ПРИНЦИП ДИСПОЗИТИВНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ*

Анна Штефан,

завідувач відділу авторського права і суміжних прав НДІ інтелектуальної власності,

кандидат юридичних наук

У статті висвітлено зміст принципу диспозитивності та його елементів у цивільному судочинстві. Обґрунтовано, що дія цього принципу поширюється тільки на учасників справи та осіб, які мають процесуальну дієздатність і в інтересах яких заявлено вимоги. Доведено, що принцип диспозитивності має на увазі розсуд учасника справи у розпоряд- женні ним лише процесуальними, а не матеріальними правами, при цьому коло таких прав обмежене правами щодо предмета спору. Окрім того, розпорядження процесуаль- ними правами щодо предмета спору може здійснюватися не протягом всього розгляду справи, а у межах і строки, визначені законом. Зроблено висновок, що норма ч. 2 ст. 13 ЦПК, яка є новелою процесуального закону, характеризує диспозитивність, доповнюючи правило ч. 1 ст. 13 ЦПК щодо підстав розгляду цивільних справ.

Ключові слова: диспозитивність, принцип диспозитивності, розпорядження процесу- альними правами, цивільне судочинство, цивільний процес

Принцип диспозитивності здавна відомий цивільному процесуальному праву. У ст. 11 попередньої редакції Цивільного процесуального кодексу України (в подальшому -- ЦПК) [1] диспозитивність цивільного судочин- ства розкривалася через три такі еле- менти:

1) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявле- них ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) особа, яка бере участь у справі, роз- поряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають про-

цесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги;

3) суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтере- си інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтере- сам особи, яку він представляє.

Чинна редакція ЦПК у ч. 2 ст. 13 зберігає зміст зазначених положень з деякими термінологічними уточнення- ми і доповнює розглядуваний принцип новим правилом, згідно з яким збиран- ня доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, вста- новлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предме- та спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захи-

сту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатни- ми чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Отже, у чинній редакції процесуального закону диспозитив- ність набула деяких нових рис, котрі посилюють її вплив на доказування у цивільних справах. Це зумовлює потре- бу у дослідженні положення ч. 2 ст. 13 ЦПК з точки зору того, наскільки воно відповідає сутності диспозитивності. Окрім того, теоретичні підходи до ха- рактеристики окремих елементів дис- позитивності дуже різняться, що також свідчить про актуальність обраної теми, наукова розробка якої матиме на меті обґрунтування відповідних док- тринальних висновків.

Літературний огляд. Висвітлення змісту принципу диспозитивності так чи інакше здійснюється у кожному джерелі навчального характеру та в кожному науково-практичному ко- ментарі ЦПК, тому перелік учених, котрі приділяли увагу цьому принци- пу, може бути доволі довгим. В той же час, окремих праць, присвячених дис- позитивності цивільного судочинства, в українській процесуальній науці по- рівняно небагато. Серед них можна виділити кандидатські дисертації О. В. Шутенко (2003 р.) та Ю. В. Некле- си (2011 р.), а також наукові статті, ав- торами яких є О. Г. Бортнік (2004 р.), В. М. Цімох (2005 р.), О. В. Дем'янова (2016 р.), В. А. Кройтор (2016 р.),

О. С. Котуха та Р. Є. Гентош (2018 р.). При підготовці цієї статті взято до уваги й інші публікації, однак зміст принципу диспозитивності у них ви- світлено дещо по-різному, що буде про- ілюстровано в ході цього дослідження.

Мета та задачі дослідження -- характеристика елементів принципу диспозитивності та вироблення виснов- ків щодо ч. 2 ст. 13 ЦПК у контексті її відповідності змісту диспозитивності.

Традиційні елементи принципу диспозитивності. Диспозитивність (від латинського «dispono» -- розпоряд-

жатися) у найбільш загальному розу- мінні у правовому контексті означає можливість діяти на власний розсуд, самостійно обирати напрями своєї по- ведінки у встановлених законом межах. У різних галузях права диспо- зитивність має власні специфічні риси, однак її основу завжди становить те, що суб'єкт відповідних правовідносин наділяється певною свободою вибору у реалізації своїх прав і самостійно роз- поряджається ними. Водночас, норма- тивний вираз розглядуваного принци- пу у ст. 13 ЦПК має й інші елементи, котрі виходять за межі свободи у розпо- рядженні своїми правами. Більшість з цих елементів відображалася у попе- редній редакції процесуального зако- ну, тому їх можна вважати певною мірою традиційними.

По-перше, цивільний процес у справі ґрунтується на тому, що його ви- никнення можливе виключно в силу звернення заінтересованої особи до суду. Не існує жодних інших підстав для відкриття провадження у справі, ніж подання заяви заінтересованої особи відповідно до встановлених зако- ном вимог та згідно з визначеним зако- ном порядком. Волевиявлення заінте- ресованої особи ініціює виникнення процесу у справі та уповноважує суд здійснити розгляд цієї справи.

По-друге, суд розглядає цивільні справи в межах вимог, що заявлені у справі. У ч. 1 ст. 13 ЦПК це правило сформульоване більш вузько та відси- лає до вимог, заявлених особою, яка звернулася до суду. Такий підхід спра- ведливий для наказного і окремого про- вадження, однак у позовному провад- женні можуть заявлятися й інші вимо- ги -- у зустрічному позові відповідача та у позові третьої особи, яка заявляє са- мостійні вимоги щодо предмета спору. Сукупність цих вимог утворює межі роз- гляду справи, за які суд не може вихо- дити, навіть коли для нього є очевид- ним, що ефективний захист порушеного права потребує іншого підходу та вирі- шення питання про інші вимоги, що не

були заявлені. Диспозитивність цивіль- ного судочинства зумовлює таку змі- стовну побудову меж розгляду справи, яка залежить виключно від волеви- явлення учасників справи та не допус- кає втручання суду у цей процес.

По-третє, розгляд цивільних справ здійснюється виключно на під- ставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у пе- редбачених законом випадках. Дані, що містяться в будь-яких інших мате- ріалах, які не були залучені у справу як докази, не можуть досліджуватися судом та покладатися в основу вирі- шення справи. За винятком загально- відомих обставин та преюдиційних фактів, а також обставин, визнаних іншою стороною у справах позовного провадження, які пізнаються судом в окремому специфічному порядку, єди- ним джерелом інформації про обстави- ни справи виступають наявні у ній до- кази. При цьому основне навантажен- ня з наповнення справи доказами покладається на учасників справи, а суд сприяє їм в одержанні доказів шля- хом їх витребування виключно у ви- падках, встановлених законом.

По-четверте, учасник справи роз- поряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інте- ресах яких заявлено вимоги, за винят- ком тих осіб, які не мають процесуаль- ної дієздатності. Щодо цього положен- ня у науці цивільного процесуального права склалися різні думки, дискусій- ний аспект котрих стосується таких двох питань: хто є суб'єктами, на яких поширюється дія принципу диспози- тивності, та розпорядження якими пра- вами (матеріальними і/або процесуаль- ними) охоплюється розглядуваним принципом.

Стосовно суб'єктів, яким процесуаль- ний закон надає право самостійно і на власний розсуд розпоряджатися своїми правами, доктринальні вчення демон- струють два підходи. Перший з них включає до переліку таких осіб сторін і

суб'єктів, які захищають права та інтере- си інших осіб (прокурор, органи вико- навчої влади і місцевого самоврядуван- ня, організації та громадяни, що від свого імені захищають права інших осіб) [2, 44]. Представники другого напряму виходять з того, що принцип диспози- тивності «пов'язує рух і розвиток справи по стадіях цивільного судочинства, долю предмета спору з розсудом самих заінте- ресованих осіб -- позивача і відповіда- ча» [3, 29]. На користь останньої точки зору було подано обґрунтування, що

«приватноправова природа диспозитив- ності означає,що динаміка цивільного процесу залежить від ініціативи та волі тільки сторін цивільного судочинства. Разом з тим не виключається, а, навпа- ки, передбачається, що цивільне судо- чинство може бути скеровано і для охо- рони та забезпечення певних публічних інтересів, а приватні інтереси сторін мо- жуть захищатися через використання механізмів публічно-правового регулю- вання. Зокрема,цим пояснюється те, що тривалий час у національному процесу- альному законодавстві існує інститут су- дового захисту прав органами публічної влади, а не самими заінтересованими особами. Це виявляється, зокрема, у такій організації цивільного процесу, коли у випадках, передбачених законом, вони можуть звертатися до суду на за- хист прав та інтересів сторін. Зазначене дозволяє вважати, що цивільному судо- чинству властиві елементи публічності, однак їх не можна ототожнювати із принципом диспозитивності. Право Уповноваженого Верховної Ради Украї- ни з прав людини, прокурора, органів державної влади та інших осіб, які за за- коном управомочені захищати права та інтереси інших осіб, не змінюють при- ватноправову природу права на судовий захист і становлять зміст іншого прин- ципу цивільного судочинства -- принци- пу публічності» [4, 186?187].

З цього приводу слід зазначити, що розпорядження правами щодо предме- та спору можуть здійснювати суб'єкти, котрі мають ці права. Належність пози-

вача і відповідача до кола таких суб'єк- тів не викликає сумнівів, однак проце- суально-правовий статус органів та осіб, яким законом надано право звер- татися до суду в інтересах інших осіб, відрізняється від процесуально-право- вого статусу позивача.

Зокрема, у разі відкриття проваджен- ня за позовною заявою особи, якій зако- ном надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, статус позивача у справі набуває особа, в чиїх інтересах по- дано позов, а не особа, що звернулася до суду. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, упов- новаженого здійснювати функції держа- ви у спірних правовідносинах, статус по- зивача набуває зазначений орган. Про- курор може набути статус позивача лише у випадку відсутності такого орга- ну або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду (ч. 5 ст. 56 ЦПК). Органи та інші особи, які зверну- лися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за ви- нятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 57 ЦПК). Тобто, закон обмежує повноваження таких органів та осіб у по- рівнянні з процесуальними правами сторін, які можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу (ч. 7 ст. 49 ЦПК). Понад це, відмова органів та інших осіб, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна позовних вимог не по- збавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вима- гати від суду розгляду справи та вирі- шення вимоги у первісному обсязі (ч. 2 ст. 57 ЦПК). З цього слідує, що навіть у разі розпорядження таким органом або особою правами щодо предмета спору той, в чиїх інтересах мало місце звернен- ня до суду, зберігає за собою право на те, щоб первинно заявлені вимоги були роз- глянуті судом у повному обсязі. А отже, розпорядження правами щодо предмета спору зі сторони органів та осіб, яким за- коном надано право звертатися до суду в

інтересах інших осіб, не характеризу- ється остаточністю процесуальних на- слідків, як це має місце, коли правами щодо предмета спору розпоряджається позивач. Врешті, якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтри- мує заявлених позовних вимог, суд зали- шає заяву без розгляду (ч. 3 ст. 57 ЦПК). Процесуальний закон визнає пріоритет позиції суб'єкта, в інтересах якого по- дано заяву, над позицією органу чи особи, котрі звернулися до суду в інтере- сах цього суб'єкта. У разі якщо він висло- вить волевиявлення на те, щоб заявлені позовні вимоги не розглядалися судом, це є підставою для залишення заяви без розгляду, незалежно від того, яку думку з цього приводу мають особа чи орган, що звернулися до суду з метою захисту інтересів цього суб'єкта.

Все це свідчить про те, що повнова- ження органів та осіб, яким законом на- дано право звертатися до суду в інтере- сах інших осіб, у сфері розпорядження правами щодо предмета спору не мають такого рівня розсуду та таких процесу- альних наслідків, якими характеризу- ється диспозитивне розпорядження цими правами зі сторони позивача та відповідача. А тому законодавець у ч. 3 ст. 13 ЦПК абсолютно вірно вирішив пи- тання щодо суб'єктного складу осіб, на яких поширюється дія принципу диспо- зитивності, віднісши до них тільки учасників справи та осіб, які мають про- цесуальну дієздатність і в інтересах яких заявлено вимоги.

Що стосується прав, розпорядження якими охоплюється диспозитивністю цивільного судочинства, серед багатьох учених утвердилося розуміння змісту досліджуваного принципу як можливо- сті розпоряджатися своїми матеріаль- ними правами та засобами їх захисту [3, 29] [5, 39] або матеріальними і про-

цесуальними правами [6, 25]. На думку Ю. В. Неклеси, «принцип диспозитив- ності процесуального права -- це ос- новна ідея, що виражає свободу учас- ників процесу, які мають у справі мате-

ріально-правовий та процесуальний ін- терес, здійснювати свої матеріальні права для захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів засо- бами, встановленими цивільним про- цесуальним законодавством» [7, 309?310]. Іншу позицію обстоює Т. В. Сахнова, обґрунтовуючи, що

«принцип диспозитивності у цивільно- му процесі виражається в реалізації сторонами та іншими заінтересовани- ми особами процесуальних прав. Роз- порядження матеріальними правами здійснюється в регулятивних матері- альних правовідносинах. Якщо такі відносини в силу спірності стали пред- метом цивільного процесу, розпоряд- ження правами й обов'язками, що вип- ливають з них, можливе лише за допо- могою відповідних, передбачених ЦПК, процесуальних засобів, тобто через певні процесуальні права» [8, 172]. Більш вірною видається друга точка зору, на користь чого можна по- дати такі міркування.

Процесуальний закон, регулюючи цивільні процесуальні правовідносини, передбачає для їх суб'єктів права, зумов- лені особливістю участі у цих правовід- носинах. Ці права пов'язані з можливі- стю діяти певним чином у зв'язку із вчи- ненням процесуальних дій при розгляді цивільних справ та мають виключно процесуальний характер. Матеріальні правовідносини виступають об'єктом розгляду у цивільних справах, проте знаходяться за межами впливу норм ци- вільного процесуального права та регу- люються в іншому порядку. Розпорядчі повноваження щодо матеріальних прав надаються суб'єктам матеріальних пра- вовідносин незалежно від процесу та не у зв'язку з ним, а всі дії, що здійсню- ються у цивільному судочинстві, є ре- зультатом реалізації лише процесуаль- них прав та виконання лише процесу- альних обов'язків. Розпорядження правами щодо предмета спору впливає на матеріальні права, однак права щодо предмета спору як такі є суто процесу- альними. Наприклад, відмовляючись

від позову, позивач тим самим відмов- ляється від визнання за ним певного ма- теріального права, проте право відмови- тися від позову, яким наділяється і може вільно розпоряджатися позивач, нале- жить до процесуальних прав. Розпоряд- ження матеріальними правами у ци- вільному судочинстві не може здійсню- ватися безпосередньо, воно виступає наслідком розпорядження процесуаль- ними правами. Тому принцип диспози- тивності має на увазі власний розсуд учасника справи у розпорядженні ним своїми процесуальними правами.

Законодавець невипадково підкрес- лює, що в межах досліджуваного прин- ципу маються на увазі права щодо предмета спору, а не всі і будь-які про- цесуальні права. Диспозитивність охоплює розпорядження тими права- ми, які безпосередньо впливають на об'єкт і межі судового захисту, від яких залежить обсяг судового захисту, що може бути одержаний учасниками справи. До таких прав належать право позивача відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), збільши- ти або зменшити розмір позовних вимог, змінити предмет або підстави позову; право відповідача визнати позов (всі або частину позовних вимог), пред'явити зустрічний позов; право сто- рін укласти мирову угоду (2, 3, 7 ст. 49 ЦПК). Інші процесуальні права, не пов'язані з розпорядженням предметом спору, принцип диспозитивності не включає. Тому складно погодитися з твердженням про наявність таких дис- позитивних правомочностей, «існуван- ня яких ніяк не позначається на меха- нізмі руху процесу (наприклад, право осіб, що беруть участь у справі, заявля- ти відводи суду, прокуророві, експерто- ві, перекладачеві; право вибору одного із судів, яким підсудна справа по пра- вилах альтернативної підсудності; право вступити в процес як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на пред- мет спору)» [5, 40]. Не слід плутати з диспозитивністю можливість вільного здійснення процесуальних прав, які не

впливають на заявлені у справі вимо- ги, оскільки тут відсутній елемент роз- порядження предметом спору.

З цих же причин на критичні заува- ження заслуговують думки про те, що принцип диспозитивності є можливі- стю «вільно здійснювати свої процесу- альні права, розпоряджатися своїми процесуальними правами на власний розсуд або відмовитися від їх здійснен- ня на будь-якій стадії цивільного про- цесу» [9, 57]; «дія диспозитивності по- требує постійного ініціативного напру- ження, сталого підтвердження того, що воля на отримання судового захисту не змінилася та не була втрачена, недво- значного бажання продовження проце- су до отримання рішення й навіть після -- у ході виконавчого проваджен- ня. Диспозитивність -- це постійне ко- регування сторонами процесу умов ді- яльності суду, спонукання до вчинення активних дій або утримання від них» [10, 92]. Диспозитивність не тотожна ініціативності у судовому процесі, а вплив на предмет спору не може здій- снюватися постійно протягом всього руху цивільної справи.

Зокрема, позивач має право змінити предмет або підстави позову лише до за- кінчення підготовчого засідання, а якщо справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження -- не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3 ст. 49 ЦПК); після початку розгляду справи по суті зміни у предметі або під- ставі позову судом не приймаються. Від- повідач має право пред'явити зустріч- ний позов у строк, встановлений зако- ном для подання відзиву на позов (ч. 1 ст. 193 ЦПК), а у разі відсутності такого волевиявлення у подальшому зустріч- ний позов не може бути прийнятий судом. Диспозитивність означає не ак- тивну процесуальну діяльність учасни- ків справи протягом всього судового роз- гляду справи, а можливість їх розсуду у коригуванні предмета спору шляхом розпорядження процесуальними права- ми щодо нього у межах і строки, встанов-

лені законом. Існування цих меж не- обхідне для ефективного функціону- вання цивільної процесуальної форми, зокрема, забезпечення дотримання ро- зумних строків розгляду цивільних справ, недопущення зловживання про- цесуальними правами. Тобто, диспози- тивність -- це не абсолютна свобода, а можливість розсуду учасника справи по відношенню до своїх процесуальних прав щодо предмета спору, здійснення якого допускається у тій мірі, як це ви- значено процесуальним законом.

По-п'яте, суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інте- реси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Діяльність законного представника має спрямову- ватися на ефективний захист прав, сво- бод та інтересів особи, представництво інтересів якої здійснюється. У разі ви- явлення невідповідності між інтересами цієї особи та діями її законного пред- ставника суд уповноважений залучити орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інте- реси інших осіб, для участі у справі.

На перший погляд може здаватися, що це правило більшою мірою стосу- ється питання належного представ- ництва інтересів законними представ- никами, а не диспозитивності цивіль- ного судочинства. Однак те, що дії законного представника суперечать ін- тересам особи, яку він представляє, може виявитися саме внаслідок розпо- рядження представником процесуаль- ними правами щодо предмета спору. Відмова від вимог, заявлених на ко- ристь особи, яку представляє законний представник, або визнання вимог про- тилежної сторони, коли для цього не вбачається достатніх підстав, може свідчити про нерозуміння законним представником своїх функцій, недо- статню компетентність і навіть недоб- росовісність. Тому повноваження суду із залучення іншої особи для представ- ництва інтересів того, в чиїх інтересах

діє законний представник, у першу чергу випливає із наслідків диспози- тивного розпорядження процесуальни- ми правами, здійснюваного законним представником. Це дає підстави для висновку, що досліджуване положення характеризує принцип диспозитивно- сті, а тому його включення до ст. 13 ЦПК цілком обґрунтоване.

Нові елементи диспозитивності у цивільному судочинстві. Ч. 2 ст. 13 ЦПК містить два правила, котрі є но- вими для досліджуваного принципу.

По-перше, збирання доказів у ци- вільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених процесу- альним законом. Основне навантажен- ня щодо збирання доказів покладається на учасників справи у кожному виді провадження цивільного судочинства. Суд не повинен діяти в цьому напрямі замість бездіяльного учасника справи, обов'язкові повноваження суду на зби- рання доказів обумовлені наявністю прямої вказівки про те, у яких випадках і які докази збираються судом самостій- но. Ці випадки передбачаються законом тоді, коли відповідна діяльність суду не- обхідна для уникнення щонайменшої вірогідності допущення помилки у вста- новленні обставин справи, результати розгляду якої породжують настання юридичних наслідків надзвичайно важ- ливого характеру, зокрема, визнання фізичної особи безвісно відсутньою, ви- знання фізичної особи недієздатною. Однак за загальним правилом збиран- ня доказів у цивільній справі здій- снюється її учасниками.

По-друге, суд має право збирати до- кази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малоліт- ніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які ви- знані судом недієздатними чи дієздат- ність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених процесуальним законом. Зазначене повноваження надає суду можливість збирати докази тоді, коли це зумовлюється інтересами осіб, які не мають повної цивільної дієз-

датності через недосягнення вісімнадця- тирічного віку або в силу її часткового чи повного обмеження у зв'язку з існуван- ням передбачених законом обставин. Такі особи можуть потребувати додатко- вої уваги держави в особі органів судової влади, що виявляється, зокрема, у зби- ранні доказів судом на користь захисту інтересів цих осіб. Окрім того, суд може збирати докази з власної ініціативи шляхом призначення судової експерти- зи у будь-якій справі, коли встановлен- ня її обставин потребує застосування спеціальних знань. Призначення судом додаткової або повторної експертизи також відноситься до випадків самостій- ного збирання доказів судом.

З однієї сторони, наведені положен- ня кореспондують тягарю доказування, адже необхідність доведення стороною обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, має на увазі в тому числі збирання цією стороною доказів, за допомогою яких вона доводитиме свою позицію. Це значною мірою відсилає до принци- пу змагальності, оскільки розподіл тя- гаря доказування є однією з визна- чальних рис, що характеризують зма- гальність, та до положень ст. 81 ЦПК, якою регулюється виконання тягаря доказування. З цього приводу О. С. Ко- туха та Р. Є. Гентош зауважують, що

«ч. 2 ст. 13 ЦПК України стосується процесу доказування та обов'язку дока- зування, вона відображає намагання законодавця звільнити суд від збиран- ня доказів. Тому за своїм змістом ця норма близька до ч. 7 ст. 81 ЦПК та мала б бути закріплена саме у цій стат- ті, яка має назву «Обов'язок доказуван- ня та подання доказів» [9, 57].

Проте з іншої сторони, зазначені правила корелюють з таким аспектом принципу диспозитивності, як одна з підстав розгляду цивільних справ, а саме, докази, подані учасниками справи або витребувані судом. Обмеження по- вноважень суду на збирання доказів спеціально передбаченими на це випад- ками підкреслює залежність руху ци-

вільних справ від ініціативи її учасни- ків. Вони, будучи заінтересованими в результатах розгляду справи, повинні самостійно здійснити усі можливі і за- лежні від них дії щодо збирання дока- зів, а не покладатися в цьому на суд. Тому видається, що законодавець ціл- ком обґрунтовано відніс норму ч. 2 ст. 13 ЦПК до диспозитивності цивільного су- дочинства, оскільки це положення до- повнює правило ч. 1 ст. 13 ЦПК щодо підстав розгляду цивільних справ.

Висновки. Елементи принципу дис- позитивності, викладені у ст. 13 ЦПК, повною мірою характеризують цей прин- цип та розкривають його зміст. Диспози- тивність як засада цивільного судочин- ства визначає єдину можливу умову ви- никнення процесу з розгляду справи -- звернення заінтересованої особи до суду,

межі розгляду справи -- заявлені за- інтересованою особою вимоги, підставу розгляду справи -- докази, подані учас- никами справи або витребувані судом. Диспозитивність також означає свободу учасника справи у розпорядженні свої- ми процесуальними правами щодо пред- мета спору, відсутність будь-яких пере- шкод для здійснення такого розпоряд- ження на власний розсуд. Ця свобода не є абсолютною, вона має визначені зако- ном межі здійснення, існування яких необхідне для ефективного функціону- вання цивільної процесуальної форми, зокрема, дотримання розумних строків розгляду цивільних справ та недопу- щення зловживання процесуальними правами.

Список використаних джерел / List of references

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року № 1618-IV. ВВР. 2004. № 40?41, 42. Ст. 492.

2. Викут М. А., Зайцев И. М. Гражданский процесс России: учебник. Москва: Юристъ, 2001. 384 с.

3. Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданский процесс. 7-е изд., перераб. Москва: Норма, ИНФРА-М, 2016. 304 с.

4. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. Харків: Право, 2011. 1352 с.

5. Васильєв С. В. Цивільний процес: навч. посібник. Харків: Одісей, 2008. 480 с.

6. Актуальні питання цивільного судочинства у світлі судової реформи в Україні: монографія / С. В. Ківалов, Н. Ю. Голубєва, І. В. Андронов та ін.; за заг. ред. Н. Ю. Голубєвої. Одеса: Юридична література, 2017. 212 с.

7. Неклеса Ю. В. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права: про- блеми дефініції. Форум права. 2010. № 3. С. 305-311.

8. Сахнова Т. В. Курс гражданского процесса. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Ста- тут, 2014. 784 с.

9. Котуха О. С., Гентош Р. Є. Диспозитивність -- принцип захисту суб'єктивних прав. Вісник Львівського торговельно-економічного університету. Юридичні науки. 2018. Вип. 7. С. 52?60.

10. Дем'янова О. В. Диспозитивність як риса цивільного судочинства. Актуальні проблеми держави і права. 2016. Вип. 77. С. 88?94.

1. Tsyvilnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy vid 18 bereznia 2004 roku № 1618-IV. VVR. 2004. № 40?41, 42. St. 492.

2. Vykut M. A., Zaitsev Y. M. Hrazhdanskyi protsess Rossyy: uchebnyk. Moskva: Yurystъ, 2001. 384 s.

3. Reshetnykova Y. V., Yarkov V. V. Hrazhdanskyi protsess. 7-e yzd., pererab. Moskva: Norma, YNFRA-M, 2016. 304 s.

4. Kurs tsyvilnoho protsesu: pidruchnyk / V. V. Komarov, V. A. Bihun, V. V. Barankova ta in.; za red. V. V. Komarova. Kharkiv: Pravo, 2011. 1352 s.

5. Vasyliev S. V. Tsyvilnyi protses: navch. posibnyk. Kharkiv: Odisei, 2008. 480 s.

6. Aktualni pytannia tsyvilnoho sudochynstva u svitli sudovoi reformy v Ukraini: monohrafiia / S. V. Kivalov, N. Yu. Holubieva, I. V. Andronov ta in.; za zah. red.

N. Iu. Holubievoi. Odesa: Yurydychna literatura, 2017. 212 s.

7. Neklesa Yu. V. Pryntsyp dyspozytyvnosti tsyvilnoho protsesualnoho prava: problemy definitsii. Forum prava. 2010. № 3. S. 305-311.

8. Sakhnova T. V. Kurs hrazhdanskoho protsessa. 2-e yzd., pererab. y dop. Moskva: Statut, 2014. 784 s.

9. Kotukha O. S., Hentosh R. Ye. Dyspozytyvnist -- pryntsyp zakhystu subiektyvnykh prav. Visnyk Lvivskoho torhovelno-ekonomichnoho universytetu. Yurydychni nauky. 2018. Vyp. 7. S. 52?60.

10. Demianova O. V. Dyspozytyvnist yak rysa tsyvilnoho sudochynstva. Aktualni proble- my derzhavy i prava. 2016. Vyp. 77. S. 88?94.

Штефан А. Принцип диспозитивности в гражданском судопроизвод- стве. В статье освещено содержание принципа диспозитивности и его элементов в гражданском судопроизводстве. Обосновано, что действие этого принципа рас- пространяется только на участников дела и лиц, имеющих процессуальную дее- способность и в интересах которых заявлены требования. Доказано, что принцип диспозитивности подразумевает усмотрение участника дела в распоряжении им только процессуальными, а не материальными правами, при этом круг таких прав ограничен правами относительно предмета спора. Кроме того, распоряже- ние процессуальными правами в отношении предмета спора может осуществ- ляться не в течение всего рассмотрения дела, а в пределах и сроки, определенные законом. Сделан вывод, что норма ч. 2 ст. 13 ГПК, являющаяся новеллой процес- суального закона, характеризует диспозитивность, дополняя правило ч. 1 ст. 13 ГПК относительно оснований рассмотрения гражданских дел.

Ключевые слова: диспозитивность, принцип диспозитивности, распоряжение

процессуальными правами, гражданское судопроизводство, гражданский процесс

Shtefan A. The disposition principle in civil proceedings. The disposition (from the Latin «dispono» -- to dispose) in the most general sense in the legal context means the ability to act at own discretion, to independently choose the direction of their behavior within the limits established by law. In different branches of law, the disposition has its own specific features but its basis is always that the subject of the relevant legal relationship is endowed with a certain freedom of choice in the exercise of their rights and independently disposes of them.

The dispositive nature of civil proceedings has the following elements:

1) civil proceedings in the case are based on the fact that its occurrence is possible only by virtue of the application of the person concerned to the court. The only grounds for initiating proceedings in the case is the submission of the application of the interested person in accordance with the requirements established by law and in accordance with the procedure established by law;

2) the court considers civil cases within the requirements stated in the case which include the requirements stated in the main claim, in a counterclaim, and in a third party claim;

3) consideration of civil cases is carried out solely on the basis of evidence submitted by the parties to the case or required by the court in cases provided by law. The main burden of filling the case with evidence rests with the parties to the case, and the court assists them in obtaining evidence by demanding it only in cases established by law;

4) the party to the case, as well as the person who has legal capacity and in whose in- terests the claim is filed, disposes of their rights in relation to the subject matter of the dispute at their own discretion. This rule covers only procedural, not sub- stantive rights, and applies only to rights relating to the subject matter of the dis- pute. In addition, the possibility of discretion of the party to the case in relation to their procedural rights on the subject matter of the dispute is allowed to the ex- tent provided by procedural law;

5) the court engages the relevant body or person that has the right to protect the rights, freedoms, and interests of others if the actions of the legal representative are contrary to the interests of the person he represents. In case of discrepancy between the interests of this person and the actions of his legal representative, the court is authorized to involve a body or person who is legally entitled to pro- tect the rights, freedoms, and interests of others to participate in the case;

6) the collecting of evidence in civil cases is not the obligation of the court except in cases established by procedural law. The court should not act in this direction in- stead of an inactive party to the case; the mandatory authority of the court to col- lect evidence is due to the direct indication of in which cases and what evidence is collected by the court itself;

7) the court has the right to collect evidence relating to the subject matter of the dis- pute on its own initiative only in cases where it is necessary to protect minors or minors or persons who have been declared incompetent or whose capacity is lim- ited, as well as in other cases provided by procedural law.

The disposition as a basis of civil proceedings determines the only possible condi- tion for the process of consideration of the case -- the application of the interested person to the court, the limits of consideration of the case -- stated by the interested person requirements, the basis of the case -- evidence submitted by the parties or de- manded by the court. The disposition also means the freedom of the party to dispose of their procedural rights in relation to the subject matter of the dispute, the absence of any obstacles to the implementation of such an order at its discretion. This freedom is not absolute and it has the statutory limits. Such limits are necessary for the effec- tive functioning of the civil procedural form, in particular, the observance of reason- able time limits for civil cases and the prevention of abuse of procedural rights.

Key words: disposition, disposition principle, civil proceedings