Проблеми сучасного розуміння права на життя

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Юридичний факультет

Проблеми сучасного розуміння права на життя

Роскрут К.В., студентка

Право на життя належить до особистих немайнових прав фізичної особи. Воно є природнім, тобто таким, що не залежить від волі держави правом, яке виникає з моменту народження людини та існує до її смерті. Право на життя є абсолютним, воно не може бути скасоване чи обмежене ні за яких обставин. З цього права витікають інші, не менш важливі людські права: право на освіту, на достатній життєвий рівень, та ін. громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права. Без дотримання права на життя, вищевказані права будуть позбавлені цінності та корисності для людини.

Доцільно окреслити зміст поняття «життя». Життя, як зазначав Є.С. Рєзнік - це сукупність біохімічних процесів, які протікають в організмі, визначають його розвиток, розмноження, харчування, відносини з зовнішнім середовищем, яка виникає в момент появи ембріона і припиняється у момент загибелі всього головного мозку. [1, с. 10]. Окрім того, життям, у більш широкому розумінні є вільне, гідне існування людини серед їй подібних, безперешкодне здійснення своїх прав та законних інтересів.

Життя людини у будь-якому цивілізованому суспільстві є найвищою цінністю. Зокрема, в Основному Законі України, закріплено таке положення: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст.3 Конституції України):

1. Цивільний кодекс визначає право на життя, як невід'ємне, та містить перелік його гарантій:

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством. (ст. 281 ЦКУ).

У міжнародному праві, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод підкріплює правовий каркас захисту прав, що був закладений Загальною декларацією прав людини, та є частиною національного законодавства України. У Конвенції зазначено, що на державу покладено два основні види зобов'язань: негативні - держава зобов'язана утримуватись від порушення права на життя, та позитивні - вимога забезпечити захист та реалізацію зазначеного права. Хоча, у статті не визначено чіткого переліку дій чи засобів, за допомогою яких держава повинна забезпечити дотримання права на життя, але тут, швидше за все, автори Конвенції посилаються на такий критерій, як ефективність її дій при захисті порушеного права. До нього зазвичай апелюють заявники, що скаржаться на неправомірні дії держави, її органів та їх посадових осіб, звертаючись до Європейського суду з прав людини.

Тим не менш, виникають доволі суперечливі та довготривалі дискусії щодо форм реалізації права на життя. Одним із проблемних питань є застосування смертної кари, як найвищої міри покарання за певні злочинні діяння. У більшості країн світу такий вид покарання скасовано, або ж замінено довічним ув'язненням. Проте, у тій же Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що «...нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання» (ст. 2 ЄКПЛ). На мою думку, це положення Конвенції суперечить її засадам і нівелює цінність права на життя, проголошену у цій же статті, адже у всіх країнах Європейського союзу було скасовано смертну кару як антигуманний засіб забезпечення покарання.

Тут же вказано, що позбавлення життя особи не є таким, що порушує положення даної статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

с) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання (ч.2 ст.2 ЄКПЛ).

Тобто, ідеться про перевагу інтересів суспільства над інтересами окремої особи чи групи осіб. Положення частини другої цієї статті не є вичерпними, не вказаний точний ліміт та умови правомірного застосування сили, тому їх можна трактувати по-різному. Смертну кару часто розглядають як своєрідний інструмент справедливості, який застосовують по відношенню до злочинця, що вчинив серію жорстоких вбивств або інших суспільно небезпечних діянь, при цьому втрутившись у право на життя ні в чому не винних осіб. Тому значна частина громадськості вважає, що вид покарання має бути співрозмірним вчиненому злочину. Крім того, утримання засуджених довічно має наслідком значний тягар оподаткування, що лягає на плечі громадян. Тим не менш, тенденція до скасування смертної кари у світі з кожним роком продовжує зростати.

Ще одним важливим аспектом реалізації права на життя є штучне переривання вагітності. У п.6 статті 281 ЦКУ передбачено право жінки на аборт за власним бажанням, якщо термін вагітності не перевищує 12 тижнів. Також, у ст.6 Закону України «Про охорону дитинства» вказано, що кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною згідно Інструкції ВООЗ з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості і мертвонародженості, затвердженої наказом МОЗ України, а саме дихання; серцебиття; пульсація судин пуповини; рухи скелетних м'язів. Чимало прихильників руху «пролайфінг» стверджують, що ембріон також має право на життя, тому позбавлення його цього права суперечить релігійним та моральним засадам суспільства. Хочу зауважити, що законодавством України не передбачено кримінальної відповідальності за штучне переривання вагітності. У постанові КМУ від 15 лютого 2006 р. №144 «Про реалізацію статті 281 ЦКУ» надано широкий перелік підстав, за наявності яких можливе штучне переривання вагітності, строком від 12 до 22 тижнів. Тут можна говорити і про право матері на життя, адже є випадки, коли вагітність і пологи можуть нести летальний результат та/або моральну шкоду. Хоча у статті 1 Конвенції про права дитини вказано, що: «...дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше», поняття «людської істоти» є підводним каменем, адже нема чіткості у розумінні, чи слід вважати людською істотою ембріон, чи зрілий плід в момент пологів.

Важко дійти до єдиного висновку у цьому питанні, навіть Європейський суд з прав людини у більшості справ визначив, що навіть якщо у ненародженого є право на життя, то воно явно обмежене інтересами його матері. Кожна держава самостійно вирішує питання щодо гарантій права на життя ненародженої дитини, так як відсутній єдиний міжнародний чи універсальний документ, який міг би уніфікувати підходи до визначення моменту виникнення права на життя. Зокрема, Американська конвенція передбачає, що захист права на життя починається з моменту запліднення (ст.4 Американської конвенції з прав людини). На мою думку, не повинно бути безпідставного втручання у приватне життя матері, яке позбавляє її права вибору щодо кількості та часу народження її дітей.

Варто зауважити, що право на життя включає в себе два поняття: «життя» та «смерть». Слід розглянути таку категорію, як право фізичної особи на розпорядження власним життям. Це розуміють як можливість піддавати себе небезпеці, вирішувати питання про зупинення свого життя.

Сюди пропоную віднести право на евтаназію, право на самопожертву, право на зміну (корекцію) статі та право на стерилізацію. Особливу увагу хочу звернути на право на задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Евтаназія - це навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Її можна поділити на два види, згідно способу досягнення: активна (позитивна) евтаназія, сутність якої полягає у застосуванні активних дій щодо пришвидшення смерті людини, що страждає з безнадійним прогнозом на останньому етапі хвороби та пасивна (негативна) евтаназія - відмова від заходів, що сприяють підтриманню життя безнадійно хворої людини [2, ст. 32]. цивільний правовий природний особистий життя людина

В Україні таке право залишається під табу. Можливо, причина в тому, що законодавці спиралися на слова з клятви Гіппократа: «Я нікому не дам смертельної отрути, що в мене просять». Лікар здійснює професійну діяльність на благо осіб, які потребують його допомоги. Тим не менш, я припускаю, що в пріоритеті повинні бути інтереси самого пацієнта. Тому, за наявності ґрунтовних підстав, які дають можливість вважати, що з моральної та етичної точки зору доцільніше позбавити хворого страждань, варто не перешкоджати йому у здійсненні права на розпорядження власним життям. Деякі прихильники «легкої смерті» вважають її допустимою при наявності: свідомого і наполегливого прохання хворого; неможливості полегшити страждання хворого відомими засобами; точної безсумнівної доказовості щодо неможливості врятувати життя, встановленої колегією лікарів при обов'язковій одностайності; попереднього повідомлення органу прокуратури [3, ст. 21].

Очевидно, що є вірогідність зміни стану речей: несподіване одужання безнадійно хворого, швидкий прогрес медицини та фармакології, помилковість діагнозу та ін. Проте, якщо при цьому було реалізовано право пацієнта на розпорядження власним життям, евтаназія не буде вважатись умисним вбивством.

Отже, право на життя є універсальним та багатоструктурним правом, яке включає в себе різні складові, що в цілому становлять його зміст. Проте, існує цілий ряд проблемних питань, пов'язаних із вивченням цього права, які варті наукового дослідження та подальшого закріплення на законодавчому рівні.

Література

1. Резник Е.С. Право на жизнь: гражданско-правовые аспекты: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. / Е.С. Резник:- Екатеринбург, 2007. - 27 с.

2. В. Глушков. Право людини на легку смерть. Права людини в Україні. Щорічник, 1995. - С. 32

3. Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть. Государство и право. - 1992. - №7. - С. 21.

Размещено на allbest.ru