Справедливість у праві: на перетині правотворчості і правозастосування

Размещено на http://allbest.ru

8

Національний університет «Одеська юридична академія»

Справедливість у праві: на перетині правотворчості і правозастосування

А. Крижановcький, доктор юридичних наук, професор,

завідувач кафедри загальної теорії права і держави

А. Гордієнко, аспірантка кафедри загальної теорії права і держави

Вступ

«Закон і справедливість - дві речі,

Які Бог з'єднав, а людина роз'єднала».

Право і справедливість мають спільне коріння (ius. латиною - це і право, і справедливість), історію становлення і розвитку. У цьому процесі кожен із зазначених феноменів отримав своє «власне» змістовне наповнення і самостійну соціальну та правову інституціоналізацію.

Водночас динаміка суспільного і правового розвитку з певною циклічністю актуалізує питання співвідношення права і справедливості, особливо у прикладному контексті.

У сучасних умовах очевидної значущості набуває проблема функціонування принципу справедливості як самостійного інструменту регуляції суспільних відносин.

У такому аспекті виявляє себе взаємна кореляція правотворчості та правозастосування в забезпеченні справедливості. Від того, на яких засадах побутують ці феномени, залежить якість правового устрою суспільства.

Основна мета правотворчості і правозатосування - упорядкування суспільних відносин, тому від ставлення суспільства до діючих правових приписів і їх застосування залежить досягнення зазначеної мети [1, с. 12-13].

Мета нашого дослідження -- з'ясування кореляційних взаємодій принципу справедливості із законотворчістю і правозастосуванням, а також формулювання теоретичних засад функціонування його як органічного регулятора суспільних відносин, який так само сприяє ефективній і належній реалізації права і вдосконаленню законодавства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Принцип справедливості є предметом уваги мислителів усіх часів - від Аристотеля, Платона, Діогена, Т. Гобса, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка до Дж. Роулза, Г. Кельзена та інших. Сучасні правники Ю.М. Оборотов, М.А. Мутасова, З.А. Добош, А.В. Ковальова, К.В. Горобець звертаються до осмислення принципу справедливості в контексті досліджень, а Н.А. Бааджи, А.А. Грінь, М.І. Козюбра, Н.П. Костюк, О.М. Семеній визначають його в якості центрального предмета своїх досліджень.

Водночас вітчизняними фахівцями не здійснювалися спроби предметних досліджень взаємодії правотворчості і правозастосування для забезпечення принципу справедливості.

Результати дослідження

Попри значну увагу філософів і правників до категорій «справедливість» і «принцип справедливості», ці категорії не мають однозначного змістовного статусу та законодавчого визначення. Водночас досягнення справедливості виступає метою і засобом правового регулювання, правовим інструментом забезпечення компромісу між учасниками правових відносин. Пошук такого компромісу є актуальним практично в кожній правовій ситуації, особливо конфліктній. Окрім того, це дуже непросте завдання для законодавця, коли він конструює закон, для учасників конкретних правових відносин і правозастосовних інституцій, оскільки, як зазначають дослідники, справедливість - це дуже чутливий феномен до змін у соціокультурній сфері, праві та законодавстві [2, с. 172]. Тому загальнотеоретична концептуалізація, з одного боку, та прикладна інструменталізація принципу справедливості, з іншого, можуть стати «кроками на зустрічних курсах», які призведуть до вироблення сучасної доктрини справедливості і ствердження конструктивної моделі цього принципу в діючому праві.

Аналізуючи наявний досвід у цій царині, необхідно враховувати, що подібні спроби раз у раз зіштовхуються з позиціями різних філософських підходів, шкіл праворозуміння, з особливостями офіційних доктрин і практики національних правових систем. Більше того, як застерігає

К. В. Горобець, «...справедливість є казуальною, її неможливо раз і назавжди визначити, надавши дефініцію, а необхідно інтерпретувати щодо кожної окремої справи» [3, с. 149]. Це міркування є цілком справедливим, проте такий алгоритм відноситься до кожного принципу права, що не перешкоджає закріпленню багатьох із них у діючому законодавстві. Звісно, формальне, надмірно жорстке і статичне визначення справедливості - зовсім не та сучасна модель, яка здатна пройти доктринальну і прикладну експертизу на право бути відображеною в законі. Тим не менше, така важлива універсальна категорія як справедливість, має достатні підстави відображатися у правотворчій діяльності в якості загально правового принципу. Цей основоположний принцип здатний наповнювати своєю конотацією кожен нормативно-правовий акт, навіть враховуючи складні нелінійні процеси, які розгортаються нині у правовій сфері. Крім того, аналіз діючого вітчизняного законодавства дає підстави для висновку, що досягнення справедливості не є його актуальним пріоритетом, що так чи інакше виявляється також у спрямованості юридичної практики, функціонуванні правозастосовних інституцій.

Зважаючи на домінуюче у професійно-юридичній свідомості нормативістське праворозуміння, яке сповідує пошук відповідної правової норми для вирішення конкретної справи, нормативно-правове закріплення принципу справедливості у вітчизняному законодавстві вимагає ґрунтовної проблематизації у зовсім іншій моделі.

Нині ця проблема вирішена досить однобоко. Конституція України практично оминає цей принцип, згадуючи його тільки одного разу у статті 95, та й то в досить вузькому сенсі: «Бюджетна система України будується на засадах справедливого та неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами» [4]. А от Кримінальний кодекс України зазначений принцип не називає жодного разу.

Цивільний процесуальний кодекс використовує це поняття одного разу в 2-й статті, яка встановлює, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ... [5]. І тільки Кримінальний процесуальний кодекс України звертається до принципу справедливості аж вісім разів, причому як у концептуальному (щодо гарантування права на справедливий розгляд справи статтею 21), так і в інструментальному аспекті (ст.ст. 337, 388, 410, 414, 474, 450) [6]. Проте, як свідчать публікації фахівців у сфері кримінального та кримінально-процесуального права, саме через відсутність законодавчої дефініції існують значні розбіжності щодо розуміння принципу справедливості як у доктринальній кримінально-правовій юриспруденції, так і у прикладній, практичній. Цивільний кодекс України (п. 6 ст. 3) називає справедливість однією із загальних засад цивільного права разом із добросовісністю та розумністю. Оскільки законодавство не містить положень про співвідношення зазначених категорій, це зразу позначило дискусійність цієї норми щодо того, чи є принцип справедливості самостійним принципом цивільного права, чи слід розглядати його в якості елемента ширшого принципу у складі справедливості, добросовісності й розумності. На жаль, рамки і проблематика статті не дозволяють здійснити більш ґрунтовний аналіз цього питання. Втім і наявні приклади цілком наочно свідчать, що діюче законодавство України не повністю імплементує принцип справедливості у своє правове поле. Тому вимагає доктринальної розробки теоретико-методологічне підґрунтя щодо критеріїв змісту принципу справедливості у вітчизняній правовій системі України. Важливою передумовою цього слід назвати сприйняття принципу справедливості суспільною свідомістю. Ю. М. Оборотов підкреслював, що право як ціннісно-нормативна система завжди розрахована на її визнання народом, тобто легітимацію, що забезпечує її дієвість та ефективність.

Поза сумнівів, легітимність - це важлива основа того, щоб правовий механізм функціонував, оскільки навряд чи можна вирішити задачу правового впливу, не використовуючи такі правові інструменти, як стійкі процедури, формалізовані рішення і засоби державного примусу [7, с. 57]. Право - це інституціолізована справедливість, а тому порядок тільки тоді є правовим, коли він справедливий. Справедливість за такої умови мислиться як єдність, сума рівності та свободи. Отже, закони та інститути, наскільки б вони не були успішними, узгодженими й ефективними, мають бути або реформованими, або ліквідованими, якщо вони несправедливі [3, с. 121].

Принцип справедливості є свого роду «складовою частиною» принципу верховенства права, який визнається і діє відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України. Справедливість синергує з таким складником верховенства права, як домірність, що «...регламентує співвідношення між поставленою метою та засобами і способами її досягнення. В основу цього принципу покладено ідею, згідно з якою загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що придушує свободу окремої особи. Жодні спокуси обмежити дії особи, а тим більше зовсім зневажати її свободу, посилаючись на потребу боротьби з економічною кризою або іншими суспільними небезпеками, у демократичній державі, керованій верховенством права (правовладдям), не можуть бути виправданими. Саме у цьому реалізується ідея справедливості -- базової цінності, на якій ґрунтується право» [8, с. 86] (підкреслено нами - А.К. і А.Г).

Для вітчизняної системи правоза- стосування надзвичайно важливими є смислові акценти, позначені у законодавстві. Водночас, враховуючи очевидну обмеженість нормативноправового матеріалу щодо принципу справедливості, необхідно зазначити, що різні правозастосовні інституції України торують шлях у напрямку вироблення практико-орієнтованої доктрини його застосування. Зокрема, Касаційний цивільний суд Верховного Суду в Постанові від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц висловив свою правовому позицію щодо змісту принципу справедливості в царині реалізації права (правозастосування). Поновлюючи навчання студента українського ВНЗ (громадянина Федеративної республіки Нігерії), який прострочив виконання грошового зобов'язання у вигляді плати за навчання через затримку міжнародного грошового переказу, Верховний Суд наголосив на існуванні, крім законодавства, й інших соціальних регуляторів, зокрема норм моралі, традицій, звичаїв тощо. Як зазначається в Постанові, у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх у своїх правах та перед законом, а справедливе застосування норм права повинно мати передусім недискримінаційний підхід, неупередженість [9].

У цьому випадку йдеться саме про правозастосування, суб'єктом якого є український вищий навчальний заклад, який формально підійшов до розгляду питання щодо відрахування іноземного студента, порушивши баланс між інтересами навчального закладу та захистом прав студента-іноземця. Це рішення ілюструє реальність і дієвість принципу справедливості у сфері реалізації права. Дуже корисною у цьому сенсі є практика Конституційного Суду України (далі - КСУ), який у рішенні № 3-рп/2003 від 30.0l.2003 у справі № 1-12/2003 [10], зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення у правах. У рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004 КСУ також підкреслив роль справедливості в регулюванні суспільних відносин [11]. Справедливість, будучи однією з основних засад права, є вирішальною в разі визначення її як регулятора суспільних відносин, однією із загальнолюдських вимірів права. Пізніше КСУ до змісту принципу справедливості відніс такі категорії, як визначеність, ясність, недвозначність норм права. В іншому випадку забезпечення однакового застосування правової норми є неможливим, не виключає необмеженість тлумачення у правозастосовній діяльності, що неминуче стає наслідком свавілля (рішення КСУ від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005) [12].

Окремої уваги потребує забезпечення справедливості правозастосування в контексті дискреційних повноважень його суб'єктів. Касаційний адміністративний суд Верховного Суду Постановою від 30.07.2020 у справі № 826/10085/16, керуючись Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 від 11 березня 1980 року, зазначив, що дискреційними є такі повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто може обирати з кількох юридично можливих рішень те, яке він вважає найкращим за цих обставин [13]. Отже, дискреційні повноваження - це можливість діяти на власний розсуд, у межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожна з яких окремо є відносно правильною (законною). Науковці наголошують, що під час здійснення дискреційного повноваження мають додержуватися конституційні принципи, та підкреслюють необхідність дотримання принципів справедливості, розумності, пропорційності [14, с. 138; 15, с. 142; 16, с. 10]. А.А. Грінь наголошує на сукупності формально-юридичних (фактичні обставини, повноваження, компетенція, строки та інші) та змістовних (принципи верховенства права, законності, дотримання прав і свобод людини, добросовісності, розумності, справедливості) вимог, дотримання яких не дають стати розсуду джерелом свавілля [17, с. 19].

Цікавою, теоретично і практично значущою є проблема забезпечення принципу справедливості за відсутності закону (прогалин у праві) чи діючого несправедливого закону (в останньому випадку, на наше переконання, йтиметься про неправовий закон, або про не право). Осягнення цієї складної матерії потребує інноваційності як доктринального, так і практичного мислення, оскільки, як констатують дослідники, не завжди норми закону відповідають справедливим судовим рішенням [18, с. 128] (підкреслено нами - А.К. і А.Г.). Вітчизняним правозастосовникам може стати у нагоді західноєвропейська традиція, презентована Рене Давидом [19]. Ідеться про звичаї secundom legem (на доповнення до закону), praeter legem (окрім закону) та adversus legem (проти закону). Сутність цих звичаїв у правозастосуванні полягає в тому, що, наприклад, secundom legem, які відіграють найважливішу роль, слугують з'ясуванню сенсу тих термінів і положень закону або судового рішення, які вживаються в особливому, відмінному від загальнопоширеного, значенні (зловживання правом, розумна ціна тощо). суспільний правозатосування справедливість

Звичаї praeter legem (замість закону) застосовуються в разі прогалин у праві, а contra legem і adversus legem (проти закону) - в разі колізії закону і звичаю. Можливість застосування praeter legem у цивільному праві України витікає з положень п. 2 ст. 8 Цивільного Кодексу України: в разі неможливості використати аналогію закону, цивільні відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Причому вітчизняній судовій практиці відомі непоодинокі випадки прямого чи опосередкованого застосування звичаїв задля вирішення цивільних справ. Зокрема, застосування принципу справедливості замість закону та всупереч закону обґрунтовує Господарський суд Харківської області в рішенні від 25.03.2021 у справі № 922/4304/20 [20]. А Касаційний цивільний суд Верховного Суду в Постанові від 16 січня 2019 р. у справі № 521 /17654/ 15-ц, окрім загальних засад цивільного законодавства,застосував ще й одну з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem» («У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права») [21]. Ці приклади, хоча вони ще не є масовими, тим не менше самим своїм фактом свідчать про поступовий відхід вітчизняної судової системи від радянської і пострадянської позитивістської традиції і рух у напрямку розбудови в Україні судівництва на загальноєвропейських засадах. Досить знаковим є й реагування владних інстанцій на прояви порушень справедливості суддями в конкретних справах.

Дуже цікаві новації спостерігаються в дисциплінах кримінально-правового циклу. Звертають на себе увагу спроби феноменології справедливості, виявлення її пов'язаності з основними категоріями кримінально-правової сфери. Ця проблема справедливості набула чи не найгострішого і водночас своєрідного ціннісно-інструментального забарвлення. Для кримінальної юстиції справедливість відіграє особливу роль, а тому її концептуальні, ціннісні виміри є важливим чинником застосування під час вирішення питань прикладного і практичного рівня. Передусім, зважаючи на зв'язок кримінального права з найважливішими людськими цінностями (життя, здоров'я, свобода, гідність, власність та інші), є всі підстави вважати, що справедливість має пронизувати всі складники кримінально-правового регулювання - кримінальне законодавство, процес притягнення до кримінальної відповідальності, виконання покарання, наглядову пробацію та інші. Саме тому дослідники віддають принципу справедливості перше місце в ієрархії загально правових принципів кримінального права. Принцип справедливості охоплює своїм змістом усі інші принципи, які, по суті, конкретизують його. О.С. Олійник наголошує, що в разі виникнення правових колізій під час розробки кримінального законодавства або його застосування, питання має вирішуватися саме відповідно до принципів справедливості [22, с. 12]. О.А. Кучинська фокусує увагу на тому, що не може бути законного, але несправедливого рішення, так само, як і справедливого рішення, прийнятого з порушенням закону. Принцип справедливості... виконує координуючу роль у системі українського законодавства. Він проходить «червоною смугою» через усі принципи кримінального судочинства, визначає їхню дію в конкретних умовах простору й часу [23, с. 9-10]. Науковці обгрунтовують необхідність доповнення Кримінально-процесуального кодексу України нормою, яка би закріпила принцип справедливості як визначальний принцип кримінального судочинства.

Висновки

Завдяки впровадженню принципу справедливості в законодавство й діяльність правозастосовних інституцій може досягатися синергетичний ефект: з одного боку, це є передумовою підвищення якості й ефективності правового регулювання суспільних відносин, поваги до права з боку суспільства, а з іншого - сприяє соціальній спрямованості правозастосовної діяльності та покращенню іміджу її суб'єктів. Здійснене авторами дослідження дає підстави стверджувати, що, попри певну імплементацію принципу справедливості у вітчизняне законодавство і правозастосовну практику, його потенціал як смислоутворюючого і системоорганізуючого витоку для доктринальної, прикладної і практичної юриспруденції є не досить використаним. Наявність проблем функціонування вітчизняної юстиції є свідченням того, що існуючі нормативно-правові конструкції справедливості потребують удосконалення, тому завданням доктринальної юриспруденції є ґрунтовне дослідження цієї проблематики з метою розроблення таких правових і моральних механізмів, які би спонукали суб'єктів правозастосування не тільки формально керуватися абстрактним принципом, але й «шукати» і стверджувати справедливість у кожній справі. Проблема справедливості права і справедливості у праві є масштабною та комплексною, а також досить актуальною, тому потребує ґрунтовної уваги як філософської, загальнотеоретичної, так і прикладної, практичної юриспруденції, а також використання сучасної міждисциплінарної методології, соціокультурного підходу, інших сучасних засобів наукового пізнання.

Анотація

Статтю присвячено аналізу взаємодії правотворчості та процесу правозастосування за забезпечення принципу справедливості. Авторська дослідницька гіпотеза ґрунтується на тому, що роль і місце принципу справедливості як органічного регулятора суспільних відносин визначається якістю його законодавчого закріплення, а також ступенем реалізації на практиці.

У статті розкрито причини актуалізації принципу справедливості в рамках правотворчої та правозастосовної діяльності в сучасних умовах. Проаналізовано проблему формулювання принципу справедливості в діючому вітчизняному законодавстві, обґрунтовано необхідність його нормативного закріплення та визначення основних змістовних характеристик.

Проаналізовано втілення принципу справедливості в ціннісно-нормативній системі права та важливість його легітимації, що забезпечить дієвість, ефективність нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Визначено, що принцип справедливості є свого роду складовою частиною принципу верховенства права, який визнається і діє у правовій системі України, зокрема в законах, що мають бути пронизані ідеями справедливості, свободи та формальної рівності.

Досліджено два юридичні конструкти - застосування принципу справедливості замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Розкрито зміст справедливості через категорії неупередженості, безсторонності, недискримінаційного підходу. Особливої значущості принцип справедливості набуває під час здійснення дискреційних повноважень та задля подолання прогалин у праві. Автори доходять висновку, що «дефіцит» справедливості у правозастосуванні спонукає до відповідних корекцій законодавства, а її «брак» у законі має компенсуватися правозастосуванням.

Ключові слова: принцип справедливості, верховенство права, пра- вотворчість, реалізація права, право- застосування.

Abstract

The principle of justice: at the itersection of law-making and law- enforcement

Kryzhanovsky A., Gordyenko A.

Two legal constructions are being studied - the application of the principle of justice instead of the law (praeter legem) and against the law (adversus legem). The content of justice is revealed through the categories of impersonality, impartiality and nondiscrimination. The principle of justice assumes particular importance in the exercise of discretionary powers and in addressing gaps in the law. The authors conclude that the «deficit» of fairness in law enforcement prompts appropriate adjustments of legislation, and its «lack» in law should be compensated by law enforcement.

Key words: the principle of justice, supremacy of law, law-making, realization of law, law-enforcement.

Література