Наказне провадження як спрощена форма розгляду цивільних справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наказне провадження як спрощена форма розгляду цивільних справ

Юлія Труфанова,

кандидат юридичних наук,

Віталій Голова,

студент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету

Розглянуто деякі актуальні питання, пов'язані із розглядом цивільних справ у наказному провадженні. Зокрема, окреслено процедуру розгляду цивільних справ у спрощеній формі; визначено особливості наказного провадження та окреслено певні висновки. Визначено, що наказне провадження - самостійний, спрощений та особливий вид цивільних проваджень, де заявник доказує судові, документальними доказами, право вимоги до боржника, який не виконує зобов'язань з договору чи за законом. Цей вид проваджень має на меті якомога швидше вирішити матеріальне право стягувач. Акцентовано увагу на тому, що наказному провадженню притаманні такі ознаки спрощеності: одноосібність вирішення справи без виклику сторін та без судового засідання для заслухання їхніх пояснень; відсутні позовні методи захисту (відсутня мирова угода, виклик свідків, неможливий зустрічний позов тощо); спрощена форма доказування - на письмових достовірних доказах / документах; скороченість вирішення справи, спрощена форма оскарження та набуття законної сили судного наказу; скасовується судовий наказ тією самою судовою інстанцією, яка його розглядала.

Ключові слова: суд, цивільне судочинство, наказне провадження, судовий наказ, сторони судового процесу.

Труфанова Ю., Голова В.

Ключевые слова: суд, гражданское судопроизводство, приказное производство, судебный приказ, стороны судебного процесса.

Trufanova Yu., Golova V.

Постановка проблематики

Метою статті є дослідження питань, пов'язаних із наказним провадженням як спрощеною формою цивільного судочинства.

Аналіз останніх статтей та публікацій

Вказану проблематику вивчали такі науковці, як: М. В. Вербіцька, Ю. Навроцька, Я. О. Бозя, А. Колос, М. П. Воронов, С. В. Дяченко та ін.

Виклад основного матеріалу дослідження

Початок генезису спрощених форм судочинства сягає Стародавнього Риму. Саме преторські інтердикти можна вважати першоджерелом судового наказу. Інтердикти - це консульські або преторські накази, шляхом видачі яких державна влада втручалася в цивільні правовідношення. Консул (претор) проводив спеціальне розслідування, яке називалося causae cognitio. Якщо він визнавав наявність правопорушення, то наказував порушникові дотриматися імперативного безумовного припису [2, с. 18].

Деякі держави Середньовічної Європи запозичили інститут спрощеного судочинства. Це пов'язано з тим, що сторони у справі зазвичай не приходили на судове слухання, пов'язане з неявкою учасників справи і цю проблему потрібно було вирішувати.

У 1385 р. підписано Кревську унію, в результаті цього литовські, українські та білоруські землі було включено до складу Польщі. У 1529 р. вийшов Перший Литовський статут, що становив перший кодифікований збір тогочасних законів. Статут містив 13 розділів, де з 5 по 13 регулювались окремі інститути цивільного та кримінального права та порядки судочинства. За основу для його написання було взято звичаєве право прилеглих держав, «Руська Правда», «Саксонського Зерцала». Литовські статути мали особливий вплив на формування правової системи України, а саме: спрощеної форми судочинства [4, с.78].

Вагомим внеском наказного провадження внесено у Статути цивільного судочинства 1895 р. в Розділі ІІ Статуту «Провадження в судах першої інстанції» містив главу V «Окремі провадження», який був чинним на території Західної України Австрійського [2, с. 23].

ЦПК УРСР 1924 р. чітко регламентував процедуру видачі судового наказу, де вперше вжито цей термін, а Цивільний процесуальний кодекс УРСР, що прийнятий 1964 р., не передбачав такого виду судочинства, але справи такого характеру відійшли до компетенції нотаріату і стягнення заборгованості здійснювалось на підставі виконавчих написів нотаріусів. Тому захистом цивільних прав та інтересів було позовне провадження [2, с. 23]. цивільне судочинство оскарження наказ

Цивільний процесуальний кодекс України однозначно передбачає наказне провадження. Цей інститут цивільного судочинства регулюється Розділом ІІ ЦПК України.

Навколо наказного провадження є дискусія про приналежність його до спрощених видів судочинства. На думку З. А. Папулова, спрощене провадження - це форма здійснення правосуддя в окремих категоріях цивільних справ, за якої для ухвалення рішення достатньою є наявність звуженого складу юридичних фактів та обов'язкових процесуальних дій. А. Андрушко та Ю. Білоусов наполягають на тому, що наказне провадження - це спрощений вид провадження у справах щодо вимог, які мають очевидно достовірний характер. З позиції В. Решетняка, наказне провадження - самостійний вид цивільного судочинства, оскільки воно має багато спільного із судовим рішенням, хоча наказ не є різновидом останнього. На нашу думку, наказне провадження - це окремий вид спрощених проваджень, оскільки йому притаманні особливі ознаки, яких немає в інших видах судочинства та проваджень [6, c.118; 7 с. 33].

Право на захист своїх прав має кожна особа. Воно передбачене диспозитивною ст. 4 ЦПК України, Згідно з ним кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від такого права є неможливою, оскільки ніхто не може скасувати власне право [1].

Відповідно до ч. 1 ст. 160 ЦПК, судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким закон надає право звертатися до суду в інтересах інших осіб [1].

Згідно з ч. 2 ст. 42 ЦПК, у процесі розгляду вимог у наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник, хоча у ч. 3 ст. 171 ЦПК законодавець вказав заявник, а в дужках - стягувач. На нашу думку, це тотожні поняття, тому є 2 варіанти назв цього учасника справи. Сторони наділені цивільною правоздатністю та мають бути цивільно дієздатними згідно з ЦК та ЦПК [1].

Усі справи, що підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, вирішуються місцевими загальними судайми першої інстанції, і тому заяву про видачу судового наказу розглядає ця гілка влади.

У ст. 161 ЦПК вказані підстави, на яких суд може видати судовий наказ: 1) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати та середнього заробітку; 2) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника; 3) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції; 4) заявлено вимогу про стягнення аліментів, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; 5) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набуло законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів; 6) заявлено вимогу до юридичної особи або фізичної особи - підприємця про стягнення заборгованості за договором (іншим, ніж про надання житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення), укладеним у письмовій (у тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб [1].

Для подання скарги до суду потрібно написати і правильно оформити заяву про видачу судового наказу. Відповідно до ч. 2 ст. 163 ЦПК України, у заяві має бути зазначено: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) повне найменування для юридичних осіб / прізвище, ім'я та по батькові заявника і боржника, їхнє місцезнаходження / місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи та боржника, та для боржника за його наявності або номер і серію паспорта заявника та боржника, а також офіційні електронні адреси та інші дані, якщо вони відомі заявнику, які ідентифікують боржника; 3) прізвище, ім'я та по батькові представника заявника, якщо заява подається представником, його місце проживання або місцезнаходження; 4) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 5) перелік доказів, якими заявник обґрунтовує обставини, на яких базуються його вимоги. Також до заяви потрібно додати: 1) квитанцію судового збору; 2) коли бере участь представник, то потрібно мати документи, що підтверджують повноваження представника; 2) копія письмового договору, де пред'явлено вимоги про стягнення грошової заборгованості також інші документи, що підтверджують право вимоги [1].

У випадку відмови у видачі судового наказу або в разі скасування судового наказу сума судового збору заявнику не повертається, але враховується до позовного провадження, якщо стягувач подав позов до боржника, відповідно до ч. 2 ст. 164 ЦПК. Якщо заявник належить до категорії осіб, які передбачені у ст. 5 пільги щодо сплати судового збору ЗУ «Про судовий збір», подається відповідне клопотання або зазначається це у заяві про видачу судового наказу та докази, що підтверджують приналежність до цієї категорії, то питання щодо сплати судового збору вирішить суд на користь боржника [5].

Видача судового наказу відбувається без судового засідання і без виклику до суду заявника і боржника, а до уваги тільки беруться письмові докази. Звідси випливає, що висновки експертів, та показання свідків суду не потрібні, ця інстанція бере до уваги тільки те, що є єдиним допустимим доказом, - це письмові та електронні докази. Як зазначав О. Вершинін, письмові докази мають можливість спростити процесуальну діяльність, оскільки мають більшу доказову базу, силу, порівнюючи з іншими способами доказування. У судовій практиці доброякісні документи кваліфікованої юридичної форми (офіційні документи, засвідчені в публічному порядку) визнають фактично «безспірними», а зміст - вважають достовірним [2, с. 68; 3 с. 432].

Аналізуючи цивільне законодавство, ми дійшли висновку, що докази мають бути: письмовими; безспірними (відсутність потреби в їхньому повному дослідженні); вонм мають підтверджувати не лише право вимоги заявника, а й обов'язок боржника виконати таке зобов'язання; допустимими; достатніми та достовірними [3 с. 433]. Тому докази повинні бути такі, щоб не виникало потреби суду викликати сторони у судовій справі.

Згідно зі ст. 165 ЦПК України передбачено підстави для відмови суду у видачі судового наказу. Після усунення недоліків ЦПК передбачає два варіанти розвитку подій, а саме: перший: відмова через суду з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 8, 9 частини першої ст. 165 цього Кодексу, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою в порядку, тобто заявник знову може подати заяву до суду про видачу судового наказу, а другий з них (відмова з підстав, передбачених пунктами 3-6 ч. 1 ст. 165 цього Кодексу) унеможливлює повторне звернення, бо в такому разі заявник має право звернутися до суду з тими самими вимогами у позовному провадженні [1].

Отже, процесуальними умовами для відповідності заяви про видачу судового наказу до чинного законодавства є такі: 1) форма і зміст заяви відповідно ст. 163 ЦПК; 2) підстава для видачі судового наказу згідно зі ст. 161 ЦПК; 3) заявник має бути дієздатним; 4) додані допустимі письмові докази; 5) якщо є представник, то додані документи, що підтверджують повноваження представника; 6) сплатити судовий збір; 7) подати до суду першої інстанції за загальними правилами.

Судовий розгляд заяви про видачу судового наказу відбувається протягам п'яти днів з дня її надходження до суду. Розгляд цієї справи здійснюється без судового засідання і без повідомлення заявника і боржника. Згідно з ч. 2 ст. 167 ЦПК, за результатами розгляду заяви про видачу судового наказу суд видає судовий наказ або постановляє ухвалу про відмову у видачі судового наказу. Цей процесуальний документ оскарженню в апеляційному порядку не підлягає, хоча можливо скасувати у передбаченому порядку ЦПК України.

Судовий наказ відповідно до ст. 168 ЦПК України повинен містити такі реквізити: 1) дата видачі наказу; 2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; 3) повне найменування юридичних осіб або прізвище, ім'я та по батькові для фізичних осіб стягувача і боржника, їхнього місцезнаходження для юридичних осіб / місце проживання чи перебування для фізичних осіб, ідентифікаційний код юридичної особи / фізичних осіб стягувача та боржника за його наявності або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, а також інші дані, якщо вони відомі суду, які ідентифікують стягувача та боржника; 4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; 5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню; 6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника; 7) повідомлення про те, що під час розгляду вимог у порядку наказного провадження та видачі судового наказу суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті; 8) відомості про порядок та строки подання заяви про скасування судового наказу; 9) дата набуття судовим наказом законної сили; 10) строк пред'явлення судового наказу до виконання; 11) дата видачі судового наказу стягувачу [1].

Суддя складає судовий наказ у двох примірниках та підписує їх. Після цього один з них залишається у суді, а інший відправляється рекомендованим листом заявнику. Не пізніше наступного дня суд відправляє боржнику копію судового наказу та копію заяви про видачу судового наказу з доданими до нього документами. Коли боржник належним чином отримує весь пакет документів, то цей день вважається днем видання судового наказу. Від цього дня відраховується строк для подання до суду заяви про скасування судового наказу. Згідно зі ч. 1 ст. 170 ЦПК України, цей строк становить 15 днів.

Процедура оскарження судового наказу є легкою, порівнюючи з позовним провадженням. Боржнику потрібно написати заяву про скасування судового наказу. Форма і зміст цього процесуального документа доволі проста. У ній треба зазначити «Еластичні» реквізити суду, заявника та боржника і вказати наказ, що оспорюється, та заперечити повністю чи частково вимоги заявника. До такої заяви також додається: квитанція про сплату судового збору, якщо є представник, то відповідні документи на представництво інтересів, а в разі пропущення строків подати клопотання про поновлення пропущеного строку, якщо заява подається після того, як спливло 15 днів з моменту вручення.

Судовий наказ набуває законної сили протягом п'яти днів після закінчення строку на її оскарження, а коли предметом стягнення є аліменти, то судовий наказ набуває законної сили у день його видачі. І після того судова установа вносить відомості до Єдиного державного реєстру судових рішень та Єдиного державного реєстру виконавчих документів і відправляє рекомендованим листом заявнику. Отож, підсумовуючи вищезазначені строки, ми вважаємо, що судовий наказ набуває законної сили в середньому через 28 днів після всіх можливих процесуальних дій. У спрощеному позовному провадженні справа розглядається не більше 60 днів від дня відкриття провадження і є можливість подати апеляційну скаргу протягом 30 днів, також беремо до уваги право на касацію, тому з огляду на вищесказане в наказному провадженні заявник виграє за часом.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 ЦПК України, заява про скасування судового наказу не пізніше наступного дня передається судді. У разі пропущення строків суд повертає таку заяву, якщо не знайде підстав для поновлення строку. Якщо суддя прийняв заяву про скасування судового наказу, після двох днів після її подання постановляє ухвалу про скасування судового наказу, де роз'яснює стягувачу право звернутися до суду із тими самими вимогами в порядку спрощеного позовного провадження. В ухвалі про скасування судового наказу суд за клопотанням боржника вирішує питання про поворот виконання судового наказу в порядку [1].

Згідно зі 173 ЦПК суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу [1].

Висновки