Право на працю в міжнародно-правових актах і практиці європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВО НА ПРАЦЮ В МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТАХ І ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Полуцька В.А.

студентка Херсонського державного університету, м. Херсон, Україна

Науковий керівник: Проценко М.В.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри національного, міжнародного права та правоохоронної діяльності Херсонського державного університету, м. Херсон, Україна

Право на працю є одним із основоположних прав людини. Воно визнане та законодавчо закріплене у багатьох міжнародно-правових актах. Так, у частині 1 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визначено «право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується...» [1]. Основні аспекти, які зазначені у даному Пакті включають право на працю, свободу вибору праці та умови, котрі реалізують здійснення трудової діяльності. Серед них: отримання справедливої зарплатні та винагороди, однакова можливість просування по роботі, забезпечення можливості відпочинку, дозвілля та оплачуваної відпустки, а також розумне обмеження робочого часу тощо. Тобто, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права закріплює право кожної людини самостійно обирати місце роботи та працювати у сприятливих і комфортних для неї умовах.

Загальна декларація прав людини 1948 року закріпила право кожної людини мати «право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці й на захист від безробіття» [2]. Це один із перших міжнародно-правових документів, який визнав право на працю та на справедливу винагороду, котра забезпечує гідне існування самої людини та її сім'ї. Положення Загальної декларації прав людини були розширені та доповнені Європейською соціальною хартією 1996 року. Так, вищезгаданим документом, закріплено права особливих категорій працівників. До яких відносяться: діти, підлітки та працюючі жінки. У частині І пункті 5 зазначено, що «діти та підлітки мають право на особливий захист від фізичних та моральних ризиків, на які вони наражаються» [3]. Тоді як, працюючі жінки мають право на такий захист у випадку материнства. Даний міжнародно-правовий акт розширює права людини у сфері трудової діяльності та чітко визначає категорії осіб, котрі потребують особливого захисту.

Досить важливим документом, що регулює питання стосовно праці виступає Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників 1989 року. Вона закріплює норми щодо ключових соціальних прав працівників, а саме право на відпочинок, право на зайнятість та право на поліпшення робочих умов працівників Європейського Співтовариства. Останнє, має відбуватися за рахунок щотижневого відпочинку та щорічної оплачуваної відпустки «тривалість яких має підлягати прогресивній гармонізації відповідно до національної практики» [4]. Також, Хартія передбачає право на додаткові конкретні заходи, спрямовані на поліпшення соціальної та професійної сфери життя непрацездатного населення (інвалідів), яке раніше не врегульовувалося жодним міжнародно-правовим актом.

Особливу увагу слід приділити міжнародно-правовій фіксації права на працю та захист даного права. Серед нормативної бази, котра регулює трудову сферу на міжнародному рівні, можна виділити:

- конвенцію про захист заробітної плати 1949 р. (забезпечення своєчасної виплати заробітної плати та заборона застосування будь-яких систем оплати праці, що позбавляє працівників реальної можливості звільнення з роботи);

- конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (заборона рабства та примусової праці);

- європейську соціальну хартію 1961 р. (закріплення право на працю для особливих категорій працівників);

- конвенцію про політику в області зайнятості 1984 р. (задоволення потреб у робочій силі, а також ліквідація безробіття та неповної зайнятості);

- хартію Співтовариства про основні соціальні права працівників 1989 р. (забезпечення права на зайнятість та права на покращення умов праці);

- конвенцію про скасування примусової праці 2000 р. (відмова від примусової праці працівників);

- хартію основних прав Європейського союзу 2000 р. (визнання права на працю, вільний вибір праці) тощо.

Тож, можна впевнено стверджувати, що на міжнародному рівні закріплена велика кількість нормативно-правових актів стосовно визнання права на працю.

Основним засобом захисту якого виступає Європейський суд з прав людини. Він, керуючись статтею 4 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод, здійснює розгляд справ громадян у сфері трудових відносин. У цілому, порушення за статтею 4 є не дуже поширеними, порівняно з практикою щодо інших статей Конвенції. Однак, можна прослідкувати статистику однієї із головних країн-порушниць у сфері трудових відносин, котрою виступає Греція. Так, за період з 2015 по 2019 рік Європейським судом було розглянуто 4 справи проти Греції (справи Єййоз проти Греції - 2015 рік, L.E. проти Греції - 2016 рік, Chowdury and Others - 2017 рік, T.I. and Others- 2019 рік), котрі порушували статтю 4 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод». Хоча, національне законодавство Греції у статті 22 Основного закону закріплює положення щодо створення умов для забезпечення зайнятості населення, помилки у сфері забезпечення праці в країні є досить поширеними.

Другою країною, котра стала порушницею статті 4 Європейської конвенції є Франція (справи Siliadin проти Франції 2005- рік та справа C.N. and V. - 2012 року, де порушення встановлено щодо одної заявниці). По одній справі розглядалися справи країн Туреччини, Росії та Кіпру, Італії та Болгарії, Сполученого Королівства. У практиці Європейського суду з прав людини були навіть скарги ув'язнених (справа Stummer v. Austria, справа Meier v. Switzerland) та скарги адвокатів (справа Van der Mussele v. Belgium та справа Graziani-Weiss v. Austria) [5].

В цілому, міжнародна судова практика забезпечує захист основоположних прав людини на працю та сприятливі умови для належного виконання трудової діяльності. Тому можна зробити висновки, що право на працю є абсолютним правом, котре не допускає жодних відступів чи винятків з нього. Воно регулюється не лише національним законодавством, але і багатьма міжнародно-правовими актами країн-учасниць. У котрих закріплюється право на вільний вибір праці, забезпечення сприятливих умов для її здійснення, а також право на відпочинок, дозвілля та винагороду. Тому, цілком логічно, що право на працю є базовим міжнародним стандартом, захист якого здійснюється Європейським судом у відповідності до статті 4 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року.

право праця відпочинок міжнародний

Список використаних джерел

1. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та політичні права. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995 042#Text (дата звернення 03.12.2021).

2. Загальна декларація прав людини. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995 015#Text (дата звернення 03.12.2021).

3. Європейська соціальна хартія. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994 062#Text (дата звернення 04.12.2021).

4. Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994 044ffText (дата звернення 04.12.2021).

5. Касько В.В. Практика Європейського суду з прав людини за статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заборона рабства, примусової праці [і торгівлі людьми]. - Київ. Видавництво «Фенікс», 2021. 48 с. URL: https://iom.org.ua/sites/default/files/practica-all.pdf (дата звернення 05.12.2021).

Размещено на Allbest.ru