Право на індивідуальність: історія, виклики і перспективи

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра міжнародного, цивільного та комерційного права

Право на індивідуальність: історія, виклики і перспективи

Софіюк Т.О., к.ю.н., доцент

Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (стаття 23 Конституції України).

Фізична особа має право на індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (стаття 300 Цивільного кодексу України).

Ми в подальшому викладі будемо розуміти індивідуальність в сенсі суб'єктивного виразника поєднань внутрішніх властивостей і тих зовнішніх умов, за наявності яких людська особа здатна втілюватися в свідомо і своєрідно реагуючу особистість. Будь-яке ж суспільне «тіло» ми вважаємо більш-менш складним агрегатом людських особин, особисті властивості яких своєю взаємодією визначають всю сукупність соціальних явищ [1, с. 10]. В основі понять суспільства лежить вільна логіка індивідуальності, а в основі його запитів - її незліченні потреби [1, с. 162]. Колективізм і індивідуалізм зовсім не є одне з одним несумісними, непримиренними антитезами. Collectivum - суспільство - саме паралізує свої прагнення до вищих цілей, уярмлюючи окрему особистість суспільству шляхом насильницького примусу. Суспільний примус, в якій би формі він не проявлявся, може діяти лише регулюючим, але ніяк не творчим чином [2, с. 47]. Особистість - образ і подоба Творця, член всесвіту, - суспільство ж тільки абстрактне поняття, термін для позначення залежностей співіснування аналогічних особистостей [1, с. 299-300].

Дослідженням регулювання особистих немайнових прав, пов'язаних із правом на індивідуальність, займалися такі вчені, як В.І. Бобрик, В.М. Брижко, Ю.О. Заіка, Л.П. Коваленко, Н.В. Коробцова, О.О. Кот, О.В. Кохановська, О.О. Кулініч, М.В. Різак, Н.А. Савінова, С.О. Сліпченко, Р.О. Стефанчук, О.І. Харитонова, С.І. Чорнооченко, С.В. Ясечко та інші. Проте у вітчизняній цивілістиці недостатньо уваги приділено питанню узгодження зростаючої індивідуальності людини зі зростаючою суспільною солідарністю. Це зумовлює необхідність окреслення історії становлення права на індивідуальність, виявлення загальних умов, за яких можлива гармонізація вищезазначених явищ. Сучасні дослідники торкалися окремих аспектів вказаної проблеми. Було, зокрема, досліджено створення та поширення фотографічних творів з зображенням фізичних осіб [3]. Проте такі обставини, як дослідження розуміння права людини на індивідуальність, потребують додаткового вивчення.

Завданням наукової доповіді є розгляд історії, викликів та перспектив права людини на індивідуальність.

Усякий громадський союз - це результат вільного договору людей в силу природженого їм почуття самозбереження. Люди вели постійну війну кожен проти всіх, поки не створили для себе вузди в особі умовної влади і кримінальних законів [1, с. 147]. Виникнення держави приписується впливу властивостей індивідуума і тлумачиться, як міра для поліпшення його побуту [1, с. 147]. Ідея про людину, - хоча поки тільки по презумпції, - вже розчленовується римським правом на поняття особистості з відцентровими духовними прагненнями і на поняття громадянина з підлеглим способом поводження [1, с. 166]. Свідоме пересування системи прав в сторону індивідуалістичних елементів відбулося в ХVIII-му столітті, коли остаточно дозріло знамените вчення про природне право. За його презумпцією кожен мав право користуватися відомими благами, що належали раніше лише небагатьом обраним. Права затверджувалися за людиною, завдяки самому факту появи її в світі [1, с. 168-169].

Проте однієї охорони від тиранії урядових осіб ще недостатньо; необхідний ще захист від тиранії панівних думок і симпатій, від схильності суспільства, не вдаючись до каральних заходів, свої власні думки або свій образ дій насильно нав'язувати тим людям, які тримаються протилежних поглядів, від схильності суспільства перешкоджати розвитку і, якщо можливо, навіть припиняти в самому зародку прояв будь - якої індивідуальності, якщо вона йде всупереч з поглядами і вчинками суспільства, і вимагати, щоб характери людей вироблялися згідно бажаного для суспільства зразка [4, с. 12]. Забезпечення за особистістю такої царини, яка була б вільна від впливу держави і суспільства і в межах якої особистість не була б зобов'язана підкорятися жодній більшості, є найнагальнішою соціальною потребою [2, с. 47].

Новітня форма держави встановлює між особистістю і державою зв'язок чисто юридичний замість колишнього психофізичного. Окрема людина позбавлена подібним шляхом морального тиску з боку цілої нації, і індивідуальна самобутність вже не зустрічає межі - яку переступити не можна - в прагненнях політичного цілого. Внутрішня ж організація знову народженої норми - суспільства - не заважала більше особистій свободі [1, с. 155-156]. право індивідуальність особа солідарність суспільство

«Індивідуальна свобода», - ось що перетворилося з початку XVIII-го століття на гасло інтелігенції; ось що повинно було наповнити порожнє місце поняття вищого блага і змінити старі ідеали. Але змінивши ці ідеали, свобода не могла замінити їх. Індивідуальна свобода, якими б не були її великі переваги, не здатна бути, однак, сама по собі метою, що направляє життя людини. Вона тільки засіб - хоча і необхідний, правда, - для найкращого досягнення інших цілей. Сама по собі вона не вносить жодного порядку у взаємні відносини членів групи, не дає особі ніякої певної ідеї добра і зла, не малює картини бажаного майбутнього, з огляду на яку ми могли б обрати вірний шлях д ля застосування наших творчих інстинктів. Свобода духу живить нашу творчість, тільки поки доводиться її домагатися, - але домігшись цієї свободи, люди залишаються, по суті, в подальшому без керівної основи. Свобода сама по собі не може стати змістом мирного конкретного ідеалу [1, с. 312-313]. Чим більше прогресує цивілізація, тим більше розвивається особистість і цей розвиток може послужити причиною занепаду, якщо особистість, стаючи все вільнішою і різностороннішою, не підкоряється сама добровільно соціальному цілому [5, с. 433]. Соціальне щастя тільки тоді є міцним, коли воно склалося шляхом вільного приведення до нього, як до спільного висновку, всіх попередньо рафінованих і узгоджених індивідуальних уявлень про особисте благополуччя [1, с. 300-301].

Збереження рівноваги, узгодження зростаючої індивідуальності зі зростаючою солідарністю - таким є завдання, яке доводиться вирішувати сучасним суспільствам. Як тільки цю рівновагу порушено на користь виняткового і егоїстичного елемента індивідуальності, негайно виникає послаблення соціального добробуту і громадського духу, настає неврівноваженість, хвороби, старість, фізичний і моральний занепад. А так як егоїзм, головним чином, проявляється в прагненні до особистого задоволення і в зосередженні волі на своєму «я», то гордість, заздрість, хтивість і обжерливість, скупість і розкіш, лінь, гнів - все головні моральні гріхи - стають також хворобою суспільства [5, с. 433-434].

Висновки

На наш погляд, узгодження зростаючої індивідуальності зі зростаючою солідарністю суспільства можливе за таких умов.

«Властивість істини, сказав Гюго, ніколи не доходити до крайнощів». Кожного разу, коли протидіють якому-небудь перебільшенню, захоплення змушує впадати в протилежне перебільшення; це психологічна, або навіть, кажучи більш загально, механічна необхідність: помилку можна виправити, тільки вдавшись до помилки протилежного характеру. Бажаючи додержати справжньої міри, той, хто чинить опір іншому, мав би потім взяти на себе завдання протидіяти самому собі [5, с. 126-127]. Значною мірою тільки опозиція інших думок утримує кожну думку в межах розуму і порядку [4, с. 98]. Справедливість і право (в широкому сенсі цього слова) однаково бажані у всіх проявах діяльності людини. У самій собі ніяка діяльність, очевидно, не може мати кінцевого призначення [6, с. 72].

На наш погляд, подальше дослідження розуміння права людини на індивідуальність має важливе значення для подолання низки проблем, а саме: гармонізації інтересів особи та держави у сфері обігу та обробки інформації особистого характеру; виявлення співвідношення режиму матеріальної форми втілення нематеріального блага і нематеріального блага як такого; знаходження оптимального співвідношення між правом інтелектуальної власності та інтересами суспільства у вільному використанні інформації, що є об'єктом права інтелектуальної власності; вироблення балансу між правом на недоторканність таємниці особистого життя і правом на пошук, отримання, передачу і поширення інформації.

Література

1. Эвиль-Рамович. Индивидуальность и прогресс. Этюды. Санкт-Петербург: Типография Н.Н. Клобукова, 1903. 338 с.

2. Еллинек Г. Права меньшинства. Москва: Издание М. и С. Сабашниковых, 1906. 56 с.

3. Кулініч О.О., Мазуренко С.В., Бєсєдіна Н.В. Створення та поширення фотографічних творів з зображенням фізичних осіб: проблеми теорії і практики: монографія. Одеса: Юридична література, 2017. 104 с.

4. Милль Д.С. О свободе. Санкт-Петербург: Издание В.И. Губинского, 1906. 237 с.

5. Гюйо Ж.М. Искусство с социологической точки зрения. Санкт-Петербург: Типография Товарищества «Народная польза», 1900. 464 с.

6. Федоров А.П. Прудон П.Ж. Искусство, его основание и общественное назначение. Примітка до видання. Санкт-Петербург: Типография Дома Призрения Малолетних Бедных, 1895. 368 с.

Размещено на allbest.ru