Сучасний стан і розвиток системи законодавства у сфері оборони України: на шляху до європейської та євроатлантичної інтеграції

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національна академія правових наук України

Державна наукова установа «Інститут інформації, безпеки і права»

Наукова лабораторія регіональної безпеки та військового права

Сучасний стан і розвиток системи законодавства у сфері оборони України: на шляху до європейської та євроатлантичної інтеграції

П. Богуцький, д.ю.н., доцент

Вітчизняна правова наука в умовах актуалізації усіх аспектів оборонної діяльності держави, формування та реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони знаходить більш якісне та ефективне вирішення проблем, що стосуються забезпечення національної безпеки держави.

Серед таких проблемних питань важливими є теоретико-прикладні розробки системи законодавства у сфері оборони України. Теоретичний дискурс стосовно співвідношення військового законодавства та законодавства у сфері оборони вирішується у прикладному вимірі - для забезпечення воєнної безпеки важливим є охоплення нормативно-правовим регулюванням усіх сторін військових і цивільно-військових відносин, що виникають та існують у сфері оборони. Отже нормативно-правове забезпечення воєнної безпеки дозволяє однаково ставитися до поняття військове законодавство та законодавство у сфері оборони, хоча можливим є й інший підхід - військове законодавство охоплює своїм змістом організацію, діяльність Збройних Сил України, інших складових сил оборони, а законодавство у сфері оборони, окрім зазначеного, здійснює правове регулювання організації та діяльності оборонно-промислового комплексу України.

Подібна дискусія позбавлена сенсу з огляду на вирішення цього питання у правових системах держав-членів НАТО, де поняття «military law» - військове право застосовується у контексті поняття військове законодавство, хоча й містить інші змістовні елементи, якими є судова практика, інституційна діяльність відповідних державних органів у сфері оборони, військово-правова доктрина. Водночас, у теорії та практиці діяльності щодо забезпечення національної безпеки у країнах-членах НАТО в частині, що стосується оборонної політики, використовується поняття «Defense» - оборона, від якого походить поняття «Defender» - захисник. Отже, важливим у цих дискусіях все ж залишається основа - забезпечення захисту національних інтересів від воєнних загроз, що окрім інституційних та організаційних компонентів вирішує нормативно-правова складова системи забезпечення воєнної безпеки - військове законодавство або ж законодавство у сфері оборони.

Система законодавства у сфері оборони України містить усі нормативно-правові акти, які стосуються формування та реалізації оборонної політики держави, здійснюють правове регулювання військових і цивільно-військових відносин у суспільстві.

Така система засновується на положеннях Конституції України про оборону, про забезпечення обороноздатності держави, має національні особливості та повинна відповідати системі міжнародно-правових актів, які здійснюють правове регулювання усіх аспектів міжнародної безпеки у взаємозв'язку з вирішенням проблем національної безпеки.

Варто звернути увагу, що система законодавства у сфері оборони є багаторівневою [1, с. 52-60]. Вертикальна структура передбачає залежність усіх нормативно-правових актів від положень Конституції України, зосередження визначальних та неодмінних правових нормативів у законодавчих актах, відповідність актів Президента держави, Уряду, відомчих нормативно-правових актів вимогам Конституції та законам.

Горизонтальний рівень системи законодавства у сфері оборони України характеризується визначенням напрямків правового регулювання, якими є статуси державних інститутів, що діють у сфері оборони; організаційно-правові та функціональні особливості діяльності Збройних Сил України, інших передбачених законом військових формувань, спеціальних правоохоронних органів або ж правоохоронних органів спеціального призначення (зі спеціальним статусом); організація діяльності оборонно-промислового комплексу та ресурсне забезпечення оборони держави; статус військовослужбовців, соціально-правовий захист військовослужбовців і членів їхніх сімей; правоохоронна діяльність у сфері оборони та здійснення правосуддя тощо.

Система законодавства у сфері оборони України у її структурному значенні загалом відповідає побудові системи законодавства у сфері оборони країн-членів Північноатлантичного договору, держав Євросоюзу. Певні відмінності, насамперед змістовного характеру, мають національні особливості, що не є і не може бути перешкодою для вирішення завдань на шляху до євроатлантичної інтеграції. Проте існуючі принципи і підходи підлягають узгодженню не лише у технічному, операційному (процедурному), адміністративному аспектах, але й у сутнісному, що вимагає упровадження у правотворчість та правозастосування відповідної військово-правової культури на основі верховенства права.

Однак, на сьогодні найбільш виразним та таким, що потребує уваги, наукового і прикладного вирішення, є узгодження системи нормативно-правового регулювання у сфері оборони України із загальними положеннями законодавства про національну безпеку.

Оборона держави, як комплекс організаційно-правових заходів і відповідна діяльність на їхній основі, спрямовується на забезпечення воєнної безпеки - забезпечення захищеності суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності кордонів від загроз воєнного характеру. Для України, як і для інших держав, обороноздатність держави у своєму якісному значенні засвідчує про стан воєнної безпеки як складової національної безпеки. На цьому варто акцентувати увагу, оскільки саме такий підхід запроваджено у країнах Північноатлантичного договору.

Жодних підстав вирізняти оборонні аспекти державної політики поза державною політикою національної безпеки немає. Водночас відсутні підстави для ототожнення цих важливих напрямків соціальної діяльності загалом та, насамперед, державної діяльності, адже забезпечення національної безпеки передбачає інші складові, попри важливість і неодмінність воєнної безпеки як національної безпеки [2, с. 301-325].

Такий підхід до розуміння національної безпеки на основі євроатлантичної доктрини і практики затверджено у чинному Законі України «Про національну безпеку України», де виокремлено два поєднані у секторі безпеки і оборони інституційні блоки - сили безпеки і сили оборони, а також виокремлено оборонно-промисловий комплекс, як важливий чинник обороноздатності держави. Відтак дискусія на рахунок належності складових оборони до інституціонального забезпечення національної безпеки вирішена на користь запитам, які мають бути повністю реалізованими для забезпечення національної безпеки.

Висловлені - здавалося б теоретичні положення - мають цілком конкретне прикладне значення для правотворчості та правозастосу- вання, а саме - законодавство про оборону має відповідати конституційним положенням про забезпечення національної безпеки та відповідному профільному закону, а правозастосування у сфері оборони має виходити з вимог, що стосуються не лише сфери оборони, але й національної безпеки.

Сьогодні не вирішена проблема узгодження положень основних законодавчих актів у сфері оборони України, якими є Закони України «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» з положеннями, що містить Закон України «Про національну безпеку України» стосовно статусних ознак інститутів Головнокомандувача Збройних Сил України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, Міністра оборони України. державний політика національний безпека оборона

Розмежування повноважень відбулося у Положеннях про Головнокомандувача Збройних Сил України та про Генеральний штаб Збройних Сил України, проте це більшою мірою стосується взаємовідносин Головнокомандувача Збройних Сил України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України. Натомість дещо іншим є вирішення цього проблемного питання у Законі України «Про національну безпеку України», де визначено, що Головнокомандувач Збройних Сил України призначається на посаду за поданням Міністра оборони України та звільняється з посади Президентом України, підпорядковується Президентові України, Міністру оборони України та підзвітний їм. Загалом вірні інституційні положення про повноваження Міністра оборони України щодо військово-політичного, адміністративного керівництва Збройними Силами України, які реалізуються безпосередньо та через першого заступника Міністра оборони України, заступників Міністра оборони України, також потребують уточнення для узгодження зі статусними нормативами Головнокомандувача Збройних Сил України щодо безпосереднього військового керівництва Збройними Силами України

Видається, що застосована у Законі України «Про національну безпеку України» законодавча техніка визначення статусів Міністра оборони України, його першого заступника і заступників, Головнокомандувача Збройних Сил України у контексті інституцій- них повноважень щодо керівництва Збройними Силами України не є досконалою, що шкодить насамперед реалізації повноважень, а значить й ефективності управління у сфері оборони. Проте недосконалість законодавчої техніки та застосованих нормативно-правових засобів можуть бути подоланими як у спосіб внесення змін до вказаного закону, так і внаслідок більш точних, несуперечливих у цій частині положень Законів України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», що потребує наразі уваги.

Звертаючись до інституційної характеристики стратегічних питань управління у сфері оборони, необхідно зазначити про дискусійні і такі, що потребують узгодження з нормативами та стандартами НАТО положення Закону України «Про національну безпеку України» щодо утворення вищого колегіального стратегічного органу воєнного керівництва обороною держави в особливий період. Очевидно йдеться про Ставку Верховного Головнокомандувача, що передбачено Законом України «Про оборону України». Проте наскільки ефективним та таким, що відповідає не лише існуючим положенням про колективні органи управління у сфері оборони у державах Північноатлантичного договору, але й потребам оборони з огляду на сучасні виклики та повноваження Президента держави, Міністра оборони України, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, Командування об'єднаних сил Збройних Сил України, координуючу роль Ради національної безпеки і оборони України щодо їх подолання, є утворення подібного колективного органу управління - питання залишається відкритим і вимагає законодавчого урегулювання з урахуванням, насамперед, забезпечення ефективності та оперативності прийняття рішень у кризових ситуаціях.

Актуальною проблемою є організаційно-правове забезпечення оборонно-промислового комплексу України. Стан законодавчого регулювання оборонно-промислового комплексу держави (далі - ОПК) не можна сьогодні визнати задовільним. Реформування ОПК здійснюється не на підставі системних і послідовних рішень, які забезпечують зміцнення обороноздатності держави. Орієнтування у прийнятті рішень на європейські моделі організації та діяльності ОПК є не послідовними, не враховують національних реалій та існуючих проблем, не дають підстав для висновків про перспективи формування оборонного сектора економіки держави як цілісної системи прогнозування, планування, наукових розробок, виробництва та закупівлі техніки, озброєння, боєприпасів для сил оборони та сил безпеки. Нагальним питанням є розробка та прийняття єдино- го законодавчого акта, яким має бути Закон України «Про оборонно-промисловий комплекс України» [3, C.15-16]. Розвиток законодавства у сфері оборони для успішного вирішення євроатлантичних завдань має орієнтуватися на якісний рівень реалізації законодавчих положень та якісне правозастосування. У цьому існують численні проблеми, які полягають у небажанні сприйняти відповідні рекомендації практиків та обґрунтовані висновки науковців. Зокрема персоніфікованість рішень щодо законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у сфері оборони, на сьогодні є чи не найбільш згубним для ефективного вирішення завдань щодо підтримання на належному рівні військової дисципліни, військового правопорядку, особливо в умовах збройного конфлікту. Як наслідок такого стану - попри активні дискусії, які ведуться у науковому середовищі, серед фахівців, інституційне забезпечення правоохоронної діяльності у сфері оборони України не відповідає ані курсу на інтеграцію до НАТО, ані вирішенню практичних питань забезпечення військового правопорядку, законності у цій сфері.

Відсутність військового правоохоронного органу у сфері оборони, яким розглядається Військова поліція, демілітаризація в умовах війни спеціалізованої військової прокуратури, втягнення воєнної складової у загальне правосуддя з усіма проблемами, що існують у не реформованому в Україні судочинстві є багато у чому нищівним ударом для вирішення завдань забезпечення воєнної безпеки.

Аналіз свідчить, що зволікання стосовно активних і послідовних дій, у прийнятті законодавчих рішень стосовно системи військової юстиції, яка має ефективно діяти як у мирний час, так і в особливий період, не відповідає реальним воєнним загрозам, фактично руйнує систему правового забезпечення національної безпеки загалом і воєнної безпеки зокрема.

Проблемою єдності системи законодавства у сфері оборони, недоліків та упущень у законодавчому забезпеченні обороноздатності держави є відсутність єдиного центру підготовки та упровадження нормативно-правових актів, насамперед, законів. Практика показує, що можливості вирішення цих завдань, незважаючи на проведену значну роботу, Міністерством оборони України через відомчу неузгодженість, а також через обмеженість повноважень, залишається неефективною.

Розбалансованість діяльності щодо розробки проектів законодавчих актів, підготовки для розгляду у Верховній Раді України, супроводження проектів у парламенті, відсутність належного контролю за упровадженням прийнятих законів вимагають генерування відповідних рішень щодо утворення Комітету правового забезпечення сфери оборони, який міг би успішно функціонувати в умовах інституційної діяльності та реалізації повноважень Ради національної безпеки і оборони України.

Практичні питання розвитку законодавства у сфері оборони на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективи має вирішувати Концепція розвитку законодавства у сфері оборони. Проект такої Концепції був підготовлений у Міністерстві оборони України, загалом він враховує основні проблемні аспекти розвитку законодавства у сфері оборони України та може слугувати основою для його удосконалення з метою схвалення Радою національної безпеки і оборони, затвердження Президентом держави, що варто розглядати вкрай актуальним.

Список використаної літератури

1. Військове право України: підручник/ за заг. ред. А.М. Колодія, О.В. Кривенка, В.Й. Пашинського. Київ: НУОУ ім. Івана Черняховського. - 2019. - 392 с.

2. Богуцький П.П. Концептуальні засади права національної безпеки України: монографія. Київ-Одеса: Фенікс. 2020. 376 с.

3. Рижих В.М. Організаційно-правові засади реалізації державної політики у сфері оборонно-промислового комплексу / В.М. Рижих, П.П. Богуцький // Наука і оборона. - 2020. -№4. - С. 12-19.

Размещено на allbest.ru