До питання про децентралізацію виконавчої влади в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КПІ імені Ігоря Сікорського

ДО ПИТАННЯ ПРО ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЮ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Кисіль Л.Є. кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри господарського та

адміністративного права факультету соціології та права

Проблеми децентралізації виконавчої влади вже тривалий час доволі активно дискутуються у юридичній науці та науці державного управління. Аналіз наукової літератури ( праць В. Б. Авер'янова, М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, В. М. Кампа, І. Б. Коліушка, Н. Р Нижник, В. Ф. Погорілка, М. І. Пухтинського, В. В. Цвєткова, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка та ін.) дозволяє стверджувати, що більшість вчених наголошує на необхідності оптимізації системи виконавчої влади в Україні, однак, єдність поглядів щодо розуміння змісту поняття «децентралізації» відсутня. Хоча загалом визнається, що це поняття генетично походить від слова «централізація» (від лат. centralis - серединний, центральний), яке означає зосередження керівництва, управління в єдиному центрі [1, с.1360] або зосередження більшої частини державних функцій у віданні центральних установ [2, c.88] завдяки префіксу «де...» (від лат. de...), що вказує на скасування, припинення чого-небудь, і, зокрема, означає процес розширення та зміцнення прав і повноважень адміністративно-територіальних одиниць (областей, автономій, республік та ін.) або самоврядних органів та організацій при одночасному звуженні прав і повноважень відповідного центру [3,с.168].

На нашу думку, проблема неоднозначного тлумачення поняття і сутності децентралізації виконавчої влади полягає у неврахуванні відмінностей реалізації принципів централізації і децентралізації за французькою (континентальною) та англосаксонською моделями територіальної організації влади. Так, англосаксонська модель (Велика Британія, Канада, Австралія та ін.) передбачає делегування частини виконавчої влади на рівень територіальних громад та їх органів; процеси централізації і децентралізації протилежно спрямовані та однозначні: зосередження владних повноважень органами місцевого самоврядування вважається децентралізацією, а будь-якими органами державної влади - централізацією. Цю модель також називають «демократичною децентралізацією».

В умовах французької (Франція, Італія та ін.) моделі, яку ще називають «адміністративною децентралізацією», вся специфіка територіальної організації влади не обмежується системою понять «централізація-децентралізація». Адже влада може розподілятися не лише між урядом та місцевими громадами, але й передаватися територіальним органам державного управління (наприклад, місцевим держадміністраціям, префектурам тощо) чи перерозподілятися між ними та органами місцевого самоврядування. децентралізація виконавчий влада громада

Засадничим підґрунтям виокремлення принципу децентралізації виконавчої влади є конституційна вимога про те, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132 Конституції України). Власне, це означає, що принципи централізації і децентралізації визначаються Конституцією України, по-перше, крізь призму їх територіальної реалізації; по-друге, у тісному взаємозв'язку, що є нетиповим для європейського підходу, за яким централізація стосується тільки державного рівня, а децентралізація означає вихід за межі цього рівня і передбачає передачу функцій і повноважень на недержавний рівень - місцеве самоврядування і відповідні громадські утворення [3,с.15].

До способів децентралізації у науці адміністративного права і державного управління відносять деволюцію, дивестування, деконцентрацію та делегування повноважень. [4,с.8] При цьому, деволюцією вважається така форма, коли до місцевих органів передаються відповідальність та влада, ресурси та джерела доходів, що робить місцеві органи влади автономними та повністю незалежними. Дивестування означає, що планування та адміністративна влада, або інші функції передаються волонтерським приватним або громадським організаціям. Воно часто проводиться з частковою передачею адміністративних функцій у поєднанні з дерегуляцією або приватизацією. Деконцентрація є різновидом централізації, який передбачає передачу владних повноважень від центральних органів виконавчої влади до місцевих органів державного управління. Делегування повноважень трактується як процес передачі владних повноважень від одного органу влади до іншого із збереженням контролю за виконанням цих повноважень з боку органу, що передає їх.

Зокрема, Конституція України 1996 р. передбачає, що окремі повноваження органів виконавчої влади можуть надаватися органам місцевого самоврядування, тобто безпосередньо радам. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади (частини 3, 4 ст. 143 Конституції України).

У подальшому закріплення здійснення делегованих повноважень одержало в Законах України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації». Крім того, через недостатню урегульованість процедури делегування повноважень мала місце спроба прийняття окремого спеціального закону «Про делегування органам місцевого самоврядування окремих державних повноважень»(законопроект від 1.02.2008 №1472), на нагальність прийняття якого неодноразово наголошувалося в наукових публікаціях. Проте, спроби прийняти такий закон так і лишилися марними.

Зважаючи на те, що правові норми, які регулюють питання делегування повноважень, «розпорошені» у законодавстві України, вбачається за доцільне прийняття єдиного закону «Про делеговані повноваження», який би закріпив такі основні положення: поняття делегованих повноважень, принципи делегування повноважень, суб'єктний склад делегованих повноважень, процедуру делегування повноважень, порядок передачі фінансових та/або матеріальних ресурсів на виконання делегованих повноважень, відповідальність за невиконання та неналежне виконання делегованих повноважень, контроль за реалізацією делегованих повноважень, порядок розгляду спірних питань, що виникають в ході реалізації делегованих повноважень. При цьому норми про делегування повноважень від органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування, так само як і від органів місцевого самоврядування органам державної влади, повинні викладатися не імперативним, а диспозитивним способом. А при визначенні поняття «делеговані повноваження», як справедливо зазначає Г В. Бублик, слід враховувати напрацьовані у науці адміністративного права такі його основні ознаки: а) делегування повноважень має базуватися на вільному волевиявленні обох суб'єктів делегування; б) делегування повноважень повинно супроводжуватися укладанням адміністративного договору; в) делегування повноважень має обов'язково супроводжуватися передачею необхідних ресурсів для забезпечення належної реалізації делегованих повноважень; г) переделегування (субделегування) повноважень не допускається, бо це суперечить цілям і намірам органу, що делегує повноваження; д) суб'єкт, якому делегуються повноваження, підлягає юридичній відповідальності за невиконання чи неналежне виконання делегованих повноважень [5, с.5-7].

Список використаних джерел

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [Уклад. і голов. ред. В. Т Бусел]. К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. с. 1360.

2. Гурне Б. Державне управління / Б. Гурне; пер. з франц. В. Шовкуна. К.: Основи, 1993. с.88

3. Горбатенко В. П. Децентралізація / В. П. Горбатенко // Юридична енциклопедія: у 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К.: Видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1999. Т 2: Д-Й. С. 168.

4. Пухтецька А. А. Інституційні принципи системи органів виконавчої влади: європейський досвід для України / А. А. Пухтецька // Система органів виконавчої влади України: правові проблеми удосконалення організації та діяльності: наук. доповідь / [за заг. ред. О. Ф. Андрійко]. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2011. С. 15.

5. Лелеченко А. П. Децентралізація в системі державного управління в Україні: теоретико-методологічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з державного управління: спец. 25.00.01 / А. П. Лелеченко; Національна академія державного управління при Президентові України - Київ, 2006. с.8

6. Бублик Г. В. Делегування повноважень місцевими органами влади: організаційно-правовий аспект: автореф. дис. канд.юрид.наук: 12.00.07. Київ, 2005.с.5-7

Размещено на Allbest.ru