Давнісне володіння чужим майном: суб’єктивне право чи фактичний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДАВНІСНЕ ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ: СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО ЧИ ФАКТИЧНИЙ СТАН

Гуйван П.Д., кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу

Наукова полеміка щодо того, є нетитульне володіння фактичним станом чи суб'єктивним правом триває вже багато років. Її поява напряму не пов'язана з запровадженням давнісного набувного інституту, адже такий характер утримання речі де-факто існував завжди. Наразі доводиться визнати, що в теорії цивільного права існують серйозні розбіжності та протиріччя щодо змісту тих матеріальних взаємодій, які характеризують безтитульне володіння майном. У своїх роботах дослідники надавали перевагу тій чи іншій концепції правової сутності незаконного володіння. Як результат, було напрацьовано декілька теорій. Полярних позицій притримувалися Павел та Папиниани у римському праві, Дернбург та Віндшейд у німецькій цивілістиці, Д.І. Мейер та Г.Ф. Шершеневич у російському науковому пошуку [1, с. 271]. Так, Д.І. Мейєр стверджував, що давність не забезпечує жодного права, допоки вона не призведе до права власності [2, с. 341]. Низка сучасних дослідників також підтримують дану тезу. Вони наголошують, що закон, кажучи про захист безтитульного володіння, якраз підкреслює відсутність такого права [3, с. 57-60, 154].

Навпаки, інші дослідники вважають юридичне володіння правом [1, с. 271]. Зокрема, С.Б. Гомолицький стверджував, що володілець речі не може бути позбавленим позову для захисту свого права від порушення його власником, байдуже - попереднім чи новим: це випливає з поняття про загальні засади позову для будь-якого права. Відомий цивіліст початку XX століття В.М. Хвостов вказував на наявність у володільця правового статусу, який, однак, має урізаний зміст [4, с. 273]. З цією позицією погоджується і К.І. Скловський, аналізуючи вже сучасне російське цивільне законодавство. Він, зокрема, зазначає, що, хоча незаконне володіння і має ознаки певного права, воно все ж не є абсолютним, позаяк не включає в себе можливість протиставлення іншим правам (зокрема, праву власника чи титульного володільця, від яких воно не захищається). Відтак, це урізане право співвідноситься з іншими речовими абсолютними правами як факт [5, с. 290-292]. Як бачимо, питання має достатньо полемічний характер.

Спробуймо більш детально розібратися із правовим статусом особи, яка без належної підстави володіє чужим майном для давності. Аналіз, як самої сутності такого утримання майна, так і чинного законодавства у цій царині, дозволяє дійти висновку про правову природу даного відношення. Межі здійснення повноважень набувача встановлені нормативно: добросовісне отримання майна плюс відкритість та безперервність володіння протягом визначеного часу від встановленого у законі терміну. І лише повною реалізацією (вичерпаністю) закладених у такому повноваженні можливостей вдасться пояснити набуття іншого матеріального права - власності.

Відповідні положення законодавства, в тому числі щодо активного власницького захисту, мають далебі не декларативний, а цілком прагматичний зміст, котрий лишень потребує деякої конкретизації. Подібна точка зору спостерігається у працях низки сучасних цивілістів, які погоджуються з тою тезою, що давнісне володіння спирається на певне встановлене законодавством суб'єктивне право його носія. І саме із безспірності даного права витікає юридична можливість та необхідність юрисдикційного захисту володіння, яке не забезпечене правовим титулом. Зокрема, Г.А. Гаджиєв, розглядаючи прописане у ч. 2 ст. 234 ЦК РФ положення про право на захист свого володіння у системному взаємозв'язку зі ст. 11 ЦК РФ про судовий захист порушених цивільних прав, розцінює їх як визнання конкретного правового титулу володільця. Він цілком справедливо виходить з того, що позовне домагання може виникати лише при порушенні певного суб'єктивного права, у даному випадку - речового [1, с. 272-273].

Власне, нерідко серед обумовлених правовим регулюванням матеріальних відносин можемо зустріти належні особі суб'єктивні права, що не забезпечені можливістю юридичного захисту у разі порушення. Декларативний характер окремих повноважень вже давно відмічений у нашій цивілістиці [6, с. 96-97]. Такого вигляду набуває, наприклад, охоронне право кредитора після спливу позовної давності: в силу припису ч. 1 ст. 267 ЦКУ вимога продовжує існувати, але вона втратила позовну властивість. Тож існування правових ситуацій, коли порушене право не може бути захищене в судовому порядку, є цілком припустимим. Але взаємовідношення зворотного змісту уявити собі не можна. Якщо вже існує встановлене законом позовне домагання, то обов'язково мусить існувати і суб'єктивне право, порушення якого приводить право на позов у дію.

Отже, отримавши нове речове право, володілець набуває не тільки можливість безпосереднього фізичного тримання речі, а й певну міру майнової влади. Він вправі впливати на майно та відбивати зазіхання на своє володіння з боку третіх осіб. І вказані повноваження не слід обмежувати тільки пасивним захистом свого володіння. Власне кажучи, український закон також вказує на можливість судової реалізації вимог незаконного володільця до інших осіб. Той факт, що така особа має як суб'єктивне право на утримання речі, так і можливість його захисту, підтверджується не тільки загальним правилом ст. 396 ЦКУ, а й положенням частини другої пункту 3 статті 344 ЦК України. В ній передбачається пред'явлення позову давнісним володільцем про витребування майна у разі його втрати останнім не з своєї волі. Фактично вказані нормативні правила дозволяють вести мову про надання такому суб'єктові притаманних власнику повноважень щодо, наприклад, пред'явлення позову про витребування майна. При цьому судовий захист даного володіння не обмежується вимогами до третіх осіб. Від - так, у цивілістичній літературі прийнято вважати, що домагання про витребування майна у разі втрати його володільцем не з своєї волі можуть спрямовуватися і на адресу власника або іншого титульного володільця. Принаймні, саме таким чином зазвичай тлумачиться дане правило на теоретичному рівні.

Чи так це насправді? Дозволимо собі поставити під сумнів практичну дієвість згаданого механізму. Передбачений у ч. 2 п. 3 ст. 344 ЦКУ позовний захист ніяк не може ототожнюватися із римським praescriptio longi temporis, котре як давнісне володіння було одночасно і обгрунтуванням заперечень проти вимог недбайливого власника, і спеціальною підставою для позовного домагання володільця, який міг витребувати річ (навіть якщо вона попадала до власника) [7, с. 231], зокрема, в силу більш вузької сфери застосування. Крім того, залишається спірним питання про практичну можливість аргументованого обґрунтування володільцем свого матеріального права на утримання майна при пред'явленні такого позову. Уявимо собі ситуацію, коли власник, що втратив можливість судового витребування, або третя особа силоміць чи іншим шляхом поза волею давнісного володільця відбере у нього річ. Володілець пред'явив позов про витребування цієї речі. Але яке повноваження він протиставить праву власності чи титульного володіння? Навіть коли вважати нетитульне володіння таким, що забезпечене правом, його протиставлення власності не виглядає перспективним. На жаль, практика захисту володіння сьогодні не напрацьована, а українські суди переконані, що такий захист можливий лише через процедуру визнання права власності, відтак він завжди буде спрямований на користь власника, навіть коли той самовільно вилучив майно у добросовісного володільця. Певною мірою такий підхід сьогодні пояснюється існуючим станом товарно-матеріальних відносин, коли відверта підтримка незаконного набувача навряд чи отримає суспільне схвалення.

Як же забезпечити ефективність задекларованого нормативно правового інструментарію? Коли закон прямо веде мову про можливість позовного захисту давнісного володіння, він також мусить визначити конкретні способи його реалізації. При цьому нерідко нові підходи проявляються у призабутих старих. Як вже згадувалося, у цивільному праві, починаючи з римських часів, існував юридичний механізм посесорного захисту, який застосовувався незалежно від наявності титулу у позивача (possessorium) і був покликаний запобігти самоуправству [8, с. 87-88]. У такому процесі немає потреби не тільки доводити, а й навіть посилатися на право, достатньо лиш довести факт свого володіння [9, с. 201]. Сенс даного захисту полягає у тому, що володілець протистоїть будь-якому загарбнику, незалежно від наявності у останнього титулу. Відтак самоуправство навіть власника повинне вважатися дією поза межами права, і від нього є захист. І саме у такому підході, коли мова йде не про право взагалі, а про речі набагато вищі та ідеальні - затвердження поваги до людської особистості, котра зростає у своїй самосвідомості, вбачалося значення активного захисту володіння [10, с. 229].

Як би там не було, популярна в літературі наразі ідея запровадження посесорного захисту поки що не знайшла реального втілення. Протистояння ідеальної теорії та приземленої практики продовжується на рівні коректної полеміки. У результаті такого перманентного стану казуальні питання віддані на відкуп правозастосовному органу. Як завжди, коли буксує нормотворча думка. Дане питання потребує подальшого детального вивчення науковцями та законодавцем та нормативного відображення.

безтитульний володіння позовний захист

Література:

1. Гаджиев Г.А. О субъективном имущественном праве добросовестного владельца. Актуальные проблемы науки и практики коммерческого права. Сборник научных статей. М. : Волтерс Клувер, 2005, Вып. 5. С. 269-278.

2. Мейер Д.И. Русское гражданское право. Ч. 2 (по изданию 1902 г.). М. : Статут, 1999. 455 с.

3. Лапина В.В. Институт приобретательной давности и способы защиты давностного владения в гражданском праве России / Автореф. дисс. канд.. юрид. наук 121.00.03 - М. : 2006. 186 с.

4. Хвостов В.М. Система римского права. Учебник. М.: Спарк, 1996. 310 с.

5. Скловский К.И.Собственность в гражданском праве. Учебно-практическое пособие, 2-е изд. М. : Дело, 2000. 512 с.

6. Грибанов В.П Пределы осуществления и защиты гражданских прав: монография. М.: Издательство Московского Университета, 1972. 284 с.

7. Римское частное право Учебник для бакалавров. /Под ред. И.Б.Новицкого, И.С. Перетерского / М.: Юрайт, 2013. 607 с.

8. Покровский И.А. История Римского Права. Издание 3-е, исправленное и дополненное. 1917. Ст.-Пб., Allpravo.Ru. 2004. 138 с.

9. Римское частное право: Учебник / Под ред. И.Б. Новицкого и И.С. Перетерского. М., 1996. 544 с.

10. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М. : Статут, 1988. 353 с.

Размещено на Allbest.ru