична академія», Член-кореспондент НАПрН України.

Приступаючи до розгляду проблем правового/юридичного забезпечення об'єктивних та суб'єктивних приватних прав, передусім, необхідно зазначити, що у літературі вираз «правове забезпечення» є широко вживаним у різному контексті: «правове забезпечення підприємництва», «правове забезпечення безпеки життєдіяльності», «правове забезпечення безпеки довкілля» тощо. Однак зазначений вираз вживається, зазвичай, як поняття «sui generis», не визначається, не розшифровується і не характеризується спеціально. Натомість, він непрямо розкривається через інші поняття, котрі вживаються як його синоніми: «правове регулювання», «правова база» тощо. При цьому, скажімо, «правова база підприємництва» визначається як сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, які визначають порядок створення підприємств, реєстрацію фізичних осіб-підприємців, їхні правові та організаційні форми, порядок організації виробництва, забезпечення його необхідними ресурсами, збут, систему оподаткування, відносини між державою та підприємцями, суб'єктів підприємницької діяльності між собою, а також дають підприємцям певні правові гарантії. Отже, в результаті маємо досить «розмите» уявлення про те, що таке правове забезпечення у цій галузі, а точніше, не маємо його зовсім, оскільки можемо з однаковим успіхом вести мову і про «правове забезпечення», і про правове регулювання», і про «нормативне регулювання» тощо. Тому звернемося до довідкових юридичних видань. І з'ясовуємо, що у вітчизняній Юридичній енциклопедії таке поняття не згадується. Проте, тут є визначення поняття правове регулювання, котре «забезпечується за допомогою спеціально створеного державою правового механізму» [1, с. 40]. Не міститься поняття «юридичне забезпечення» (чи «цивільно-правове забезпечення») і у Енциклопедії цивільного права України [2]. Фактично, ототожнюються поняття «правове забезпечення» та «правове регулювання» і у дослідженнях вітчизняних науковців [3, с. 155, 167, 180].

Оскільки нашим завданням не є огляд літератури, не будемо зупинятися на цьому питанні детальніше. Зазначимо лише, що навіть при випадково-вибірковому аналізі впадає в око відсутність розрізнення зовнішньо подібних, але різних за сутністю правових категорій. Можемо констатувати, що підхід, при якому не розрізняються «правове забезпечення» і «правове регулювання», є досить популярним і дає підстави вважати його проявом типового бачення сутності відповідних категорій.

Зустрічаються, щоправда, праці, у яких поняття «правове забезпечення» розглядається як складна категорія, котра не зводиться до правого регулювання якогось виду суспільних відносин. Так, О. В. Вишняков, розглядаючи напрями правового забезпечення зовнішньоекономічної інтеграції України, поділяє їх на загальні та окремі, визначаючи перший як зняття існуючих взаємних претензій між Україною і ЄС і перехід на новий ступінь відноси, і, відносячи до других імплементацію міжнародних договорів України та інших міжнародно-правових документів, регулювання підприємницьких відносин, інвестиційне регулювання та правову охорону іноземної власності, реформу судової системи та захист приватного бізнесу [4, с. 66-132]. Як випливає звідси, автор під ним має на увазі не тільки правове регулювання відповідних відносин, але також і вжиття, передусім державою, певних організаційно-правових заходів для досягнення певної мети. Проте, і в цьому випадку переважає аналіз вирішення завдань «правового забезпечення» за допомогою того самого правового регулювання.

Отже спробуємо визначитися стосовно поняття «правове забезпечення» та його відмінностей від суміжних, згаданих вище та інших, категорій. При цьому зазначимо, що у літературі йдеться, головним чином про «правове забезпечення». Таке найменування, звісно, можливе, однак з погляду зручності формулювань більш придатним видається термін «юридичне забезпечення», оскільки це дозволяє уникати недолугої конструкції «правове забезпечення права». Разом із тим, враховуючи традицію вживання згаданого позначення, будемо за необхідності послуговуватися й виразом «правове забезпечення».

«Забезпечення» у його повсякденному, побутовому значенні - це створення надійних умов для здійснення чого-небудь. Відповідно, «правове забезпечення» - це створення правовими засобами надійних умов для здійснення чого-небудь, вирішення якихось завдань, що являють інтерес для суспільства (держави).

У контексті розгляду питання про сутність та значення правового/юридичного забезпечення реалізації приватного права не може бути залишена поза увагою категорія «примус» («державний примус», «публічний примус»), оскільки правовий вплив (реалізація норм) на учасників суспільних відносин, а відтак і виконання забезпечувальної функції останніх здійснюється не тільки і не стільки шляхом переконання (заохочувального стимулювання), скільки шляхом примусу [5, с. 8]. Зокрема, можливість державного примусу до виконання вимог норм права, є однією з ознак, що дозволяє відрізняти їх від інших соціальних норм.

У вітчизняній юриспруденції були спроби розмежування державного та приватного примусу. При цьому називалися наступні відмінності між цими категоріями:

- сфера застосування державного примусу значно ширша, ніж сфера приватного примусу;

- суб'єкт реалізації державного примусу не є стороною (учасником) тих відносин, з яких випливає спір. Натомість, особа, яка застосовує приватний примус, як правило, є стороною спірних правовідносин;

- порядок (процедура) застосування державного примусу врегульована законом, тоді як процедура реалізації приватного примусу визначена в законі приблизно [6, c. 413-418].

Проте, поки що такі пропозиції виглядають недостатньо переконливими. Достатньо, хоча б, згадати про те, що у випадку «не спрацювання» приватного примусу суб'єкти відповідних відносин можуть перенести розгляд спору у суд, після чого їх стосунки продовжують розвиватися у межах «звичайного» правового регулювання. Якщо ж вони до суду не звертаються, то у разі відмови зобов'язаної сторони підкоритися приватному примусу, стосунки учасників таких відносин вибувають за межі правового поля (звісно, якщо при застосуванні приватного примусу не буде вчинено правопорушення).

Крім того, здається невиправданим використання у якості критерію розмежування зазначених понять тієї обставини, що сфера застосування одного з них є ширшою, ніж іншої. Це, радше, можна вважати наслідком реальної потреби у тому чи іншому інституті, яка існує у суспільстві, ментальності, правосвідомості людей тощо.

Тому більш коректним здається вести мову про «державний» примус» та «приватний примус, санкціонований державою», котрі врешті, можуть бути поєднані в узагальнюючому понятті «правовий» (юридичний) примус, Останнє, у свою чергу, фактично, є тотожним поняттю «державний примус».

Сутність державного примусу характеризується через його визначальні ознаки, до яких належить, зокрема, те, що він: здійснюється від імені держави її органами або іншими фігурантами; має правовий характер, оскільки застосовується у визначених законом формах, на законних підставах відповідними компетентними органами; здійснюється у зв'язку з неправомірною поведінкою учасників регулятивних правовідносин; відображає конфлікт між державною волею, вираженою у нормі права, та індивідуальною волею осіб, що її порушили; являє собою зовнішній вплив на суб'єкта з метою примусити його виконувати правові приписи, не допустити нових порушень тощо шляхом впливу на немайнову або майнову сферу конкретного суб'єкта права; є засобом забезпечення бажаної поведінки учасників правовідносин; здійснюється за допомогою юрисдикційних, правозастосовчих актів. правовий державний забезпечення

Ґрунтуючись на такому розумінні державного примусу, далі виходимо з того, що для забезпечення впровадження цивілізаційних феноменів, яким, зокрема, є концепт приватного права, у певне суспільство, держава, як механізм організації життя цього суспільства, має здійснювати в межах правового поля низку заходів. Таким чином відбувається (має відбуватися) «об'єктивізація» згаданих феноменів (у тому числі, права), перехід їх з абстрактного цивілізаційного рівня на рівень цінностей, категорій, інституцій відповідної держави. Нерідко, від держави вимагаються значні зусилля, щоб впровадити якісь бажані для більшості (або для правлячої еліти) цивілізаційні феномени, ідеологію тощо в життя суспільства. Прикладів такого впровадження можна навести багато. Наприклад, впровадження християнства, а потім визнання його державною релігією у Стародавньому Римі, хрещення населення багатьох європейських держав, хрещення Київської Русі тощо.

Хоча, очевидно, згадані зусилля має вживати не лише держава, а й суспільство в цілому, оскільки без цього процес іноді уповільнюється, а іноді взагалі стає неможливим. Така умова не є обов'язковою. Проте, у випадках, коли державі (самотужки чи з допомогою зовнішніх сил) вдається нав'язати суспільству цінності, котрі суперечать його генетичному коду, ментальності і природному шляху еволюції, існує велика вірогідність зворотності процесу. Прикладом може слугувати історія тих імперій, котрі прагнули (часом досить успішно) поширити на підвладні території свої власні цінності. Такі цінності після розпаду імперії зберігались тією мірою, наскільки вони відповідали прагненню колишнього підвладного суспільства. Чи не найбільш яскравим прикладом є історія СРСР з його виникненням, піднесенням і загибеллю, оскільки тут відбувалося щеплення не природних цінностей, а їх адаптованого до комуністичної ідеології варіанту.

У кожному разі, юридичне /правове забезпечення впровадження в життя суспільства ідеї права, як цивілізаційної категорії, не може полягати лише у виданні якихось нормативних актів та більш чи менш постійного та ефективного нагляду за їхньої реалізацією. Цілком очевидно, що зусилля держави є лише одним із засобів форм юридичного/ правового забезпечення. Отже, маємо розрізняти державне та недержавне (громадське) правове забезпечення.

Характеризуючи «державне правове забезпечення», маємо ще раз звернути увагу на необхідність розрізняти у цій галузі (втім, як і у інших) «правове» і «законодавче» забезпечення, що випливає з того, що поняття «право» і «закон» не є тотожними.

Що стосується класифікації діяльності держави (зусиль держави) по юридичному/правовому забезпеченню, то вона може виглядати таким чином: 1) методологічне та доктринальне забезпечення. Розробка концепції, визначення засад правового забезпечення тощо; підтримка певної доктрини права. Можливо, сюди варто віднести й ідеологічне забезпечення, як форму державних зусиль по створенню світоглядного підґрунтя, впровадження нових (обновлюваних) правових феноменів; 2) законодавче забезпечення. Сюди можна віднести видання законів та інших актів законодавства, санкціонування правових звичаїв та норм моралі, що стосуються об'єкта законодавчого забезпечення; 3) забезпечення належної реалізації норм законодавства, які стосуються об'єкта забезпечення, за допомогою відповідних державних інституцій, судової системи; 4) інформаційно-пропагандистське (виховне) забезпечення. Роз'яснення сутності положень, що впроваджуються, мети впровадження тощо. Правова освіта, яка здійснюється у певному напрямку; 5) організаційне забезпечення. Визначається орган (органи), що відповідають за ті чи інші напрями впровадження, їх компетенція, взаємодія тощо.

Що стосується недержавного (громадського) правового забезпечення, то до його форм, передусім, варто віднести: 1) світоглядне забезпечення, яке, очевидно, охоплює й правову ментальність населення суспільства. Цінності, інституції, категорії, поняття, які впроваджуються, мають або бути такими, що не суперечать світогляду більшості суспільства, або адаптованими до визнаних світоглядних засад; 2) доктринальне забезпечення - у тій його частині, що виникає незалежно від завдань держави щодо наукових розробок (і зацікавленості держави у таких розробках). Впровадження правових цінностей, системи права, правових інститутів, державних інституцій має відбуватися за умови забезпечення готовності до такого впровадження з боку правознавців - фахівців у цих та суміжних галузях; 3) правосвідомість населення. Правосвідомість може слугувати як стимулюючим, так і гальмуючим чинником. Цінності можуть впроваджуватися на вже існуюче підґрунтя, але, частіше, така основа формується у процесі впровадження.

Що стосується недержавних форм правового забезпечення, то тут зауважимо можливість існування значного розмаїття у світоглядних засадах, ментальності, поглядах фахівців, рівнях правосвідомості у різних верств населення, у різних регіонах тощо. Але це тема окремого дослідження.

Література

1. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К., Т.5. 2003.

2. Енциклопедія цивільного права України; відп. ред. Я. М. Шевченко. К., 2009. 952 с.

3. Вінник, О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: Монографія. К., 2003.

4. Вишняков О. К. Правове забезпечення зовнішньоекономічної інтеграції України : Монографія. Одеса, 2007.

5. Яковлев В. Ф. Гражданско-правовые средства обеспечения реального и надлежащего исполнения хозяйственных договоров / В. Ф. Яковлев. Гражданское право, эффективность и качество. Свердловск, 1977.

6. Горяйнов А. М. Самозахист як засіб приватного правового примус. Держава і право. 2011. Вип. 53. С. 413-418.

Размещено на Allbest.ru