Про ієрархію та взаємодію в системі "людина - громадянське суспільство - держава"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про ієрархію та взаємодію в системі «людина - громадянське суспільство - держава»

людина громадянське суспільство держава

Костицький М.В., доктор юридичних наук, професор,

заслужений юрист України, дійсний член (академік)

Національної академії правових наук України

Кушакова-Костицька Н.В., доктор юридичних наук,

заслужений юрист України, старший науковий співробітник

1. Проблема людини, суспільства, держави, їх аналіз сягає в «сиву давнину». Ще Аристотель писав про людину як «політичну тварину». Формування громадянського суспільства і самого поняття «громадянин» починається в Стародавній Греції, а набуває розвитку в Стародавньому Римі. Бути громадянином Риму - це був особливий привілей для людей із завойованих провінцій. Пригадаймо Йосифа Флавія чи апостола Павла, котрі були ненависні для місцевих правителів, але їх захищав статус громадянина - свого роду імунітет від місцевої юрисдикції. Марк Тулій Цицерон писав, що люди, пов'язані між собою, складають громадянську общину, а надбанням такої общини, народу є держава. Платон у трактатах «Закони» і «Держава» писав, що державі потрібна людина, а людині - держава, справедливість у них однакова, та й людина може бути моральною лише в державі. Той же Аристотель розумів суспільство як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення соціальних інстинктів. Т. Тоббс і Ж.-Ж. Руссо вважали, що об'єднання в суспільство потрібне людям для контролю над своїми діями.

У XVII-XVIII століттях у зв'язку з популярністю договірної теорії (суспільства, держави, права) вважалась, що громадянське суспільство виникає в результаті конвенції (договору) між людьми.

Основні теоретичні положення громадянського суспільства були сформульовані Г.В.Ф. Регелем, I. Кантом, Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск'є, А. де Токвілем, А. Фергюссоном. Г.В.Ф. Регель, зокрема, протиставляв «договірній» теорії громадянського суспільства бачення його як сфери економічних відносин, в яких переплітаються залежності всіх від всіх. А. де Токвіль в книзі «Демократія в Америці» доводив зв'язок і тотожність громадянського суспільства і демократії.

У сучасний період при переході до постмодерну, постіндустріалізму громадське суспільство стає засобом рівноправного самовираження людей, самореалізації та самоорганізації. Суб'єкти громадянського суспільства, такі, як спілки, об'єднання, асоціації, клуби, товариства все більше виконують функцію захисту інтересів своїх членів від держави та інших суспільних груп.

2. Сьогодні є методологічна необхідність уточнити поняття «громадянин», «громадянське суспільство», «держава» для визначення ієрархічних зв'язків між ними та розуміння їх взаємодії.

Громадянином є людина, котра за народженням чи в результаті набуття статусу відноситься до певної держави і суспільства, має права й обов'язки, відповідальна за свої вчинки перед співгромадянами і державою, характеризується моральною, правовою і політичною свідомістю, самосвідомість якої дозволяє їй з «приватної особи» стати «державною людиною». Громадянин захищає власні права і свободи, гідність, автономію, результати своєї праці, родину, майно. Одночасно він вступає в контакти з іншими людьми і творить такі інституції, які носять назву суб'єктів громадянського суспільства, бере участь у діяльності установчої влади, формуванні представницьких органів, прилучається до реалізації прямої демократії (референдум, плебісцит).

Правовому статусу громадянина України, його правам, свободам, обов'язкам присвячено кілька десятків статей Конституції України, особливо розділ ІІ «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина». При цьому ст. 22 Конституції України закріплює положення, що права і свободи людини і громадянина, задекларовані в Конституції, не є вичерпними. Тобто вони також можуть бути зафіксовані в законах, міжнародних нормах, інших джерелах права.

Вказані норми Конституції, інші правові джерела, соціально-психологічні обставини постмодерну та постіндустріалізму дають можливість громадянину, будучи членом громадянського суспільства і громадянином (не підданим) держави, орієнтуватися на власні сили, здібності і навики; задовольняти свої, зростаючі в сучасних умовах потреби; окрім юридичного захисту своїх інтересів у зв'язку із зростаючою правовою культурою, вдаватися до соціальної толерантності, солідарності, злагоди.

Тобто при тому, що індивідуалізм залишається однією з характеристик ліберального соціуму, в Україні поступово зростає вплив таких обставин суспільного життя, які походять із національних традицій та християнської етики. Можливо, ці тенденції стосуються середніх та менш заможних верств громадян. Представники т. зв. еліти навряд чи дотримуються християнської етики, надаючи їй переваги над законами. Знаючи, як вони добилися посад чи набули маетностей, годі очікувати від них справжньої (а не показної) толерантності, солідарності, злагоди. І тут навіть суб'єкти та правила громадянського суспільства навряд чи зможуть допомогти.

Тому статус громадянина слід вважати політико-правовим або політичним і юридичним одночасно, виходячи з того, що громадянин є не лише фізичною особою, яка належить до громадянства певної держави, має певні права і обов'язки, встановлені законами, але є людиною, особою, членом громадянського суспільства та характеризується моральністю, законослухняністю, вмінням поєднувати загальні та індивідуальні інтереси, бути патріотом своєї Батьківщини.

Певні політичні сили, їх лідери стоять на формально-юридичних принципах у визначенні громадянства в Україні. Звичайно, моральність, патріотизм не в пріоритеті в цьому випадку. Але це, на нашу думку, може лише їх характеризувати як виразників чужих, ненаціональних інтересів, та тих, хто прагнення до влади ставить вище від моральності.

Громадянське суспільство розуміється як сукупність дій громадян, їх об'єднань, в основі яких лежать соціальні, моральні, правові, економічні, релігійні, політичні і духовні інтереси та потреби, які можуть викликати протиріччя, конфлікти, зіткнення.

У спеціальній літературі, присвяченій громадянському суспільству, особливо політологічній, поширений статистський підхід до цього соціального суб'єкту.

Так, деякі автори (див., наприклад, «Політичний енциклопедичний словник») стверджують, що громадянське суспільство, є «базисом держави», що воно не існує «до держави і без держави», що основою зв'язку громадянського суспільства і держави є остання.

В юридичних виданнях стверджується, що держава забезпечує громадян і громадянське суспільство можливістю брати участь у політичному житті, економічною свободою, соціальним захистом, можливістю бути власником.

Можна зрозуміти суть етатизму, визначеного в XVIII ст. X. Вольфом, як необхідність і виправданість активного втручання держави в духовне, політичне, економічне життя суспільства і громадян. У цей період в Європі домінували абсолютні монархії, й іншого життя без тотального контролю годі було й уявити. Але в нас відносини людини (громадянина), суспільства (громадянського) і держави будуються на ідеології ліберальної демократії. Тому жоден етатизм як ідеологія чи політична теорія не може бути прийнятним в умовах сучасного соціуму.

Держава є основною і особливою організацією політичної влади, і вона здійснює управління загальносуспільними справами, організовує і захищає (принаймні повинна захищати) діяльність людей (громадян) і суспільних груп.

На сьогодні в Україні теж домінує ідеологія ліберальної демократії, яка передбачає наявність парламентського ладу, приватної власності, ринкових відносин, вільного підприємництва, захисту демократичних свобод, прав людини, верховенства права і правової держави. І тут слушно виникає запитання: в якій ієрархії перебувають поняття (і відповідно суспільні відносини, які за ними стоять), зокрема, «громадянин», «громадянське суспільство», «держава»?

Видається, первинним і похідним повинно бути поняття «громадянин». За українською Конституцією (ст. 3) держава є відповідальна перед людиною (громадянином), а сама людина (її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість і безпека) є найвищою соціальною цінністю.

Однак у ХХІ столітті людина не може існувати сама по собі, вона є частиною соціуму. Її життєдіяльність протікає серед їй подібних, серед суспільних груп, нації і народу. На нашу думку, останнє є синонімом громадянського суспільства. За ст. 5 Конституції України український народ є сувереном і єдиним джерелом влади. Він здійснює владу безпосередньо (пряма демократія), через органи державної влади (делеговані повноваження) та місцеве самоврядування (змішана форма).

Згідно з Преамбулою Конституції України у 1990-1991 рр. українським народом (читай - громадянським суспільством) було створено самостійну державу в результаті «суспільного договору», остаточною формою якого була Конституція, прийнята 28 червня 1996 р. Отже ієрархія відносин (по значимості) повинна виглядати так:

- громадянин;

- громадянське суспільство;

- держава.

При цьому повноваження повинні делегуватися «зверху-вниз», від громадянина до громадянського суспільства, а далі - до держави. І якщо у взаєминах «громадянин» - «громадянське суспільство» можливий паритет, взаємодія та взаємозалежність, то у відносинах «громадянське суспільство» і «держава» має існувати підпорядкованість держави, її відповідальність перед особою (громадянином) і суспільством (громадянським). Є й інші трактування взаємин цих суб'єктів. Але вищезазначений варіант - єдиний, який відповідає ліберальній ідеології, і де державі відводиться охоронна функція, яку вона apriori, за визначенням мала б виконувати.

Треба зазначити, що на практиці реалії постіндустріального / інформаційного суспільства свідчать про те, що роль і функції держави в соціумі, взаємовідносини громадянин - громадянське суспільство - держава вибудовуються вже не по ієрархічній вертикалі, а поволі трансформуються у горизонтальну площину, у мережеві зв'язки між окремими індивідами, соціальними групами та владними структурами, які в свою чергу поступаються корпоративним зв'язкам регіонального та глобального характеру, що посилюється подальшим зростанням новітніх технологій.

Размещено на Allbest.ru