Умови деліктної відповідальності: переосмислення на часі

Размещено на http://allbest.ru

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Умови деліктної відповідальності: переосмислення на часі

Карнаух Б.П. к.ю.н., доцент,

доцент кафедри цивільного права № 1

м. Харків, Україна

1. Переосмисленню підлягає як загальна формула умов деліктної відповідальності (протиправність, шкода, причинний зв'язок і вина), так і усталені постулати стосовно кожного із елементів цієї формули окремо. Необхідність переосмислення зумовлена декількома чинниками. Головним із них є недостатня гнучкість формули, через яку вона часто виявляється непридатною для адекватного вирішення складних справ, пов'язаних із завданням шкоди. Зокрема, усталені доктринальні підходи до розуміння протиправності і причинного зв'язку часто перешкоджають ефективному захисту осіб, що потерпають від бізнес-зумовлених порушень прав людини.

По-друге, формула не може розглядатися без урахування правил доказування, що діють у судовому процесі. У цьому зв'язку слід зазначити що чинні правила не відповідають сучасному уявленню про те, що є істинна з наукової точки зору: правила доказування в цивільному процесі імпліцитно ґрунтуються на припущенні про досяжність абсолютної істини в рамках судового провадження, що, однак, контрастує із постмодерною концепцією істини і змагальними засадами самого судового процесу.

2. У тому, що стосується формули загалом, практика застосування деліктного права висвітила кілька проблем. Перша із них стосується розподілу тягаря доказування. Здебільшого суди виходять із того, що позивач має довести протиправність, шкоду і причинний зв'язок між ними, тим часом як на відповідача покладається тягар доказування своєї невинуватості [1] (в силу презумпції винуватості, що передбачена статтею 614 ЦК України). Разом з тим, окремі судді Верховного Суду (меншість) вважають, що позивач повинен доводити тільки шкоду і причинний зв'язок цієї шкоди із діями відповідача, тим часом як відповідач має доказувати не тільки свою невинуватість, але і правомірність власних дій [2]. Цей підхід фактично означав би, що в українському праві діє не тільки презумпція винуватості, але і презумпція протиправності. Однак, це навряд чи відповідає дійсності, оскільки усі норми ЦК України чітко підкреслюють, що компенсабельною є лише шкода, завдана «неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю» (ст. 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України). Наведений підхід меншості викриває важливу внутрішню суперечність між доктриною і законодавством. У доктрині традиційно вважається, що в Україні діє принцип генерального делікту[3], який, власне, і мав би означати, що будь-яка дія, котра завдає шкоди, уже в силу самого цього факту автоматично вважається протиправною (а тому протиправність окремо доводити не треба). Така модель властива французькому праву. На противагу цьому, ЦК України, наголошуючи на протиправному характері поведінки, підкреслює, що шкідливість і протиправність - не одне і те ж саме. Такий підхід властивий німецькому праву, де є умовний каталог законних інтересів, що охороняються деліктним правом, і тільки в разі їх порушення шкода підлягає відшкодуванню.

Окрім того, причиною існування підходу меншості слід вважати також і те, що протиправність і вину часто буває вкрай важко розмежувати. Адже вина означає, що особа не поводилася так, як того вимагає право. Але чи не теж саме означає і протиправність?

3. Формула в окремих випадках може бути усіченою. Це так звана сувора відповідальність (strict liability), або відповідальність без вини. Вона теж породжує концептуальні труднощі, які важко подолати в рамках існуючого вчення про загальну формулу. Припустімо, що водій рухався із перевищенням швидкості і здійснив наїзд на пішохода. Однак експертиза встановила, що пішохід настільки раптово вибіг на проїжджу частину, що навіть, якби водій рухався із додержанням швидкісного режиму, він би все одно не встиг загальмувати. Вважається, що в цьому випадку водій все одно має відшкодовувати шкоду, адже його відповідальність не залежить від вини. Але, якщо придивитися пильніше, то виявиться, що покладаючи відповідальність на водія ми нехтуємо не тільки елементом вини, але й елементам протиправності і причинного зв'язку водночас, адже хоча дії водія і порушували Правила дорожнього руху, але не це порушення було причиною наїзду (навіть якби він не порушував Правил, то все одно б наїхав на пішохода), а сам факт використання автомобіля.

4. На наш погляд, переосмислення формули делікту має зводитися до визнання того, що існує щонайменше дві різні підстави деліктної відповідальності: одна із них - це вина, а інша - небезпечна діяльність.

Для першої підстави елементи делікту такі: вина, шкода і причинний зв'язок. Вина означає, що особа не поводилася так, як повинна була поводитися. Це поняття уже включає в себе дослідження того, як особа повинна була поводитися (тобто те, що ми звикли називати протиправністю). При цьому у PETL, зокрема, ідеться про те, що винуватою є особа, яка не поводилася так, як поводилася б за аналогічних обставин гіпотетична розумна людина (див.: ст. 4:101 і 4:102). Цілком очевидно, що гіпотетична розумна людина додержується прямих заборон, записаних у законодавстві, і виконує передбачені там же обов'язки. Але гіпотетична розумна людина додержується й інших стандартів, які прямо в законі не записані. Вона ставиться з належною увагою до інтересів оточуючих, завжди зважує, чи не зашкодять її дії іншим, і завжди діє розсудливо, вживаючи потрібних застережних заходів, щоб не турбувати інших. А якщо переслідуючи власні законні інтереси вона не може уникнути створення незручностей оточуючим, то вона зважує, наскільки це виправдано на основі балансування інтересів, і робить так, щоб створювані іншим незручності були якомога меншими. Таке розуміння вини, вочевидь, набагато гнучкіше, аніж сучасна формула протиправності, яка часто вимагає вказівки на конкретну норму закону, яка була порушена відповідачем. деліктний право шкода цивільний

Для другої підстави (небезпечна діяльність) елементи делікту такі: небезпечна діяльність, шкода і причинний зв'язок. У такому разі ми чітко вказуємо на те, що у випадку із особливо небезпечними видами діяльності немає потреби встановлювати не тільки вину, але й протиправність поведінки заподіювача. За такого підходу відповідальність ґрунтується на тому, що особа, яка провадить небезпечну діяльність, має інтерналізувати (тобто включити у свої власні витрати) усі зовнішні негативні ефекти, які вона створює для оточуючих (так звані негативні екстерналії). Такий механізм перерозподілу втрат через деліктне право забезпечує оптимальний рівень виробництва в суспільстві і загарантовує додатнє значення суспільної корисності, яку приносить та або інша небезпечна діяльність.

5. На окрему увагу заслуговує проблема стандарту доказування [4]. На відміну від тягаря доказування, який визначає, котра зі сторін повинна доводити ту або іншу обставину, стандарт доказування визначає, за яких умов обставина вважається доведеною. Незважаючи на те що зміни у цьому відношенні зазнали положення Господарського процесуального кодексу, Цивільний процесуальний кодекс продовжує усталену традицію. Проблема значною мірою залишається латентною і є відчуття, що в цивільній справі суд має бути абсолютно впевнений в істинності тверджень сторони, щоб визнати факт доведеним. Такий високий поріг переконаності доречний у кримінальних справах, але навряд чи виправданий у справах цивільних.

Особливо гостро ця проблема постає у контексті доказування причинного зв'язку. Припустімо, позивач, котрий захворів на рак легень, звертається із позовом до фабрики, розташованої поруч із його помешканням, котра впродовж тривалого часу забруднювала канцерогенами повітря околиць. Щодо онкологічних захворювань медична наука наразі не спроможна достеменно встановити, що саме викликало початок злоякісної мутації клітин в окремо взятого пацієнта. А це означає, що завжди існує імовірність, що рак міг бути викликаний чимось іншим, наприклад тим, що особа палила, або через спадковість, неправильне харчування тощо. Відповідно, за умови застосування високого стандарту доказування позов до фабрики ніколи не буде задоволений. Але чи справедливий такий результат, якщо дані епідеміології вказують, що через шкідливі викиди на фабриці захворюваність на рак у мешканців прилеглих територій на 30% вище, ніж у решти населення. Математично це означає, що зі 130 захворілих у цій місцевості 30 людей захворіли саме через фабрику. Проте оскільки цих тридцятьох не можна виокремити із загальної маси усіх захворілих - відшкодування не отримає ніхто. Такі, та інші їм подібні, складні випадки вимагають комплексного підходу. Вихід може полягати у пониженні порогу, який задається стандартом доказування в цивільних справах.

Іншою альтернативою може стати реверсія тягаря доказування, запроваджена як виняток для окремих справ. У деяких юрисдикціях тягар доказування, що покладається на позивача, полегшується за допомогою таких концепцій як prima facie докази чи доктрина res ipsa loquitur тощо. Наразі жодна із таких концепцій не відома українській юриспруденції.

Тож, для того, аби використовувати потенціал деліктного права на повну потужність, належить переосмислити не тільки умови деліктної відповідальності з точки зору матеріального права, але й забезпечити необхідну гнучкість у процесуальних правилах, що стосуються доказування цих елементів перед судом.

Література

1. Постанова Касаційного господарського суду від 22 липня 2019 року у справі № 909/374/18. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/83150461; Постанова Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2019 року у справі № 635/1382/18. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/85966595.

2. Див.: Окрема думка судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. від 06 березня 2019 року у справі № 522/1781/16 -ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80330591; Окрема думка суддів Касаційного цивільного суду Крата В. І. і Русинчука М. М. від 01 серпня 2019 року у справі № 642/5831/16-ц. URL:http: //reyestr.court .gov .ua/Review/83514348.

3. Баранова, Л. М., Баулін, Ю. В., Берестова, Н. Є. та ін. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар: в 12 т. / за ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків: Право, 2014. Т. 11: Недоговірні зобовязання. С. 92; Бурлака, І. В. Зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої без вини. Харків: Право, 2016. С. 72-73; Отраднова, О. О. Проблеми вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов'язань. Київ: Юрінком Інтер, 2014. С. 113; Отраднова, О. О. Генеральний делікт у цивільному праві: відповідальність чи зобов'язання. Відповідальність у приватному праві / за заг. ред. проф. І. Безклубого. Київ : Грамота, 2014. С. 147-154.

4. Докладно про це див.: Karnaukh, B. `Standards of Proof: A Comparative Overview from the Ukrainian Perspective' 2021 2(10) Access to Justice in Eastern Europe 25-43. DOI: 10.33327/AJEE-18- 4.2-a000058.

Размещено на Allbest.ru