Принципи судового керівництва та диспозитивності в цивільному судочинстві: проблеми їх співвідношення та взаємозв’язку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Апеляційний суд Харківської області, аспірант кафедри цивільного права та процесу

Харківський національний університет внутрішніх справ

Принципи судового керівництва та диспозитивності в цивільному судочинстві: проблеми їх співвідношення та взаємозв'язку

Яцина В.Б., суддя

Анотація

Стаття присвячена дослідженню проблем співвідношення та взаємозв'язку принципів судового керівництва та диспозитивності в цивільному судочинстві України.

Закріплення та реалізація принципу диспозитивності сторін в цивільному процесі передбачає необхідність прояву активної позиції суду в справі. У роботі вказується, що до складу процесуальних прав, які визначаються принципом диспозитивності, належить право заінтересо ваних осіб визначати межі судового захисту.

У цивільному процесі принцип судового керівництва забезпечує насамперед виконання завдань і досягнення мети цивільного судо чинства, здійснення учасниками цивільного процесу їхніх процесуальних прав і виконання ними своїх обов'язків.

Розгляд структури та системи принципів цивільного судочинства дає змогу зробити висновок, що вони перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозумовленості, тобто вибудовується певна модель системи цих принципів. Як принцип диспозитивності, так і принцип судового керівництва, є самостійними цивільними процесуальними принципами, які входять до гармонійної системи прин ципів цивільного судочинства. Водночас слід зазначити, що принципи диспозитивності та судового керівництва перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємовпливі. Відповідно, реалізація принципів судового керівництва та диспозитивності має забезпечити певним чином гармонізацію процесуальних цінностей цивільного судочинства з погляду його публічно-правової та приватноправової природи.

Таким чином, важливим правом реалізації рівних можливостей у цивільному процесі є принцип судового керівництва, що у взаємозв'язку з принципом диспозитивності дають змогу суду як активному суб'єкту розгляду цивільної справи прийняти правосудне, об'єктивне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Ключові слова: цивільне судочинство, правосуддя в цивільних справах, європейські стандарти правосуддя, принцип судового керів ництва в цивільному судочинстві, принцип диспозитивності в цивільному судочинстві.

Abstract

PRINCIPLES OF JUDICIAL GUIDANCE AND DISCRETION WITHIN CIVIL PROCEEDINGS: PROBLEMS OF THEIR CORRELATION AND RELATIONSHIP

The article is focused on studying the problems of correlation and relationship between principles of judicial guidance and discretion within civil proceedings of Ukraine.

Consolidation and implementation of the principle of discretion of the parties within civil proceedings presupposes the need of the court to take an active position in the case.

The work indicates that the right of interested persons to determine the boundaries of court protection belongs to procedural rights, which are determined by the disposition principle.

The principle of judicial guidance within civil proceedings acts as the principle that first of all guarantees the performance of the tasks and achievement of civil proceedings purpose, realization of the procedural rights and performance of the duties by the participants of civil proceedings.

Review of the structure and system of principles of civil justice allows us to conclude that they are closely interrelated and interdependent, that is, a certain model of the system of these principles is built. Both principle of discretion and the principle of judicial guidance are independent civil procedural principles that belong to the harmonious system of principles of civil proceedings. At the same time it should be noted that the principles of discretion and judicial guidance are closely interrelated and interacting. Accordingly, implementation of the principles of judicial guidance and discretion should in a certain manner ensure the harmonization of procedural values of civil proceedings in terms of its public and private legal nature.

Thus, the principle of judicial guidance together with the principle of discretion is an important right for the realization of equal opportunities within civil proceedings, which allows the court, as the active entity in hearing a civil case, to make a just, objective, reasonable and fair decision.

Key words: civil proceedings, public justice in civil cases, European standards of public justice, principle of judicial guidance within civil proceedings, principle of discretion within civil proceedings.

Постановка проблеми та її актуальність

На сучасному етапі формування в Україні правової держави, прагнення суспільства до високих стандартів захисту прав людини, узгодження вітчизняного законодавства з європейськими стандартами, зокрема й у правосудді, виникає необхідність подальшого вдосконалення цивільного судочинства. Удо сконалення судових процедур у сфері здійснення правосуддя з цивільних справ детерміновано тією обставиною, що Укра їною 17 липня 1997 р. ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. Факт такої ратифікації покладає на Україну обов'язок дотримання тих вимог щодо захисту прав людини, які визначені Євро пейською спільнотою, насамперед вимог щодо доступності правосуддя та права людини на справедливий судовий роз гляд. З метою створення гарантій реалізації зазначених конвенційних вимог до правосуддя, зокрема й із цивільних справ, необхідно створити такі судові процедури та моделі цивільного судочинства, які б забезпечили реалізацію права на справедливий судовий розгляд [1, с. 130].

Рівень гарантованості прав особи в цивільному судо чинстві та способи їх реалізації повинні відповідати певним європейським і світовим стандартам правосуддя в цивіль них справах, які, своєю чергою, мають становити систему правових норм і принципів, що мають гарантувати особі однакові можливості користування всіма матеріальними та процесуальними правами. Важлива роль у реалізації рів них можливостей у цивільному процесі відводиться прин ципу процесуальної активності суду, який у взаємозв'язку з принципом диспозитивності дає змогу суду як активному суб'єкту розгляду цивільної справи прийняти правосудне, об'єктивне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Дотримання цивільної процесуальної форми судом і учасниками судового процесу та необхідність виконання його завдань визначають на нинішньому періоді розвитку держави та правової системи в Україні наявність у низці випадків публічно-правового інтересу в цивільному про цесі: процесуальної активності суду, яка також є невід дільною умовою розвитку цивільного судочинства.

Маємо зазначити, що сама ідея активної ролі судді в керівництві цивільним процесом на сучасному етапі розвитку системи правосуддя об'єктивно виникла на тлі загальних факторів неефективності судового процесу: судо вої тяганини та фактичної процесуальної нерівноправності сторін, дорожнечі, неефективності та, як наслідок, невизна ченості з точки зору досягнення мети судочинства - спра ведливого та ефективного розгляду приватних спорів.

Розглядаючи в ретроспективі розвиток законодавства і правової думки про цивільне судочинство та оцінюючи його сучасний стан, дедалі очевиднішою стає необхідність нового пошуку належної моделі цивільного судочинства, обґрунтування її базисних характеристик, ефективних конструкцій процесуальної діяльності суду й учасників судового процесу, зокрема, з точки зору співвідношення та взаємозв'язку принципів процесуальної активності суду та диспозитивності в цивільному судочинстві. Як слушно зазначав В.І. Синайський, «для хорошого суду необхідно взагалі правильно комбінувати ініціативу сто рін і суду. Дійсно, визнаючи за сторонами право вільно виявляти свою участь у процесі (принцип вільного почину сторін), добре організований суд додатково надає суддям і зобов'язує їх сприяти руху справи, бо здійснення право суддя торкається не тільки інтересів сторін, а й інтересів суспільства, держави» [2, с. 73]. Вважаю, що ці слова не втратили своєї актуальності й нині.

Саме тому виникла нагальна потреба в поглибленому науковому дослідженні, а також в аналізі реалізації зазна чених принципів у нормах цивільного процесуального законодавства.

Аналіз останніх досліджень

Проблемам, що пов'язані зі становленням і змістом принципів диспозитивності та процесуальної активності суду в цивільному судочин стві в різні його періоди, було присвячено низку наукових статей і комплексних розробок. Зокрема, дослідження цієї проблеми пов'язується з іменами Є.В. Васьковського [3], О.Т. Боннера [4], М.А. Гурвич [5], Н.Ю. Полянської [6], В.М. Семенова [7] та інших вчених. Серед більш сучасних наукових пошуків можна виділити роботи А.В. Андрушка [8], О.В. Гетманцева [9], О.І. Карплюка [10, 11], В.В. Комарова [12], С.О. Короєда [13], В.А. Крой- тора [14-17], В.І. Тертишнікова [18], П.І. Шевчука [19], Ю.В. Неклеси [20], Г.П. Тимченка [21], С.Я. Фурси [22], О.П. Чистякової [2з, 24], В.І. Шишкіна [25], М.Й. Ште фана [26], О.В. Шутенко [27] та інших дослідників. Утім, питанням співвідношення та взаємозв'язку принципів процесуальної активності та диспозитивності в цивіль ному судочинстві в контексті подальшої судово-правової реформи в юридичній літературі приділялось недостатньо уваги. Аналізуючи юридичну літературу з цього питання, можна констатувати той факт, що дослідження співвідно шення та взаємозв'язку принципів процесуальної актив ності суду та диспозитивності в цивільному судочинстві є незавершеними.

Мета статті - на основі аналізу наукових досліджень, теоретичного та практичного досвіду вітчизняних і зару біжних досліджень охарактеризувати питання особли востей співвідношення та взаємозв'язку принципів судо вого керівництва та диспозитивності з метою визначення їхньої ролі та значущості в процесуальному порядку роз гляду цивільних справ на утвердження конституційного принципу права на судовий захист прав, свобод та інтер есів фізичних і юридичних осіб.

Викладення основного матеріалу

Успішне вирі шення завдань, що стоять сьогодні перед країною в полі тичній, соціальній і економічній сферах, багато в чому залежить від здійснення правосуддя на засадах верховен ства права, що забезпечує захист гарантованих Конститу цією України та законами прав і свобод людини й громадя нина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Це зумовлює необхідність побудови правової держави, що можливо тільки за умови комплек сного та системного реформування всіх сфер суспільного життя, складовою частиною якого є продовження судово- правової реформи.

З прийняттям останнім часом низки змін до чинного цивільного процесуального законодавства ґрунтовного дослідження потребують основні ідеї, положення, керівні засади права, тобто його принципи, визначальне місце серед яких посідають принципи судового керівництва та диспозитивності. Роль і значення принципів цивіль ного процесуального права загалом і принципів судового керівництва та диспозитивності зокрема в сучасних умо вах правотворення постійно зростають, оскільки вони й надалі трансформуються в норми права конкретного змісту. Водночас мають враховуватися міжнародні стан дарти, теоретичні положення доктрини та позитивного досвіду зарубіжних держав з метою запровадження дієвих механізмів і гарантій забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини та громадянина.

Захист конституційних прав і свобод людини та громадя нина у формі цивільного судочинства забезпечується сукуп ністю та системою процесуальних дій суду та учасників процесу, які ґрунтуються на нормах ЦПК України, в яких від творено принцип судового керівництва. Слід зазначити, що питання про самостійність принципу судового керівництва в науці цивільного процесуального права є дискусійним.

Прихильниками виділення самостійного принципу судового керівництва процесом є Є.В. Васьковський, С.О. Короєд, В.М. Семенов, Г.П. Тимченко, М.Й. Штефан та інші вчені. Так, Є.В. Васьковський зазначав, що панівне становище у процесі належить суду, тому що суд є пред ставником державної влади, якому підпорядковані сто рони, а також тому що дії сторін зводяться фактично до того, щоб порушити діяльність суду й дати йому матеріал для постановлення правильного рішення [3, с. 62]. Анало гічну позицію зайняв В.М. Семенов, який стверджував, що активність суду створює самостійний принцип цивільного процесуального права, основне призначення якого - допо мога з боку суду особам, які беруть участь у справі, у здій сненні ними своїх прав, а також контроль за їхніми розпо рядчими діями [7, с. 125-141]. Щодо можливості існування принципу судового керівництва зазначав М.Й. Штефан [26, с. 30]. Підтримують цю позицію й сучасні вчені-про- цесуалісти, серед яких можна назвати О.І. Карплюка [10; 11], С.О. Короєда [28] та інших дослідників.

Інша група вчених включає активні повноваження суду, які є серцевиною принципу судового керівництва, до змісту інших принципів, зокрема й принципу диспо- зитивності. Так, А.В. Андрушко вважає, що активність (ініціатива) є не що інше, як прояв у цивільному процесі початків публічності [8, с. 38]. В.І. Тертишніков не роз глядає процесуальну активність як самостійний принцип, проте й не заперечує її. Учений вважає, що вона входить як складова частина до принципів диспозитивності й зма гальності [18, с. 34]. В.А. Кройтор стверджує, що існують самостійні принципи цивільного судочинства - принцип поєднання змагальності та процесуальної активності суду в цивільному судочинстві [29-33], диспозитивності та процесуальної активності суду в цивільному судочин стві [14-17; 29] і принцип поєднання засад рівноправності сторін та забезпечення балансу їх рівних правових можли востей [12]. Тобто позиція В.А. Кройтора є оригінальною та полягає в тому, що активні повноваження суду мають бути включені до змісту відповідних галузевих прин ципів: змагальності, диспозитивності та процесуальної активності суду [29]. Вважаємо, що позиція цієї групи вчених може бути оцінена критично.

Як бачимо, в науці цивільного процесуального права точиться гостра дискусія навколо питання, чи існують під стави існування самостійного принципу - процесуальної активності суду, чи процесуальну активність суду слід включати як складову до змісту інших принципів цивіль ного судочинства.

Нині цивільне процесуальне законодавство не перед бачає прямого закріплення принципу процесуальної активності суду. Водночас слід згадати, що ЦПК УСРР 1924 р., який став першим кодифікованим актом у сфері цивільного судочинства радянського періоду, закріпив такі принципи цивільного судочинства, як рівність сторін перед законом і судом, активність суду, який розглядає справу, диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін, гласність, національна мова судочинства, усність, безпосередність, безперервність [35]. Аналогічні погляди на принципи цивільного судочинства були перейняті також у такій кодифікації з прийняттям ЦПК УРСР 1929 р. [36]. Маємо вказати на певну дискусію щодо введення в ЦПК принципу активності суду в цивільному судочин стві [37, с. 13], що серед іншого передбачав право суду не обмежуватися доказами, наданими сторонами, і витребо- вувати докази за власною ініціативою з метою з'ясування дійсних обставин справи й встановлення судом матеріаль ної істини у процесі [38, с. 37]. судовий керівництво диспозитивність цивільний

Цікавим є звернення до зарубіжного досвіду, оскільки єдиний базовий підхід до вчення про принципи цивіль ного судочинства є досить розвиненим, а їх перелік зага лом подібний до наявних в усталеному вітчизняному підході. Так, у Німеччині виокремлюють конституційні та галузеві принципи судочинства. До конституційних принципів судочинства уналежнені: принцип права бути почутим (абз. 1 ст. 103 Основного закону Німеччини), принцип гласності (ст. 20 Основного закону Німеччини), до галузевих - принципи диспозитивності, змагальності, усності, безпосередності тощо [39, с. 25-37; 40, с. 33-50]. Так, А.Г. Давтян зазначає, що протилежним принципу диспозитивності є принцип порушення судової справи, який головним чином діє в кримінальному процесі. Однак цей принцип діє і в цивільному судочинстві, наприклад, коли суд вирішує призначити опікуна над малолітнім у разі наявності загроз фізичному чи духовному розвитку останнього [40, с. 40]. Принципи цивільного судочинства у Франції прийнято поділяти на принципи організаційного характеру (принципи судоустрою) та принципи діяльності суду (функціональні принципи). До першої групи прин ципів зазвичай уналежнюють принцип одноособового й колегіального розгляду цивільних справ, принцип замі щення суддівських посад, принцип незалежності суддів, принцип гласності; до другої - рівноправність сторін, диспозитивність, змагальність, судове керівництво, без посередність [40, с. 92-103]. Схожим є розуміння прин ципів цивільного судочинства в польській літературі, де виокремлюються принципи права на суд, спірності, дис- позитивності, рівноправності сторін, усності й безпосе редності, відкритості, судового керівництва, концентра ції процесу, формалізму процесу, вільної оцінки доказів, трьохінстанційності [41, с. 41-53].

Дискусія щодо можливості виокремлення принципу судового керівництва процесом є актуальною й для іно земної доктрини процесуального права. Так, В.Дж. Веб- шаід, розглядаючи фундаментальні принципи цивіль ного судочинства в європейських державах, виокремлює серед них: а) незалежність суддів; б) право на належного суддю; в) неупередженість суддів; г) доступність право суддя; д) право бути почутим; е) принцип вільного визна чення (диспозитивність); є) принцип змагальності; ж) принцип суддівської ініціативи; з) усність і публіч ність процесу [42]. Н. Ендрюс зауважує, що зазначена проблематика в Англії пов'язується передусім з гаранті ями п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Вчений виокремлює чотири групи принципів цивільного судочинства: 1) ті, що забезпечують доступ до суду та правосуддя: а) доступ до суду та право суддя, враховуючи сприяння врегулюванню спору та вико ристання ADR; б) право на професійне представництво (право обирати професійного представника; конфіден ційність правових консультацій; представництво під час судового провадження); в) захист від удаваних позовів і переслідувань; 2) ті, що забезпечують справедливість процесу: а) незалежність суддів; б) неупередженість суд дів; в) публічність і відкритість правосуддя; г) процесу альна рівноправність; д) справедлива гра між сторонами; е) судовий обов'язок уникати сюрпризів - принцип належ ного сповіщення; є) рівний доступ до інформації, включно з розкриттям інформації між сторонами; 3) ті, що відпо відають за швидкість і ефективність процесу: а) судовий контроль за судовим провадженням задля забезпечення пропорційності; б) уникнення неналежних затримок; 4) ті, що забезпечують справедливі й ефективні резуль тати судочинства: а) обов'язок суду наводити мотиви;

б) точність в ухваленні судових рішень; в) ефективність; г) остаточність судових рішень [43, с. 46; 44, с. 32-34].

Вважаю, що наведені аргументи є доволі переконли вими на користь можливості виокремлення в цивільному процесуальному праві принципу судового керівництва. Відповідно, пропонується під час проведення на сучас ному етапі процесу оптимізації цивільного процесуаль ного законодавства закріпити принцип судового керівни цтва в ЦПК України.

Зупиняючись на сучасному розумінні принципу дис- позитивності, слід зазначити, що в ЦПК України йому приділено значну увагу, оскільки він є одним з основних принципів цивільного судочинства. У ч. 3 ст. 2 ЦПК Укра їни закріплено загальні принципи правосуддя та принципи, специфічні для цивільного судочинства, і серед них зазна чається принцип диспозитивності. Стаття 13 ЦПК України закріплює головні ознаки основного принципу цивільного судочинства - принципу диспозитивності, який визна чає механізм виникнення, розвитку й закінчення цивіль ної справи. Як слушно зазначає В.А. Кройтор, у принципі диспозитивності виявляється зв'язок цивільного процесу з матеріальним правом. Він є продовженням і наслідком диспозитивної основи, властивим цивільним правовідно синам, у яких кожний вільний скористатися з можливості, наданої правом, чи не скористатися нею, здійснюючи своє право. Принцип диспозитивності в цивільному процесі - це закріплені в нормах цивільного процесуального права положення про можливість осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, а також засобами їх захисту, що активно вплива ють на виникнення, рух і закінчення цивільного процесу, з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтер есів. Названий принцип є головним у цивільному процесу альному праві, оскільки він визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи [45, с. 33].

Принцип диспозитивності в цивільному судочинстві пов'язує рух і розвиток справи по стадіях цивільного про цесу, долю предмета спору з розсудом самих заінтересова них осіб - позивача і відповідача. Засада диспозитивності пронизує все цивільне судочинство - від порушення кон кретної справи до виконавчого провадження. Здійснення кожною особою права на судовий захист залежить насам перед від самої заінтересованої особи (ст. 4 ЦПК України). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами фактично і є принципом дис- позитивності в цивільному судочинстві. Суд розглядає справи лише за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Це поло ження ЦПК України надає заінтересованій особі право процесуальної ініціативи порушити цивільну справу в суді. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Оскільки переважна більшість цивіль- них справ порушується самими заінтересованими осо бами, то порушення справ з ініціативи інших осіб і органів варто розглядати як виняток із загального правила.

Відповідно до принципу диспозитивності, сторони на будь-якій стадії процесу можуть вільно здійснювати процесуальні права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги; одержувати копії рішень, ухвал, постанов, інших документів, доданих до справи; брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання й від води і так далі (ст. 43 ЦПК України). Особливе місце серед прав сторін займають процесуальні права, зазначені в ст. 49 ЦПК України: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (усі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збіль шити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спро щеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодек сом.

Суд у цих випадках зобов'язаний роз'яснити пози вачу або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, головним з яких є неможливість звернення до суду з тотожним позовом. Крім того, суд повинен перевірити законність такої процесуальної ініціативи: чи не супер ечить вона закону, чи не порушуються нею права й охо- ронювані законом інтереси інших осіб. Суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу пред ставляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Процесуальна іні ціатива в цьому випадку здійснюється за допомогою і під контролем суду. Засади диспозитивності виявляються й у питаннях порушення апеляційного і касаційного провадження, постановці питання про перегляд рішень у зв'язку з нововідкритими або виключними обставинами, а також у вимогах примусового виконання судових рішень у цивільній справі [45, с. 34].

Диспозитивність у поведінці осіб, які беруть участь у справі, істотно впливає на характер і специфіку цивільно-правових правовідносин. Проте водночас дер жава не може залишатися байдужою до того, як викорис товуються окремими громадянами їх суб'єктивні цивільні права, і через суд здійснює свої владні повноваження. Суд зобов'язаний створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз'яснює осо бам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки, сприяє здійсненню їхніх прав тощо [8, c. 38]. Не маючи наміру применшувати важливість принципу диспозитив- ності в цивільному процесі, все ж таки вважаю, що завер шальна оцінка його сутності та значення має визначатися, зокрема, крізь призму судового керівництва.

Завдання законодавця під час регламентації конструк ції моделі судочинства - у забезпеченні гармонійного поєднання активності суду та диспозитивності в цивіль ному судочинстві. Тут, на наш погляд, активність сторін відображає приватноправові засади судового процесу, а активність суду - публічно-правовий інтерес у ефектив ності відправлення правосуддя. І якщо раніше приватно правовим інтересам заінтересованої особи в цивільному судочинстві віддавалася перевага, то наразі законодавець має зважати також і на публічно-правові інтереси в межах зазначеного інституту.

Наведені тези, на нашу думку, переконливо обґрунто вують висновок, що є всі підстави виділення як самостій них принципів цивільного судочинства принципу судо вого керівництва та принципу диспозитивності сторін.

Розглядаючи питання взаємозв'язку принципу судо вого керівництва та принципу диспозитивності сторін у цивільному судочинстві, тобто ведучи мову про певну кореляцію між цими принципами, маємо констатувати, що закріплення в цивільному процесуальному законодав стві України відповідної моделі судочинства зумовлюється насамперед завданнями та метою цивільного судочинства. Частина 1 ст. 2 ЦПК України визначає мету та завдання цивільного судочинства, і тому є визначальною для розу міння сутності всіх наступних статей ЦПК України. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Цією метою зумовлюються й завдання цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний роз гляд і вирішення цивільних справ. Під час розробки та при йняття чинного ЦПК України, зокрема й тих положень, що стосуються мети й завдань цивільного судочинства, були враховані базові постулати, закладені в міжнародно-право вих актах, ратифікованих Україною [45, с. 5].

Судова реформа в Україні, безумовно, правильно змі нила функцію суду в судовому процесі. Водночас слід констатувати, що нині в країні склалася ситуація, коли у значної частини малозабезпеченого населення в резуль таті досить прогресивних змін ЦПК України з'явилися перешкоди на шляху реалізації їх права на судовий захист. Удосконалення чинних судових процедур, спрямованих на більш ефективне відправлення правосуддя, повинно при йматись у комплексі та, безумовно, не погіршувати поло ження громадян щодо можливостей реалізації ними свого права на судовий захист.

Сьогодні важко уявити ефективну, дієву модель цивіль ного судочинства, побудовану на засадах виключно диспо- зитивності сторін. Нині оптимальне змагальне судочинство може полягати в тому, що засади диспозитивності мають бути в певних випадках доповнені принципом суддівського керівництва. Нерівність у можливостях реалізації особою свого права на судовий захист ставить під сумнів справед ливість цивільного судочинства, яка в демократичних кра їнах визначається фундаментальним принципом правової системи. Як зазначає С.О. Короєд, залишається великий резерв для вдосконалення цивільного процесуального регу лювання, зокрема, внаслідок посилення активних повнова жень суду та покладення на нього обов'язку щодо вчинення процесуальних дій, спрямованих на забезпечення своєчас ного розгляду справи та недопущення необґрунтованого затягування процесу [46, с. 178].

В умовах розширення процесуального статусу сторін, пасивності суду, відсутності фактичної рівноправності сторін і традицій змагальності складаються сприятливі обставини для зловживань процесуальними правами. У результаті цього спотворюється суть правосуддя: меха нізм судового захисту використовується сторонами для порушення прав та інтересів інших осіб, а також супер ечить публічним інтересам в організації ефективного й справедливого процесу [47, с. 5]. Тобто у разі, коли сторони допускають зловживання своїми процесуаль ними правами в змагальному процесі, суд має втрутитися з метою протидії можливим зловживанням.

Судове керівництво полягає в тому, що суддя скеровує розгляд справи на забезпечення пропорційності викорис тання процесуальних засобів сторонами, що може бути вкрай важливим, залежно від складності справ, а також контролює та регулює рух цивільного процесу для досяг нення мети судочинства - справедливого розгляду й вирі шення приватноправових спорів [12, с. 200].

У розгляді питання про взаємозв'язок принципу судо вого керівництва та принципу диспозитивності сторін у цивільному судочинстві є ще один важливий аспект. Маємо констатувати, що як принцип судового керівни цтва, так і принцип диспозитивності сторін у цивільному судочинстві мають свою конкретно визначену сферу дії, порушення меж якої є неприпустимим. Кожне втручання суду має бути обґрунтованим та проводитися за згодою сторін.

Висновки

На підставі проведеного дослідження можна констатувати, що реалізація ефективного судо вого захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтер есів юридичних осіб, інтересів держави передбачає, що закріплення та реалізація принципу диспозитивності сто рін у цивільному процесі не виключає наявності актив ної позиції суду в справі. У цивільному процесі принцип судового керівництва забезпечує насамперед виконання завдань і досягнення мети цивільного судочинства, здій снення учасниками цивільного процесу їхніх процесуаль них прав і виконання ними своїх обов'язків.

Диспозитивність сторін і судове керівництво є само стійними принципами, які входять до гармонійної сис теми принципів цивільного судочинства. Водночас слід зазначити, що принципи диспозитивності сторін та судо вого керівництва перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємовпливі. Відповідно, реалізація принципів судо вого керівництва та диспозитивності сторін має забез печити певним чином гармонізацію процесуальних цінностей цивільного судочинства з точки зору його публічно-правової та приватноправової природи.

Таким чином, важливе право реалізації рівних мож ливостей у цивільному процесі відводиться принципу судового керівництва, який у взаємозв'язку з принци пом диспозитивності сторін дозволяє суду як активному суб'єкту розгляду цивільної справи прийняти правосудне, об'єктивне, обґрунтоване та справедливе рішення.

Література

1. Мамницький В.Ю. Принцип змагальності та моделі цивільного судочинства в контексті судово-правової реформи. Форум права : електрон. наук. фахове вид. 20і7. № 4. С. 130-140.

2. Синайский В.И. Лекции по русскому гражданскому процессу // Ефективність норм права. Зб. наук. праць. Матеріали VH міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17 листопада 2016 р.) / за заг. ред. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила, І.О. Ізарової. Київ : Ніка-Центр, 2016. С. 57-119.

3. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса : под ред. и с пред. В.А. Томсинова. Москва : Зерцало, 2003. 566 с.

4. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. Москва : Изд-во ВЮЗИ, 1987. 77 с.

5. Гурвич М.А. Принципы советского гражданского процессуального права (система и содержание). Советское государство и право. 1974. № 12. С. 20-27.

6. Полянская Н.Ю. Реализация принципа диспозитивности в механизме гражданского процессуального регулирования : дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 2006. 197 с.

7. Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. Москва : Юрид. лит., 1982. 152 с.

8. Андрушко А.В. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права : монографія. Харків : Консум, 2006. 169 с.

9. Гетманцев О.В. Деякі аспекти проблеми активності суду в цивільному процесі. Науковий вісник Чернівецького університету. Збір ник наук, праць. Вип. 91: Правознавство. Чернівці : ЧДУ, 2000. С. 29-32.

10. Карплюк О.І. Судове керівництво й змагальність: особливості співвідношення та взаємодії в цивільному судочинстві України. Порівняльно-аналітичне право. 2014. № 6. С. 80-82.

11. Карплюк О.І. Судове керівництво як умова становлення моделі соціального судочинства. Науковий вісник Херсонського держав ного університету. 2о14. Вип. 6-1. Т 4. С. 168-172.

12. Курс цивільного процесу : підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. Харків : Право, 2011.1352 с.

13. Короєд С.О. Судове керівництво процесом: принцип чи функція цивільного судочинства. Держава і право. 2012. Вип. 56. С. 280-284.

14. Кройтор В.А. Поняття принципу поєднання засад диспозитивності та процесуальної активності суду в цивільному судочинстві. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2016. № 2 (73). С. 143-153.

15. Кройтор В.А. Сочетание диспозитивности и процессуальной активности суда как принцип гражданского судопроизводства: поня тие и содержание. Sciences of the Europe. 2016. № 10 (10)/1. С. 60-68.

16. Кройтор В.А. Сочетание диспозитивности и процессуальной активности суда как принцип гражданского судопроизводства. Jurnaluljuridic national: teorie §ipractica. 2016. № 6/22. С. 88-93.

17. Кройтор В.А. Проблеми взаємодії диспозитивних засад та активності суду при здійсненні цивільного судочинства в Україні. Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». 2009. Том 22 (61). № 1. С. 134-141.

18. Тертишніков В.І. Цивільний процес України : навч.-практ. посіб. Харків : ФІНН, 2011. 376 с.

19. Шевчук П.І. Розширення дії засад змагальності та диспозитивності при розгляді справ у суді першої інстанції. Вісник Верховного Суду України. 2002. № 3. С. 20-23.

20. Неклеса Ю.В. Принцип змагальності та диспозитивності в цивільному процесі України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03. Одеса, 2011. 20 с.

21. Тимченко Г.П. Принцип диспозитивності в судочинстві України: витоки та сучасний стан. Судова апеляція. 2010. № 2. С. 72-79.

22. Цивільний процес України. Академічний курс : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / за заг. ред. С.Я. Фурси. Київ : Вида вець Фурса С.Я. : КНТ, 2009. С. 89-95.

23. Чистякова О.П. Проблема активности суда в гражданском процессе Российской Федерации : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 1997. 21 с.

24. Чистякова О.П. Проблема активности суда в гражданском процессе : дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 1997. 197 с.

25. Шишкин В. Диспозитивність - принцип судочинства. Право України.1999. № 6. С. 10-16.

26. Штефан М.Й. Цивільний процес : Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. Вид. 2-ге, перероб. та доп. Київ : Ін Юре, 2001.698 с.

27. Шутенко О.В. Проблемы диспозитивности в гражданском судопроизводстве. Харьков : Новое слово, 2004. 200 с.

28. Короєд С.О. Судове керівництво процесом: принцип чи функція цивільного судочинства. Держава і право. 2012. Вип. 56. С. 280-284.

29. Кройтор В.А. Принципи цивільного судочинства та їх система: проблеми сучасної теорії та практики : монографія. Харків : Право, 2020. 672 с.

30. Kroitor Volodymyr, Mamnitskyi Valeriy. Adversial Principle Under the New Civil Procedure in Ukraine. Access to Justice in Eastern Europe. Issue 4 (5). December 2019. С. 30-42.

31. Kroitor Volodymyr, Mamnitskyi Valeriy. Adversarial Principle Under Conditions of Civil Process Reformation in Ukraine. Bringing Justice Closer to European Citizens 25-26th of October Faculty of Law and Administration. Сonference materials. Gdansk University. Gdansk : Gdansk University, 2019. С. 10-11.

32. Kroitor Volodymyr, Formation of the adversarial model of civil procedure in Ukraine: a brief review. Вплив інтеграційних тенденцій на розвиток національного права : Матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, (м. Одеса, 23 лютого 2018 р.). Одеса : Одеський державний університет внутрішніх справ, 2018. С. 20-22.

33. Kroitor V.A. The need for entrenchment in civil proceedings of independent principle of combining adversariality of parties with procedural activity of court. Kobe Gakuin. Economic papers. Published by the society of Kobe Gakuin university. 2017. Vol. 49. № 1-2. РР 125-149.

34. Кройтор В.А. Принцип поєднання начал рівноправності сторін та забезпечення балансу їх рівних правових можливостей. Wschodnioeuropejskie Czasopismo Naukowe (East European Scientific Journal). 2017. № 5(21)-1. С. 78-84.

35. Гражданский процессуальный кодекс УССР, утвержденный постановлением ВУЦИКа от 30 июля 1924 г. и Гражданский процессуальный кодекс РСФСР 1923 г. Практический комментарий / состав. А.И. Строев. Харьков : НКЮ, 1925. 250 с.

36. Цивільний процесуальний кодекс УСРР: Постанова ВУЦВК і РНК УСРР 5 листопада 1929 р., оголошений 21 листопада 1929 р. Збірник законодавства УСРР 1929 р. № 25, арт. 201 (набрав чинності 1 грудня 1929 р.). Систематичний збірник чинних законів УСРР Т ІІ: Судові закони. Харків: НКЮ УСРР, 1930. 167 с.

37. Гойхбарг А.Г Курс гражданского процесса. Москва : Гос. Изд-во, 1928. 320 с.

38. Прушицкий С.М. К введению гражданского процессуального кодекса. Еженедельник советской юстиции. 1923. № 30. С. 673-674.

39. Гражданский процесс зарубежных стран : учеб. пособ. / под ред. А.Г. Давтян. Москва : Проспект, 2009. 480 с. 422.

40. Давтян А.Г. Гражданское процессуальное право Германии. Москва : Городец-издат, 2000. 320 с.

41. Osowy P Postepowanie Ciwilne w zarysie. Warszawa, 2011. 447 p.

42. Wabscheid W.J. The Fundamental Principles of the Law of Civil Procedure. Comparative and International Law Journal of Southern Africa. 1984. Vol. 17. № 1. Р 1-31.

43. Endrews N. The Three Paths of Justice: Court Proceedings, Arbitration and Mediation in England. Cham : Springer 2012. 296 p.

44. Endrews N. Fundamental Principles of Civil Procedure: Order Out of Chaos. Civil Litigation in a Globalizing World / ed. by X.E. Kramer, C.H. van Rhee. The Hague : T M. C. Asser Press, 2012. P 19-38.

45. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг. ред. д. ю. н., професора М. М. Ясинка. Київ : Алерта, 2018. 604 c.

46. Короєд С.О. Вплив рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи на ефективність цивільного судочинства в Україні. Порівняльно- правові дослідження. 2014. № 1. C. 175-182.

47. Грель Я.В. Злоупотребления сторон в гражданском и арбитражном процессе : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Новосибирск, 2006. 27 с.

Размещено на Allbest.ru