Соціально-правове значення права дитини на сім’ю

Самійленко-Войнаровська І.О.

Право дитини на сімейне виховання - це насамперед обов'язок батьків, але держава не може залишатись осторонь, оскільки від якості батьківського виховання залежить її майбутнє, тому держава, дотримуючись принципу суверенітету сім'ї, повинна забезпечити, щоб таке виховання здійснювалось у дусі поваги до прав та свобод інших осіб, любові до своєї сім'ї, свого народу, своєї Батьківщини, щоб батьки проявляли турботу про здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, забезпечили отримання дитиною повної середньої освіти, підготували її до самостійного життя, як це передбачено статтею 150 Сімейного кодексу України.

Виховання у сім'ї - першоджерело розвитку особистості дитини. Законодавство України і міжнародні акти надають вищий пріоритет сімейній формі виховання дітей.

Право дитини жити і виховуватися у сім'ї є найважливішою умовою її гармонійного формування та розвитку, що відповідає її інтересам. Реалізація зазначеного права можлива завдяки гарантіям і правозахисним механізмам, що функціонують у державі.

С.Ф. Русова підкреслювала, що потрібно пов'язувати виховання з історичними традиціями свого народу, дитина зможе по-справжньому поважати культурні і національні здобутки інших народів, якщо вона глибоко проникає в духовну скарбницю свого народу [1, с. 218].

Проблемам прав дітей, захисту сімей, дитинства, материнства і батьківства приділяється значна увага законодавцями, правознавцями, політиками, науковою громадськістю. Турбота про молоде покоління є пріоритетним напрямом діяльності сучасної держави. Загальновідомо, що найбільш комфортним місцем для виховання дитини є сім'я. Разом із тим багато фактів, серед яких - стійка тенденція залишення дітей без піклування батьків, свідчать про кризовий стан сім'ї.

Дослідженнями прав дітей та проблем захисту цих прав займалися О.І. Анатолієва, Б.І. Андрусишин, М.В. Антокольська, Ю.Ф. Беспалова, Я.Р. Вебер, І.В. Жилінкова, С.П. Коталейчук, Н.М. Крестовська, С.В. Несинова, Л.А. Ольховик, Н.М. Оніщенко, Н.М. Опольська, І.О. Сагайдак, В.М. Синьов, Р.О. Стефанчук та інші.

Уперше на міжнародному рівні соціальні права були оформлені юридично в Загальній декларації прав людини 1948 р., в якій визначено, що кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст. 22). Вище згадувані положення знайшли свій розвиток і в інших міжнародних актах, що ратифіковані Україною, зокрема, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, а також в Європейській соціальній хартії 1996 року.

Проблеми сім'ї хвилюють представників наукової спільноти всього світу. 26-27 листопада 2010 року в м. Анталія, Туреччина, відбулася Міжнародна конференція, присвячена питанням сім'ї (International Conference “Family”), в обговоренні взяли участь представники різних держав, такі як: Naci Bostanci (Туреччина) «Людська природа та сім'я»; Vanda Birute Ginevicie (Литва) «Сучасна сім'я»; Arlond Dee Thornton (США) «Міжнародна боротьба за прогрес та проти варварства: зміни у шлюбі та сімейному житті»; Олеся Мандебура (Україна) «Як ритуали створюють рівновагу в сім'ї?» та інші.

Сім'я - це первинний та основний осередок суспільства. За Конституцією України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51).

Конституція України проголошує державу соціальною, та, відповідно, містить низку соціальних прав людини, в тому числі і дитини, до яких належать: право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, право на медичне страхування (ст. 49) тощо.

Станом натепер основними причинами збільшення числа дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків - соціальних сиріт, є падіння соціального престижу сім'ї, матеріальні і житлові проблеми, міжнаціональні конфлікти, зростання позашлюбної народжуваності, високий відсоток батьків, які ведуть аморальний спосіб життя. Такий перелік причин можна продовжувати до безкінечності, але необхідно розуміти, що потрібно їх не збільшувати у своїй кількості, а щоразу зменшувати, досліджувати глибше причину, наслідки і ліквідувати їх.

До прийняття Сімейного кодексу України від 10.01.2002 р. (надалі - СК Україна) у законодавстві України відсутні були узагальнюючі норми-дефініції щодо поняття «член сім'ї» [2]. Не розроблено було єдиного критерію розуміння цього терміна і у науковій літературі.

У Рішенні від 03.06.1999 року за № 1-8/99 Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») підкреслено, що визначити єдине для права поняття «член сім'ї» неможливо, адже в кожній галузі права необхідно тлумачити це поняття по-своєму, з огляду на ті чи інші ознаки сім'ї, що мають значення для відповідних відносин [3].

З прийняттям чинного СК України змінилося розуміння сімейних відносин, у кодексі визначено це поняття як загальне. Визначення поняття «сім'я» наводиться лише в СК України. Відповідно до Кодексу «сім'я» - це первинний та основний осередок суспільства, який становлять особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Також права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства [2, ст. 3].

Новелою СК України є окрема стаття, що закріплює право особи на сім'ю. Відповідно до статті 4 СК України це право зводить до того, що особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї (шлюбний вік: 17 років - для жінок, 18 років - для чоловіків), у деяких випадках може бути надано право на шлюб особі, яка не досягла шлюбного віку; особа, яка народила дитину, може створити сім'ю незалежно від віку, кожна особа має право на проживання у сім'ї, ніхто не може бути примусово ізольований від сім'ї, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

Стаття 152 СК України закріплює право дитини на належне батьківське виховання, що забезпечується системою державного контролю, яка встановлена законом. У разі неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, остання має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування чи інших установ, що визначені чинним законодавством України.

20 листопада 1989 року на 44-й сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй було прийнято Конвенцію про права дитини. Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини 27 лютого 1991 року. У преамбулі Конвенції про права дитини визначено, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати у сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння [6].

У СК України визначено одним із пріоритетних і самостійних особистих прав кожної дитини, що забезпечує її соціалізацію, право кожного на проживання у сім'ї [2, ст. 4]. Слово «кожна» особа, що міститься у СК України, означає приналежність права на проживання у сім'ї до розряду особистих прав людини, невідчужуваних і природних, що належать їй від народження [2, ст. 4].

СК України визначає, що одним із завдань сімейного законодавства є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку [2, ст. 3].

Сім'я виконує різні функції, насамперед репродуктивну, без неї неможливе вирішення най- гострішої демографічної проблеми у сучасній Україні. Наприклад, у Концепції Державної сімейної політики (Постанова Верховної Ради України від 17.09.1999 р. № 1063-XIV) висвітлюються такі функції сім'ї, як: репродуктивна, виховна, економічна, соціальна і демографічна [7]. Очевидно, що ці функції сім'я виконує насамперед виходячи з власних інтересів, а потім і інтересів суспільства загалом. Сім'я зобов'язана сприяти реалізації прав і інтересів членів сім'ї. На сім'ю покладається відповідальність за виховання та утримання дітей, їх представництво і захист. Саме сім'я є тим необхідним середовищем, що дає можливість дитині в майбутньому адаптуватися до навколишньої дійсності. Коли дитина живе і виховується у своїй родині, в якій вона народилася, тоді в максимальному ступені реалізується її право на індивідуальність, позаяк саме у сім'ї зберігаються і передаються від покоління до покоління всі національні, культурні, релігійні та інші традиції; саме там дитина практично з дитячого віку засвоює рідну мову, рідну культуру тощо.

Відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р. дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до такої особи, вона не досягає повноліття раніше, в Україні дитина традиційно визнається як частина родини разом з батьками. Разом із тим дитина є і самостійним носієм прав з моменту народження. А з 29 березня 2006 року з урахуванням того, що Україна перейшла на критерії Всесвітньої організації охорони здоров'я, дитина вважається народженою не з 28 тижня, як раніше, а з 22 повного тижня вагітності, з вагою від 500 грам плода. «Діти розглядаються не як об'єкти, а як суб'єкти правовідносин, самостійно діючі громадяни» [7]. У загальній теорії держави і права не розроблені ознаки особливого суб'єкта права, яким є дитина.

Як зазначено вище, у 2002 р. у статті 4 СК України зафіксовано право дитини жити у сім'ї, що означало відмову, яка домінувала протягом багатьох десятиліть, від ідеології другорядності сімейного виховання і більшої ефективності суспільного виховання.

Під вихованням загалом розуміється вплив суспільства на особистість, яка розвивається. У широкому розумінні - це соціалізація, тобто процес формування інтелекту, фізичних і духовних сил людини. Виховання є цілеспрямованою діяльністю, покликаною сформувати систему якостей особистості, поглядів і переконань відповідно до виховних суспільних ідеалів. Виховання здійснюється через культуру, освіту та навчання у процесі різного виду діяльності та під впливом спадковості та середовища [8, с. 313].

Відсутність у Конституції України спеціальних норм, присвячених правам дитини, сприймається неоднозначно. З одного боку, це гарантує забезпечення природно рівного захисту прав будь-якої людини незалежно від яких би то не було ознак, у тому числі і вікових. З іншого боку, через специфічні вікові особливості, що характеризують статус дитини, таку обставину можна розцінювати як правову прогалину, що свідчить про низьку гарантованість і слабку захищеність прав і інтересів українських дітей, особливо це стосується дітей, що позбавлені сім'ї. Але будь-яке конституційне право людини включає у свій зміст право на захист такого права державою. Те ж стосується і принципу захисту права. Всі конституційні права перебувають під захистом держави, у тому числі і право дитини на виховання та проживання у сім'ї.

Стосовно формулювання «конституційне право на сім'ю» варто відзначити, що, по-перше, воно належить як дитині з моменту народження, так і іншим членам сім'ї. По-друге, відсутність прямої вказівки в тексті Конституції України права на сім'ю, не означає відсутність такого права. «Не виникає сумнівів в існуванні права кожної дитини на сім'ю з моменту народження». Таке твердження засноване на положенні статті 21 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина, які закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Перелік основних прав і свобод, що встановлений у другому розділі Конституції, не є вичерпним, не можуть бути скасовані, вони можуть бути доповнені іншими правами і свободами. Право на сім'ю, на «повагу до сімейного життя» закріплене у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод [9]. Незважаючи на те, що право дитини на сім'ю не зафіксоване в Конституції України окремою статтею, воно логічно випливає з положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод та Конвенції про права дитини, норм Конституції України і конкретизує їх галузевим законодавством, перш за все сімейною галуззю.

18 лютого 2021 року набрала чинності Постанова Верховної Ради України № 1251-IX «Про утворення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування випадків та причин порушення прав дитини під час здійснення децентралізації повноважень з питань охорони дитинства, реформування системи закладів інституційного догляду та виховання, реалізації права дитини на сімейне виховання та усиновлення, розвитку (модернізації) соціальних послуг» [11], згідно з якою постановлено утворити Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань розслідування випадків та причин порушення прав дитини під час здійснення децентралізації повноважень з питань охорони дитинства, реформування системи закладів інституційного догляду та виховання, реалізації права дитини на сімейне виховання та усиновлення, розвитку (модернізації) соціальних послуг (далі - Тимчасова слідча комісія), Тимчасову слідчу комісію створено на шість місяців з дня її утворення. Одним із пріоритетних завдань Тимчасової слідчої комісії визначено реальне поновлення прав дітей на сімейне виховання та усиновлення.

Отже, право дитини на сім'ю характеризується особливою соціальною значимістю і важливістю для держави, тому його можна віднести до розряду основних прав, визнання, дотримання і захист яких є обов'язком держави. Це право, як і інші основні права і свободи людини і громадянина, визначає значення, зміст і застосування законів, діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування і забезпечується правосуддям. Право дитини на сім'ю виникає з моменту народження. Воно визначає свободу людини в особистому житті, правову захищеність від будь-якого незаконного втручання. Право на захист сім'ї державою вчені відносять до категорії соціальних прав людини. Очевидно, коли йдеться про соціальні гарантії, таке право справді можна віднести до соціального права. Разом із тим захист сім'ї може включати не тільки соціальні аспекти, а й організаційні (наприклад, пов'язані з визначенням дитини-сироти в прийомну сім'ю).

Слід зазначити, що в змістовому плані право дитини на сім'ю відрізняється від такого ж права дорослої людини, позаяк дитина через свою беззахисність, викликану повною або частковою фізичною, психічною, соціальною незрілістю, не може жити самостійно, сама себе забезпечувати, піклуватися про себе.