Адміністративно-правове забезпечення реалізації права на свободу та особисту недоторканність: поняття та ознаки

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Кафедра адміністративного права та процесу

Адміністративно-правове забезпечення реалізації права на свободу та особисту недоторканність: поняття та ознаки

Пелех З.Б., аспірантка

Анотація

Ключові слова: забезпечення, адміністративно-правове забезпечення, право на свободу та особисту недоторканність, реалізація права на свободу та особисту недоторканність, поняття, ознаки.

Аннотация

Ключевые слова: обеспечение, административно-правовое обеспечение, право на свободу и личную неприкосновенность, реализация права на свободу и личную неприкосновенность, понятие, признаки.

Annotation

Administrative and Legal Provision for Realizing the Right to Liberty and Integrity of the рerson: Concept and Characteristic Features

Z.B. Pelekh, post-degree student of the department of administrative law and procedure of the Institute of Law, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ukraine

The article is focused on determining the concept and basic features of administrative and legal provision for the realization of the right to liberty and integrity of the person as a legal category. The author of the article has studied the concept of ensuring the realization of the right of citizens to liberty and integrity of the person as the main category necessary for the formulation of the definition of administrative and legal provision in the same direction. Clarification of the general and special features of administrative and legal provision for the realization of the right to liberty and integrity of the person occupies a special place in the article. The author has provided own ponderi sms concerning the expediency of classifying certain features as characterizing the category of administrative and legal provision, in particular the realization of the rights and freedoms. The author has suggested an approach to the delimitation of such elements of administrative and legal provision as «tools», «means», «directions», «methods», «forms», «functions». The author has named the main areas of the realization of the right to liberty and integrity of the person and has made suggestions for their titling, namely: marital relations, disposal of one 's own organs and other anatomical materials, prevention and counteraction to violence, detention, keeping in custody and pre-trial detention. The expediency of assigning certain regularities, which constitute the content of the right to liberty and integrity of the person, to specific areas of the realization has been substantiated. It has been established that administrative and legal provision in the field of marital relations is primarily carried out through state registration of civil status and through certain actions and procedures aimed at respecting this right during the activities of public administration agencies in this area. The conclusions have provided the author 's definition of the concept of administrative and legal provision for the realization of the right to liberty and integrity of the person.

Keywords: provision, administrative and legal provision, right to liberty and integrity of the person, realization of the right to liberty and integrity of the person, concept, characteristic features.

Постановка проблеми

Дослідження будь-яких правових явищ та конструкцій має здійснюватись із повним розумінням сутності понять і категорій, які їх уособлюють, оскільки від цього залежать коректність і спрямованість дослідження та достовірність й обґрунтованість отримуваних висновків. У зв'язку з цим наукове пізнання адміністративно-правового забезпечення реалізації права громадян на свободу та особисту недоторканність доцільно розпочати із визначення його поняття та ознак, що поза вказаним вище надасть змогу з'ясувати основні аспекти адміністративно-правового забезпечення, які формують його сутність, та створити базис для подальших досліджень його механізму, визначивши основні напрями, за якими вони мають відбуватись, та елементи, які мають при цьому враховуватись.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням тлумачення поняття правового забезпечення загалом та зокрема адміністративно-правового забезпечення за окремими напрямками публічного адміністрування приділено увагу у численних наукових працях у галузях теорії держави і права й адміністративного права, включаючи дослідження В.П. Бойка, О.М. Гуміна у співавторстві з Є.В. Пряхіним, О.М. Дручек, Р.В. Ігоніна, К.О. Крахмальової, Є.Є. Колесникова, О.Є. Костюченко, А.В. Кудіна, І.О. Личенко, А.В. Матвійчука, В.Й. Пашинського, Г.С. Римарчук, В.С. Сірко, О.Ю. Тиліпської, Л.Г. Чистоклетова у співавторстві з О.Л. Хитрою, А.М. Чорної, І.М. Шопіної та ін.

Невирішені раніше проблеми. Попри значну кількість наукових напрацювань із вказаних питань, сьогодні відсутня єдність наукових поглядів щодо розуміння сутності адміністративно-правового забезпечення та його основних елементів, що виражається у суперечливих підходах, які подекуди не узгоджуються з енциклопедичними і словниковими дефініціями, положеннями нормативно-правових актів, останніми здобутками науки Загального адміністративного права. Окрім того, сутність адміністративно-правового забезпечення реалізації права на свободу та особисту недоторканність залишається не розкритою на сторінках наукової літератури внаслідок недостатнього рівня наукових розробок з окресленої проблематики.

Мета. З огляду на вказане метою статті є визначення поняття та основних ознак адміністративно-правового забезпечення реалізації права на свободу та особисту недоторканність як правової категорії.

Виклад основного матеріалу

Перш ніж перейти до з'ясування основного питання статті, пропонуємо коротко встановити, що розуміється під засадничою категорією «забезпечення реалізації права громадян на свободу та особисту недоторканність», що дозволить коректно розкрити сутність одного з його різновидів адміністративно-правового забезпечення за сформульованим вище напрямком. У ракурсі викладеного зазначимо, що термін «забезпечення» визначається у тлумачному словнику української мови як дія за значенням «забезпечити» і, відповідно, «забезпечувати», що зі свого боку тлумачиться наступним чином: створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось [6, с. 375]. Термін «гарантувати» означає за цим же словником «давати гарантію у чому-небудь», а під «гарантією» розуміються умови, що забезпечують успіх чого-небудь[6, с. 222]. Звідси можемо підсумувати, що забезпечення це діяльність та/або процес, спрямовані на створення надійних умов для успішного здійснення чого-небудь. Отже, під забезпеченням реалізації права громадян на свободу та особисту недоторканність можемо розуміти діяльність (та, залежно від контексту застосування терміну, процес), спрямовану на створення необхідних (ефективних, надійних) умов для успішної реалізації цього права.

Отримане поняття становить собою основу для визначення адміністративно-правового забезпечення реалізації названого права. Проте для формулювання його дефініції необхідно також встановити його головні ознаки, що дозволяють відмежувати його від решти різновидів забезпечення, включаючи правове. На нашу думку, їх можна попередньо поділити на загальні, властиві адміністративно-правовому забезпеченню за будь-яким напрямом, і спеціальні, характерні виключно для напряму реалізації права на свободу та особисту недоторканність. Даний поділ дозволяє упорядковано і поступово перейти до розкриття властивостей досліджуваної правової категорії. Тому приступаючи до розгляду першої групи ознак, зазначимо, що з аналізу наукової літератури та за допомогою узагальнення існуючих наукових підходів можна виділити наступні загальні риси адміністративно-правового забезпечення:

- регулюється нормами адміністративного права [13; 21, с. 13; 28; 35];

- становить собою діяльність, спрямовану на створення певних умов для функціонування держави, реалізації прав, свобод та інтересів, їх охорони, захисту, відновлення тощо [3; 13; 20; 35; 57];

- передбачає використання спеціальних процедур та інструментів [20; 35; 42, с. 10; 45, с. 100, 105; 46; 47, с. 74, 79; 55; 57];

- здійснюється уповноваженими суб'єктами [3; 10; 11; 13; 20; 21, с. 4, 13; 22; 28; 35; 45, с. 105; 46; 47, с. 79-80];

- здійснюється через спеціальний механізм впливу на суспільні відносини [11; 17; 45, с. 105; 46; 47, с. 79];

- здійснюється зокрема за такими напрямами: державна реєстрація, контроль та нагляд, застосування заходів державного примусу та відповідальності, координація між уповноваженими суб'єктами та ін. [3; 45, с. 105-106; 46; 47, с. 80].

Окремі вчені характеризують також адміністративно-правове забезпечення як діяльність, метою якої є упорядкування та/або урегулювання, захист та охорона суспільних відносин [17; 22] (Є.Є. Колесников, А.В. Кудін); яка полягає в упорядкуванні суспільних відносин, їх юридичному закріпленні, охороні, реалізації і розвитку [10; 42, с. 10; 45, с. 105; 46; 47, с. 79] (О.М. Гумін, Є.В. Пряхін, Г.С. Римарчук, В.С. Сірко). З такими підходами ми погодитись не можемо, оскільки з першого названого прикладу випливає, що регулювання є самоціллю діяльності суб'єктів публічної адміністрації: регулювати, щоб регулювати. Однак, це, на нашу думку, не правильно, адже регулювання є лише способом досягнення мети, якою може бути реалізація прав і свобод, зміцнення правопорядку у державі тощо. Крім того, регулювання є діяльністю, яка відповідає регулятивній функції суб'єктів публічної адміністрації, поряд із якою вони виконують також контрольну й наглядову, інформаційну, публічно-сервісну та інші функції [5; 23; 32; 33, с. 15]. Також не зовсім зрозумілою видається теза про захист та охорону відносин, адже зазвичай ця діяльність здійснюється щодо прав, свобод та інтересів, а не відносин, у яких вони виникають та/або реалізуються. Наприклад, якщо звернути увагу на положення процесуального законодавства, то можна побачити, що захист спрямовується на права, свободи та інтереси від порушень (ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства (далі КАС) України [16]). Або ж поглянемо на повноваження суб'єктів публічної адміністрації, наприклад, Кабінету Міністрів України, який «у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина ... вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних посягань»[38] (п.3 ч.1 ст.20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»). Вказане підтверджує, що забезпечення може здійснюватись з метою захисту прав, свобод та інтересів, але аж ніяк не відносин. Тому, на нашу думку, некоректно визначати регулювання й упорядкування, охорону і захист суспільних відносин у якості мети адміністративно-правового забезпечення.

Стосовно другого прикладу зазначимо, що, на нашу думку, у даному випадку відсутнє розмежування між способами адміністративно-правового забезпечення та метою їх застосування, адже забезпечення не може полягати в реалізації та розвитку суспільних відносин, але може бути на них спрямоване. До того ж, варто звернути увагу на те, що «реалізація відносин» є не дуже вдалим формулюванням, адже реалізовуються права, свободи та інтереси і з цього приводу можуть виникати відносини. Так само «юридичне закріплення відносин» доцільно замінити на «правове регулювання відносин» або ж на «закріплення прав і свобод». Відповідно, логіка дефініції, на наш погляд, має бути такою: реалізації й розвитку прав та інтересів сприяють їх охорона, юридичне закріплення, упорядкування відносин, які виникають з цього приводу, за допомогою відповідних інструментів, які використовуються в окреслених цілях суб'єктами публічної адміністрації.

Також не можемо погодитись із підходом, за якого вчені зазначають, що адміністративно-правове забезпечення здійснюється за допомогою норм права, приписів, заборон, засобів [42, с. 10; 45, с. 100, 105; 46; 47, с. 74, 79] (Г.С. Римарчук, В.С. Сірко). Наша позиція зумовлена тим, що, по-перше, виокремлення «засобів» свідчить про те, що норми права, приписи і заборони такими не є. У цьому разі виникає питання, а що тоді розуміється під засобами? Згідно з тлумачним словником української мови «засіб» це якась спеціальна дія, що дає можливість здійснити що-небудь, досягти чогось; спосіб; те, що служить знаряддям у якій-небудь дії, справі [6, с. 420]. З огляду на ці дефініції можна підсумувати, що засобами є усе вище перераховане.

Рухаючись далі, зазначимо, що у наукових джерелах не має з цього приводу однозначної відповіді, однак здебільшого адміністративно-правовими засобами називають: сукупність адміністративно-правових норм [31]; сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини [18, с. 8]; інструменти, прийоми [14; 24; 29, с. 39, 187], до яких належать нормативно-правові акти, адміністративні акти, адміністративні договори, плани, фактичні дії [29, с. 39, 187-188]; інструменти і діяння [26; 54]; правові засоби нормотворчого, виконавчого (розпорядчого) та юрисдикційного (правоохоронного) характеру [1, с. 92]; засоби інструменти, до яких належать зобов'язання, дозволи, заборони, правові стимули (заохочення, пільги), та засоби-технології, до яких належать акти реалізації права, правовідносин, регулятивні та охоронні акти застосування права, акти тлумачення права, інші процеси адміністративної діяльності [52] тощо.

Як бачимо, поглядів на сутність та різновиди адміністративно-правових засобів багато і вони мають як спільні, так і відмінні риси. Проте викладене дозволяє зробити кілька важливих висновків:

1) адміністративно-правові засоби включають зокрема приписи та заборони, а отже недоцільно вести мову окремо про засоби, окремо про решту названих інструментів;

2) у переважній більшості вчені застосовують поняття прийоми, засоби, інструменти як синонімічні, визначаючи одне через інше, у зв'язку з чим вважаємо за доречне використовувати поняття «інструментів» по відношенню до адміністративно-правових засобів. До того ж концепція інструментів діяльності публічної адміністрації вже є достатньо розробленою і дозволяє належним чином дослідити ті адміністративно-правові засоби, що використовуються з метою забезпечення реалізації основних прав і свобод людини та громадянина.

По-друге, приписи і заборони є нічим іншим, як адміністративними актами [8; 27, с. 65, 141; 30, с. 266], розмаїття яких вказаними різновидами не обмежується. Зокрема, за змістовним наповненням адміністративні акти можуть бути наказовими, правовстановлюючими, підтверджуючими, обтяжуючими, сприяючими, вони можуть полягати у встановленні заборон, наданні дозволів, видачі або відмові у видачі певних документів, наданні чи відмові у наданні певних прав, застосуванні обмежень, підтвердженні певних фактів тощо [25, с. 19; 27, с. 52, 61-65; 29, с. 224-227; 30, с. 266-268]. Відтак, вважаємо недоцільним відносити до адміністративно-правових засобів лише окремі різновиди адміністративних актів, що значно звужує можливості суб'єктів публічної адміністрації з приводу адміністративно-правового забезпечення реалізації прав. Тому, на нашу думку, перераховуючи інструменти адміністративно-правового забезпечення доцільно називати серед них загалом адміністративні акти, що більшим чином відповідатиме правовим реаліям публічного адміністрування.

По-третє, норми права, на нашу думку, самі по собі не є інструментами адміністративно-правового забезпечення, оскільки для того, щоб їх дотримувались і вони виконувались, необхідно, щоб вони були закріплені у нормативно-правових актах. І саме за допомогою прийняття нормативно-правових актів суб'єкти публічної адміністрації здійснюють регулювання й упорядкування суспільних відносин [29, с. 188190]. Крім того, нормативно-правові акти є визнаними доктриною адміністративного права інструментами діяльності публічної адміністрації [1, с. 144; 12, с. 379; 15; 29, с. 188; 34; 43]. Тому, на нашу думку, перераховуючи засоби адміністративно-правового забезпечення доречно поміж них виділяти нормативно-правові акти, а не норми права.

По-четверте, адміністративно-правове забезпечення здійснюється уповноваженими на це суб'єктами. Оскільки мова йде про урегульовану нормами адміністративного права діяльність з приводу створення умов для реалізації прав і свобод, то вочевидь мова йде про уповноважених суб'єктів публічної адміністрації, оскільки:

1) відносини, які регулюються нормами адміністративного права, виникають насамперед або між суб'єктами публічної адміністрації, або між ними та приватними особами. Виходячи з цього, урегульована нормами адміністративного права діяльність здійснюється саме названими суб'єктами;

2) на нормативному рівні закріплено повноваження із забезпечення реалізації прав і свобод за суб'єктами публічної адміністрації (вище ми наводили приклад повноважень Кабінету Міністрів України).

Приватні особи, за виключенням випадків делегування повноважень, не уповноважені на застосування адміністративно-правових засобів. У такому разі, якщо мова йде саме про діяльність уповноважених суб'єктів публічної адміністрації, то, відповідно, адміністративно-правовими засобами є інструменти діяльності публічної адміністрації. Зі свого боку, зауважимо, що сукупність цих інструментів не обмежується нормативно-правовими та адміністративними актами, включаючи також адміністративні договори, акти-дії та акти-плани [1, с. 144; 29, с. 188; 34]. Враховуючи це, вважаємо, що, характеризуючи загальну сутність адміністративно-правового забезпечення, замість «здійснення за допомогою норм права, приписів, заборон, засобів» [42, с. 10; 45, с. 100, 105; 46; 47, с. 74, 79] слід вказувати, що воно здійснюється за допомогою інструментів діяльності публічної адміністрації. А при конкретизованому дослідженні цієї діяльності за певними напрямами або сферами, наприклад, щодо забезпечення реалізації чітко визначених прав та свобод, варто перераховувати, які саме з цих інструментів застосовуються у відповідності з чинним законодавством.

Окремо вважаємо за доцільне з'ясувати питання напрямків адміністративно-правового забезпечення, які виділяються вченими як одна з ознак даного поняття і до яких вони відносять державну реєстрацію, контроль та ін.[3; 45, с. 105-106; 46; 47, с. 80]. З цього приводу зауважимо, що у вчених відсутній єдиний погляд на їх характеристику. Більш того, науковці позначають їх за допомогою різних понять і категорій, що не сприяє ані формуванню однозначного розуміння сутності зазначених напрямків (тобто чим вони є по відношенню до адміністративно-правового забезпечення), ані впровадженню однакової практики тлумачення і застосування правової термінології.

Наприклад, Сопільник Р.Л., Єсімов С.С. і Ковалів М.В. називають контроль, нагляд і моніторинг способами і методами забезпечення, формами діяльності та функціями публічного адміністрування [49]. Ю.С. Бахтіна частково поділяє наведену позицію, надаючи їм значення функцій, які розуміє як діяльність, за допомогою якої органи публічної влади виконують свої повноваження [2] (названі вчені надають вказану характеристику на прикладі державного управління та органів державної влади). Аналогічної думки дотримується І.Л. Бородін, який відносить контроль, прогнозування, координацію, облік, планування, надання адміністративних послуг до функцій публічного адміністрування, які зі свого боку вже реалізуються через форми (зовнішнє вираження, шляхи процесу адміністрування) і методи (способи впливу, засоби) [4]. С.А. Гальонкін, навпаки, розмежовує перераховані поняття і вказує, що: видами адміністративно-правового забезпечення є адміністративно-правові координація, управління, охорона і захист; його напрямами є удосконалення нормативно-правової бази, інформаційно-технічне забезпечення, попередження правопорушень і притягнення до відповідальності тощо; формами є правоустановча, контрольно-наглядова, вчинення інших адміністративно-правових дій; методами координація, субординація, реординація, переконання і примус [7, с. 10-12]. Іншими словами в останньому наведеному прикладі правознавець прямо не виділяє серед названих форм, методів, видів та напрямків адміністративно-правового забезпечення вказані вище контроль, нагляд, моніторинг та ін. З іншого боку, відповідно до його позиції контроль і нагляд можна віднести до форм забезпечення, а саме до контрольно-наглядової, а координацію до видів та методів. Припускаємо, що моніторинг, експертизу, сертифікацію та інше вчений відносить до форм адміністративно-правового забезпечення, які називає «іншими адміністративно-правовими діями» [7, с. 12]. З викладеного бачимо, що один і той же категоріальний апарат вчені використовують із різним змістовним наповненням, суперечачи один одному. адміністративний правовий особистий свобода недоторканість

Поза вказаним зауважимо, що у наукових працях висуваються й інші підходи. Зокрема, І.Я. Хитра застосовує дещо іншу термінологію, характеризуючи контроль і нагляд одночасно як функції, адміністративно-правові засоби та складові управління, а під формами адміністративно-правового забезпечення розуміючи видання нормативно-правових актів, правозастосовну діяльність, укладання договорів, організаційні дії та матеріально-технічне забезпечення [53, с. 8-9, 12]. З таким підходом ми категорично не можемо погодитись, адже ототожнення функцій та інструментів є, на нашу думку, дещо некоректним через те, що це категорії зовсім різного змістовного наповнення та призначення. До того ж, адміністративно-правовими засобами, під якими, про що було зазначено вище, розуміються інструменти діяльності публічної адміністрації, є нормативно-правові акти підзаконного рівня, адміністративні акти, адміністративні договори, плани та дії, які застосовуються зокрема під час контролю і нагляду або, інакше кажучи, під час контрольно-наглядової діяльності, здійснюваної уповноваженими суб'єктами. Відповідно, контроль і нагляд не можуть бути одночасно інструментами та діяльністю, у якій вони використовуються. Та й перелік інструментів, як бачимо, у теорії адміністративного права визнано інший, аніж пропонує вчений. Доцільність віднесення матеріально-технічного забезпечення до форм адміністративно-правового забезпечення також викликає у нас сумніви, оскільки воно має наслідки іншої правової природи та характеру, здійснюється за іншими процедурами та не завжди потребує наявності публічно-владних повноважень тощо. Додатково до вказаного зазначимо, що у наукових працях матеріально-технічне забезпечення розглядається як допоміжна, забезпечувальна функція публічного адміністрування, яка називається поряд з кадровою, документальною та іншими, які призначені для якісної реалізації основних функцій та створення необхідних умов для нормальної діяльності суб'єктів публічної адміністрації [5]. На нашу думку, зазначене підтверджує сформульовану нами позицію, оскільки вказує на відмінне від адміністративно-правового забезпечення, наприклад, реалізації прав і свобод громадян призначення створити необхідні умови для нормальної діяльності і виконання повноважень суб'єктами публічної адміністрації шляхом забезпечення їх матеріально-технічними засобами. Ми вважаємо, що недоцільно таку діяльність ставити в один ряд з правотворчою та правозастосовною, які мають зовнішнє вираження та спрямовані на виникнення правових наслідків. Тому варто розмежовувати внутрішню і зовнішню діяльність публічної адміністрації та враховувати це при характеристиці здійснюваного нею адміністративно-правового забезпечення. Проте, ми припускаємо ймовірність здійснення адміністративно-правового забезпечення у тому числі з метою матеріально-технічного забезпечення шляхом здійснення, наприклад, публічних закупівель, проведення тендерів та аукціонів тощо. Іншими словами, за допомогою зовнішніх адміністративно-правових дій та процедур може здійснюватись внутрішнє матеріально-технічне забезпечення, однак воно у такому разі є ціллю відповідної діяльності суб'єктів публічної адміністрації, однак не її формою чи засобом.

Також не можемо погодитись із поглядами, які обґрунтовує В.С. Шестак, відповідно до яких, ототожнюючи поняття напрямків і функцій адміністративно-правового забезпечення, він обмежує їх нормативно-правовим регулюванням, зокрема визначенням на нормативному рівні правового статусу, запровадженням процедур і юридичної відповідальності [56]. Це, на наш погляд, суперечить сутності і правовим реаліям діяльності суб'єктів публічної адміністрації, які окрім нормативно-правового регулювання на підзаконному рівні, здійснюють низку інших різновидів діяльності, включаючи контрольно-наглядову, реєстраційну, ліцензійну, дозвільну, інформування тощо.

Окреслений стан наукових розробок обумовлений, на нашу думку, відсутністю на нормативно-правовому рівні чітко закріплених напрямків, форм, способів, методів тощо адміністративно-правового забезпечення, їх дефініцій та розмежування, через що залежно від точки зору вчені застосовують одні й ті самі терміни різним чином. Не сприяє їх розумінню і те, що у нормативно-правових актах також застосовуються неоднакові підходи до використання термінологічно-категоріального апарату. На прикладі Господарського кодексу (далі ГК) України [9] державне замовлення, ліцензування, патентування, квотування тощо є засобами регулюючого впливу держави. Що стосується прогнозування, планування, контролю, нагляду і державної реєстрації, то у ГК України не встановлено, до чого вони конкретно відносяться: вони закріплені у главі 2 під назвою «основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання», однак у формах (ст.9) і напрямах (ст. 10) реалізації політики вони не згадуються, а інші переліки форм та напрямів у цій главі відсутні; у засобах регулювання (ст.12) їх також немає; та й у ст.ст. 11, 19, які їм присвячені, не вказується їх належність до засобів, напрямів чи форм. У ст.16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [40] прогнозування, контроль, інформування та інша виконавчо-розпорядча діяльність визначені як функції, у здійсненні яких полягає публічне управління [40]. У законах України «Про захист прав споживачів» [37] (ч.1 ст. 26), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [41] (ч.1 ст.3, ч.2 ст. 3¹), «Про Кабінет Міністрів України» (п.3 ч.1 ст.20) та інших нормативно-правових актах здійснення контролю, моніторингу, державної реєстрації, експертизи тощо віднесено до повноважень суб'єктів публічної адміністрації.

З огляду на викладене, пропонуємо звернутись до теорії держави і права, щоб сформулювати власну позицію та з'ясувати, чим є контроль, моніторинг, прогнозування, державна реєстрація, ліцензування тощо по відношенню до адміністративно-правового забезпечення. Так, у підручниках у вказаній галузі під функціями (на прикладі функцій держави) розуміються основні напрямки діяльності, серед яких зокрема: функція забезпечення реалізації і захисту прав та свобод людини й громадянина, яка передбачає створення найсприятливіших умов для реалізації суб'єктивних прав і свобод, а також ефективних засобів їх охорони, захисту та поновлення; правоохоронна, яка передбачає контроль за неухильним дотриманням конституції та законів, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності винних у їх порушеннях та інші [51, с. 63-66] (до речі, функції права також визначаються у науковій літературі, як основні напрями [48, с. 235]). Ці функції реалізуються у певних формах, під якими розуміється їх зовнішній прояв і які полягають у здійсненні управлінської чи регулятивної діяльності органів публічної влади шляхом вчинення юридично значимих дій. Такими формами є насамперед правотворча, правозастосовна і правоохоронна [51, с. 67-68], однак у літературі виділяються й інші їх різновиди, як то контрольно-наглядова, реалізаційна, установча, інтерпретаційна та ін. [48, с. 133-138; 50, с. 63-64].

Враховуючи це, можемо коротко підсумувати, що функції це завжди певні напрямки діяльності, впливу тощо. Самі по собі функції як категорія мають абстрактний характер, оскільки це лише напрями, у яких має діяти уповноважений суб'єкт. Під час їх реалізації вони набувають конкретний характер та відповідний зовнішній вираз, яким зазвичай є певна діяльність уповноважених суб'єктів. Цей зовнішній вираз має назву форми. Отже, функції реалізуються у формі діяльності уповноважених суб'єктів, яка у свою чергу має свої різновиди. Під час такої діяльності ці суб'єкти використовують інструменти (засоби), завдяки яким досягають мети і цілей, виконують покладені на них завдання, реалізують власні та делеговані їм повноваження.

Отже, пристосовуючи отримані результати до адміністративно-правового забезпечення та з огляду на доктрину теорії держави і права ми схильні підтримати підхід, застосований у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якого контроль, моніторинг, державна реєстрація та інше є функціями. Звідси вимальовується така схема: адміністративно-правове забезпечення здійснюється за напрямками контролю і нагляду, державної реєстрації, ліцензування, дозвільної діяльності, моніторингу, прогнозування, інформування тощо; воно реалізується за цими напрямами через конкретну діяльність, яка має здійснюватись у передбачених законом формах. Наприклад, контроль здійснюється у формі планових і позапланових заходів (ст.ст. 5-6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [39]), під час організації, виконання та за результатами яких застосовуються відповідні інструменти: акти-дії, акти-плани, адміністративні акти. Що стосується способів адміністративно-правового забезпечення, то згідно з цим же законом спосіб здійснення державного нагляду (контролю) це процедура його здійснення [39] (ст.1 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»). Відповідно, способи адміністративно-правового забезпечення слід визначати за кожним конкретним його напрямком і розуміти як передбачені законодавством процедури діяльності суб'єктів публічної адміністрації, які переважно запроваджені окремо для кожної форми, у якій вона здійснюється.

Отже, вище ми ознайомились з основними рисами адміністративно-правового забезпечення, які мають загальний характер та властиві йому у будь-яких сферах здійснення, включаючи забезпечення реалізації основних прав і свобод. Водночас, адміністративно-правове забезпечення має також спеціальні ознаки, обумовлені специфікою змісту, особливостями реалізації та іншими властивостями, притаманними кожному з прав і свобод.

На нашу думку, до спеціальних рис адміністративно-правового забезпечення реалізації права на свободу та особисту недоторканність можна віднести те, що воно здійснюється у різних сферах реалізації права на свободу та особисту недоторканність, для кожної з яких властивий власний суб'єктний склад, процедури, нормативно-правове підґрунтя і в межах кожної з яких воно реалізується за згаданими вище напрямками реалізації функцій публічного адміністрування. Іншими словами, з одного боку, у будь-якому випадку матиме місце адміністративно-правове забезпечення права на свободу та особисту недоторканність загалом, незалежно від того, які правові можливості громадян братимуться до уваги чи у яких ситуаціях виникне необхідність виконання владних повноважень з метою створення необхідних умов для дотримання та реалізації зазначеного права. З іншого воно матиме відмінності та свій власний механізм здійснення у кожній зі сфер реалізації цього права.

Такими сферами з огляду на положення чинних нормативно-правових актів, якими регламентовано право на свободу та особисту недоторканність, є зокрема наступні: реєстрації актів цивільного стану; розпорядження людиною щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам і донорства; запобігання і протидії насильству над особою; затримання, тримання під вартою і попереднього ув'язнення.

Першою з названих є сфера реєстрації актів цивільного стану, але, на нашу думку, вона потребує уточнення з точки зору можливості її визначення як сфери реалізації зазначеного права. Так, можливість реалізації права на свободу та особисту недоторканність за цим напрямом пов'язана, на нашу думку, з ч.3 і 4 ст.56 Сімейного кодексу (далі СК) України [44], які стосуються правової можливості припинити шлюбні відносини та заборони примушування до їх припинення або збереження. Окремо зауважимо, що, на наш погляд, ці норми розвивають також положення ч.1 ст.50 Конституції України [19], згідно з якими шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка [19]. Входження у шлюб або його припинення мають базуватись, відповідно до вказаної норми, на вільній згоді. З одного боку, зазначене є також проявом права на свободу та особисту недоторканність, однак, з іншого оскільки відповідні норми відмежовані одна від одної та закріплені у різних статтях Конституції України, то й питання надання або ненадання вільної згоди ймовірно не мають розглядатись у межах характеристики права на свободу та особисту недоторканність.

Проте, зауважимо, що, на нашу думку, розмежування між ними має доволі умовний характер. Припускаємо, що їх окреме нормативне закріплення зумовлене необхідністю підкреслити особливий характер шлюбних відносин та визначити їх основні засади. До того ж, у ч.1 ст.50 Конституції України прямо основне право людини не сформульоване, натомість там закріплений один з головних принципів шлюбу. Тобто відокремлення принципу вільної згоди від права на свободу та особисту недоторканність обумовлене, як на нас, лише сферою застосування. Але з огляду на те, що примушування до припинення чи збереження шлюбу (а також до статевих зв'язків) є одночасно порушенням названого принципу і, згідно зі ст.56 СК України, безпосередньо права на свободу та особисту недоторканність, вважаємо, що вільна згода є проявом права, закріпленого у ст.29 Конституції України.

Водночас, оскільки ст.56 СК України стосується відносин дружини і чоловіка, то відповідно заборона примушування до укладення шлюбу не закріплена у межах цієї статті. На нашу думку, у такому разі доцільно розширити ч.1 ст.24 СК України за рахунок уточнення, що примушування укладати шлюб є порушенням права людини на свободу та особисту недоторканність. Також доцільно закріпити у ст.56 СК України те, що ці заборони стосуються також цивільного шлюбу (адже норми повинні відповідати сучасним реаліям суспільних відносин).

Отже, враховуючи викладене, відносини реєстрації актів цивільного стану та реалізації права на свободу та особисту недоторканність пов'язані у тій частині, де суб'єкти публічної адміністрації мають забезпечити дотримання права на свободу та особисту недоторканність (а саме, дотримання принципу вільної згоди, права на вільне припинення шлюбу, права на вільне укладення шлюбу) під час державної реєстрації укладення та розірвання шлюбу у відповідності з принципами додержання законності і захисту прав та законних інтересів громадян, закріпленими у ч.1 ст. звернімо увагу на те, що державну реєстрацію актів цивільного стану в цілому також можна визначити як напрямок адміністративно-правового забезпечення права на свободу та особисту недоторканність. Наша позиція обумовлена тим, що, на нашу думку, за допомогою державної реєстрації держава сприяє реалізації правових можливостей громадян укласти або припинити шлюб, створюючи необхідні умови, щоб люди могли офіційно створити сім'ю або припинити шлюбні стосунки за власним бажанням. І якщо примушування до припинення шлюбних стосунків є порушенням названого права, то, відповідно, сприяння їх припиненню за волевиявленням і вільною згодою подружжя можна розглядати як дотримання цього права і створення необхідних умов, а отже забезпечення його реалізації.

Враховуючи це, коротко підсумуємо, що, по-перше, окреслену сферу реалізації права на свободу та особисту недоторканність, з огляду на розглянуте, доцільніше перейменувати на сферу шлюбних відносин, не обмежуючи потенціал адміністративно-правового забезпечення виключно напрямком державної реєстрації. Іменувати її сферою сімейних відносин вважаємо зайвим, оскільки вона охоплюватиме ширший спектр діяльності та включатиме, зокрема, питання протидії домашньому насильству, яке, на нашу думку, доцільно вивчати в межах діяльності, спрямованої на запобігання і протидію насильству над особою. Це зумовлено тим, що, наш погляд, домашнє насильство відрізняється від більш загального поняття насильства над особою лише більш конкретизованим суб'єктним складом та вужчим різновидом відносин, у яких воно може мати місце. Те саме стосується реалізації права на свободу та особисту недоторканність в частині дотримання заборон примушувати до статевих зв'язків, оскільки вона має загальний характер і її необхідно дотримуватись незалежно від того, у яких стосунках перебувають суб'єкти права. Також до сфери запобігання і протидії насильству над особою варто включити питання дотримання заборон жорстокого поводження з дітьми. Щодо правомочностей вживати не заборонених законом заходів для збереження шлюбу та заборони примушувати до збереження шлюбних відносин, то в залежності від того, у якому ракурсі їх розглядати, вони можуть сприйматись як:

1) один з проявів права на вільне укладення та вільне припинення шлюбу, наприклад: за перебування у цивільному шлюбі громадяни можуть зберегти і зміцнити свої стосунки шляхом реалізації можливості укладення шлюбу за допомогою його державної реєстрації; маючи бажання припинити подружні стосунки з будь-яких причин ніхто не вправі примушувати залишитись у них, а отже й створювати перепони для розірвання шлюбу, що забезпечується зокрема за допомогою державної реєстрації розірвання шлюбу;

2) правомочності, пов'язані із фізичною та психологічною цілісністю особи, вимогами до інших осіб не вчиняти насильницьких дій та до уповноважених суб'єктів публічної адміністрації захищати від них тощо, у випадках, коли до збереження шлюбних стосунків примушують, використовуючи психологічне чи фізичне насильство. У такому разі адміністративно-правове забезпечення реалізації названих правомочностей здійснюється у сфері запобігання і протидії насильству над особою.

По-друге, адміністративно-правове забезпечення у цій сфері здійснюється, як було з'ясовано, насамперед шляхом державної реєстрації актів цивільного стану та за допомогою окремих дій і процедур, спрямованих на дотримання цього права під час діяльності суб'єктів публічної адміністрації за названим напрямом. Водночас, публічне адміністрування, як ми вже зазначили, не обмежується вказаним, а тому більш точний перелік усіх шляхів його здійснення доцільно розглянути в межах окремого дослідження, присвяченого безпосередньо особливостям адміністративно-правового забезпечення у сформульованій сфері реалізації права на свободу та особисту недоторканність.

У свою чергу, назву такої сфери реалізації права на свободу та особисту недоторканність, як розпорядження людиною щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам і донорства, можна скоротити з точки зору зручності і лаконічності, перейменувавши її на сферу розпорядження людиною власними органами та іншими анатомічними матеріалами. При цьому варто мати на увазі, що вона поширюється на визначення суб'єктом права долі цих об'єктів під час його життя та після його смерті.

Що стосується інших сфер реалізації права на свободу та особисту недоторканність, у яких здійснюється відповідне адміністративно-правове забезпечення, то, на нашу думку, можна залишити сформульовані вище назви: запобігання і протидії насильству над особою; затримання, тримання під вартою і попереднього ув'язнення.

Отже, розглянуте, на нашу думку, становить собою основну спеціальну ознаку адміністративно-правового забезпечення реалізації права на свободу та особисту недоторканність. Звичайно, до них можна було б віднести уточнені процедури, форми та інструменти діяльності суб'єктів публічної адміністрації, суб'єктний склад та нормативно-правові акти, однак це, на наш погляд, є лише конкретизацією та застосуванням загальних ознак адміністративно-правового забезпечення по відношенню до обраних правовідносин, тому вважаємо недоцільним розглядати їх у якості спеціальних рис зазначеної категорії.

Висновки

Таким чином, підсумовуючи викладене у статті, пропонуємо сформулювати наступне визначення поняття адміністративно-правового забезпечення реалізації права громадян на свободу та особисту недоторканність: це урегульована нормами адміністративного права діяльність суб'єктів публічної адміністрації, здійснювана за допомогою передбачених законом інструментів у встановлених законодавством формах, способах та напрямках публічного адміністрування, спрямована на створення ефективних умов реалізації права на свободу та особисту недоторканність у сферах шлюбних відносин, розпорядження людиною власними органами та іншими анатомічними матеріалами, запобігання і протидії насильству над особою, затримання, тримання під вартою і попереднього ув'язнення.

Список використаних джерел

1. Адміністративне право України. Повний курс: підручник / Галунько В., Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. 446 с.

2. Бахтіна Ю.С. Контроль, нагляд та моніторинг: співвідношення функцій державного управління. Юридичний бюлетень. 2018. Вип. 6. С. 78-84.

3. Бойко В. Поняття та зміст адміністративно-правового забезпечення ефективності функціонування судової влади України. Підприємництво, господарство і право. 2020. №1. С. 96-100.

4. Бородін І.Л. Функції публічного управління. Юридичний вісник. 2014. №3 (32). С. 24-29.

5. Бугайчук К. Функції публічного адміністрування в органах Національної поліції України: поняття та класифікація. Підприємництво, господарство і право. 2018. №5. С. 112-117.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ, ІРПІНЬ: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.

7. Гальонкін С.А. Адміністративно-правове забезпечення апеляційного провадження в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: Спец. 12.00.07. Суми, 2018. 28 с.

8. Гаращук В.М. Особливості актів державного управління. Актуальні проблеми сучасного міжнародного права: зб. наук. ст. за матеріалами І Харк. міжнар.-прав. читань, присвяч. пам'яті проф. М.В. Яновського і В.С. Семенова (Харків, 27 листоп. 2015 р.): у 2 ч. Харків, 2015. Ч. 1. С. 199-203.

9. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. №436-ІУ у редакції від 1 серпня 2021 р.

10. Гумін О.М., Пряхін Є.В. Адміністративно-правове забезпечення: поняття та структура. Наше право. 2014. №4. С. 46-50.

11. Дручек О.М. Поняття адміністративно-правового забезпечення прав, свобод та інтересів дитини органами внутрішніх справ України. Форум права. 2013. №2. С. 123-128.

12. Загальне адміністративне право: підруч. / Гриценко І.С., Мельник Р.С., Пухтецька А.А. та ін.; за заг. ред. І.С. Гриценка. Київ: Юрінком Інтер, 2017. 568 с.

13. Ігонін Р.В. Поняття адміністративно-правового забезпечення функціонування системи судів загальної юрисдикції. Адвокат. 2011. №1 (124). С. 36-40.

14. Кадурін С.Є. Поняття та юридична природа адміністративно-правових засобів забезпечення екологічної безпеки. Юридичний науковий електронний журнал. 2014. №6. С. 105-108.

15. Калімбет А.Л., Сідор М.І. Нормативні та індивідуальні акти як інструменти діяльності публічної адміністрації у сфері телебачення та радіомовлення. ВІСНИК НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. 2020. Вип. 3 (47). С. 65-70.

16. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон від 6 липня 2005 р. №2747-IV. В редакції Закону від 3 жовтня 2017 р. №2147-VTTT. З останніми змінами від 1 липня 2021 р.

17. Колесников Є.Є. Поняття та особливості адміністративно-правового забезпечення захисту прав споживачів. Форум права. 2011. №2. С. 432-438.

18. Комзюк В.Т. Адміністративно-правові засоби здійснення митної справи: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: Спец. 12.00.07. Харків, 2003. 18 с.

19. Конституція України: від 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України(ВВР). 1996. №30. ст. 141.

20. Костюченко О.Є. Визначення поняття «правове забезпечення». Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України (економіка, право). 2015. №1 (68). С. 11-16.

21. Крахмальова К.О. Адміністративно-правове забезпечення статусу внутрішньо переміщених осіб в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: Спец. 12.00.07. Київ, 2017. 23 с.

22. Кудін А.В. Поняття адміністративно-правового забезпечення патентної діяльності в Україні. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2020. №46. С. 90-93.

23. Кунцевич М.П. Функції виконавчої влади. Держава і право. 2013. Вип. 60. С. 140-145.

24. Кутерга М.В. Поняття й сутність адміністративно-правових засобів забезпечення безпеки дорожнього руху. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2014. Вип. 29. Ч. 2. Т. 2. С. 63-66.

25. Лавренова О.І., Стрельников А.В., Могил С.К. Правові акти управління: навч.-метод. посіб. (для здобувачів вищої освіти денної форми навчання). Одеса: Фенікс, 2019. 45 с.

26. Малашко О.Є. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки в Україні. Scientific Notes of Lviv University of Business and Law. 2020. №24. С. 145-149.

27. Мандюк О.О. Індивідуальні адміністративні акти: теорія та практика застосування: дис. ... канд. юрид. наук: Спец. 12.00.07. Львів, 2017. 214 с.

28. Матвійчук А. Адміністративно-правове забезпечення державної регуляторної політики. Підприємництво, господарство і право. 2019. №1. С. 108-111.

29. Мельник Р.С. Загальне адміністративне право в питаннях і відповідях: навч. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2018. 308 с.

30. Мельник Р.С., Бевзенко В.М. Загальне адміністративне право: навч. посіб. / за заг. ред. Р.С. Мельника. Київ: Ваіте, 2014. 376 с.

31. Негодченко В. Зміст адміністративно-правових способів і засобів забезпечення обігу інформації підрозділами інформаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування органів Національної поліції України. Підприємництво, господарство і право. 2017. №3. С. 149-154.

32. Неугодніков А.О. Контроль як функція публічного адміністрування: поняття та принципи реалізації. Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». 2019. №4. С. 58-69.

33. Основи публічного адміністрування: навч. посіб. / Ю.П. Битяк, Н.П. Матюхіна, М.С. Ковтун та ін.; за заг. ред. Н.П. Матюхіної. Харків: Право, 2018. 172 с.

34. Патерило І.С. Інструменти діяльності публічної адміністрації: сутність та зміст. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2014. Вип. 27. Т. 2. С. 174-178.

35. Пашинський В.Й. Адміністративно-правове забезпечення оборони України. Порівняльно-аналітичне право. 2017. №6. С. 252-255.

36. Про державну реєстрацію актів цивільного стану: Закон України від 1 липня 2010 р. №2398-VI. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2010. №38. Ст. 509.

37. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991 р. №1023-ХІІ у редакції від 1 серпня 2021 р.

38. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 27 лютого 2014 р. №794-VII. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2014. №13. ст. 222.

39. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності: Закон України від 5 квітня 2007 р. №877-V у редакції від 27 травня 2021 р.

40. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. №1264-ХІІ у редакції від 1 січня 2021 р.

41. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від 15 грудня 1993 р. №3687-ХІІ у редакції від 14 жовтня 2020 р.

42. Римарчук Г.С. Адміністративно-правове забезпечення права інтелектуальної власності в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: Спец. 12.00.07. Львів, 2013. 20 с.

43. Ромашов Ю.С. Інструменти публічного адміністрування кадрового забезпечення Національної поліції. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. Вип. 3 (28). Т. 2. С. 103-106.

44. Сімейний кодекс України: від 10 січня 2002 р. №2947-ІІІ. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2002. №21-22. Ст. 135.

45. Сірко В.С. Адміністративно-правове регулювання волонтерської діяльності в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: Спец. 12.00.07. Одеса, 2018. 246 с.

46. Сірко В.С. Поняття адміністративно-правового забезпечення волонтерської діяльності в Україні. Правова просвіта. 2018. №8.

47. Сірко В.С., Коропатов О.М., Томіна В.Ю. Адміністративно-правове забезпечення волонтерської діяльності в Україні: монографія. Одеса: видавець Букаєв Вадим Вікторович, 2019. 200 с.

48. Скакун О.Ф. Теорія права і держави: підруч. 2-ге вид. Київ: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. 520 с.

49. Сопільник Р.Л., Єсімов С.С., Ковалів М.В. Форми адміністративно-правового забезпечення законності в роботі органів місцевого самоврядування. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. 2020. №24. С. 176-183.

50. Теорія держави і права: підруч. / кол. авт.; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, проф. Ю.А. Ведєрніков. 3-є вид. перероб. і доп. Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2016; Ліра ЛТД. 480 с.