Правова соціалізація як репрезентатор розвитку юридичної науки

У найзагальнішому розумінні правова соціалізація відноситься до процесу, через який люди розвивають цінності, установки та переконання щодо законів, інститутів, що створюють право, та людей, які виконують закон. Вказане розуміння є найпростішим і доволі схожим з поняттям правова освіта, можливо, навіть правовий всеобуч. Представниками такого розуміння є Дж. Фінкенауер [2] та Трінкен і Кохн [3]. Хоча більшість науковців вказане зводили до здобуття ціннісних настанов щодо права. Все ж таки правову соціалізацію варто приймати як широке правове явище - вона має сприйматися розширено, щоб також включати процеси, за допомогою яких люди розвивають своє розуміння закону та юридичних інституцій у суспільстві, а також включати відносини, пов'язані з поєднанням юридичних процесів з правовою реальністю.

Сфера правової соціалізація виходить із припущення, що право є центральним соціальним інститутом суспільства, що зв'язує тканину соціального життя заразом, включаючи техніку, економіку, будівництво, медицину та все інше.

Отож, правова соціалізація - це процес, за допомогою якого люди розвивають свої стосунки із законом та правовими нормами шляхом придбання правових цінностей, позицій та міркувань. «Людина, як істота соціальна (суспільна), не може задовольнятися лише своїм суто внутрішнім світом, їй об'єктивно необхідно вступати в стосунки з іншими індивідами, що володіють своїми індивідуальними поглядами на життя. Але під впливом багатогранного соціального життя у членів суспільства формуються загальні духовно поведінкові начала (принципи і норми), яких необхідно дотримуватися в різних життєвих обставинах. Поступово індивідуальні моральні підвалини поєднуються з моральними вимогами і принципами всього соціуму» [4, с.27].

Правова соціалізація є повсюдною, оскільки, незважаючи на свою назву, вона виходить за рамки правової світу. Окрім юридичних інститутів, соціальним середовищем є також інститутом соціальної взаємодії, тому складається з неюридичних інститутів, які часто організовані навколо феноменологічно подібних систем прав та владних ієрархій. Звичайно, поки покоління, що зростає, з часом диференціюється між юридичною та соціальною владою, діти також розвивають свої ранні погляди на закон та юридичні повноваження внаслідок взаємодії, що відбувається вдома та шкільному середовищі. У результаті, вважається що правовий розвиток визначається взаємодією фізичних осіб із цими позазаконними джерелами, особливо в дитинстві, перш ніж більшість осіб буде усвідомлено сприймати правові норми.

Правова соціалізація є безперервною, оскільки вона виявляється з часом як з точки зору соціального життя окремої людини, так і з погляду історичної ретроспективи. Науковцями погоджено, та й ми мотивували це, що розуміння людьми закону та їхні стосунки з ним починають розвиватися набагато раніше у житті, ймовірно, у дитинстві. У міру того, як люди стають старшими, вони починають безпосередньо взаємодіяти з органами публічної влади, починаючи з підліткового віку. І саме тоді вони набувають піку девіантного впливу та можливого поширення злочинної поведінки. У цей час починають відчувати закон і юридичні повноваження особисто через притягнення до відповідальності, або навпаки через численні механізми захисту прав та свобод.

Однак можна очікувати зміну правової соціалізації у зрілому віці. Зокрема, під час переходу у доросле життя через активне політичне державне та громадське життя. Коли людина починає мати своїх дітей або взаємодіяти із наступним поколінням, відбувається зміна суб'єктивної ролі - людина стає агентами процесу, відповідальними за спілкування наступного покоління. Наприклад, батькові та матері як законним представникам доручається спілкуватися з іншим про належну роль органу влади та про взаємодію з джерелами регуляторних органів контролю.

Додамо потребу юридичного досвіду у будь-яких вказаних процесах. Вказане виступає активним елементом соціалізації. «У процесі юридичної практики виникають різноманітні матеріальні, політичні, соціальні та інші зміни. До її особливостей слід віднести те, що вона завжди породжує юридичні наслідки. Юридична практика включає в себе два основних елементи: юридичну діяльність і соціально-правовий досвід. Динамічна сторона практики реалізується переважно в діяльності; статична - у правовому досвіді. Окрім того, необхідно зазначити, що для правової системи суспільства характерне одночасне функціонування різноманітних типів, видів і підвидів практики. Залежно від характеру, способів перетворення громадських відносин потрібно розрізняти правотворчу, правозастосовчу, розпорядчу, інтерпретаційну та інші типи практики» [5, с.12].

Виокремимо ще один фактор - історичну трансформацію. Закони та соціальні норми, що лежать в їх основі, коливаються через деякий час. Для прикладу візьмемо норми трудового праву, вони увесь час змінюються, тому доволі часто особа повинна оновити правові знання у зв'язку зі зміною чинних норм права. Також з часом певні норми змінюються у зв'язку з новою соціальною реальністю, скажімо, піддається трансформації питання про парні пологи, вживання канабісу у медичних цілях, посмертного донорства та трансплантації, судового захисту, медіаційних поцедур тощо.

Вкажемо також на циклічність процесу. Правова соціалізація має тверді переконання щодо обов'язків та цілей закону стосовно громади, а також відповідальність та обов'язки громади щодо закону. Циклічність проявляється в тому, що закон впливає на громадян, однак громадяни також зворотньо впливають на закон. Норма права не є статичною, а її сутність постійно змінюється через тиск громади. Правова соціалізація не розглядає людей як пасивних суб'єктів, які чекають на закон та інші регуляторні органи для формування їх правового розвитку, вони створюють свої правові норми. Це є первинною сутністю демократії, що підкреслює «ту головну функцію сучасної комунікації, завдяки якій поширення новітніх технологій створює умови для більшої відкритості політичних процесів до участі громадян, ставить владу у більшу залежність від громадської думки, відповідно створює простір більшої свободи думки та її публічного прояву -- виявлення себе та з'явлення про власний голос всіх і кожного» [6, с.47].

Дослідження правової соціалізації розрізняють дві різні орієнтації на закон: примусову та консенсусну. Примусові орієнтації кореняться у застосуванні сили та покарання, що в кінцевому підсумку призводить до інструментально цілеспрямованих відносин, побудованих на домінуванні. Консенсусні орієнтації кореняться у набутті цінностей, що охоплюють питання щодо ставлення, прийняття рішень та меж. Коли органи влади втілюють ці цінності, вони сприяють довірі та законності та виховують відносини, побудовані на спільних цінностях та добровільному визнанні законних повноважень. Незважаючи на ці висновки, доцільність консенсуального та примусового підходів сильно заперечується в юридичному та нелегальному контексті. Однак дослідження послідовно демонструють, що спілкування підтримуючих цінностей та заохочення сприятливого ставлення не лише мотивує дотримання закону, але сприяє добровільній повазі та добровільній співпраці з юридичними органами.

правова соціалізація юридична наука

ВИСНОВОК