Юридичний абсурд як категорія у науково-освітньому праві України (на прикладі законодавчого поняття - "самоплагіат")

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Кафедра галузевих юридичних наук

Юридичний абсурд як категорія у науково-освітньому праві України (на прикладі законодавчого поняття - «самоплагіат»)

Цимбалюк В.С., д.ю.н., с.н.с., професор

м. Кременчук, Полтавська область, Україна

Визначившись у поняттях люди вирішують половину своїх проблем (народна мудрість)

Однією із тенденцій реформ державного управління у сфері науки та освіти, а отже і науково-освітнього права новітньої незалежної України є декларування її інтеграції у європейський науково-освітній простір та запровадження європейських науково-освітніх стандартів.

Практика українських реформ засвідчила, що для імплементації права Європейської Співдружності, його спільного надбання (acquis communautaire, acquis), у науково-освітнє право України, замало просто перекладу українською нормативно-правових актів ЄС. Як свідчать дослідження, при цьому виникає множина юридико-когнітивних питань, що у поспішності пошуку на них відповідей, породжують юридичний хаос, а з цього невизначеність рефлексії у поведінці суб'єктів науково-освітньої сфери України. Таке слід розглядати і у контексті ознак загроз Національній безпеці України.

Окремі аспекти багаторічного дослідження розвитку науково- освітнього права України відображені у ряді публікацій. Серед них пропонується зазначити декілька [1-8].

Теоретико-методологічна складова дослідження базується на наукових публікаціях таких вчених як: І.В. Арістова, Л.О. Васечко, Ю.П. Битяк, М.В. Загірняк, А.В. Іванов, Р.А. Калюжний, В.В. Костицький, Н.С. Кузнєцова, В.В. Латишева, В.А. Ліпкан, В.В. Локтіонова, А.А. Митник, І.І. Митрофанов, В.Я. Настюк, В.В. Петков, В.Г. Пилипчук, О.В. Плескун, Т.Б. Поясок, В.Ф. Сіренко, Д.І. Сирота, В.Л. Скрипник, Т.М. Слободяник, В.Я. Тацій та інші.

У ході дослідження визначилися наступні узагальнення, що пропонуються на публічний розгляд.

В українському суспільстві існують неоднозначні суб'єктивні оцінки багаторічних реформ науково-освітньої сфери нинішньої України. При всіх позитивних та негативних оцінках основним критерієм їх, у різних вимірах, є відображення у комплексі, взаємозв'язку, добробуту більшості громадян, їх спільнот, суспільства, держави. Одним із таких вимірів є визначення місця держави в узагальненому показнику бідності серед інших країн. За цим показником Україна визнана найбіднішою країною Європи. З цього, з урахуванням часу змін та їх наслідків, екстраполюється і питання: а чи ті, чи належні, реформи проводяться в Україні, перш за все у сфері науки та освіти? юридичний абсурд самоплагіат науковий освітній

Беззаперечно, що успішність євроінтеграції України у значній мірі залежить від багатьох чинників. Їх умовно можна поділити на дві складові: визначні (ключові, основні, рушійні, першочергові) та вторинні (супутні, другорядні). До визначних можна віднести належне фінансування з державного бюджету науково-освітньої сфери України відповідно до євростандартів та запровадження академічної свободи. Як свідчать дослідження, ці чинники реформаторами ігноруються. Все їх увага концентрується на «реформах» вторинних чинників, якими покладають на науковців та освітян лише додаткових обтяжень, що обмежують творчість, свободу поширення наукової інформації на свій розсуд і засобами. Тим самим чиновниками дискредитується ідея євроінтеграції України у науково-освітній сфері, що змушує талановитих науковців та освітян виїжджати для подальшої праці і проживання за кордон і підвищувати добробут у тих країнах. А в Україні фактично продовжується зворотна селекція суспільства, витік талантів, геніїв, творців, підприємців у інші країни, де їм створюються належні умови для роботи і життя [9].

При аналізі окремих новел у науково-освітньому законодавстві звернуто увагу на таке поняття як «самоплагіат» у структурі академічної доброчесності та академічної відповідальності. Правова алогічність цього законодавчого терміну була розглянута у окремій публікації, у контексті питання: як людина може вкрасти сама у себе щось? [6]

Законодавча легалізація самоплагіату наштовхнула на думку про необхідність визначення у теорії права та галузевих юридичних науках такої міжгалузевої інституції дослідження з умовною назвою - «юридичні абсурди». Вона безпосередньо екстраполюється з такими інститутами як юридичні казуси, юридичні фікції, нікчемні юридичні норми тощо. Сутність юридичних абсурдів ґрунтується на філософському розуміння поняття «абсурд» (від лат. absurdus) [10, с. 5] у кількох аспектах.

Юридичний абсурд - це прояв діяння суб'єкта правовідносин, що позбавлений юридичного сенсу.

У нормотворчій діяльності, у тому числі у законотворенні, в сило різних обставин суб'єктивної ентропії (невизначеності), переважно юридично-когнітивних чинників, спостерігаються абсурди у сенсі недоречності, недоладності, й інколи, безглуздості, чи нісенітниці у визначенні форми і змісту окремих понять, категорій, термінів, формулювання правових норм, У практиці прояви юридичних абсурдів неминуче мають ознаки правової нікчемності, або того, що в теорії права має назву «мертві юридичні норми», що не можуть бути реалізовані. До таких можна віднести і категорію «самоплагіат», її місце в структурі інституції академічної доброчесності, та, відповідно, академічної відповідальності.

Адаптуючи філософське значення поняття «абсурд» [10, c. 5] з точки зору філософії права, юридичний абсурд - це смисловий антипод понять логічної обґрунтованості, раціональної осмисленості форми і змісту правової норми або діяння суб'єкта права, сумірності зі змістом вихідних принципів права (науково-правових аксіом, постулатів, доктринальних положень тощо), конкретної, науково-обґрунтованої теоретичної системи або певної історичної парадигми, системи юридичних знань щодо певного явища у суспільстві в цілому.

Юридичні абсурди спостерігаються і тоді, коли до державного управління, а отже і нормотворчого процесу в державі, через різні обставини, залучаються особи, які мають низький рівень правової культури, слабку юридичну освіту у силу свого невігластва, неуцтва, недоумства тощо (незалежно від того, у якому закладі освіти «були» ті особи).

Як прояв конформізму, зокрема із розробниками якогось проекту нормативно-правового акту, спостерігається тенденція і з боку окремих науковців, у тому числі і правознавців: замість того, щоб вказати на певний юридичний абсурд, «науково-практично обґрунтовується», коментується, логічними методоми «зведення до абсурду» (reductio ad absurdum).

Інституція «юридичний абсурд» у правознавстві має методологічні джерела у математиці та логіці, зокрема, як прояв внутрішньо суперечливого судження; твердження, позбавленого сенсу в межах якоїсь теоретичної системи (концепції, парадигмі). При цьому не всі мають здатності визнати абсурд.

В державному управлінні також можна спостерігати прояви політичних абсурдів - безглузді, нерозумні, суперечливі твердження і діяння окремих можновладців, їх вислови, що позбавлені сенсу. У цьому аспекті інституція юридичного абсурду має тісний зв'язок і з правовою психологією, як результат прояву процесу публічного мислення, що призводить до позбавлених раціонального смислу тверджень, висловів, що засвідчують наявність алогізму.

Юридичні абсурди пропонується розглядати, як прояви окремих суб'єктів у суспільних відносинах з ознаками нелогічності, дивацтва, як феномен, котрий не має правового сенсу, що породжує протиріччя. Нівелювання впливу абсурду на практику правовідносин: зупинитися, послухати інших, подумати.

Література

1. Цимбалюк В.С. Інформаційне право: концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства. Монографія. - К.: «Освіта України». 2011. - 426 с.

2. Цимбалюк В.С. Науково-освітнє право України: методологічні, концептуальні, доктринальні положення до стратегії державної політики розвитку країни // Інформація і право. 2016. №2(17). - С. 173-180.

3. Цимбалюк В.С. Поєднання академічності та креативності в сучасній теорії права, у контексті науково-освітнього права // Публічне право. 2017. №3(27). - С. 65-72.

4. Цимбалюк В.С. Чи є Сократ науковцем і освітянином за публічним правом України // Публічне право. 2019. №3(35). - С. 131-139.

5. Цимбалюк В.С. Функції наукового часопису університету як інституція науково-освітнього права //Університетські наукові записки. 2019. Том 18. №3(71). - С. 7-20.

6. Цимбалюк В.С. Законодавче визначення самоплагіату як інституція публічної влади у науково-освітній сфері // Правові засади організації та здійснення публічної влади. Збірник тез ІІІ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції. - Хмельницький: Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2020. - С. 424-435.

7. Цимбалюк В.С. Концептуальні проблеми розвитку науково-освітнього права України. Концептуальні проблеми розвитку сучасної гуманітарної та прикладної науки. Матеріали ГУ Всеукраїнського науково-практичного симпозіуму. - Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила. 2020. - С. 407-411.

8. Цимбалюк В.С. Конструктивна критика окремих положень стратегії розвитку вищої освіти в Україні (у контексті актуальних проблем науково-освітнього права) // Актуальні проблеми юридичної науки та практики в XXI столітті. Збірник матеріалів між народ. наук. - практ. конф. Ч.ІІ. - Рівне: МЕГУ ім. С. Дем'янчука; Гельветика. 2020. - С. 87-91.

9. Бізнес-міграція. Українці масово стають польськими підприємцями.

10. Бичко І. Абсурд //Філософський енциклопедичний словник / В.І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. - Київ: Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України: Абрис, 2002. - 742 с.

Размещено на allbest.ru