Правосуддя на українських землях у складі Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОСУДДЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Горецький О.В.

кандидат юридичних наук, керуючий партнер

Юридичної компанії «Горецький та партнери» м. Київ, Україна

Наприкінці XVIII ст. українські землі внаслідок трьох поділів Польщі, потрапили під владу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Після цього майже 150 років аж до початку XX ст. українці перебували під владою цих імперій. Даний фактор став основоположним у функціонуванні тогочасної судової системи та особливостей доступу до правосуддя в умовах монархічної форми правління [1].

Впродовж 1801-1802 рр. були відновлені городові магістрати, що перебували під апеляцією палат кримінального і цивільного судів. Городові магістрати поділялися на три департаменти: один для кримінальних справ і два - для цивільних. Кожен городовий магістрат чи ратуша володіли штатом діловодів - секретарем та канцелярськими службовцями.

У якості першої судової інстанції відновлювалась робота Надвірних судів в околицях імперії. Апеляційною інстанцією по відношенню до них служили палати кримінального і цивільного суду. Надвірні суди поділялися на три департаменти, кожен з яких складався з голови - надвірного судді і двох засідателів. У процесі здійснення правосуддя у відновленій судовій системі залишалася колишньою роль губернатора, що підтверджується відповідним наказом від 3 червня 1837 року [2]. Губернатору залишалися колишні права в судовій сфері, від нього могла надходити ініціатива щодо порушення справи, оскільки йому доручалося приймати рішення за матеріалами поліцейських донесень. У функції губернатора входив нагляд за судовим слідством і за провадженням по справах у судових органах. Губернатор міг втручатися в розгляд справи на будь-якій стадії в тих випадках, коли запідозрить упереджене і несправедливе провадження. За таких обставин він повинен був передавати в суд всі отримані про те відомості з обґрунтуванням призупинення судового розгляду справи і прийняття заходів для здійснення додаткового дослідження по справі. Судові справи в нижчих інстанціях він припиняв, а якщо справа розглядалася в Кримінальній палаті, очікував рішення і у разі незгоди з ним переносив справу до Сенату. До обов'язків губернатора належало стежити за негайним і точним введенням в дію судових рішень загалом та остаточних вироків, що надходять для виконання в губернське правління по слідчих і кримінальних справах. В останньому випадку йому пропонувалося строго контролювати, щоб був в точності зберігався порядок, встановлений для приведення вироку у виконання [2].

Нижчою ланкою судової системи залишалися створені Установами про губернії станові судово-адміністративні органи, зокрема для міщан і різночинців - управи благочиння. Вони виконували не тільки судові, а й адміністративно-поліцейські функції. Нижній земський суд вів попереднє розслідування по значній кількості справ, причому діяв колегіально, за винятком розслідування справ про нанесення збитків приватним особам, яке велося капітаном-ісправником одноосібно. Законодавство не передбачало виконання цим судом виключно судових функцій - розгляд справ в якості суду першої інстанції.

Реорганізація суду відбулась в контексті реалізації адміністративних реформ першої чверті XIX століття. На початку XIX ст. було здійснено реформування центрального управління, що позначилось на організації суду. Початок реформі поклав Маніфест від 8 вересня 1802 р. започаткувавши вісім міністерств: військове, морське, закордонних справ, внутрішніх справ, комерції, фінансів, юстиції, народної освіти, які стали особливими судовими органами. Згідно Маніфесту управління судовим відомством доручалось міністру юстиції. Водночас встановлювалось суміщення посад міністра юстиції - голови судового відомства і генерал-прокурора, який очолював нагляд, що пояснювалося прагненням влади підсилити апарат примусу і судових репресій.

Найважливіші завдання Міністерства юстиції становили: управління судовою системою і здійснення загального нагляду за діяльністю судових установ. До завдань Міністерства входила також охорона земельних прав дворянства, що здійснювалася шляхом нагляду за судово- межовими справами. У першій половині XIX ст. головним напрямком діяльності Міністерства юстиції був нагляд за судовою діяльністю. Олександр I наголошував, що посада міністра юстиції основним завданням має посилення нагляду за судовою сферою [3].

У першій половині XIX ст. Міністерством юстиції були розроблені і проведені заходи, спрямовані на поліпшення і прискорення діловодства в Сенаті і в інших судових органах. Одночасно із заснуванням міністерств в 1802 р. імператором був затверджений Указ про права та обов'язки Сенату, який закріпив за ним роль вищого суду в імперії. До цього часу Сенат складався з загальних зборів і дев'яти департаментів. Коло його повноважень у сфері правосуддя був широким і різноманітним. До компетенції Сенату входило вирішення справ по посадовим злочинам сенаторів і обер-прокурорів Сенату. За ним зберігалася роль вищої ревізійної та апеляційної інстанції. До його відання належали справи неправославного духовенства.

Потрібно констатувати, що взаємовідносини Сенату і Міністерства юстиції не були чітко регламентовані у законодавстві, що призводило до частих непорозумінь. При цьому міністр юстиції як генерал- прокурор залишався начальником канцелярії Сенату.

При відсутності згоди сенаторів департаменту у вирішенні справи воно переносилося в загальні збори департаментів Сенату. Справи вирішувалися більшістю голосів (не менше 2/3). Якщо ж і тут рішення не отримувало кваліфікованої більшості або міністр юстиції був не згоден з ним, то думка меншості підлягала обговоренню на раді обер- прокурорів. Винесене останнім рішення пропонувалося на розсуд сенаторів. У разі недосягнення консенсусу справа надходила до Державної ради, а далі - до імператора.

До підсудності Сенату належали справи про посадові злочини наступних категорій сановників і чиновництва: сенаторів; обер-прокурорів; директорів міністерських департаментів і канцелярій; губернаторів; губернських очільників дворянства. Посадові злочини чиновників нижчих рангів розглядалися палатами кримінального суду або військовими судами.

1 січня 1810 р. започатковано додаткову судову інстанцію у вигляді Державної ради. Її Департамент цивільних і духовних справ розглядав цивільні і кримінальні справи в якості апеляційної інстанції. Спочатку законом, що регламентував компетенцію Державної ради, не було передбачено розгляд судових справ, однак на практиці їх число постійно зростало. правосуддя монархічний діловодство справа

У цивільному процесі загальноімперського законодавства ще існував розподіл на провадження у справах безспірних і у справах спірних. Під справами безспірними розумілися договір та зобов'язання вчинені на законних підставах. Якщо з якихось причин та умов вони не здійснювалися, то одна зі сторін отримувала право звернутися в поліцію, яка відновлювала порушене право. Безспірними вважалися також справи між казною і приватними особами. Порушене в цьому випадку право відновлювалося поліцією. Судочинство по спірних справах поділялося на вотчинне і позовне. До вотчинного належали: 1) спори про право власності на землю; 2) спори про села; 3) спори про дворових людей і селян; 4) спори про право власності на рухоме майно; 5) спори про сади, млини тощо. До позовного провадження відносились позови по невиконаним договорам і зобов'язанням, стосовно стягнення за порушення будь-якого роду прав (образи, збитки і самоуправні заволодіння). Проте розмежувати безспірне провадження у справі від спірного не завжди вважалось за можливе враховуючи неоднозначність та недосконалість наявної законодавчої бази [4].

Таким чином, одним із головних завдань системи правосуддя першої половини XIX ст. поряд з оптимізацією внутрішньої організації судової системи і способів її взаємодії з іншими державними і соціальними інститутами, виступало вдосконалення примусового виконання судових рішень. Основним засобом для її вирішення стала модифікація заходів і процедур примусового виконання юрисдикційних актів. Характерною рисою судового реформування можемо вважати спроби модернізації окремих інститутів або елементів, зокрема системи виконавчого провадження. Основні зусилля законодавця були зосереджені на вирішенні головної проблеми зазначеної моделі виконання - забезпечення ефективної взаємодії суду та поліції. Відповідно до закону підставою для порушення провадження по виконанню судового рішення були отримання і реєстрація виконавчого документа з суду.

Література

1. Єфремова Н.В. Історико-правовий аспект приєднання західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Актуальні проблеми держави і права. 2009. № 48. С. 189-196.

2. Доступ к правосудию. Судебная власть: пособие по оценке систем уголовного правосудия. Нью-Йорк, 2010. 34 с.

3. Душа В.В. Судебная власть в России: генезис и эволюция. Закон и право. 2018. № 7. С. 123-127.

4. История суда и правосудия в России: в 9 томах. Т. 1: Законодательство и правосудие в Древней Руси, (IX - середина XV в.) / Отв. ред. С.А. Колунтаев, В.М. Сырых. М.: Норма, 2016. 640 с.

Размещено на Allbest.ru