Міжнародно-правове підґрунтя розвитку права на справедливий суд у конституційному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародно-правове підґрунтя розвитку права на справедливий суд у конституційному праві України

Завальнюк Ігор Вікторович,

кандидат юридичних наук, суддя

(Одеський окружний адміністративний суд, м. Одеса, Україна)

У статті здійснено комплексний аналіз міжнародно-правового підґрунтя розвитку права на справедливий суд у конституційному праві України. Доведено, що право на справедливий судовий розгляд в конституційному розумінні - це комплексне суб'єктивне право особи, що закріплюється й гарантується міжнародними та внутрішньодержавними нормами, являє собою сукупність процесуальних прав, здійснення яких залежить не від волевиявлення особи, якій воно належить, а від дій органів та осіб, які розглядають справу, і застосовуваних процедурних правил. Наголошено, що міжнародне співтовариство виробило й закріпило в міжнародних актах основні процесуальні гарантії, що пред'являються до справедливого судового розгляду по спорах про право. Зазначено, що до таких гарантій передусім відносяться право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами; неупередженість судового розгляду спору; рівність усіх перед законом і судом. Визначено, що дійсна справедливість внутрішньодержавних судових процедур у тому числі й у рамках процесуальної діяльності повинна забезпечуватися комплексом гарантій, що являють собою низку вимог, які пред'являються як до держави в цілому, так і до її органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Доведено, що зазначені вимоги стандартизовані нормативними актами уповноважених міжнародних органів і являють собою мінімальний набір правил, яким повинна відповідати внутрішньодержавна правова система, метою якої є забезпечення справедливого судового розгляду. Констатовано, що реалізацію вимог справедливості при судовому розгляді справ усередині держави гарантує низку спеціальних міжнародних судових органів, уповноважених безпосередньо вирішувати справи, за якими вже прийняті несправедливі рішення внутрішніх судів. Визначено, що, крім того, справедливе судочинство забезпечується зобов'язанням держави дотримуватися загальновизнаних положень міжнародного права; системою контролю за законністю діяльності судів та інших правоохоронних органів; створенням реальної можливості для використання всіх передбачених законом засобів захисту прав будь-якою зацікавленою особою. Наголошено, що сьогодні в результаті приєднання до юрисдикції ЄСПЛ українські механізми судового контролю прав учасників процесу в Україні отримали підтримку у вигляді міжнародного судового контролю. Зроблено висновок, що особливістю розвитку сучасних правових систем є не тільки вплив загальновизнаних норм і принципів міжнародного права на конституції держав, а й зворотний процес, у рамках якого відбуваються зміни загальновизнаних норм і принципів міжнародного права під впливом конституцій низки демократичних держав, головною цінністю яких проголошені права людини.

Ключові слова: справедливість, судовий захист, судовий розгляд, конституційне право, правова сфера, права людини, правосуддя, Європейський суд з прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, законність.

INTERNATIONAL LEGAL BASIS FOR THE DEVELOPMENT OF THE RIGHT TO A FAIR TRIAL IN THE CONSTITUTIONAL LAW OF UKRAINE

Zavalniuk Ihor Viktorovych,

Key words: Justice, judicial protection, judicial review, constitutional law, legal sphere, human rights, justice, European Court of human rights, International Covenant on civil and political rights, legality.

Постановка проблеми

З огляду на те що поняття справедливості змінюється в різні історичні епохи, сама постановка питання про загальне поняття справедливості, на наш погляд, стає необхідною, особливо коли мова йде про її трактування з точки зору глобальних інтересів людства, природних і невід'ємних прав людини. Що стосується конституційного права, то дослідження поняття справедливості є невід'ємною частиною теоретичної основи права на судовий захист, права на змагальний судовий процес, права на законний і справедливий розгляд. Вимога справедливого суду є основоположним початком діяльності з урегулювання спорів, віднесених до компетенції судів. Вихідним законодавчим джерелом цієї вимоги стала Конституція України, яка відображає демократичні принципи побудови сучасного українського суспільства. Поряд з іншими фундаментальними положеннями Конституція України опосередковано вказує на віру в справедливість як на історичну традицію і невід'ємну частину моральної основи соціальної організації в рамках нової української державності. Таким чином, дослідження конституційно-правових аспектів здійснення справедливості особливо в ході судового розгляду на сучасному етапі становить значний теоретичний і практичний інтерес. Проблема справедливості судового розгляду в конституційно-правовому полі має багатогранний характер, її розгляд у силу цього передбачає всебічний комплексний підхід, дослідження різних аспектів. справедливий суд конституційне право

Метою статті є комплексний аналіз міжнародно-правового підґрунтя розвитку права на справедливий суд у конституційному праві України.

Питанням дослідження поняття справедливості у сфері конституційного права присвячено увагу таких учених, як Р. Авдюгін, О. Антонюк, М. Аракелян, Н. Баннікова, Ю. Барабаш, О. Біляєвська, В. Бойко, В. Бонт- лаб, В. Грибанов, П. Єлісейкін, Г. Жилін, А. Жуковський, А. Колодій, П. Крашенні- ков, В. Колісник, Т. Маляренко, Т. Партико, П. Рабинович, Ю. Самович, Г. Тимченко, Ю. Тодика, М. Хавронюк, З. Шевчук та інші.

Виклад основного матеріалу

Дослідження права на справедливий суд є невід'ємною частиною теоретичної основи конституційного права на судовий захист, на змагальний судовий процес, на законне і справедливе вирішення правового конфлікту. Право на справедливий суд являє собою право особи, що закріплюється в ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі - ЄКПЛ), яка гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, при визначенні цивільних прав та обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі [6]. У Конституції України сьогодні, на жаль, неповною мірою розкривається зазначене положення. Так, у ст. 55 Конституції України зазначено: «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом. Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [2]. Як видно зі змісту зазначеної статті, вона розкриває тільки окремі аспекти права на справедливий суд і зовсім не згадує відповідного терміну. Справедливим буде зазначити про існування Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, яким урегульовується сучасне законодавство відповідно до вимог ЄКПЛ, але варто визнати, що положення Конституції України потребують ефективнішого вдосконалення в цьому контексті.

В Україні дотримання вимог справедливості при вирішенні справ судами забезпечується не тільки Конституцією і внутрішнім законодавством, а й комплексом міжнародно-правових норм, реалізація яких відбувається під безпосереднім контролем низки уповноважених органів світового співтовариства. Зазначена обставина й обумовлює роль і місце міжнародних стандартів справедливості при розгляді справ органами вітчизняного судочинства.

Правові стандарти, що стосуються права на справедливий судовий розгляд, усе глибше проникають у внутрішнє законодавство України, стають частиною її правової системи.

Особливість міжнародно-правових стандартів справедливого судового розгляду полягає в тому, що вони являють собою не тільки сукупність правил, розроблених і затверджених компетентними міжнародними організаціями. Вони також нерозривно пов'язані із системою юридичних гарантій, що забезпечують реалізацію стандартів справедливості при вирішенні справ, що становлять компетенцію судів тієї чи іншої держави. Тому питання про сутність міжнародно-правових стандартів справедливості варто розглядати як в аспекті змісту зазначених стандартів, так і в аспекті їх реалізації за допомогою системи міжнародних гарантій і юридичних механізмів.

Джерелом вимог справедливості судового розгляду, як і будь-якої іншої міжнародно-правової категорії, спочатку було законодавство окремих держав. Як правило, вимога справедливості закріплювалася в законодавстві тієї чи іншої держави у вигляді сукупності норм, що забезпечують ефективний захист прав суб'єктів процесу, а також найбільш оптимальне поєднання засобів і цілей слідчої та судової процедури.

Серед найбільш ранніх джерел, які згадували про необхідність дотримуватися правил, що забезпечували справедливий судовий розгляд, можна назвати такі правові пам'ятки, як Англійська Велика Хартія Вольностей 1215 року (п. 40) Саксонське Зерцало 1230 року (§ 1 ст. 33); Швабське Зерцало 1275 року; Литовський статут 1529 року (ст. ст. 1, 7, 9, 20); Хабеас Корпус Акт 1679 року (ст. ст. VI, Х) та інші документи [11].

Пізніше окремі положення англійського загального права (common law), що регламентували порядок здійснення справедливого судового вирішення справ, були відтворені в Конституції США. Вимога справедливості, закріплена в цьому документі, отримала своє остаточне оформлення після прийняття шостої поправки до Конституції, яка свідчила: «... у всіх випадках кримінального переслідування обвинувачений має право на швидкий і публічний суд неупереджених присяжних того штату й округу, де скоєно злочин; причому цей округ повинен бути заздалегідь установлений законом; обвинувачений має право на інформування про характер і підстави обвинувачення, на очну ставку зі свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків, що показують на його користь, і на допомогу адвоката для свого захисту» [10].

Значення цієї поправки полягає в тому, що вимога справедливості перестала бути юридичною абстракцією, яка тлумачиться кожним правозастосовником у міру свого розуміння. Вимога справедливості вперше постала в нормативному документі у вигляді чітко встановлених правил судочинства, сукупність яких дійсно гарантувала обвинуваченому право на справедливий розгляд і вирішення його справи.

Згодом конкретизація вимоги справедливості була сприйнята багатьма державами. У законодавстві тієї чи іншої країни вимога справедливого судового розгляду й вирішення справ формулювалася у вигляді низки таких основних гарантій судочинства:

- презумпція невинуватості;

- незалежність і неупередженість суду;

- гласність, усність судового розгляду;

- право на судовий захист або право доступу до правосуддя;

- здійснення правосуддя тільки судом.

Таким чином, джерелом міжнародних стандартів справедливого судового розгляду спочатку стали нормативні вимоги до слідчої та судової процедури, закріплені у внутрішньому законодавстві низки держав. Поступово у зв'язку з розвитком права вимога справедливості було конкретизована і представлена в законодавстві найбільш демократичних держав у вигляді низки обов'язкових правил, на яких ґрунтувалося те чи інше національне судочинство. У міру поширення процесів демократизації основні правила справедливого судового розгляду знаходили своє відображення в законодавстві все більшого числа держав. Так, право на справедливий судовий розгляд (the right to a fair trial) було закріплено в конституціях Швейцарії (ст. 32), Португалії (ст. 20), Іспанії (ст. 24), Японії (ст. 32), Італії (ст. 24), Греції (ст. 20), Кіпру (ст. 30) [11].

Зазначені процеси, каталізатором яких стало завершення Другої світової війни і створення Організації Об'єднаних Націй, призвели до певної уніфікації законодавства практично всіх розвинених країн у частині, що стосується справедливого судочинства. Саме це й стало передумовою для розробки і прийняття загальновизнаних світових стандартів справедливості, джерелом яких повинні були стати норми міжнародного права.

Говорячи про те, що національне законодавство стало передумовою норм міжнародного права, що регулюють порядок здійснення справедливого судочинства, варто згадати й про зворотний процес. У цьому випадку мається на увазі становлення національного законодавства під впливом загальновизнаних світових стандартів як результат демократичних змін у низці держав післявоєнного періоду. Саме наслідком таких процесів стало закріплення права на справедливий судовий розгляд у Конституції Хорватії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови, Киргизстану тощо. При цьому необхідно відзначити, що більшістю із цих конституцій вимоги справедливості судового розгляду конкретизуються у вигляді низки правил, що забезпечують доступ до суду, публічність судового розгляду, право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги, правила незалежності й неупередженості суду, рівності сторін тощо [5].

Історично першим джерелом міжнародного права, що містить стандарти справедливого судочинства, є Загальна декларація прав людини 1948 року. Спеціальної статті, присвяченої судам і правосуддю, у Загальній декларації немає. Особливістю положень Загальної декларації є поширення її правил на всі види судочинства. При цьому Загальна декларація враховує можливості судочинства в рамках будь-якої держави [10].

Загальна декларація містить низку принципових положень, що стосуються здійснення судочинства на засадах справедливості. Насамперед до такого роду норм відносяться правила ст. 10, що регламентує здійснення правосуддя з дотриманням вимог справедливості.

В інших статтях Загальної декларації вимога справедливого судочинства конкретизується й постає у вигляді низки прав, невід'ємно властивих кожному суб'єкту, який звернувся за судовим захистом. Наприклад, у ст. 8 Загальної декларації встановлюються правила, що регулюють порядок захисту порушених прав: «Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом» [10].

З аналізу змісту ст. 8 випливає, що її норми являють собою низку окремих правил, сукупність яких забезпечує реалізацію засад рівності й еквівалентності при розгляді та вирішенні справи в суді. До цих правил відносяться положення про рівне право всіх на звернення до суду, а також про право на компетентний суд, здатний у рішенні встановити дійсний еквівалент між діяльністю учасників спірних правовідносин і результатом вирішення спору. У зв'язку з цим у національному законодавстві держав установлюються правила підвідомчості. Підвідомчість покликана встановити той судовий орган, який у силу своїх властивостей і покладених на нього обов'язків найкращим чином здатний задовольнити потребу особи в судовому захисті. Регулювання права на звернення за судовим захистом правилами про підвідомчість ні в якому разі не має створювати обмежень для реалізації права на судовий захист і перешкоджати доступу до правосуддя [9].

Загальна декларація не обмежується лише вимогою здійснення судочинства на засадах справедливості. У статтях цього документа поняття справедливості конкретизується й постає у вигляді низки правил, комплексна реалізація яких гарантує справедливе суддівство. Тому Загальна декларація прав людини 1948 року повною мірою відноситься до джерел, що містять міжнародні стандарти справедливого судочинства.

Крім вищевказаних, Загальна декларація містить й інші правила, що відносяться до стандартів справедливого судочинства, а саме: забезпечення всіх осіб усіма можливостями захисту прав, презумпція невинності (ст. 11). Якщо перше положення ст. 11 є похідним від засад рівності як основного складника стандарту справедливого судочинства, то норма про презумпцію невинності в найширшому сенсі є похідною від правила еквівалентності. У цьому аспекті сенс презумпції невинності полягає в тому, що ніхто не може бути обмежений у правах судовим рішенням до тих пір, поки не буде встановлено зв'язок між діями цього суб'єкта й результатом, що став приводом для звернення до суду [7].

Також до міжнародно-правових джерел, які встановили світові стандарти справедливого судового розгляду, варто віднести Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року (далі - Пакт). У пункті 1 ст. 14 Пакту містяться такі правила справедливого судочинства: «Усі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожен має право ... при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі Закону» [3].

По суті, у вищевказаній статті встановлюються такі категорії, що становлять такі складники справедливості, як рівність та еквівалентність. Рівність проявляється в установленому правилі, що всі особи рівні перед судовими органами. У цій статті передбачені також гарантії справедливого розгляду, зокрема незалежний і неупе- реджений суд, вимога публічності, заборона на розгляд справи надзвичайними судовими органами.

У Пакті також указується, що число правоохоронних органів, покликаних захищати й відновлювати порушені права, не має обмежуватися виключно органами судочинства. У пункті 3 (б) ст. 2 зазначено: «Захист і відновлення порушеного права повинні здійснюватися компетентними судовими, адміністративними або законодавчими органами або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави» [3].

Тільки компетентний орган може кваліфіковано застосувати норми права й тим самим на практиці створити всі необхідні умови для встановлення еквівалентності дії та результату стосовно суб'єктів розглянутих правовідносин.

Таким чином, справедливість судового розгляду забезпечується не тільки вимогами, що пред'являються до судів, а й наявністю в державі системи правоохоронних органів, що контролюють діяльність один одного на предмет відповідності вимогам законодавства.

Крім цього, у Пакті міститься й низка інших гарантій, що забезпечують реалізацію права на справедливий судовий розгляд. У пункті 3 (а) ст. 2 Пакту передбачено обов'язок кожної держави-учасниці забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було вчинено особами, які діяли в офіційній якості. Тим самим підкреслюється важливість такого складника справедливого судового розгляду, як доступ до правосуддя й захисту, що, у кінцевому підсумку, є похідною від правила рівності всіх перед законом і судом (п. 1 ст. 14 Пакту) [3].

Крім того, Пакт містить ще одне важливе положення, яке має розглядатися як складовий елемент права на справедливий судовий розгляд. Це положення встановлює як обов'язкове правило надання сторонам, суду й іншим органам можливості виправлення судових помилок (п. 6 ст. 14 Пакту) [3].

Таким чином, правила, що становлять зміст Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, дають змогу віднести цей документ до найбільш важливих джерел міжнародних стандартів справедливого судового розгляду. Аналіз цього нормативного акта показує, що справедливість судового розгляду не вичерпується виключно набором правил судочинства, а й підкріплюється належною організацією судової влади в державі.

До судоустрійних гарантій справедливого судового розгляду варто віднести, зокрема, незалежність суду. Незалежність суду є невід'ємною складовою частиною справедливого судового розгляду, тому що забезпечує рівність усіх учасників змагального процесу й правильне застосування норми до оскаржених правовідносин. У зв'язку з цим важливе місце в переліку джерел міжнародних стандартів справедливого судового розгляду займають «Основні принципи, що стосуються незалежності судових органів», яких Генеральна Асамблея запропонувала урядам дотримуватися та які рекомендовано приймати в межах національного законодавства та практики в Резолюції 40/146 від 13 грудня 1985 року. Ця Резолюція формулює принципи, гарантії, дотримання яких дає змогу державам забезпечити незалежність національних судових органів [5].

Зазначений документ прийнятий у розвиток положень, закладених у Загальну декларацію прав людини 1948 року, про що йдеться в преамбулі «Основних принципів». В «Основних принципах» незалежність судових органів трактується як важливий складник справедливого судочинства. Згідно зі ст. 6, саме незалежність надає судовим органам права й вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду та дотримання прав сторін. Тим самим підкреслюється обов'язковість дотримання неупередженості суду як складової частини справедливого судового розгляду й вирішення юридичних справ, що входять до компетенції судів [8].

Найзначнішим актом у сфері захисту прав людини є ЄКПЛ. Стаття 6 ЄКПЛ закріплює право на справедливий судовий розгляд: «Кожен у разі спору про його громадянські права й обов'язки або при пред'явленні йому будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі Закону» [2].

ЄКПЛ конструює право на справедливий судовий розгляд, яке включає три цілком самостійні блоки прав, визнаних узагалі за всіма людьми й особами, які опинилися в особливо скрутному становищі:

- право на судовий розгляд, що відповідає певному наборові базисних процесуальних вимог;

- презумпція невинуватості;

- права, що належать усім тим, хто звинувачується в кримінальному злочині.

Стаття 6 ЄКПЛ застосовується до розгляду по двох категоріях справ: пов'язаних «із визначенням цивільних прав та обов'язків» або «кримінальним обвинуваченням». Необхідно зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) не розробив загального поняття «громадянських прав». Проте з документів, що відображають практику ЄСПЛ, випливає, що цей міжнародний орган при вирішенні цього питання виходить із «матеріального змісту тих наслідків, які випливають із положень внутрішнього права», а не з його класифікації за внутрішнім правом. Крім того, згідно зі ст. 6, усі права, які, відповідно до прийнятої в ЄКПЛ автономної класифікації, вважаються «приватними», розуміються як «цивільні». У сумнівних випадках ЄСПЛ виходить з аналізу спору на предмет «переважання приватних рис». В останньому випадку такі права ЄСПЛ уважає цивільними [2].

Таким чином, ЄСПЛ визначає термін «цивільні права й обов'язки» відповідно до ЄКПЛ незалежно від положень внутрішнього законодавства. Цим підкреслюється незалежність ЄСПЛ і його прихильність міжнародним стандартам справедливого судового розгляду [2].

Стосовно процесуального права положення ст. 6 ЄКПЛ визначають мінімальний стандарт судового розгляду: суд повинен стояти над спором, тобто бути певним арбітром; судова система в державі має бути побудована так, щоб не допускати будь-якого впливу на суд з боку будь-яких органів, посадових та інших осіб; судовий розгляд має являти собою процедуру, що забезпечує однакові можливості для учасників процесу (принцип рівності вихідних умов) і винесення найбільш оптимального рішення по спору відповідно до засад рівності й еквівалентності [2].

Іншими словами, ст. 6 ЄКПЛ включає три різні елементи організації та проведення судового розгляду:

- право доступу до правосуддя;

- низку вимог щодо організації та складу суду;

- процесуальні гарантії, що стосуються безпосередньо самого процесу судового розгляду.

Крім ЄКПЛ, існують й інші багатосторонні документи, що мають регіональний характер і закріплюють право на справедливий судовий розгляд. Маються на увазі Американська Конвенція про захист прав людини 1969 року (ст. 8); Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 року (ст. ст. 5, 6); Африканська хартія прав людини і народів 1981 року (ст. 7); Хартія Ліги арабських держав (ст. ст. 7, 9); Хартія Європейського Союзу про основні права (ст. ст. 47, 48, 50) тощо. Усі ці документи є договорами, а отже, є обов'язковими для держав-учасниць [7].

Отже, розгляд усіх міжнародно-правових актів, що містять норму про право на справедливий судовий розгляд, дає змогу зробити висновок, що це право сьогодні пройшло у своєму розвитку чотири основні етапи.

На першому етапі окремі вимоги до справедливого судового розгляду закріплювалися в національному законодавстві деяких держав і були спрямовані на регулювання прав осіб при здійсненні правосуддя національними судами.

На другому етапі з'являються міжнародні норми, що закріплюють право на справедливий судовий розгляд і мають на меті закріплення мінімального набору процесуальних гарантій, які повинні дотримуватися при розгляді справ національними судами (такі норми містяться в ст. ст. 9, 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; у чотирьох Женевських конвенціях 1949 року і двох додаткових протоколах до них, у ст. ст. 5, 6 ЄКПЛ) [4]. Таким чином, на цьому етапі питання справедливості судового розгляду вийшли за межі суто внутрішньої компетенції держав і стали предметом міжнародно-правового регулювання. Більше того, стали створюватися міжнародні судові установи для захисту прав людини (наприклад, ЄСПЛ), відповідно, на цьому етапі з'явився міжнародний судовий розгляд. Однак основну роль у захисті досліджуваного права мають відігравати внутрішньодержавні органи, а ЄСПЛ розглядає справи про порушення цього права лише тоді, коли внутрішньодержавні органи не змогли здійснити необхідний захист. При цьому необхідно відзначити, що жоден із зазначених вище міжнародних документів не закріплює право на справедливий судовий розгляд у міжнародних судах, у тому числі і ЄКПЛ [11].

На третьому етапі формується право міжнародних судів втручатися в судову систему держав. Багато тому прикладів можна знайти в практиці ЄСПЛ при вирішенні питань про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. У статті 35 ЄКПЛ закріплено: «Суд може приймати справу до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права...». Правило про вичерпання внутрішньодержавних засобів правового захисту є загальновизнаним складником міжнародного та конституційного права і ґрунтується на принципі, що держава-відповідач передусім повинна мати можливість виправити своїми власними засобами в рамках своєї правової системи збиток, який, як передбачається, був заподіяний заявникові. ЄСПЛ, тлумачачи положення ЄКПЛ про вичерпання всіх внутрішніх засобів правового захисту, виходить із таких нечітко розмежованих та оціночних критеріїв, як «доступність», «ефективність», «достатність» та «адекватність» цих засобів. ЄСПЛ повністю на свій розсуд у деяких випадках оголошує цілі ланки національних судових систем «неефективними», тим самим даючи можливість потенційним заявникам ігнорувати національні суди, а звертатися безпосередньо до ЄСПЛ.

Четвертий етап характеризується появою міжнародних норм, що закріплюють право на справедливий судовий розгляд у міжнародних судах (наприклад, норми пп. 1, 2 ст. 20, ст. 21 Статуту Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права; пп. ст. 17; п. п. 1, 2, 4 ст. 19; ст. 29 Статуту Міжнародного трибуналу по Руанді; ст. ст. 64, 66, 67, 85 Статуту Міжнародного кримінального суду) і появою міжнародного судового органу, що доповнює національні органи, - Міжнародного кримінального суду [4]. Крім цього, цей етап відзначений сплеском активності ЄСПЛ після його реформування в 1998 році.

Висновки

Право на справедливий судовий розгляд у конституційному розумінні - це комплексне суб'єктивне право особи, що закріплюється й гарантується міжнародними та внутрішньодержавними нормами, являє собою сукупність процесуальних прав, здійснення яких залежить не від волевиявлення особи, якій воно належить, а від дій органів та осіб, які розглядають справу, і застосовуваних процедурних правил.

Міжнародне співтовариство виробило й закріпило в міжнародних актах основні процесуальні гарантії, що пред'являються до справедливого судового розгляду по спорах про право. До таких гарантій передусім відносяться право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами; неупередженість судового розгляду спору; рівність усіх перед законом і судом.

Дійсна справедливість внутрішньодержавних судових процедур у тому числі й у рамках процесуальної діяльності повинна забезпечуватися комплексом гарантій, що являють собою низку вимог, які пред'являються як до держави в цілому, так і до її органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Зазначені вимоги стандартизовані нормативними актами уповноважених міжнародних органів і являють собою мінімальний набір правил, яким повинна відповідати внутрішньодержавна правова система, метою якої є забезпечення справедливого судового розгляду. Реалізацію вимог справедливості при судовому розгляді справ усередині держави гарантує низка спеціальних міжнародних судових органів, уповноважених безпосередньо вирішувати справи, за якими вже прийняті несправедливі рішення внутрішніх судів. Крім того, справедливе судочинство забезпечується зобов'язанням держави дотримуватися загальновизнаних положень міжнародного права; системою контролю за законністю діяльності судів та інших правоохоронних органів; створенням реальної можливості для використання всіх передбачених законом засобів захисту прав будь-якою зацікавленою особою. Сьогодні в результаті приєднання до юрисдикції ЄСПЛ українські механізми судового контролю прав учасників процесу в Україні отримали підтримку у вигляді міжнародного судового контролю.

Вищевикладене дає змогу зробити висновок, що особливістю розвитку сучасних правових систем є не тільки вплив загальновизнаних норм і принципів міжнародного права на конституції держав, а й зворотний процес, у рамках якого відбуваються зміни загальновизнаних норм і принципів міжнародного права під впливом конституцій низки демократичних держав, головною цінністю яких проголошені права людини.

Список використаних джерел:

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : міжнар. док. від 04.11.1950 / Рада Європи. Урядовий кур'єр. 2010. № 215.

2. Конституція України : Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. URL: http://rada.gov.ua (дата звернення: 01.09.2021).

4. Оценка эффективности национальных институтов по правам человека / Региональный Центр программы развития ООН в Братиславе. Международный совет по правозащитной политике. Версуа : АТАР Рото Пресс, 2005. 64 с.

5. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України : підручник / за заг. ред. В.Ф. Погорілка ; Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ. ун-т права. Київ : Наукова думка ; Прецедент, 2002. С. 205-206.

6. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / отв. ред. С.Ю. Кашкин. Москва : Терра, 1999. 640 с.

7. Пушкіна О. Інститути громадянського суспільства в системі захисту прав і свобод людини. Юридична Україна. 2012. № 1. С. 4.

8. Сінькевич О.В. Норми конституційного права України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Київський національний університет ім. Т. Шевченка. Київ, 2003. 21 с.

9. Naldi G.J. Interim Measures in the UN Human Rights Committee. International and Comparative Law Quarterly. 2014. Vol. 53. P. 445-454.

10. Research Handbook on International Human Rights Law / Edited by Sarah Joseph and Adam McBeth. Cheltenham, UK ; Northampton, MA : Edward Elgar, 2010. 596 p.

11. Shelton D. An Introduction to the History of International Human Rights Law. The George Washington University Law School: Legal Studies Research Paper. 2007. № 346. 30 p.

Размещено на Allbest.ru