Нагальні питання юридичної відповідальності за порушення вимог академічної доброчесності у науковій діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нагальні питання юридичної відповідальності за порушення вимог академічної доброчесності у науковій діяльності

Шумило М.Є., доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент НАПрН України, в. о. головного наукового співробітника відділу забезпечення інтеграції академічної та університетської правової науки та розвитку юридичної освіти Київського регіонального центру НАПрН України

Інститут юридичної відповідальності за правопорушення регулюється публічним правом; він пов'язаний з державою, яка покликана забезпечувати його безумовну і точну реалізацію. Як відомо, цей вид відповідальності наступає за порушення норм закону, коли уповноваженим органом держави констатується відповідний юридичний факт. Згаданий інститут має надійно захищати справне функціонування упорядкованих суспільних відносин від діянь, котрі можуть або завдають їм реальної шкоди. Разом із тим він є одним із вагомих соціальних засобів стимулювання правомірної поведінки особи.

У правовій державі юридична відповідальність являє собою результат певним чином організованої юридичної діяльності матеріального і процесуального характеру, здійснюваної в рамках належної правової процедури. Остання має бути належною гарантією від можливих зловживань владними повноваженнями з боку тих, хто виявляє правопорушення і ухвалює юрисдикційні рішення. Тому слушно стверджують автори академічного курсу «Теорія держави і права. Академічний курс: підручник» «юридична відповідальність - це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, що вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбаченого санкцією правової норми»[1]. У зв'язку з цим у структурі діяльності з притягнення правопорушника до юридичної відповідальності можна виокремити два змістових аспекти - матеріально-правовий і процесуальний. Існування першого з них пов'язано з тим, що однією із важливих передумов для застосування норм даного інституту являється вчинення особою діяння, яке має ознаки правопорушення. Воно повинно бути, по-перше, протиправним, тобто таким, що порушує норми права, які визначають конкретні юридичні обов'язки і заборони і, по-друге, суспільно-небезпечним, тобто шкідливим для охоронюваних суспільних відносин. Далі треба підкреслити, що обов'язковою ознакою правопорушення є усвідомлена вина суб'єкта діяння. Юридичною ж підставою відповідальності є доведений в рамках належної правової процедури встановлений законодавством склад правопорушення.

В цьому плані принциповим є те, що у ст. 58 Конституції України вказується «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». У науковій літературі також зазначається, що ознаки конкретних правопорушень з погляду їхнього юридичного значення поділяються на три групи: (а) кваліфікаційні, тобто ознаки, заведені до складу діяння і впливають на його кваліфікацію; (2) ознаки, котрі впливають на вибір санкції і її розмір, тобто обтяжуючі й пом'якшувальні обставини; (3) юридично безвідносні або юридично індиферентні [2].

На мій погляд, викладені вище загальні правові положення є концептуальною основою для формування інституту юридичної відповідальності за порушення вимог академічної доброчесності. І тут треба прямо визнати, що на шляху до реалізації даної мети є чимало питань, які належить вирішити. В першу чергу треба дати відповідь, які соціальні цінності підлягає юридичному захистові. Якщо з цією метою звернутися до змісту ст. 42 Закону «Про освіту», де дається визначення академічної доброчесності, то серед ознак цієї дефініції присутня вказівка на порушення етичних засад. Проте зрозуміти з тексту даної норми, про які саме конкретні засади йдеться не відомо. А це вже чіткий сигнал того, що вести серйозну мову про можливість настання юридичної відповідальності за порушення нормативно не визначених принципів, м'яко кажучи, проблематично. Йдемо далі. В ст. 1 проекту закону «Про академічну доброчесність» у числі її складових також згадується про сукупність етичних засад, до яких відповідно до змісту ст. 3 законопроекту належать засади чесності, порядності, поваги до учасників надання освітніх та наукових послуг, справедливості, здорового глузду Проте - хоч як це дивно - з тексту ст. 15 законопроекту випливає, що недотримання вимог етичних засад його проектанти не розглядають як порушення академічної доброчесності. Ця ситуація має цілком раціональне пояснення, оскільки в рамках юридичних узвичаєнь типологічно ці правопорушення мають бути чітко визначені в законі, спираючись на добре знану юристам конструкцію складу правопорушення, встановлення якого й слугуватиме підставою дисциплінарної відповідальності. Проте треба зауважити, що ця класична парадигма сьогодні вже не виглядає аж так непорушно. Звернімося, наприклад, до змісту п. 3 ст. 106 «Підстави дисциплінарної відповідальності судді» Закону «Про судоустрій і статус суддів». У ньому згадується, зокрема, «про допущення суддею поведінки, що порочить званні судді, або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності... інших норм суддівської етики та стандартів поведінки.». Іншими словами кажучи, тут вже фіксується відхід законодавця від наявності складу правопорушення як основи для настання юридичної відповідальності. Ця лінія чітко простежується в рішенні ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України». В ньому зазначається, що суд погоджується з тим, що «підстави для дисциплінарної відповідальності можуть бути сформульовані загально». Але в такому разі, як випливає з його змісту, мають бути опрацьовані відповідні «керівні принципи та практика, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення» загальних формулювань.

Як слушно розмірковує А.М. Мірошниченко «без використання загальних формул для опису дисциплінарних проступків створити скільки-небудь ефективний механізм дисциплінарної відповідальності неможливо» [4]. Такий підхід щодо дисциплінарної відповідальності суддів запроваджений у ряді європейських країн, а саме Німеччині, Ірландії, Швеції, Литві, Болгарії, Угорщині, Польщі, Словаччині[5]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що притягнення до дисциплінарної відповідальності за порушення академічної доброчесності можливо і у разі, коли правопорушення в законі окреслюється лише в загальних рисах, абстрактно.

На мій погляд, в ч. 2 і 3 ст. 42 Закону «Про освіту» треба послідовно розмежувати вимоги щодо дотримання академічної доброчесності залежно від конкретних сфер діяльності, а саме, наукової, науково-педагогічної і освітньої, затим що вони мають свої суттєві конструкційні відмінності передовсім в об'єктах, меті і засобах. Іншими словами, опрацьовуючи інститут юридичної відповідальності треба передовсім визначитися з об'єктами правоохорони, а також з колом суб'єктів, котрим або ще не завдано шкоду від суспільно небезпечного діяння, або ж коли вони зазнали її від діянь, які ще не визнано протиправними [5]. Мало того, унормовані в цій частині правила несуть в собі неабияку частку юридичної невизначеності. Приміром, серед згаданих правил зазначено «дотримання норм законодавства про авторське право і суміжні права». Проте в закон «Про авторські і суміжні права» містить п'ятдесят три статті, але недотримання їхніх приписів не завжди буде трактуватися як порушення вимог правил академічної доброчесності. У ч. 4 даної статті викладається перелік порушень академічної доброчесності, до числа яких у сфері наукової діяльності відносяться; академічний плагіат, самоплагіат, фабрикація, фальсифікація, обман. У проекті закону «Про академічну доброчесність» пропонується доповнити згаданий вище перелік зловживанням результатами освітньої (освітньо-творчої) або наукової (науково-технічної) діяльності; привласнення авторства; створення академічного тексту на замовлення; несамостійне виконання завдання; порушення вимог щодо оцінювання; протиправний вплив та отримання неправомірної вигоди, неспроможність ідентифікувати порушення академічної доброчесності та протистояти цим порушенням.

Запропоновані доповнення переліку протиправних діянь у царині академічної доброчесності вимагають проведення їхньої «юридизації», а саме: запровадження їхніх нормативних визначень, визначення переліку кваліфікаційних фактів, а також окреслення кола обставини, на які юрисдикції треба зважати, застосовуючи відповідні типи покарань (стягнень).

Відтак хотів би звернути увагу на те, що в ч. 5 ст. 42 Закону «Про освіту» викладено санкції, які накладаються на правопорушника в разі притягнення останнього до академічної відповідальності. На жаль, вони не мають адресної прив'язки до відповідних видів порушень з урахуванням їх кваліфікуючих ознак. Також видається сумнівним твердження п. 7 даної статті про те, що юридична академічна відповідальність крім спеціального закону визначається також і внутрішніми положеннями закладів освіти.

Потребує також і уточнення змісту п. 8 ст. 42 Закону «Про освіту», в якому зазначається, що «... порядок виявлення та встановлення фактів порушення академічної доброчесності визначається уповноваженим колегіальним органом управління закладу освіти з урахуванням вимог цього Закону та спеціальних законів». Погоджуючись з тим, що виявлення випадків академічної недоброчесності може бути покладено на уповноважені органи освіти в порядку визначеним законодавством, у той час коли юридична констатація даних фактів має здійснюватися відповідно до правил судового методу кваліфікованими комісіями у певній галузі науки.

На мій погляд, щоб опрацювати ефективні критерії юридичної відповідальності за порушення вимог академічної доброчесності треба створити дві групи фахівців-юристів. Перша з них (матеріалісти) має поратися конструюванням складів юридичних правопорушень у цій сфері з їхніми кваліфікаційними ознаками; друга бо (процесуалісти) - опрацюванням належної правової процедури їхнього виявлення та юридичної констатації.

Одночасно хотів би спеціально наголосити, що вживати лише одні заходи юридичної відповідальності означає не що інше, як гатити з канон по горобцях, бо це контрпродуктивна боротьба з наслідками. Куди як важливіше є вживати заходи, спрямовані на запобігання таких протиправних діянь. Тому в першу чергу, на мою думку, доцільно створити нормативні еталони (стандарти) - даруйте тавтологію - науковості наукового продукту. Наприклад, у правовій сфері - це аналітичні висновки здобувачів щодо нормативної, наукової та емпіричної складової дослідження, які б забезпечували приріст наукового знання.

У зв'язку з цим пропонується налагодити ефективний експертний контроль за дотримання даних критеріїв та відповідальність за неналежне виконання покладених обов'язків.

Спеціально хотів би зазначити, що ніщо не завдає великої шкоди авторитету науки, як ганебна практика написання так званих «дисертаційних досліджень» за гроші - на замовлення. Переконаний, що тут мають наставати практично всі різновиди юридичної відповідальності - від адміністративної до кримінальної. Суб'єктами юридичної у даному разі мають бути як замовники, так і самі виконавці. Треба подумати й про можливість зміни архаїчної - в широкому сенсі - процедури написання і захисту дисертаційних досліджень, зокрема, встановити правило, згідно з яким результати дисертаційного дослідження мають оприлюднюватися в публікаціях не в останній рік перед захистом, а пропорційно : по кандидатських дисертаціях протягом чотирьох, а докторських дисертаціях п'ятьох років. Безумовно потребує радикального перегляду й інститут опонентів, рецензентів, наукових керівників і консультантів.

академічний доброчесність юридичний правопорушник

Література

1. Теорія держави і права,Академічний курс: підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. - 2-е вид., перероб. І лоп. - К.: Юрінком Інтер. 2008. - С. 502.

2. Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення» / Колектив авторів. Відп. ред. ред. Ю.В. Баулін. Донецьк: ІIIІ ВД «Кальміус», 2013. С. 39).

3. Мірошніченко А.М. Суддівський розсуд, судова помилка та суддівське свавілля (через призму юридичної відповідальності суддів): наук.-практ. посіб. Киів: Юрінком Інтер, 2020. С. 32 ).

4. Мірошніченко А.М. Суддівський розсуд, судова помилка та суддівське свавілля (через призму юридичної відповідальності суддів): наук.-практ. посіб. Киів: Юрінком Інтер, 2020. С. 34-38.

5. Музика А.А., Лащук Є.В. Предмет злочину: теоретичні основи пізнання: монографія. К.: Паливода А.В., 2011. С. 161.

Размещено на Allbest.ru