Етичні норми та свобода людини у праві: інтегративний аспект

Гармонія у праві проявляється через принцип координації дій між різними елементами і структурними підрозділами, які входять у суспільну систему. Координація у праві передбачає супідрядність інституційних рівнів, відношення дисципліни, субординації між підсистемами й елементами.

Закріплені в праві моральні цінності надають інформацію про добро і зло, справедливість, гуманізм, честь, гідність, пошану. Через ознайомлення з етичними нормами можна одержати знання про закони добра, справедливості, діалектику добра і зла, різні форми їх вияву у сфері правових явищ. Це дає можливість одержання етичних знань про принципи і норми з етичних кодексів, що є джерелами інформації про суспільні цінності [2, с. 8].

Етичні норми в праві виступають критеріями співвідношення дій учасників правотворчого і правозастосовного процесу, сприяють їх оцінюванню і з погляду відповідності або невідповідності моральним нормам. Моральній оцінці підлягають не лише дії людини, але й уся дійсність, і соціальна, і природна. Етична оцінка, свою чергою, виступає для суб'єкта як вимога до того чи іншого вчинку, а саме моральний обов'язок до здійснення добра щодо конкретного суб'єкта. Оцінка виробляється через призму таких понять моральної свідомості, як добро і зло, справедливість, обов'язок, совість. Через оцінку у свідомості суб'єкта правозастосовної діяльності «суще» зіставляється з «належним», оскільки саме деонтологія, як розділ етики, надає статусу обов'язковості моральним нормам. Моральні оцінки, будучи універсальними, поширюються майже на всі дії людини, етичні ж основи правозастосування діють у конкретній правовій сфері.

Особливого значення у зв'язку з цим набуває проблема морально-правового виховання майбутніх юристів. Формування високих моральних якостей в умовах становлення громадянського суспільства має спиратись на рекомендації науковців. Виховний аспект виражається в дії етичних норм на волю і свідомість людей, щоб сформувати шанобливе ставлення до правових норм. Етичні норми інформують про моральні основи процесу правозастосовної діяльності, вносять у свідомість людини знання принципів, норм і правил. Вони об'єднують усі аспекти формування та розвитку права і правової системи на основі аксіологічного чинника.

Етичні норми не стільки привчають до дотримання сукупності правил, скільки виховують саму здатність керуватись ідеальними нормами. За наявності такої здатності до самовизначення людина може не лише вибирати відповідну лінію поведінки і розвивати її, а й самовдосконалюватися. Всі конкретні достоїнства, які ми знаходимо в морально вихованої особи, випливають з фундаментальної її здатності чинити так, як необхідно, відповідно до ціннісних уявлень, зберігаючи при цьому свою автономію. Правове виховання завжди пов'язане з началами моральності, дотриманням гідності і справедливості [3, 167].

Етичні норми надають людині найважливіші, глибинні орієнтири. Саме моральні цінності є центром усього духовного світу особи і вагомо впливають на її громадянську позицію, на ставлення до чинного права (правосвідомість), на оцінку тих або інших поглядів. Етичні норми виступають як масштаб людської діяльності з погляду наповнення їх моральним змістом, вони висувають до людини максимальні вимоги, вимагають «рівняння» на моральний ідеал.

У суспільстві, що бере за основу верховенство права, на першому місці стоїть людина, як вища соціальна цінність. Важливого значення у цьому відношенні набувають дослідження проблем збереження природно-правової свободи особи.

Свобода - це простір об'єктивних можливостей, усередині якого суб'єкт може реалізувати свої прагнення до самоствердження і самореалізації. У філософії права проблема свободи - одна з ключових, оскільки конституювання нормативної сфери права передбачає її обов'язкову співвіднесеність із суміжною сферою свободи. Дефініції права найчастіше вибудовувалися або через сполучення зі свободою, або через навмисне ігнорування останньої [4, 307].

Зазначимо, що свобода - це внутрішньо-емоційні якості особи. Для формування внутрішньо- емоційних якостей важливе значення має вироблення особливостей емоційного сприймання людиною людини, тобто духовність самого спілкування [5, 143]. Адже спілкування - це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну активність партнерів. Важливим проявом цього чинника є окультурнення образу самого «я» як системи уявлень особистості про саму себе, виходячи з того, як будується взаємодія між людьми на рівні, що визначається законами природної гармонії. Знаючи зміст та умови формування образу «я» іншої людини, особа може успішно прогнозувати, а також впливати на її поведінку не просто мірою примусу, а власними внутрішніми якостями.

Моральність цього процесу є важливим чинником самооцінки. Завищена самооцінка призводить до того, що людина починає себе переоцінювати у ситуаціях, які не дають для цього жодної підстави. Внаслідок цього вона може натикатися на протидію оточуючих людей, які відкидають її принципи, що спричиняє антиціннісні явища, а саме: агресивність, злість, пихатість. Щодо занадто низького рівня самооцінки, то він також зумовлюється низьким рівнем внутрішньої культури особистості. Це призводить до розвитку комплексу неповноцінності, відчуття обмеження природно- правової свободи, стійкої невпевненості у собі, тяжких внутрішніх переживань, що може супроводжуватися порушенням людиною моральних і правових норм, сприяти вчиненню злочинів.

Вважаємо, що важливим чинником формування відчуття в особи природно-правової свободи є розвиток гармонійності системи особистісного ставлення до оточуючого світу та людей, вироблення власної рольової поведінки. Це, зокрема, важливо і для правників, а, тим паче, для майбутніх юристів.

Щодо гармонізації системи особистісних відносин до оточуючого світу і людей, то треба зазначити, що такі відносини є суб'єктивно-оцінювальною, свідомою, вибірковою позицією, яку іноді називають життєвою. Юристові важливо знати та враховувати ставлення різних осіб до правових норм, злочинів, термінів покарання тощо. Він не повинен прямо виражати своє ставлення до подій, людей, він має робити це виважено, беручи до уваги позицію людини, з якою він спілкується, рівень її духовного розвитку, культури, враховуючи внутрішні якості, щоб не порушити природно- правову свободу особи. Щоб відчути і зберегти власну природно-правову свободу, юристові необхідно виробити почуття гармонії своєї натури з оточуючим світом, тобто, він повинен тонко відчувати красу вчинків і дій оточуючих, а злочин кваліфікувати не лише як порушення закону, а й вбачати у ньому розрив гармонії між природним правом і людиною, природним правом і позитивним правом.

Адже норми, закладені у природному праві, є ідеальними, і якщо їх не завжди вдається дотримувати, то треба хоча б намагатися не порушувати їх у власній свідомості і переконаннях, і тим самим - переносити власний морально-етичний рівень, почуття гармонії, свободи на оточуючих, які під таким впливом формуватимуть власний природно-правовий свобідний вимір суспільного буття.

Таким способом є власне людська життєдіяльність як така, своєрідність якої визначається насамперед смисловими переживаннями і духовними почуттями. В даному ракурсі вона постає як духовно насичена дійсність, що реалізується, по-перше, як своєрідний процес, що поєднує самоусвідомлення людини з її вільним вибором, визначенням самої себе як істоти унікальної, по-друге, як певний дійсний стан людини. Означені ж переживання та почуття запропонованого підходу трактуються як чуттєві стани, що прояснюються у часі для свідомості, співвідносяться зі світовим буттям і визначаються ним.