Дотримання норм Європейської конвенції захисту прав людини і основоположних свобод під час арбітражного розгляду зовнішньоекономічних спорів

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Кафедра цивільного процесу

Дотримання норм Європейської конвенції захисту прав людини і основоположних свобод під час арбітражного розгляду зовнішньоекономічних спорів

Кравцов С.О., к.ю.н., доцент

м. Харків, України

Для деяких науковців Європейська конвенція захисту прав людини і основоположних свобод та арбітражний розгляд можуть представляти собою дві різні парадигми. ЄКПЛ є міжнародним договором, який має обов'язкову силу для тих держав, які її підписали. У відповідності до ст.1 ЄКПЛ Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Так, стаття 6(1) ЄКПЛ зобов'язує держави створити судову систему, яка є доступною кожній людині, перебуває під їх юрисдикцією (зобов'язання надати доступ до суду) та забезпечити, щоб судовий розгляд відповідав вимогам незалежності, неупередженості, справедливості, публічності розгляду та розумності строків (зобов'язання здійснювати правосуддя відповідної якості). На відміну від судового розгляду арбітраж є формою приватного судочинства, яке у відповідній мірі не залежить від держави. Ступінь незалежності буде варіюватися в залежності від ступеня участі держави у формі допомоги та правозастосування, які здійснюються національними судами.

Оскільки Конвенція є міжнародним договором, укладеним суверенними державами і, безсумнівно, має для них обов'язкову силу, питання про можливість застосування може розглядатися з точки зору зобов'язань держав за Конвенцією. Такий же підхід застосовується і Г. Петрохіллосом, на думку якого зобов'язання арбітражних судів випливає з міжнародних зобов'язань, покладених на кожну державу [1, с. 153]. Аналогічним чином, С. Бессон зазначав, що, оскільки держави зобов'язані застосовувати положення ЄКПЛ при розгляді ними арбітражного рішення, немає підстав заперечувати відповідний обов'язок арбітрів дотримуватися ЄКПЛ. В кінцевому рахунку кінцева мета арбітражу полягає у приведенні у виконання арбітражного рішення [2].

Отже зобов'язання держав щодо дотримання норм ЄКПЛ прослідковується у таких питаннях:

1. Зобов'язання забезпечувати права і свободи, що захищаються ЄКПЛ, що накладається на держави статтею 1.

2. Зобов'язання національних судів здійснювати нагляд за арбітражним розглядом.

3. Міжнародна відповідальність держав за порушення норм ЄКПЛ під час арбітражного розгляду справ.

Зобов'язання забезпечувати права і свободи відповідно до ЄКПЛ.

Згідно зі статтями 1 і 6 (1) ЄКПЛ в сукупності, держава «забезпечує» кожній людині, що знаходиться під її юрисдикцією, справедливе і публічне слухання в розумні строки незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Зобов'язання держави забезпечувати права людини є зобов'язанням, що випливають з цього. Вони користуються широкими дискреційними повноваженнями щодо засобів забезпечення того, щоб їх правова система відповідала вимогам статті 6 (1) ЄКПЛ. Держави можуть приймати закони або інші заходи для виконання своїх договірних зобов'язань. Незалежно від використовуваних засобів держави гарантують досягнення необхідного результату [3, с.162].

Термін захищений, який використовується в статті 1 Конвенції, вказує на те, що зобов'язання держав не вичерпані шляхом створення і організації судової системи та судової процедури відповідно до гарантій статті 6 (1) ЄКПЛ. Гарантії повинні також поширюватися на осіб, які обрали арбітраж як альтернативний спосіб вирішення спорів. Це положення накладає подвійний обов'язок на держави. По-перше, «обов'язок утримуватися від дій», що означає обов'язок не виконувати або іншим чином не виконувати арбітражне рішення, яке суперечить статті 6 (1) ЄКПЛ. По-друге, «обов'язок приймати позитивні заходи» або «обов'язок діяти», що тягне за собою зобов'язання забезпечувати матеріально-правові норми і засоби правового захисту, необхідні для забезпечення відповідного стандарту статті 6 (1) ЄКПЛ в арбітражному розгляді [1, c. 153].

У справі «Regent Company v. Ukraine» ЄКПЛ застосував це обґрунтування до арбітражного розгляду і прийшла до висновку про те, що відсутність ефективних гарантій для приведення у виконання арбітражних рішень або перешкоджання такому виконанню з боку уряду є порушенням статті 6 (1) ЄКПЛ. Встановивши, що однією з основних причин невиконання владою остаточного рішення була неспроможність державної і керованої компанії, суд постановив, що це не може служити виправданням для невиконання зобов'язань покладених Конвенцією.

Згідно з п.54 рішення Європейського суду з прав людини в справі «Компанія «Регент» проти України» від 3 квітня 2008 року зазначено, що стаття 6 Конвенції не виключає створення арбітражних судів з метою вирішення спорів між приватними підприємствами. Насправді, слово «суд» у пункті 1 статті 6 Конвенції не обов'язково має розумітися як суд класичного виду, інтегрований у стандартну судову систему держави (див., inter alia, «Літгоу та інші проти Великобританії» (Lithgow and Others v. the United Kingdom), рішення від 8 липня 1986 року, Серія A, N 102, сторінки 72-73, пункт 201). Також Суд вважає, що арбітражний суд був «судом, встановленим законом», що діяв відповідно до Закону України «Про Міжнародний комерційний арбітраж» від 1994 року, а також внутрішніх процесуальних правил.

Така позиція ЄКПЛ має важливе значення для міжнародного комерційного арбітражу. Оперативність розгляду і остаточність арбітражних рішень є найбільш значними перевагами арбітражу. Очевидно, що відсутність ефективних інструментів для приведення у виконання арбітражних рішень, включаючи правову базу і дотримання державними виконавчими органами встановлених процедур, негативно позначиться на виборі арбітражу як засобу вирішення спорів [4].

Зобов'язання національних судів здійснювати нагляд за арбітражним розглядом. матеріальний правовий європейський свобода людина

Зі статей 1 і 6 (1) Конвенції випливає, що держави повинні здійснювати контроль за дотриманням процесуальних вимог, встановлених відповідно до статті 6 (1) ЄКПЛ в Міжнародному комерційному арбітражному. Важко повірити в те, що держава виконує своє зобов'язання щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд шляхом управління своєю судовою системою відповідно до статті 6 (1) ЄКПЛ з одного боку, і дозволити арбітражним судам вирішувати спори в приватному порядку на свій розсуд за допомогою будь-яких засобів, наявних в їх розпорядженні, з іншого боку.

Міжнародна відповідальність держав за порушення норм ЄКПЛ під час арбітражного розгляду справ.

Деякі науковці, які стверджують, що арбітражний суд засновується і управляється приватними особами, виключаючи можливість застосування статті 6 (1) ЄКПЛ щодо арбітражного розгляду, часто плутають поняття відповідальності держав з абсолютно окремим питанням основоположного міжнародного зобов'язання держави, порушення якого в свою чергу може спричинити за собою міжнародну відповідальність [1, с. 402]. За такою ж логікою можна сказати, що ЄКПЛ не застосовується до арбітражу з формальної точки зору, щодо механізму, призначеного для забезпечення здійснення права на справедливий судовий розгляд стосовно Договірних держав [5, с. 59].

Незалежно від того факту, що спеціальні норми, що регулюють відповідальність сторін за порушення положень Конвенції, були розроблені, слід також враховувати загальні положення міжнародного права, оскільки порушення міжнародного договору, такого як ЄКПЛ породжує відповідальність держави за принципами міжнародного права.

Відповідальність держав є об'єктивною за своїм характером і виникає в результаті вчинення міжнародно-протиправного діяння. Міжнародно- протиправне діяння передбачає дію або бездіяльність, яке присвоюється державі і призводить до порушення міжнародного зобов'язання [6, с. 451].

Як правило, поведінка приватних сторін не тягне за собою відповідальності з боку держави при відсутності будь-якого конкретного міжнародно-правового зобов'язання. У більш конкретному випадку з арбітражем можна стверджувати, що, підтверджуючи або скасовуюючи арбітражне рішення, державні суди схвалюють його і ризикують викликати міжнародну відповідальність держави. Так, у рішенні ЄСПЛ «R. v. Switzerland» субсидіарний характер державного втручання була виражена у законодавчій базі, що розділила процедурні аспекти на два види: питання, залишені на розсуд сторін, і обов'язкові положення, включаючи процедуру скасування і перегляд, що проводиться судом. ЄСПЛ прийшов до висновку про те, що держава не може нести відповідальність за поведінку арбітрів, за винятком випадків, коли національним судам було запропоновано втрутитися і коли суди могли вжити заходів для виправлення надмірної тривалості арбітражного розгляду. Таким чином, національні суди не займалися цією справою до тих пір, поки позивач не звернувся до них з відповідним клопотанням на підставі невиправданої затримки в арбітражному розгляді. ЄСПЛ зазначає, що суди не можуть нести відповідальність за період, що передував подачі цього клопотання, яка, на думку заявника, не могла бути задоволена протягом більше семи з половиною років [7].

У справі «R. v. Switzerland» ЄСПЛ заперечував відповідальність держави за порушення, вчинені арбітражним судом - приватним закладом, дії якого не можуть бути поставлені в провину державі. Проте з аргументу про те, що Швейцарія була б визнана відповідальною за порушення, якби процедура скасування не відповідала критеріям швидкого судового розгляду відповідно до Конвенції або якби вона не вжила належних заходів для виправлення незаконно тривалого арбітражного розгляду. Крім того, швейцарське законодавство має вирішальне значення для відповіді на питання про можливість застосування процесуальних норм в галузі прав людини в арбітражі. Мається на увазі, що недоліки в самій законодавчій базі можуть привести до виникнення відповідальності держави за порушення, вчинені арбітри.

Як видається, справа «R. v. Switzerland» суперечить усталеній практиці контролюючих органів ЄКПЛ щодо відповідальності держав за діяльність приватних юридичних осіб. У зв'язку з цим відповідальність держави поширювалася на поведінку приватних осіб, які не діють від імені держави. Він визнав, що суди штатів здійснюють наглядові функції щодо арбітражного розгляду і, отже, гарантують, що процесуальні дії відповідають правозахисним критеріям справедливого судового розгляду.

Література

1. Petrochilos, Georgios. Procedural law in international arbitration. 1st pub. Oxford: Oxford University Press, 2004, Р. 151-164.

2. Besson, Sebastien. Arbitration and Human Rights. ASA Bulletin [online]. 2006, Vol. 24, No. 3, P. 402.

3. Jaksic, Aleksandar. Procedural Guarantees of Human Rights in Arbitration Proceedings - A Still Unsettled Problem? Journal of International Arbitration [online]. 2007, Vol. 24, №2, Pp. 159-171.

4. Byelousov, Pavlo I. The Judgment of the European Court of Human Rights in the Case Regent Company v. Ukraine: Prospects of Further Practice in Cases Related to International Commercial Arbitration. [online]. 24 January 2011.

5. Belohlavek, Alexander J. Arbitration from Perspective of Right to Legal Protection and Right to Court Proceedings (the Right to Have One's Case Dealt with by a Court): Significance of Autonomy and Scope of Right to Fair Trial. In: Belohlavek, Alexander J.; Rozehnalova, Nadezda (eds.). The Relationship between Constitutional Values, Human Rights and Arbitration. NY: Juris, 2011, P. 59.

6. Evans, Malcolm D. (ed.). International Law. 3rd ed. New York: Oxford University Press, 2010, Р. 451.

7. Decision of the European Commission of Human Rights of 4 March 1987, R. v. Switzerland, Application No. 10881/84.

Размещено на allbest.ru