Правові наслідки укладення правочинів особами з вадами волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет технологій та дизайну

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ УКЛАДЕННЯ ПРАВОЧИНІВ ОСОБАМИ З ВАДАМИ ВОЛІ

І.А. Коваленко кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри приватного та публічного права

Постановка проблеми

Однією з умов дійсності правочинів є наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності осіб під час його вчинення (п. 2 ст. 203 ЦК України). Відповідно, відсутність достатнього рівня цивільної дієздатності може бути підставою недійсності правочину, укладеного такою особою. До категорії осіб, які не є повністю дієздатними, в числі інших цивільне законодавство відносить малолітніх і недієздатних осіб.

Розглядаючи правочин, який вчинений малолітньою особою, варто звернути увагу, що його правова природа відрізняється від низки інших нікчемних правочинів. Наприклад, правочин, що порушує публічний порядок, є нікчемним уже з тієї підстави, що порушує визначений у нормативних актах публічний порядок держави. Водночас правочин, учинений малолітньою особою (за винятком дрібного побутового), у момент його укладення може не порушувати ні чужих суб'єктивних прав, ні самого публічного порядку, проте він відповідно до норм чинного цивільного законодавства відноситься до категорії нікчемних.

Оцінка стану літератури

Вивченню окремих аспектів цивільно-правової відповідальності осіб з вадами волі присвячені праці таких відомих вітчизняних учених у галузі цивільного та сімейного права, як: І.А. Бірюков, І.Е. Берестова, А.Б. Гриняк, В.С. Гопанчук, О.В. Дзера, Ю.О. Заіка, В.М. Коссак, В.В. Луць, Р.А. Майданик, О.О. Отраднова, З.В. Ромовська, О.Є. Харитонов, Я.М. Шевченко. Водночас треба визнати, що науковці не здійснили комплексного висвітлення правових наслідків укладення правочинів особами з вадами волі, у зв'язку чим комплексне теоретичне дослідження даного питання в українській правозастосовній практиці й досі залишається актуальним.

Мета статті полягає в окресленні особливостей цивільно-правових наслідків укладення правочинів особами з вадами волі.

Із зазначеної мети дослідження актуалізується таке завдання, як підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства і практики його застосування з цих питань.

Виклад основного матеріалу

У разі визнання правочину малолітньої особи нікчемним, виникає запитання: чому закон не надає юридичної сили правочину малолітньої особи, що вчинила за межами її цивільної дієздатності? Дати відповідь на поставлене запитання неможливо без оцінки вольових характеристик та особливостей психіки такої особи. Було б неправильним стверджувати, що в малолітніх осіб воля як така взагалі відсутня, оскільки воля є регуляційним процесом, що спрямовує діяльність на досягнення її майбутнього результату. Бажання та прагнення малолітньої особи придбати відповідну річ (наприклад, іграшку) свідчить про наявність у неї такої волі. Проте для того, щоб виражена особою воля породила цивільні права та обов'язки, необхідно, щоб особа могла повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Лише в разі усвідомлення значення своїх дій та можливості керувати ними, як зазначав Я.Р. Веберс, воля може бути юридично значимою [1, с. 76].

Згідно із законом малолітня особа має право вчиняти лише дрібні побутові правочини, тобто такі, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові та стосуються предмета, який має невисоку вартість (п. 1 ст. 31 ЦК України) [2]. Тому юридично значима воля цих осіб охоплює лише здатність учиняти дрібні побутові правочини, що свідчить про її обмеження. Таким чином, надаючи малолітнім особам можливість учиняти лише дрібні побутові правочини, цивільне законодавство ґрунтується на тому, що така особа не може повною мірою усвідомлювати характер учинених правочинів, а також оцінити породжені ними правові наслідки у зв'язку з відповідними соціально-психічними властивостями таких осіб.

Встановлення в законі конкретного віку, з якого настає часткова й повна дієздатність, зауважував свого часу В.А. Ойгензіхт, не означає, що саме з цього віку виникає волездатність особи - здатність спрямовувати, регулювати свою поведінку [3, с. 192]. Але цей вік визначає можливість виражати свою волю, вступаючи у правовідносини.

Вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності в окремих випадках може породити цивільні права та обов'язки. Зокрема, цивільне законодавство встановлює два способи визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним: по-перше, за подальшого схвалення такого правочину батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким проживає малолітня особа, або опікуном (п. 1 ст. 221 ЦК України); по-друге, у випадку пред'явлення до суду позову про визнання його дійсним (п. 2 ст. 221 ЦК України) [2]. При цьому закон не вимагає особливої форми подальшого схвалення батьками (усиновлювачами) або опікуном правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Наступне схвалення правочину малолітньої особи можливе у вигляді юридичної бездіяльності (мовчання) - непред'явлення претензій другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли стало відомо про його вчинення (п. 1 ст. 221 ЦК України). У випадку незгоди з правочином, учиненим малолітньою особою, батьки (усиновлювачі) або опікун зобов'язані пред'явити свої претензії до іншої сторони в активній формі, наприклад, вимагати повернення переданого малолітньою особою майна, інакше після закінчення місячного строку правочин малолітньої особи автоматично стає дійсним.

Подальше схвалення батьками (усиновлювачами) або опікуном правочину у формі непред'явлення претензії іншій стороні протягом одного місяця має юридичне значення, оскільки за його наявності вчинений малолітньою особою правочин породжує цивільні права та обов'язки для його учасників (зокрема, і для малолітньої особи). У зв'язку з цим таке подальше схвалення правочину можна визначити як умову дійсності правочину, вчиненого малолітньою особою поза межами її цивільної дієздатності. цивільний дієздатність вада воля

Крім можливості подальшого схвалення правочину, вчиненого малолітньою особою за межами цивільної дієздатності, цивільне законодавство встановлює також інший спосіб визнання такого правочину малолітньої особи дійсним. Йдеться про визнання його дійсним за рішенням суду. За позовом заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь малолітньої особи (п. 2 ст. 221 ЦК України).

Можливість подальшого схвалення правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, не означає, що він виникає як дійсний. Навіть факт корисності правочину для малолітньої особи (наприклад, правочин спрямований на безоплатне отримання подарунку) у момент його вчинення не перетворює цей правочин у дійсний. Варто погодитися з Г.Ф. Шершеневичем, який зазначає, що для заперечення правочину, вчиненого малолітньою особою, немає необхідності доказувати його невигідність для сторін. Вчинений малолітньою особою правочин за межами її цивільної дієздатності є нікчемним лише тому, що його стороною є малолітня особа [4, с. 324]. Несхвалення такого правочину особами, визначеними в законі, не перетворює його в оспорюваний. Тому у випадку відхилення претензій другою стороною батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітньої особи, мають право вимагати застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, а не визнання його недійсним.

У ст. 221 ЦК України, що визначає правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, відсутня пряма вказівка на такий наслідок його вчинення, як нікчемність. У наведеній статті вказується на нікчемність правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, лише у випадку несхвалення його визначеними в законі особами. Враховуючи, що нікчемним є правочин, недійсність якого визначена законом, з метою недопущення віднесення правочинів малолітніх осіб, учинених за межами їхньої цивільної дієздатності, до оспорюваних, а також для недопущення юридичних помилок у судовій практиці в разі застосування норм ст. 221 ЦК України, на нашу думку, цю статтю необхідно доповнити пунктом такого змісту: «Правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, є нікчемним». Ця норма має діяти як загальне правило. Правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, надалі схвалений батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає (п. 1 ст. 221 ЦК України), стає дійсним з моменту вчинення. При цьому норму п. 2 ст. 221 ЦК України «У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним» пропонується виключити.

Правочин, учинений недієздатною фізичною особою, належить до правочинів із недоліком суб'єктного складу поряд із правочином, учиненим малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.

Цивільним законодавством визначені підстави визнання фізичної особи недієздатною. Зокрема, відповідно до ст. 39 ЦК України особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Для визнання судом особи недієздатною достатньо поряд із медичним критерієм (хронічний, стійкий психічний розлад здоров'я) лише однієї інтелектуальної (нездатність усвідомлювати значення своїх дій) або юридичної підстави (нездатність керувати своїми діями).

Незважаючи на те, що правочин, учинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, а також правочин, учинений недієздатною фізичною особою, належать до нікчемних правочинів - правочинів із недоліками в суб'єктному складі, вони відрізняються один від одного. Ця різниця полягає насамперед в обсязі дієздатності даних категорій осіб. Малолітні особи, на відміну від недієздатних, наділені цивільною дієздатністю, хоча й мінімальною, оскільки цивільне законодавство дозволяє їм учиняти дрібні побутові правочини (п. 1 ст. 31 ЦК України). Правочин, учинений недієздатною особою, незалежно від того, чи є він дрібним побутовим, є нікчемним.

Відповідно до ст. 67 ЦК України опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням, а також учиняти від його імені правочини, в тому числі дрібні побутові. Проте опікун не в змозі постійно контролювати всі дії підопічного, постійно перебувати поруч із ним, що не виключає можливість підопічного в повсякденному житті самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (наприклад, купувати продукти харчування тощо). У зв'язку з цим у цивілістичній науці було висунуто думку про необхідність розширення цивільної дієздатності недієздатних осіб. Так, С.М. Братусь вважає за необхідне за недієздатними особами в цивільному законодавстві закріпити право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини на зразок такої можливості малолітніх та неповнолітніх осіб [5, с. 37].

Наділення малолітніх осіб мінімальною цивільною дієздатністю пов'язано з тим, що в таких осіб ще не повністю сформована психіка, і відповідно до розумового розвитку їм надано право вчиняти лише дрібні побутові правочини. На відміну від малолітніх, у недієздатних фізичних осіб через психічний розлад здоров'я уражена психіка; також у них відсутня свідома воля, у зв'язку з чим вони неправильно сприймають оточуючу дійсність і не можуть усвідомлювати наслідки вчинених дій. Крім цього, психічне захворювання недієздатних фізичних осіб має не тимчасовий, а хронічний характер, що зумовлює нездатність усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Отже, цивільне законодавство недієздатним фізичним особам не надає право вчиняти дрібні побутові правочини у зв'язку з повною неможливістю усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що пов'язано зі стійким психічним розладом здоров'я. У випадку можливості недієздатної фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану, такій особі за позовом опікуна або органу опіки та піклування судом може бути поновлено цивільну дієздатність (п. 1 ст. 42 ЦК України).

Визнання правочинів, у тому числі дрібних побутових, вчинених недієздатними фізичними особами, недійсними пов'язано з недопущенням порушення майнових прав та інтересів цих осіб, як і правочинів, учинених малолітніми особами за межами їхньої цивільної дієздатності. Проте правочин, учинений недієздатною фізичною особою, може бути вчинений на її користь (не заподіювати їй майнової шкоди). У такому випадку опікун вправі схвалити дрібний побутовий правочин підопічного після його вчинення шляхом непред'явлення претензії другій стороні протягом одного місяця (п. 1 ст. 226 ЦК України). Крім цього, на вимогу опікуна правочин, учинений недієздатною фізичною особою (як дрібний побутовий, так і правочин, що виходить за межі дрібного побутового), може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь недієздатної фізичної особи (п. 2 ст. 226 ЦК України).

Цивільне законодавство визначає особу повністю дієздатною, якщо не було ухвалено рішення суду про обмеження особи в цивільній дієздатності або про визнання її недієздатною. Особа вважається повністю дієздатною, якщо інше не встановлено рішенням суду.

Правочин, який вчинений особою, котра не була визнана в судовому порядку недієздатною, але в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, є оспорюваним і може бути кваліфікований судом за ст. 226 ЦК України, що визначає наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою.

Відповідно до п. 2 ст. 41 ЦК України недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Оскільки нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (п. 2 ст. 215 ЦК України), а ст. 226 ЦК України не містить вказівки на нікчемність правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, названу статтю необхідно доповнити пунктом, який би встановлював нікчемність правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, як загальне правило. Зокрема, в зазначеній статті необхідно вказати: «Правочин, учинений недієздатною фізичною особою, є нікчемним». Дрібний побутовий правочин, учинений недієздатною фізичною особою, надалі схвалений опікуном (п. 1 ст. 226 ЦК України), стає дійсним з моменту вчинення. Норму ч. 2 п. 1 ст. 226 ЦК України «У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними» пропонується виключити.

Особи, які залишилися без батьківського піклування, до досягнення ними повноліття, а також особи, які були обмежені в цивільній дієздатності або визнані судом недієздатними, не можуть самостійно реалізувати надані їм майнові та особисті немайнові права. Вони вправі здійснювати лише такі юридично значимі дії, що входять в обсяг їхньої цивільної дієздатності. Так, малолітня особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (п. 1 ст. 31 ЦК України). Правочини, які виходять за межі дрібних побутових, вона не може вчиняти через відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності. Крім цього, діти потребують виховання та постійного піклування й нагляду з боку дорослих.

У таких випадках особливого значення набуває опіка (піклування), яка відповідно до п. 1.1 Правил опіки та піклування від 26 травня 1999 року є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишилися без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги в забезпеченні їхніх прав та інтересів [6]. Обов'язки щодо захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не можуть самостійно їх реалізувати, а також стосовно виховання дітей, які залишилися без батьківського піклування, здатні забезпечити опікуни (піклувальники).

Опікун учиняє від імені підопічного, а піклувальник дає згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових. Проте існує низка правочинів з майном підопічного, які опікуни не можуть учиняти, а піклувальники давати згоду на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування. Це правочини, в яких опікун (піклувальник) відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов'язання від його імені; укладає договори, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладає договори щодо іншого цінного майна (ст. 71 ЦК України). Такі обмеження на дії опікуна та піклувальника законодавцем установлені насамперед для попередження можливих зловживань майновими правами підопічних з їхнього боку [7].

Дозвіл на відчуження майна особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, може дати лише орган опіки і піклування. Опікунська рада не є належним органом для вирішення такого питання. Вищезазначені правочини опікун може вчинити, а піклувальник дати згоду на їх вчинення і без дозволу органу опіки і піклування (наприклад, за неможливості отримати такий дозвіл через наявність неробочих днів, коли зволікання при вчиненні такого правочину може призвести до завдання шкоди підопічному). Проте такі правочини можуть бути за позовом заінтересованої особи визнані судом дійсними лише в разі встановлення відповідності їх інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (п. 2 ст. 224 ЦК України).

Оскільки правочин, учинений без дозволу органу опіки та піклування, може бути визнаний судом дійсним лише у випадку встановлення судом відповідності його інтересам підопічного, можна зробити висновок, що опікунам заборонено вчиняти, а піклувальникам давати згоду лише на вчинення правочинів, які можуть призвести до порушення майнових прав підопічних (наприклад, до зменшення обсягу майна).

Проте складність регулювання правочину, вчиненого у визначених законом випадках без дозволу органу опіки та піклування, полягає в тому, що наявність такого дозволу, ще не означає, що таким правочином не будуть порушені майнові права підопічних.

Як свідчить судова практика, орган опіки та піклування, даючи дозвіл опікуну на відчуження нерухомого майна, власником або співвласником якого є підопічний, можуть зобов'язати законного представника на користь останнього вчинити відповідні юридичні дії. Покладення на них відповідних обов'язків пов'язано насамперед з недопущенням після вчинення такого правочину порушення майнових прав підопічного. Зокрема, орган опіки й піклування може дозволити опікуну продати квартиру за умови купівлі рівноцінного житла. Але не всі органи опіки і піклування беруть на контроль свої рішення, а лише обмежуються дозволом на укладення відповідного правочину. Дозвіл органу опіки та піклування - це лише адміністративно-правовий акт, який дає право вчинити правочин стосовно майна підопічного.

Оскільки відповідно до п. 1 ст. 203 ЦК України однією з умов дійсності правочину є умова, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правочини, що вчинені з дозволу органу опіки та піклування, але порушують права підопічних, мають визнаватися недійсними, такими, що порушують загальні вимоги чинності правочинів. Такий правочин, зокрема, порушуватиме п. 3 ст. 67 ЦК України, відповідно до якого опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

Під час розгляду правочину, вчиненого у визначених законом випадках без дозволу органу опіки та піклування, постає запитання: чи вправі батьки без дозволу органу опіки та піклування вчиняти перераховані у ст. 71 ЦК України правочини з майном дітей? Як відомо, батьки й діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна (п. 1 ст. 173 Сімейного кодексу України). Зокрема, діти можуть отримати майно, прийнявши в подарунок, у спадок, також шляхом приватизації житла або отримання заробітку тощо. Будучи власником майна, дитина (наприклад, малолітня) не може самостійно ним розпоряджатися через відсутність відповідного обсягу цивільної дієздатності. За таких обставин батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їхнім майном. При цьому І.В. Жилінкова звертала увагу на те, що право батьків на управління майном своїх дітей можна визначити як право на управління чужим майном. Батьки як законні представники дітей повинні здійснювати управління майном дітей насамперед в їхніх інтересах, оскільки відповідно до п. 2 ст. 155 Сімейного кодексу України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини [8, с. 55].

Відповідно до вимог сімейного законодавства, батьки не вправі вчиняти правочини без дозволу органу опіки та піклування щодо майна неповнолітніх дітей, якщо вони виходять за межі побутових. Це, зокрема, договори, що потребували нотаріального посвідчення й спеціальної реєстрації; відмова від належних дитині майнових прав; поділ майна; поділ або обмін житлової площі; видача письмових зобов'язань тощо. Якщо звернутися до сімейного законодавства інших держав, то відповідно до Сімейного кодексу Російської Федерації в разі здійснення батьками повноважень з управління майном дитини на них поширюються правила, встановлені цивільним законодавством щодо розпорядження майном підопічного.

З.В. Ромовська, відзначаючи, що батьки у визначених законом випадках повинні вчиняти правочини (давати згоду на їх вчинення) лише з дозволу органів опіки та піклування, пропонує застосовувати аналогію закону щодо такої можливості опікунів та піклувальників (ст. 68, 70, 71 ЦК України) [166, с. 201].

Проте відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання [9].

Висновки

Отже, узагальнюючи досліджене, вбачаємо, що оскільки Сімейний кодекс України регулює шлюбно-сімейні правовідносини, в тому числі майнові, що виникають між батьками і дітьми, на думку автора, ст. 177 СК України необхідно доповнити пунктом зі змістом, що зобов'язуватиме батьків у визначених законом випадках отримувати дозвіл від органу опіки та піклування під час учинення правочинів (надання згоди на їх вчинення) щодо майна дітей.

Література