Громадськість як складова здійснення публічної влади: теоретико-правове осмислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадськість як складова здійснення публічної влади: теоретико-правове осмислення

Магновський І.Й.

доктор юридичних наук, доцент,

професор кафедри теорії та філософії права факультету підготовки фахівців для органів досудового розслідування Одеського державного університету внутрішніх справ м. Одеса, Україна

Проблема участі громадськості у здійсненні публічної влади обумовлена державотворчими процесами в Україні, які відбуваються під впливом неоднозначних взаємовідносин держави та суспільства, зокрема загостренням ситуації у сфері державотворення і правової культури у зв'язку з активними політичними подіями сучасності, а також суперечливості процесів державного, соціально-економічного і правового розвитку країни на шляху імплементації кращих світових стандартів і злиття у європейську прогресивну спільноту, що у свою чергу потребує подальшого теоретико-правового дослідження і критичного осмислення задля поглиблення демократичних засад державного управління, утвердження принципів громадянського суспільства, домінування прав і свобод людини над усіма іншими явищами, зміцнення правопорядку та національної безпеки й підвищення авторитету на міжнародній арені, породжуючи тим самим актуальність та значимість для трансформаційного періоду розбудови правової держави.

Звісно, участь громадян у здійсненні публічної влади є проявом контролю з боку суспільства за діяльністю посадових осіб та представників влади. Представник теорії партисипаторної демократії Б. Барбер, вагому роль у суспільних відносинах віддавав громадянству, котре розглядав як формування специфічного типу демократичної спільноти, у якій окремі індивіди постають як активні учасники спільного для всіх процесу політичної участі, що на основі взаємної поваги через переговори досягають консенсусу. Бути громадянином, підкреслює вчений, означає брати участь в усвідомленому способі буття, що припускає усвідомлення існування інших осіб і здійснення спільної діяльності разом із ними [1, с. 259]. На думку іншої представниці даної теорії К. Пейтмен, повна участь, має місце лише тоді, коли індивіди, знаходячись у центрі з прийняття рішень, наділені рівними можливостями щодо визначення кінцевого варіанта рішення [2].

В. Б. Ковальчук зауважує, що участь громадян легалізує та легітимує публічну владу. Легальність відбувається шляхом формування представників органів державної та муніципальної влади. Легітимність відображає довіру до публічної влади. Відповідно до такого розуміння легітимності, народ є реальним носієм влади і лише він наділений правом вибирати форму здійснення народовладдя, визначати принципи функціонування державної влади, забезпечувати контроль за її діяльністю і, врешті-решт, змінювати владу, яка втратила свою легітимність [3, с. 230-231].

У свою чергу С. Г. Серьогіна додає, що інститут участі громадян у здійсненні публічної влади забезпечує демократичну легітимність публічної влади. Для публічної влади одним із найважливіших чинників її функціонування є легітимність як фактор довіри громадян та елемент стабільності у здійсненні публічно-владних функцій. Найбільш надійним джерелом легітимації державної влади вчені недаремно називають участь громадян в управлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, яка здійснюється владою, дозволяє людям відчувати себе певною мірою її суб'єктом. Саме тому демократичні режими порівняно з іншими володіють найбільшим потенціалом легітимації [4, с. 169].

Водночас Л. Я. Угрин наполягає, що участь є поняттям, яке визначає міру залучення громадян до процесів політичного життя, будь-які вияви та форми активності, дії, через які громадяни намагаються впливати на уряд, владні інститути, на результати функціонування політичної системи загалом [5, с. 455].

Інститут участі громадян у здійсненні публічної влади, наголошує А. І. Кохан, допомагає встановити зв'язок держави з громадськістю, публічний діалог, партнерські відносини органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, сприяє підвищенню ефективності механізму залучення громадськості до розроблення та реалізації державної політики - саме від вирішення цих питань залежатимуть усі подальші дії влади [6].

У цьому контексті В. М. Скрипнюк підсумовує, що демократична держава і громадянське суспільство взаємодіють у такий спосіб, де громадяни мають можливість не просто періодично висловлювати свою волю та артикулювати власні інтереси, але й виступають постійним джерелом легітимації публічної влади, внаслідок чого держава отримує та зберігає свій демократизм [7, с. 45].

І що головне, констатує Т. О. Ольхова, контрольна діяльність громадськості не повинна мати періодичного характеру. Контроль - повсякденна, необхідна діяльність творчого характеру, без контролю немислиме управління [8, с. 169].

Соціальна активність особистості зумовлена умовами життя, які визначають потреби й інтереси суспільства, соціальної групи, особистості. Теоретик права В. В. Оксамитний стверджує, що соціально-правова активність особистості - це насамперед ініціативна поведінка, яка може стати та нерідко стає вагомим чинником змін у самій правовій системі. Відтак соціально-правова активність визначається високим рівнем правосвідомості, глибокою правовою переконаністю, свідомо взятою на себе здатністю використовувати надані правом можливості, творчо керуватися ними у своїй повсякденній поведінці [170, с. 469-470]. До ініціативності, як ознаки активності, науковці також додають цілеспрямованість, законність, енерговитратність [9, с. 482-483], творчий характер, корисність, моральну узгодженість з правом [10, с. 324].

В. І. Червонюк доречно говорить про правову активність (вид соціальної активності) як відображення двох взаємопов'язаних процесів: сприйняття права, набуття необхідних для правової життєдіяльності системи якостей та вплив соціального суб'єкта за допомогою активності, що реалізується, на правове середовище. У стислому вигляді поняття правової активності розглядається як сприйняття права та згідні з ним дії [11, с. 668-669]. Отже, активність громадянин сприяє захисту власних законних інтересів, активізує та посилює обізнаність у публічно-державному та правовому житті, підвищує та примножує рівень правосвідомості громадян.

Український теоретик О. В. Петришин вказує на сутність права, яке має розглядатись у безпосередньому зв'язку з процесами соціалізації індивідів, демократизації політичного життя, активною участю громадян у процесі нормотворчості, зокрема з виявленням необхідності регулювання певних суспільних відносин, формуванням соціальних очікувань щодо спрямованості та змісту їх регламентації, обговоренням проектів законів та інших нормативно-правових актів і внесенням до них пропозицій, залученням громадськості до процесу реалізації й оцінки ефективності законодавства [12].

На сьогодні, констатують дослідники, недостатньо розробленим і таким, що потребує правового врегулювання є механізм соціального партнерства між інститутами громадянського суспільства та державою. Для цього необхідний більш широкий правовий підхід, чітке визначення стратегічних і тактичних завдань державної політики щодо формування у громадськості політичної свідомості та громадянської активності [13, с. 16].

Таким чином, залучення громадськості у здійсненні публічної влади підвищує рівень обізнаності громадян, формує належний рівень правової культури та сприяє налагодженню консенсусу між приватними і державними інтересами, між владою та особою, є надійним способом демократичного громадського контролю за публічною владою та засобом консолідації громадянського суспільства, виступає вагомим чинником відкритості й ефективності державно - владної діяльності, а звідси й дієвих рішень, що становлять основу народовладдя і прокладають шлях до розвитку демократичної, правової держави та створення належного рівня соціального середовища в якому перебуває людина - громадянин країни.

Література

громадськість контроль публічна влада

1. Барбер Б. Сильна демократія: політика учасницького типу. Демократія : антологія / упоряд. О. Проценко. Київ : Смолоскип, 2005. С. 254-262.

2. Stoker G. Governance as theory: five propositions / International Social Science Journal. Electronic resource. 1998. Vol. 50, ks. 155. March.

3. Ковальчук В. Б. Легітимність державної влади в правовій теорії та державно-правовій практиці : монографія. Київ : Логос, 2011. 392 с.

4. Серьогіна С. Г. Форма правління: питання конституційно- правової теорії та практики : монографія. Харків : Право, 2011. 765 с.

5. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старицька та ін. Львів : Кальварія, 2003. 500 с.

6. Кохан А.І. Державна комунікативна політика - механізм ефективної діяльності інституту публічної влади в Україні. Вісник НАДУ «Держвне управління: теорія та практика». 2011. № 1. С. 2-8.

7. Скрипнюк В. М. Громадянин, суспільство, держава: політична участь як механізм демократичної легітимації влади. Філософські та методологічні проблеми права. 2013. № 1/2. С. 44-51.

8. Ольхова Т. О. Загальнотеоретичні підходи до контрольно- наглядової функції держави. Філософські та методологічні проблеми права. 2014. № 1. С. 163-169.

9. Теория государства и права / под ред. В. К. Бабаева. Москва : Юристъ, 1999. 592 c.

10. Морозова Л. А. Теория государства и права : учебник. Москва : Юристъ, 2002. 414 с.

11. Червонюк В. И. Теория государства и права : ученик. Москва : ИНФРА-М, 2006. 704 с.

12. Петришин О. В. Конфлікт та співробітництво як соціальне середовище права. Вісник Академії правових наук України. 2004. № 3 (38). С. 24-34.

13. Участь громадськості в політичних процесах: корені трави - 3 / упоряд. : Г. О. Усатенко, О. В. Боронь. Київ : Агентство «Україна», 2005. 352 с.

Размещено на Allbest.ru