Забезпечення культурних прав людини: міжнародний та національний виміри

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ: МІЖНАРОДНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Кудерська Н.І.

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри фундаментальних і приватно-правових дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Розуміння культури у міжнародному праві відповідає європейському розумінню культури, що стало універсальним. За ним культура характеризується стиканням суспільства з духовним світом, що включає самовираження та творчість, у тому числі різні матеріальні та нематеріальні форми мистецтва; інформацію та комунікацію; мову; ідентичність і приналежність до змішаних, різноманітних та мінливих спільнот; формування особливих уявлень про міру та ведення певного способу життя; освіту та професійну підготовку; доступ, внесок та участь у культурному житті; здійснення культурних практики та доступ до матеріальної та нематеріальної культурної спадщини, ін. Культурні права захищаються як окремо кожного, так і певних груп осіб у суспільстві, а саме: їх здатність розвивати та виражати свої людські якості, своє бачення миру та сенс, який вони надають своєму існуванню та своєму розвитку, за допомогою, зокрема, цінностей, поглядів, переконань, мов, знань та мистецтва, інститутів та способу життя. Культурні права захищають доступ до спадщини та ресурсів, які дозволяють здійснювати процеси ідентифікації та розвитку [5]. Однак, перелік цих прав не є універсальним, тому їх визнання та реалізація у світі неодмінно пов'язується з необхідною повагою культурного різноманіття.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права [4] встановлює право індивіда на участь у культурному житті. Але на практиці поки не сформовані конкретні висновки щодо культурного аспекту права на самовизначення, не визначено конкретних дій держави щодо захисту культурних прав національних меншин, не встановлено меж та форм наділення індивідів правом на культуру, не досягнуто консенсусу з основ та цілей міжнародної концепції щодо культурних цінностей тощо.

Держава повинна формувати культурне життя суспільства в цілому. З одного боку, вона зобов'язана проводити культурну політику, а з іншого - виконувати завдання узгодження культурних потреб та інтересів усіх соціально-значущих груп і верств суспільства. Держава здійснює фінансову (бюджетну), адміністративну, юридичну й моральну підтримку практично всіх видів культурної діяльності. В нашій країні така підтримка залишається й не достатньою, й не належною. Приміром, фінансова (бюджетна) - здійснюється за «залишковим принципом», а нормативно-правова основа гуманітарної сфери - потребує суттєвих розробок і вдосконалення.

Україна й нині знаходиться в стані самовизначення. Ціннісне поле вітчизняної культури нестримно насичується інокультурними зразками, які за своєю природою подекуди конфронтують з тими продуктами культурної діяльності, що створювалися на попередніх етапах історичного розвитку країни. Окрім того за останнє десятиліття сталося явне падіння рівня культури основних груп населення, що виявляється в зменшенні обсягу знань з літератури, мистецтва, музики, який демонструють представники практично всіх соціальних груп, в переорієнтації значної кількості молоді, працівників сфери послуг, представників робітничого класу і навіть частини інтелігенції на цінності масової культури, в некритичному сприйнятті всього того, що пропонується засобами масової інформації, в невмінні оцінювати продукти культурної діяльності з естетичних позицій тощо.

В Україні вже склалася принципово нова соціокультурна ситуація, за якої акценти в культурному житті суспільства перенесені з формування в населення високохудожніх смаків, пошани до національних і культурних цінностей, традицій на заохочення споживчих запитів у сфері дозвілля й розваг. Ці процеси мають у своїй основі комерціалізацію всього духовного життя суспільства та все більше підпорядкування її ринковим стосункам і ринковим цінностям. Кожна людина, соціальні групи й суспільство в цілому опинилися в межах різних ціннісних систем. При цьому перехід самої країни до іншого стану здійснюється через стрімку дезінтеграцію і дезорієнтацію суспільних груп і інститутів, втрату особистої ідентифікації з колишніми соціальними структурами, цінностями та нормами, через поступове руйнування культурних, творчих і суспільних зв'язків. Однак прагнення здійснити перехід до ринкових засад в духовному виробництві призводить до неможливості існування самої культури поза державною підтримкою.

Можливість так званого «вільного» розвитку культури на ґрунті низьких культурних потреб досить широких верств населення призводить до зростання бездуховності, пропаганди насильства і, як наслідок, зростання злочинності. Водночас продовжує поглиблюватися розмежування між елітарними та масовими формами культури, між молоддю й старшим поколінням. Фактично сталася комерціалізація культури, що призвело до виконання невластивих для неї функцій, посилило поляризацію суспільства.

Усі ці процеси розгортаються на тлі швидкого й різкого посилення нерівномірного доступу не лише до матеріальних, а й до культурних благ. У результаті цих процесів в сучасній вітчизняній культурі виявляються численні й вельми суперечливі тенденції. Їх можна умовно об'єднати в дві групи: 1) пов'язана з руйнівними, кризовими процесами, що сприяють комерціалізації культури та негативно впливають на її стан; 2) будується на традиційних ідеях патріотизму, колективізму, соціальної справедливості. Це знаходить вияв у реакції різних груп населення на сформовану у сфері мистецтва комерційну практику. Держава повинна впливати на розвиток культурних послуг і їх якість.

Культурні права і свободи людини за своїм змістом є суб'єктивними в культурній (духовній, ідеологічній, освітній) сфері, фактично це певні можливості засвоєння, доступу, використання духовних здобутків/досягнень свого народу і всього людства, участі у подальшому їх розвитку. Вони тісно пов'язані з розвитком культури і гуманітарної сфери життєдіяльності суспільства та держави в цілому. У цьому сенсі варто погодитися з українськими правознавцями які зазначають, що стан, в якому перебуває нині вітчизняна культура характеризується суперечливістю: з одного боку, культура функціонує в суспільстві, яке реформується, а з іншого - у кризовому соціумі. [3, с.132]

Високий рівень освіченості населення є важливим чинником окремої країни, важливою складовою її суспільного прогресу і здійснення національної безпеки. Конституція України гарантує кожному право на освіту, задоволення національно-культурних і мовних потреб, вільний розвиток своєї особистості, право на свободу світогляду, право набувати спеціальні знання, що дають можливість вибору професії та роду трудової діяльності тощо. Право на освіту закріплено у міжнародно-правових актах, зокрема у Загальній декларації прав людини [1, ст. 26], Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права [4, ст.13], ін. У вказаних актах встановлено вимогу безоплатності загальної та початкової освіти, а в Конституції України [2, ст. 54]: й у вищих державних та комунальних навчальних закладах. Тривале не належне виконання їх фактично сприяло комерціалізації освіти, що знизило її рівень і якість, призвело до виконання невластивих функцій закладами освіти та їх працівниками, зокрема здійснення пошуку здобувачів освіти, утримання їх будь-якою ціною в закладі освіти, ін. Держава має припинити залежність закладів освіти всіх рівнів від кількісного складу здобувачів освіти та забезпечити належне державне бюджетне фінансування як названих закладів освіти, так і навчання їх здобувачів освіти на всіх освітніх рівнях для своєї розбудови та розвитку.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права [4, ст. 15] закріплює право на захист моральних та матеріальних інтересів особи, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є. Зазначене знайшло своє відображення у Конституції України [2, ст. 54]. Свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості має загальний характер. На державу покладено обов'язок з охорони, розвитку та поширення досягнень науки та культури, розвиток міжнародних контактів, співробітництва, ін. І хоча право на результати своєї інтелектуальної, наукової, творчої діяльності достатньо унормовано низкою як вітчизняних, так і міжнародних нормативно-правових актів, забезпечення права інтелектуальної власності, авторські права та суміжні з ними майнові права та моральні інтереси потребують в Україні належної реалізації.

Традиції національної культури та історичні релікти є основою національної культури й людства загалом. Культурна спадщина народу України є складовою частиною загальнолюдської культури, дієвим важелем формування й розвитку інтелекту людини, суспільства, етносу, найважливішим сховищем історичної пам'яті. Поряд з природними багатствами вона є головною підставою для національної самоповаги та визнання світовою спільнотою. Конституція [2, ст. 66] зобов'язує Українську державу дбати про охорону культурної спадщини, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність. А громадян, відповідно, не завдавати шкоди цим об'єктам. Проте відсутність необхідного й достатнього пам'ятко-охоронного законодавства в сфері охорони культурної матеріальної і нематеріальної спадщини сприяє втраті її об'єктів, які вже неможливо буде передати прийдешнім поколінням.

Держава має бути дійсним гарантом реалізації культурних прав. Їй належить право законодавчого врегулювання культурного життя суспільства. Культурна політика держави має координувати й регулювати всю культурну, освітню, наукову, творчу, мистецьку діяльність в країні. Забезпечення культурних прав має стати одним із пріоритетів державної політики, сферою державних та приватних інвестицій.

міжнародний соціокультурний споживчий дозвілля

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини. Прийняття від 10.12.1948. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_015#Text.

2. Конституції України. Закон України: від 29.06.1996. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96- %D0%B2%D 1%80#Text.

3. Конституційне право України: Підручник /за заг. ред. В. Л. Федоренка. 4-е вид., перероб. і доопр. Київ: 2012. 727 с.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Ратифікація від 19.10.1973. URL:https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_042#Text.

5. Офіційний сайт ООН. URL: https://www.un.org/ru/.

Размещено на Allbest.ru