Сучасна правова держава основні підходи до розуміння

Purpose article aims to study the phenomenon of the modern state, analysis of the main scientific approaches in understanding its essence. Methodology. The content of the main approaches to understanding the basic characteristics of the state in the doctrines of famous scientists of the past and present, including the position of Ukrainian legal science on the state. Scientific novelty. The features (theories) of the state that are hidden in international law are studied separately. implementation in the Montevideo Convention of 1933 enshrined the following four features of the state: 1) permanent population; 2) defined territory; 3) own government; 4) influence on maintaining relations with other states. The article highlights the phenomenon of semi-sovereign states. Particular attention is paid to the study of the phenomenon of modern (national) state, which was formed in the era of bourgeois revolutions and as significantly different from previous types of state, such features as the foundation of the state in the territorial cultural area and nation, which includes free citizens; transformation of society into a civil society with the principle of equality and the prohibition of privileges. As L. Langavishe noted, the idea of civil society, which gave all men equal legal and political rights, became the main precondition for the formation of a modern nation. The key requirements of this idea in the nineteenth century were the conformity of the population to the privileges of society and participation in government decision-making through democratic male suffrage, combined with the general military need. Conclusions. In this way, the «nation and nation-state» covered the wider sections of the population. The modern state, which is based on the nation, therefore, is not national, but national-political.

Keywords: modern state; features of the state; state sovereignty; quasi-states; civil society.

Вступ

Мета та завдання дослідження

У загальному дослідженні природи національної держави це поняття визначається як сформована в індустріальну епоху політична організація суспільства, легітимність якої забезпечена представленням і захистом інтересів, включених до неї індивідів на підставі ідей і цінностей соціокультурної, духовної, історичної, мовної, територіальної згуртованості та єдиного рівня економічного розвитку (Blinov, 2003, p. 33-34).

Проживаючи в ХІХ ст. в розвинутих країнах (Німеччині, Сполученому Королівстві), К. Маркс і Ф. Енгельс спостерігали непривабливу картину тогочасної держави, зокрема значну майнову та соціальну диференціацію (пролетарі - буржуа), відсутність виборчого права у переважної більшості дорослої частини населення. Слід визнати - їх погляди формувалися в тогочасних умовах і раціонально відтворювали дійсність. Справді, коли виборчим правом були наділені лише заможні верстви населення, демократія була фальшивою, а державу формували лише зазначені верстви (класи). Така реальність ХІХ ст. диктувала формування класичних тез марксизму.

Крім цього, слід зазначити, що подібні уявлення були поширеними в Західній Європі на початку ХХ ст. Німецький учений А. Менгер у «Новому вченні про державу» (1905 рік) окреслив основні параметри так званих «соціалістичної» та «комуністичної» держав майбутнього. Зокрема, він планував «перенесення майнових прав з окремих осіб на широкі суспільні групи», «рівність засобів споживання в комуністичному суспільстві», «проведення в життя соціалістичної ідеї шляхом постійних реформ», «соціалістичну суспільну власність», «ослаблення римського поняття про власність в нашому правопорядку» (Menger, 1905, 23-29, 79-81).

У марксистсько-ленінській теорії було передбачено, по-перше, визнання того, що держава як суспільний інститут існувала не вічно. Первісний лад, в якому універсальним осередком суспільства був рід, не знав і не міг знати держави. Виникнення та існування останньої пов'язано з поділом суспільства на класи. Держава виникає з потреби одного панівного класу тримати в покорі інші, пригноблені класи. По-друге, розкриваючи зміст держави, марксистсько-ленінська теорія стверджує, що держава складається з особливого розряду людей, які володіють спеціальним апаратом для систематичного застосування примусу та підкорення людей у суспільстві. На думку Ф. Енгельса, «держава є нічим іншим, як машиною для придушення одного класу іншим». Пізніше В. Ульянов-Ленін (праця «Держава і революція», 1917 р.) уточнив: «Держава - це машина для підтримання панування одного класу над іншим». Згодом він зазначив, що держава є особливим розрядом людей, «які виділяються, щоб управляти іншими і щоби в інтересах, з метою управління систематично, постійно володіти відомим апаратом примусу, апаратом насилля, яким є зараз... збройні загони військ, в'язниці та інші засоби підкорення чужої волі насиллю, - те, що становить сутність держави». По-третє, державі властиві особливі функції, які полягають в управлінні суспільством. Держава виступає як знаряддя придушення політичних противників панівного класу. З іншого боку, держава виконує такі функції, в яких вона виступає як офіційний представник всього суспільства. Зрештою, марксизм-ленінізм обґрунтував неминучість повного відмирання держави, що пов'язано з цілковитою ліквідацією класів, з переходом до комуністичного суспільного самоврядування (Petrov, 1964).

Водночас Макс Вебер не сприймав суті держави в її функціональній спрямованості, тобто зі «змісту діяльності». Так, 1918 року він зауважив, що майже немає таких завдань, до яких би не долучався політичний союз. Відтак, дати соціологічне визначення сучасної держави можна, зрештою, лише з огляду на специфічно застосований нею засіб - фізичне насилля. На його думку, державою слід називати таке людське суспільство, яке всередині певної галузі претендує (з успіхом - акцентував автор) на монополію фізичного насилля. Іншими словами, єдиним джерелом «права» на насилля є держава. Макс Вебер також акцентував на тому, що йдеться про такі «відносини панування людей над людьми, які спираються на легітимне (тобто таке, що вважається легітимним) насилля як засіб. Щоби держава існувала, люди, які перебувають під її владою, повинні підкорятися авторитету, на який претендують ті, хто панує» (Davydova, & Gaydenko, 1990, p. 644-646).

Як зазначає Христофор Пірсон (Christopher Pierson), транснаціональні сили загалом і глобалізована ринкова економіка зокрема рішуче обмежили «вільну руку» держави як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах. Однак держави залишаються головними гравцями у внутрішній політиці та на міжнародній арені, хоча наявна величезна різниця між державами з огляду на їхні можливості самостійно діяти на світовій арені. Йдеться не про «занепад держави», а, швидше, про зміну її сутності та способу діяльності. Цей же дослідник доводив, що державою слід вважати політичну організацію, яка здійснює безперервні дії та може претендувати на рівень держави, якщо її адміністративний персонал успішно підтримує претензії на монополію законного використання фізичної сили в разі виконання наказу. Христофор Пірсон виокремлює такі ознаки держави: 1) (монопольний) контроль над засобами насильства; 2) територіальний характер; 3) суверенітет;

4) конституційність; 5) верховенство права та неперсоніфікована сила; 6) державна бюрократія; 7) повноваження/легітимність; 8) громадянство; додаткова ознака - оподаткування (Pierson, 2004).

Уявлення про державу як про явище, специфічне для Нового часу, спирається на одне положення, яке між тим поділяють послідовники різних шкіл. Це зображено, наприклад, у працях В. Четверніна, який окремо досліджував еволюцію поглядів західних учених на сучасну державу. Його положення полягає в тому, що держава є явищем сучасної епохи, хоч вона й засвоїла ідеї та інститути античності та середньовіччя. Водночас французький учений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: «Держава - це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціонерами, котрі ідентифікуються зі своєю роллю, відокремлена від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи та через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, підкоряючи його врешті через опановування думками та їх пов'язуванням з власними цінностями». Спільно зі своїм колегою Б. Баді цей учений окреслює такі елементи сучасної держави: 1) система інституйованих ролей, яка постійно функціонує; 2) єдиний легітимний тримач, який використовує силу для контролю території, на якій він здійснює свій суверенітет, реалізуючи охоронну владу над територією найбільш віддаленої з провінцій, захищаючи також кордони; 3) політико-адміністра- тивна машина, котра діє через функціонерів, які рекрутуються на безособистій основі за меритократичними критеріями (Chetvernin, 1992).

Австрійський і американський учений Ганс Кельзен слушно завважує, що не заідеологізованій науці про державу «не опанувати її сутності інакше, як тільки осягаючи цю соціальну картину як певний лад людської поведінки». Зазвичай, продовжує він, «державу визначають як таку собі політичну організацію. Але і цим висловлюють тільки ту ідею, що держава - це примусовий порядок. Адже специфічно «політичний» складник цієї організації полягає в примусові, що здійснюється від людини до людини й регулюється цим порядком, - полягає в примусових актах, які встановлюють цей порядок. Це ж саме ті примусові акти, які правовий порядок пов'язує з визначеними ним умовами. Держава як політична організація - це правовий порядок...»» (Kelzen, 2004, p. 310). Отже, Г. Кельзен визначає державу як «відносно централізований правовий порядок». На його думку, саме ця централізація й відрізняє державний правовий порядок від первісно-додержавного й наддержавного (чи міждержавного) порядку загального міжнародного права.

Цей же вчений розвиває свою аргументацію, опонуючи іншим школам розуміння держави. Так, він зауважує: «Коли ж розуміти державу як певну соціальну спільноту, то ця спільнота, як уже зазначалося раніше, може бути конституйована тільки через певний нормативний порядок. А що спільнота може бути конституйована тільки через один такий порядок (і навіть ототожнюється з цим порядком), то нормативний порядок, який конституює державу, може бути лише відносно централізованим примусовим порядком, що ми його визнаємо як державний правовий порядок». Далі він продовжує: «Держава як соціальна спільнота складається - згідно з традиційним державознавством - із трьох складників: державного населення, державної території й так званої державної влади, що її здійснює незалежний уряд держави. І всі три складники визначаються тільки в юридичних термінах - себто їх можна осягнути лиш як чинність і сфери чинності правового порядку» (Kelzen, 2004, p. 311).

Водночас Г. Кельзен, як і Г. Коген з його ідеєю «держави як форми права», вважав, що держава не належить до емпіричної реальності, а відповідає певному правопорядку, персоніфікує його. Іншими словами, за такого підходу держава та право ототожнюються. На його думку, держава як організація примусу ідентична правопорядку та сама породжена правом. Отже, він робить висновок, що будь-яка держава є правовою, зокрема й авторитарною. За Г. Кельзеном, зрозуміти державу можна через призму міжнародного права. Саме воно визначає, що таке держава та які необхідні умови для її існування, зокрема: «правопорядок», «ефективність управління територією», «незалежність суспільства від інших суспільств». У цьому сенсі держави володіють відносним суверенітетом, а також підпорядковані суб'єктам міжнародного права (наднаціональним організаціям) (Afonasin, & Didikin, 2006, p. 16-18).

Однак у монографічному дослідженні з проблеми суверенітету держави відомий радянський учений І. Левін ще 1948 року зазначав, що суверенітет є станом повновладдя держави на своїй території та її незалежності від інших держав. Він же визначив такі ознаки суверенітету публічної влади, яка виступає від імені держави: 1) єдність влади, яка виражається в наявності вищого органу або системи органів, які сукупно складають вищу державну владу; 2) монополія або концентрація владного примусу в руках держави в особі її органів; 3) необмеженість державної влади (як зауважував І. Левін, наведені три ознаки становлять повновладдя державної влади); 4) зовнішня незалежність влади держави. Також він вважав, що «повновладдя і незалежність держави» проявляються в здійсненні функцій держави та передбачають наявність суверенних прав, які юридично забезпечують здійснення цих функцій. Сюди належать такі права, як право створення своїх органів влади, право ведення зовнішніх стосунків, право вважатися стороною, що воює, право ухвалення законів, право суду, право підтримання порядку на своїй території (Levin, 2003, p. 71-72, 81).

Юридично незалежна держава відрізняється від квазідержавного утворення саме повнотою реального здійснення суверенних прав. Для позначення квазідержав поняття «напівсуверенна держава» широко вживається в міжнародному праві (Oppengeym, 1948, p. 130).

В українській науковій спільноті поняття держави розуміють по-різному. Так, П. М. Рабинович в одному з останніх досліджень подає з цього приводу таке визначення: «Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загальносоціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини» (Rabynovych, 2008, p. 53).

Українська дослідниця О. Ф. Скакун зазначала, що визначити загальне поняття держави, яке б містило всі без винятку ознаки та властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному та майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку, наприклад, - територія, населення, влада. Проте, вона все ж формулює відповідне визначення: «Держава - суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів з опором, у разі потреби, на легальний примус» (Skakun, 2001, p. 38).

Відомий український учений В. Сіренко зазначав, що державно організованим суспільством можна вважати лише таке суспільство, яке, організувавши, виокремивши зі свого середовища державну владу, наділило цю владу силою верховенства, повноти й загальнообов'язковості в усіх аспектах функціонування суспільства. Йдеться передовсім про потенційну можливість державної влади проявити своє верховенство, загальнообов'язковість її вимог з будь-якого питання суспільного життя (Sirenko, 2013, p. 18).

Наукова новизна

У міжнародно-правовому аспекті низка ознак (критеріїв) держави визначається міжнародним правом, зокрема в Конвенції Монтевідео 1933 року закріплено чотири такі ознаки: 1) постійне населення; 2) визначена територія; 3) власний уряд; 4) здатність до підтримання відносин з іншими державами. Хоча ця Конвенція має міжамериканський характер, де-факто вона стала еталоном міжнародно-правового розуміння держави як суб'єкта міжнародних стосунків. У тексті цього документа містяться ще кілька базових характеристик держави, які є втіленням її сутнісної природи, зокрема: 1) політичне існування держави не залежить від визнання іншими державами. Ще до визнання держава має право захищати свою цілісність і незалежність з метою забезпечення її зберігання та процвітання, а відтак - організувати власне життя так, як вважає за потрібне, вживати законодавчих заходів, виходячи з її інтересів, адмініструвати свої послуги, а також визначати юрисдикцію та компетенцію її судів. Здійснення цих прав не має інших обмежень, ніж здійснення прав інших держав згідно з міжнародним правом (ст. 3 Конвенції); 2) держави є юридично рівними, користуються тими ж правами та мають рівні способи їх реалізації. Основні права держав не можуть бути порушеними будь-яким способом (ст. 4, 5 Конвенції); 3) визнання держави означає те, що держава, яка визнає її, приймає іншу з усіма правами й обов'язками, визначеними міжнародним правом. Визнання є безумовним і безвідкличним. Також визнання держави може бути прямим чи мовчазним (ст. 6, 7); 4) жодна держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої (ст. 8) ("Montevideo Convention, 1933").

Висновки

1. Державна форма суспільства зорганізується переважно в межах ареалу постійного існування (території) певної національної культури. Йдеться не про етнічну групу, а про певне суспільство, позначене спільною культурою, економічним ринком, певним стилем взаємовідносин диференційованих у ньому груп (релігійних, етнічних тощо). З цього приводу в «Словнику політичної думки» Р. Скрунтона нація-держава визначається як «організація для управління нацією (або, можливо, двома чи більше близько пов'язаними між собою націями), чия територія визначена національними кордонами, і чиє право детерміноване, принаймні, частково, національними звичаями й очікуваннями» (Scruton, 1982, p. 313).

2. «Національний» у значенні «національна держава» відображає нове розуміння та нову практику організації держави. Ідея, котра була висунута й уперше зафіксована на конституційному рівні під час буржуазних революцій (особливо Французької революції в кінці XVIII ст.), про «походження будь-якої влади від нації» була сама по собі настільки революційною, що де-факто наступні два століття людська цивілізація йшла шляхом наповнення її змістом і реалізацією на практиці. У цьому контексті національна держава, на відміну від традиційної з її елітарним наповненням та відразою до народу, виголошує себе «державою від народу». Причому владу нації (народу) як народу вперше в історії закріплено в конституції - саме у цей час приймаються перші письмові конституції - ще один цивілізаційний здобуток, пов'язаний з національною державою. Смисл «першої хвилі» конституцій очевидний - договір народу та держави щодо взаємних прав і обов'язків. Прикладом закріплення концепції національного суверенітету є Конституція Франції 1790 року, в якій передбачено: «Суверенітет є єдиним, невіддільним, невідчужуваним і невід'ємним. Він належить Нації; жодна частина народу, жодна окрема особа не може присвоїти собі його здійснення». Таке рішення, як зазначає Ж. П. Жакке, «дозволяє відокремити державу від особи короля» (ZNakke, 2002, p. 54).

3. Суспільство в такій державі стає іншим, набуваючи переважно громадянського характеру. Ідея правової рівності та громадянських прав істотно й вигідно відрізняє його від усіх попередніх суспільних організацій. Унаслідок цього, слід визнати, воно стає ефективнішим. Подолання внутрішніх статусних і просторових перешкод є виразом суспільного прогресу, сприяє консолідації суспільства. Спільні ідеї та цінності проникають у всі його прошарки, формуючи сучасну націю. Як зазначав, Л. Лангавіше, ідея громадянського суспільства, яке всім чоловікам надавало рівні юридичні й політичні права, стала головною передумовою формування модерної нації. Ключові вимоги цієї ідеї в ХІХ столітті полягають у скасуванні станового суспільства привілеїв й участі в ухваленні державних рішень через демократичне чоловіче виборче право, яке поєднувалося із загальною військовою повинністю. У такий спосіб «нація та національна держава» охоплювали чим далі ширші верстви населення (Lanhevishe, 2008, p. 27). Сучасна держава заснована на нації, а, отже, поступово набуває не національного, а національно-політичного характеру.