Право-бюетичний характер інституту евтаназії як одного з основоположних елементів прав людини четвертого покоління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право-бюетичний характер інституту евтаназії як одного з основоположних елементів прав людини четвертого покоління

Мерник А.М., к.ю.н., асистентка кафедри теорії та філософії права

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Нечипоренко С.М., студентка І курсу факультету адвокатури

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Анотація

У статті досліджується інститут евтаназії як основоположний інститут прав людини четвертого покоління, зокрема його соматичний склад. Доцільно проаналізовано його медично-правовий, науково-прогресивний, соціально-психологічний характер і безпосередньо правове регулювання можливих норм, проблематика впровадження правового інституту, механізми його реалізації в сучасному українському демократичному суспільстві. Оцінюється можливий процес легалізації інституту евтаназії в Україні за допомогою відповідних законодавчих і нормативно-правових актів. Аргументовано необхідність і доцільність упровадження зазначеного інституту у правове поле для позначення загальних рис, цілей і методів, виходячи з позиції лібералізації та демократизації суспільства; можливих напрямів його розвитку в майбутньому, на умовах розширення прав та можливостей концепції прав людини. Демонструється доцільність справедливої морально-правової оцінки прав людини четвертого покоління як невід'ємний та невідчужуваний, природний і універсальний аспект прав людини. Відображено повний зміст і наведено відповідну наукову класифікацію видів інституту евтаназії для всебічного, точного й повного розуміння. Здійснено загальний аналіз міжнародного та національного законодавств для з'ясування змісту зазначеного поняття. Проаналізовані справи Європейського суду з прав людини для подальшого визначення поняття та надання відповідної класифікації видів інституту евтаназії. На основі проведеного аналізу запропоновано власне розуміння правового інституту евтаназії та механізм його можливої реалізації в українській правовій системі, що визначає верховенство права для успішного розвитку фундаментальних прав і свобод людини, що будуть захищатися державою на основі Конституції України, яке буде захищатися державою в усіх правових питаннях. евтаназія право психологічний

Ключові слова: евтаназія, права людини, медичне право, право на життя, право на смерть, інститут права.

BIOETHICAL AND LEGAL ASPECT OF EUTHANASIA INSTUTION AS ONE OF THE FUNDAMENTAL ELEMENTS OF A FOURTH GENERATION OF HUMAN RIGHT

The article explores the institution of euthanasia as the fundamental institution of human rights of the 4^th generation, particularly its somatic composition. Efficiently analysed its medico-legal, scientific, social and psychological character and the legal regulation of possible norms, the problem of the introduction of a legal institution and the mechanisms for its implementation in a modern Ukrainian democratic society. The possible process of legalizing the institution of euthanasia in Ukraine through the relevant legislative and regulatory acts has been evaluated.

The need for and the desirability of incorporating descripted institution into the national legal system, in order to define common features, objectives and methods, considering the position of liberalizing and democratizing society; possible directions for its development in the future in the context of empowerment of the concept of human rights. The value of moral and legal assessment of the human rights of the fourth generation as an inalienable, natural and universal aspect of human rights is demonstrated. The full contents and the corresponding scientific classification of the species of the euthanasia institution are shown for a comprehensive, accurate and complex understanding. A general analysis of international and national legislation has been carried out to determine the content of this concept. Cases of the European Court of Human Rights have been analysed to further define the concept and provide an appropriate classification of the types of euthanasia.

On the basis of the analysis made, it is proposed to have an understanding of the legal institution of euthanasia and a mechanism for its possible implementation in the Ukrainian legal system, defining precisely the rule of law for the successful development of fundamental human rights and freedoms, shall be protected by the State on the basis of the Constitution of Ukraine in all legal matters.

Key words: euthanasia, human rights, medical law, right to life and death, legal regulation institutions

Постановка проблеми. Головним і фундаментальним правом людини, що посідає центральне місце в системі немайнових прав, спрямованих на забезпечення природного існування фізичної особи, є право людини на життя. Розвиток цивілізованого світу зумовлює нове суб'єктивне уявлення людей про походження людини, її місце в екосистемі та космічному просторі загалом, обсяг прав людини, зокрема їх трансформацію.

Право на життя сьогодні визнається одним із пріоритетних прав людини всього світу, але необхідний перегляд змісту права на життя в контексті його співвідношення із правом людини на смерть.

Якщо припустити, що трансформаційні процесу світової спільноти розвиваються таким чином, що право на смерть шляхом евтаназії стане невідчужуваним, основоположним правом кожної людини, то наступне питання, яке постане перед людством, - це необхідність його врегулювання соціальними регуляторами, визначення об'єктивного і суб'єктивного кола, процедури і порядку проведення, класифікації видів, адже однією з передумов захищеності основних прав людини є їх закріплення державою в юридичних нормах, тобто відображення права на смерть шляхом евтаназії поняттям суб'єктивного юридичного права. У цьому разі право на смерть шляхом евтаназії буде характеризувати можливості, які належать суб'єкту евтаназії і здійснення яких залежить від свідомого вибору людини, від її рішення.

У зазначеному аспекті велике значення має соціально- правова роль правового регулювання інституту евтаназії. Він повинен формуватися в межах медичного права як інститут права, тобто проміжний елементи між нормою і галуззю, який є сукупністю спеціалізованих, диференційованих правових норм, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, що виникають у разі навмисного позбавлення життя хворого з метою полегшення його страждань, який характеризується власною структурою, суб'єктивним складом, термінологією, а також особливими методами правового регулювання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у дослідження основних питань, які стосуються морально-етичних і правових аспектів інституту евтаназії, зробили Н. Борисович, М. Вітрук, О. Горова, О. Грищенко, Г. Губенко, А. Колодія, Л. Коновалов, Є. Лукаш, А. Мерник, А. Олійник, П. Рабінович, А. Соловйов.

Теоретичні, конституційно-правові та галузеві проблеми евтаназії опрацьовувалися у роботах О. Мірошниченко, Я. Тріньова, А. Абашидзе, О. Алієва, С. Булеца, О. Рогова, О. Пунда, Ю. Чернишова, Т. Павленко, О. Шишки й ін. У зарубіжній юриспруденції ця тема висвітлена у працях Д. Вертса, Р. Клауса, А. Ланга, Н. Калал, І. Бразір, Л. Делінз.

Мета статті - здійснення аналізу нормативно-правових актів, які регулюють підвалини створення інституту евтаназії в Україні, дослідження закордонного досвіду легалізації цього інституту.

Виклад основного матеріалу. Сукупність сучасних медичних норм, що регулюють питання забезпечення захисту прав пацієнтів, організації охорони здоров'я в Україні, юридичної відповідальності медичних працівників, юридичного забезпечення трансплантації органів і тканин, репродуктивних технологій, проведення медичних експертиз, надання психіатричної допомоги, проблемні питання дефектів надання медичної допомоги та їх медико-правової кваліфікації, утворюють новітню галузь права - медичне право. Регулювання загальних теоретико-правових засад медичного права сьогодні потребує додаткового тлумачення з боку як медичної, так і юридичної сфер. Функціонування багатьох інститутів медичного права сьогодні зумовлює виникнення різновекторних і антагоністичних поглядів на нормотворчі та правозастосовчі процеси в Україні зокрема та в міжнародному просторі загалом.

Відповідно до ст. 3 Конституції України [1], людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, охорона відповідних цінностей є одним з основних конституційних обов'язків держави для успішного проведення зовнішньої та внутрішньої політики, визнання України демократичною державою за міжнародною юрисдикцією. Верховенство права є одним із принципів, за яким реалізація прав і обов'язків людини та громадянина здійснюється у відповідній процедурі, що регламентується державою та закріплюється в Конституції України.

У ст. 49 Основного закону України [1] проголошено, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та страхування. У зв'язку з розвитком медицини, трансформаційних процесів суспільної та індивідуальної свідомості особистостей сьогодні перед юридичною наукою постають питання щодо правового регулювання інститутів зазначеної галузі. Надання медичної допомоги громадянину є одним із першообов'язків держави, реалізація якого сьогодні змінююється у зв'язку з модернізацією суспільних відносин, зумовленою науково-технічним прогресом. Оскільки основи правового регулювання суспільних відносин здійснюються через державні органи, виникає новий об'єкт для дослідження - сфера правового регулювання інститутів медичного права.

Медичне право розвинулося через новітні варіанти медичного втручання в біологічні процеси людини, нові досягнення медичної науки, як-от: клонування, трансплантація органів, зміна статі, штучне запліднення й евтаназія.

Не можна не брати до уваги те, що сьогоднішнє суспільство відрізняється від того, що було 20 років тому. Модифікація і трансформація суспільних відносин призвели до того, що останні зазнали значних змін. Широкий аспект у цьому питанні стосується інституту прав людини, а саме в контексті формування та розвитку прав людини четвертого покоління. Світ не стоїть на місці, тож зрозуміло, що концепція змін суспільних відносин відбувається поступово. Права людини четвертого покоління набули широкого розвитку у другій половині XX ст. Зміни в науці та медицині привели до того, що сьогодні заведено виділяти соматичні права (від грец. soma - "тіло") - групу вимог індивіда, якому надали право самостійно розпоряджатися своїм тілом: право на зміну статі, репродуктивні та сексуальні прав, право на смерть (евтаназія) [2].

Відкриття, становлення і дослідження теорії походження соматичних прав відбувалося разом із біоетикою, метою якої є вивчення людських цінностей, порівняння моралі та права. Право на евтаназію, яке є складовим елементом соматичних прав, теж повинно розглядатися в контексті проблематики морально-етичних принципів. На відміну від XX ст., коли права людини четвертого покоління започатковано, бурхливий їх розвиток відбувався саме у XXI ст., яке пов'язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, генетики тощо. Розвиток науки і техніки є результатом еволюції суспільства, застарілі норми права вже не задовольняють усі потреби. Для того, щоби подолати антагоністичні погляди на різні новітні інститути, й існує право. Йому теж постійно доводиться змінюватися, щоб уникати прогалин. Деякі діяння, пов'язані із застосуванням біотехнологій і генної інженерії, потребують внесення відповідних доповнень.

Інститут евтаназії є однією з тих "прогалин сучасності", спірним питанням, яке роз'яснити важко, у всьому світі, та характеризується полярністю думок. Багато вчених та дослідників намагалися дати ґрунтовне, змістовне пояснення, але єдиної думки так і не дійшли.

На міжнародному та європейському регіональному рівнях існують джерела права, що обмежують можливість використання інституту евтаназії, але все частіше вектор заборон змінюється на тенденцію визнання, що зумовлено існуванням зазначеного інститута в межах окремих європейських держав. Сьогодні це нагальне питання постає в рамках компромісу стосовно її визначення та процедури легалізації здійснення. Насамперед треба брати до уваги те, що евтаназія - самостійний інститут, його розвиток зумовлюється суспільними, політичними й економічними змінами, а головне те, що припинити його використання в деяких країнах уже неможливо.

Евтаназія походить від грецької мови та означає "добру, або милосердну смерть" ("eu" - "добре", "tha'natos" - "смерть") [3]. Як самостійний термін "евтаназія" був запропонований англійським філософом, істориком та політиком Френсісом Беконом, який увів його в XVII ст., асоціюючи з легкою та безболісною смертю [4, с. 1]. Новий поштовх проблематика евтаназії отримала в жовтні 1987 р., коли у процесі обговорення її змісту на Всесвітній медичній асамблеї в Іспанії була ухвалена Декларація про евтаназію, останній пункт якої визначав евтаназію як навмисне позбавлення життя пацієнта (навіть за його особистим прохання) та визнавав неетичним у концепції біоетики її проведення [5].

У 1977 р. у штаті Каліфорнія після багаторічних референдумів та переговорів ухвалили перший у світі Закон "Про право людини на смерть", який надавав право невиліковно хворим пацієнтам оформити відповідний документ про їхнє бажання відключити реанімаційну апаратуру за визначених умов [6]. Першим, хто легалізували добровільну евтаназію в Європі, були Нідерланди (1984 р.), потім Бельгія (2002 р.), Франція (2004 р.) та інші європейські країни.

Сьогодні інститут евтаназії можна класифікувати за трьома критеріями:

1. Залежно від форми участі осіб (зобов'язання вчинити дію або утриматися від неї) вона поділена на активну і пасивну. Активна евтаназія має й іншу назву - "метод наповненого шприца", вона передбачає позбавлення від мук і страждань пацієнта, який є невиліковним, та дає шанс хворому на гідну смерть шляхом активних дій. У науці таке поняття, як "assisted suicide" перекладається як "суїцид, що асистується". Його зміст полягає в тому, що пацієнту допомагають, на його прохання, у здійсненні евтаназії. Пасивна евтаназія передбачає, що хворому пацієнту (на його прохання) припиняють надавати професійну медичну допомогу (вимикають систему життєзабезпечення). Пасивна евтаназія призводить до природної смерті. У контексті змісту є таке поняття, як "ортоназія" (зупинення будь-яких дій для підтримання життя невиліковно хворого) [7].

2. Залежно від волевиявлення хворого виділяють добровільну та недобровільну (примусову) евтаназію. Критерієм розмежування виступає наявность або відсутність прохання самого пацієнта. Одразу варто зазначити, що така класифікація містить підстави для дискусії, оскільки недобровільна евтаназія може кваліфікуватися як умисне вбивство. Питання розмежування зазначених діянь є змістовно важким і лежить у межах кримінального права. Одним із найскандальніших прикладів примусової евтаназії є справа лікарки Михаелі Редер (Федеративна Республіка Німеччини, 1989 р.), яка була осуджена за вчинення 17 вбивств. Вона пояснювала це тим, що робила смертельні уколи з відчуття милосердя до невиліковно хворих.

3. Залежно від наявності або відсутності медичного показання (індивідуальне призначення професійних лікарів щодо конкретних випадків) розрізняють пряму та непряму евтаназію. Пряма евтаназія виникає тоді, коли саме лікар дає рекомендації щодо вкорочення життя хворого. Непряма евтаназія спровокована тоді, коли смерть хворого знатно пришвидшується в темпах, як побічна реакція на дії лікаря, спрямовані на досягнення іншої мети. Такий ефект виходить із того, що зазвичай лікарі для вкорочення болісних і нестерпних мук збільшують дози знеболюючих речовин, які можуть спричиняти смерть.

У більшості випадків обрання евтаназії є актом волевиявлення людини. Питання права на смерть розглядали багато вчених, проте їхні думки не були однозначними. Одні вважають, що впровадження інституту евтаназії суперечить релігії та морально-етичним нормам, інші зазначають, що розвиток інституту евтаназії є природним явищем, пов'язаним із розвитком новітнього напряму прав людини, який передбачає самостійне розпорядження людиною своїм тілом і здоров'ям (життям).

Кожна із правових систем має своє бачення щодо цієї проблематики. На це впливають різноманітні чинники, передусім морально-етичні принципи. Біоетика у своїй концепції є тією галуззю, що намагається опанувати проблеми медицини, права, етики та моралі. Що стосується правового критерію, доречним є наголошеня на тому, що натепер Європейський суд з прав людини розглядає справи, предметом яких є інститут евтаназії.

Першою справою про евтаназію була справа "Санлес Санлес проти Іспанії" [8]. Післе нещасного випадку, який трапився в 1968 р., дівер заявниці страждав на тетраплігію. У січні 1998 р. він наклав на себе руки за підтримки третьої особи, тоді як справа про визнання його права на гідну смерть перебувала у стадії розгляду. Заявниця була його правонаступницею, яку він офіційно проголосив для ведення справи за його заявою, яку він подав за життя. Вона, зокрема, домагалася визнання права на гідне життя або ж гідну смерть, або ж неперешкоджання її діверові накласти на себе руки. Суд відхилив її вимогу, пояснюючи це тим, що не можна покладати на іспанську владу відповідальність за невиконання передбачуваного зобов'язання про ухвалення закону про декриміналізацію евтаназії. У цій справі Європейський суд з прав людини відносить інститут евтаназії до внутрішнього національного права держави визнавати чи ні інститут евтаназії в межах національної правової системи. Справу, хоч і було програно, але сам процес розгляду справи міжнародною інстанцією створим передумови для подальшого формування правових засад інституту евтаназії. коли говорять про евтаназію, зазвичай мають на увазі щось індивідуальне й особисте, визнання права померти з гідністю, Європейський суд з прав людини зазначив, що це право повинно бути визнаним на національному рівні окремої держави.

Наступна справа "Прітті проти Сполученого королівства" набула всенародного розголосу [9]. Заявниця вмирала від хвороби рухових нейронів, невиліковного прогресуючого захворювання, що вражає мускулатуру. З огляду на те, що фінальні стадії даного захворювання є болісними і такими, що принижують, вона хотіла сама вирішити, як і коли їй померти. Через свою хворобу заявниця не могла накласти на себе руки самостійно і хотіла, щоб чоловік допоміг їй у цьому. Однак, виходячи з англійського законодавства, самогубство не є злочином, злочином уважається допомога в самогубстві. Оскільки влада відмовила їй в її прохані, заявниця подала скаргу, спираючись на ст. ст. 2, 3, 8, 9 і 14 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини і громадянина [10], про те, що її чоловікові не було гарантовано звільнення від відповідальності, якщо він допоможе їй померти. Суд відповів відмовою.

У справі "Хааса проти Швейцарії" [11] предметом розгляду також був інститут евтаназії. Заявник, який страждає від важкої форми афективного біполярного розладу протягом приблизно 20 років, вирішив, що він більше не міг жити гідним життям. Після двох спроб суїциду заявник намагався дістати речовину, прийом якої в певній кількості міг би допомогти йому накласти на себе руки надійним і гідним чином. Оскільки дана речовина була доступна виключно за рецептом, заявник намагався дістати її в кількох психіатрів, проте його спроби не увінчалися успіхом. Влада відхилила його прохання щодо евтаназії. В Європейському суді заявник стверджував, що ст. 8 Конвенції покладала на державу позитивне зобов'язання зі створення умов для надійного і безболісного суїциду. Пан Хаас стверджував, що його право накласти на себе руки безпечним та гідним чином було порушено Швейцарією. У результаті умов, які необхідно було виконати і які не були виконані, щоб мати можливість отримати пентобарбітал натрій, Хаас програв справу.

Отже, можна спостерігати певну закономірність: жодну справу щодо визнання інституту евтаназії Європейський суд з прав людини не задовольнив, водночас зазначив, що визнання або заборона інституту евтаназії належить до внутрішніх інтересів держави. Але факт звернення до Європейського суду з прав людини з 1993 р. заявників із різних держав констатує доводить, що суспільно-правові відносини щодо проведення евтаназії існують у сучасному суспільстві, неврегульованість яких та невизнання існування яких призведуть до криміналізації зазначеного інституту.

Справа хлопчика Альфі (Великобританія), або "Евтаназія з ініціативи держави" (інша назва справи), також своїм предметом розгляду стосувалася інституту евтаназії. Проте вона розкриває інший аспект зазначеного інституту. Ще ніколи Сполучене Королівство не давало згоди заявникам на евтаназію (пасивну або активну). Справа Альфі була унікальна тим, що після огляду лікарів Альфі винесли вирок, що його вже неможливо вилікувати, і суд постановив, щоб Альфі відключили від приладів життєзабезпечення (пасивна ектаназія).

Альфі Еванс перебував у напівкоматозному стані понад рік, але батьки хлопчика відмовлялися визнати, що його хвороба невиліковна. Конфлікт батьків із лікарями привернув увагу громадськості, коли батьки Альфі подали позов до суду, оскаржуючи рішення консиліуму про від'єднання дитини від систем життєзабезпечення.

Батьки хлопчика боролися за його перевезення до римської лікарні, де представники лікарні зобов'язувалися надати необхідну медичну допомогу хлопчику та покращити його стан. Верховний суд Великобританії відкинув подання про згоду на перевезення хлопчика в Італію, схиляючись до думки медиків, що в його мозку відбулися незворотні зміни, які позбавили цю дитину почуттів зору, слуху, смаку і доторку, а подальша терапія не відповідає його інтересам і може бути нелюдською. Альфі помер в лікарні внаслідок вимкнення апарату штучного дихання, що підтримував його життя (пасивна евтаназія).

Питання узаконення інституту евтаназії є предметом дискусій у представників медицини, права, церков, релігійних конфесій на міжнародному і національному рівнях. деякі держави в межах своєї національної системи легалізують пасивну евтаназію, даючи нагальний приклад того, що права людини мають усебічний аспект і не можуть обмежуватися країною, хоча вона і є їхнім гарантом (наприклад, Німеччина, 2020 р.).

В Україні це питання залишається неврегульованим. Відсутність необхідних юридичних норм у чинних законодавчих актах призводить до того, що виникають не прогалини у праві, а кваліфіковане мовчання законодавця, оскільки інститут евтаназії має біоетичний і міждисциплінарний характер, його закріплення в межах права може зумовити конфлікт із релігійними та моральними нормами. Але водночас принципів права, якими керуються правозастосовчі органи щодо спірних питань інституту евтаназії, сьогодні вже недостатньо, щоб урегулювати всі реальні суспільні відносини, що виникають у суспільстві. Норм законодавства щодо регулювання інституту евтаназії в України натепер немає, не згадується і зазначений термін, але одна з політичних партій, що представлена в діючому парламенті, задекларувала підготовку законопроєкту про евтаназію.

Висновки

Питання законодавчого закріплення і легалізації інституту евтаназії (як у матеріальному, так і у процесуальному аспектах) у багатьох країнах світу залишається невирішеним. Легалізація цієї інституції викликає правові дискусії серед учених у галузі медицини, філософії та права. Актуальність і необхідність звернення до цього питання й акцентування уваги на ньому суспільства і фахівців сфери права передусім зумовлена тим, що сучасна юридична наука серед пріоритетності цінностей розвитку людства ставить саме права людини, а джерелом останніх визнає гідність людини, тобто здатність особи залишатися людиною. В умовах науково-технічного прогресу права людини набувають актуальності через постійний розвиток людства, який відкриває новий вимір прав людини, розкриваючись у четвертому поколінні генезису прав людини, і передбачає право людини на зміну статі, трансплантацію органів, евтаназію тощо.

Література