Двопалатний парламент: візія ефективної моделі

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

КНУ імені Тараса Шевченка

Навчально-науковий інститут права

Двопалатний парламент: візія ефективної моделі

Полешко А.В., магістр

Анотація

Стаття присвячена аналізу процесів формування та діяльності двопалатних парламентів, а також оцінці застосовності такої моделі для України. Виділено узагальнені передумови й наслідки формування верхньої палати парламенту, а також сформульовано узагальнені моделі репрезентації у верхній палаті парламенту. Запропоновано до імплементації в Україні схему формування й діяльності верхньої палати парламенту, засновану на синтезі епістократичної моделі й моделі класової репрезентації.

Ключові слова: бікамералізм, верхня палата парламенту, епістократія, представництво.

Аннотация

Ключевые слова: бикамерализм, верхняя палата парламента, эпистократия, представительство.

Annotation

The Bicameral Parliament: a Vision of an Effective Model

А.V. Poleshko, 2nd year Master 's student, Institute of Law, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The article is devoted to the analysis of the processes of formation and activity of bicameral parliaments, as well as to the assessment of the applicability of such a model for Ukraine. According to the results of the retrospective review of the experience of formation the bicameral model in the countries of the world, the generalized preconditions, consequences and features of the formation of the upper house of parliament are highlighted. It is determined that the bicameral parliament is a common characteristic of states with a federal system or unitary states with developed regionalism, as well as for states that need to balance potential conflicts between social groups (ethnic, religious, etc.) by balancing their representation. Generalized models of representation in the upper chamber of parliament are formulated. Based on the results of their correlation with the realities of public life in Ukraine, a conclusion was formulated on the inexpediency of using traditional (representation of territorial citizens, ethnic groups, etc.) models of forming the upper chamber of parliament for Ukraine. The model of representation in the upper chamber of parliament of the main social groups is considered; the advantages of such a model related to its universality, real reflection of the economic base and providing additional competencies of representatives are highlighted. The author reviews Prof. Jason Brennan's proposals on the epistocratic model of government; allocates its advantages intended to overcome negative aspects of democratic rule, such as citizen's lack of information concerning the legal and political systems of the state. Then, the alternative ways of formation of the upper house of parliament within the epistocratic model are analysed, in particular, via lottery as Lopez-Guerra proposes. According to the results of the research, the scheme of formation and activity of the upper chamber of parliament based on the synthesis of the studied models - epistocratic and of class representation ones - is formed. The author proposes such model to be implemented in the laws of Ukraine.

Keywords: bicameralism, upper house of parliament, epistocracy, representation.

Постановка проблеми

Проблематика правового закріплення й функціонування верхньої палати парламенту є предметом дискусій, зокрема, з огляду на схвалення проекту формування двопалатного парламенту за результатами Всеукраїнського референдуму 2000 року, у контексті політичних проектів щодо подальшої децентралізації та/або федералізації України, а також у контексті новітніх розробок політичних наук.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У рамках дослідження проаналізовано праці А.С. Автономова, А. Алена, М.В. Баглай, Дж. Бреннана, О. Волощука, М. Дурдинця, А.Н. Келлі, А. Лійпхарда, О. Скрипнюка, ін.

Невирішені раніше проблеми. Незважаючи на згадану розробку досліджуваного питання науковцями, з огляду на істотні зміни тенденцій в суспільно-політичному житті України після Революції Гідності, а також на недостатнє вивчення новітніх політологічних розробок, зокрема, епістократичного проекту та корпоративної (класової) репрезентації, проблематика цієї статті наразі не є достатньо дослідженою.

Мета. Ця стаття має на меті виокремити чинники формування та правове значення двопалатної моделі парламенту; здійснити огляд передумов формування, а також переваг і недоліків закріплення двопалатної моделі парламенту; надати оцінку необхідності формування в Україні двопалатного парламенту, а також за потреби сформувати пропозиції щодо застосовної моделі.

Виклад основного матеріалу

Бікамералізм у світі. Наразі бікамералізм як правничо-політичний феномен є досить поширеним: станом на 2009 рік 42% держав світу [1] сформували верхню палату парламенту. В історичній ретроспективі спостерігалися також трьох- (Французька імперія до 1789 року) та п'ятипалатні (Швабія) парламенти. Переважна більшість двопалатних парламентів сформовані з однопалатних; виняток складає ПАР, у якій 1979 року до бікамералізму звернулися, відмовившися від третьої палати парламенту. Яскравими прикладами бікамеральної моделі парламенту наразі є США, РФ, Швейцарська Конфедерація, Королівство Бельгія, etc. «Прихований» бікамералізм характерний [2] для Норвезького

Королівства. Тривають дискусії [3][4] щодо визнання Бундесрату верхньою палатою парламенту ФРН.

Роль бікамералізму. Практика свідчить про тісну пов'язаність бікамеральної моделі з федеральним устроєм держави: федерації зазвичай формують двопалатний парламент - наприклад, США, РФ, ФРН, Бельгія; також досвід бікамералізму характерний для унітарних держав з розвиненим регіоналізмом (Королівство Іспанія). У цьому контексті верхня палата слугує регулятором, покликаним врівноважити представництво різних етнічних груп, нерівнозначних за населенням територіальних одиниць, etc.

Такий зв'язок обґрунтовує [5], зокрема, Андре Ален: «У федеральній державі двопалатна система далеко не зайва, оскільки при федеральному устрої з однопалатною системою парламент розглядається як представник територіальних одиниць і є одним із елементів відцентрових сил. Звідси участь територій прийняття рішень на загальнонаціональному рівні, особливо з питань їх статусу, що є істотною рисою федеральної держави. Така процедура - прерогатива другої державної палати, де представлені територіальні утворення». Подібну позицію підтримує [6] і М.В. Баглай: «Двопалатність Федеральних Зборів виступає фундаментальною основою реального федералізму, покликаного розширити права та самостійність народу».

Тим не менш, досвід федерацій не може охопити всіх чинників формування верхньої палати, адже існують бікамеральні парламенти в унітарних державах, наявні специфічні способи формування верхньої палати не за адміністративно-територіальним критерієм тощо. Так, наприклад,

- для феодальних держав характерна роздільна репрезентація в парламенті станів,

- наявні випадки репрезентації в парламенті корпоративної (класової) системи суспільства: наприклад, Державна рада Словенії включає виборних представників основних груп населення за фаховим критерієм, що поєднується з представництвом регіонів: за Конституцією 1991 року [7] обираються 4 представника роботодавців, 4 представника найманих працівників, 3 представника селян, ремісників і осіб вільних професій, 6 представників працівників невиробничої сфери, 22 представники місцевих інтересів,

- наявні випадки подолання через репрезентацію в парламенті міжетнічних конфліктів: наприклад, Парламентська асамблея Боснії та Герцеговини формується за рахунок виборів окремо від громад сербів, хорватів і боснійців,

- для правонаступників колишніх колоніальних легіслатур характерний [8] конфлікт між «кількістю» і «власністю», що зумовлює створення верхньої палати в США.

Оскільки на практиці існують інші критерії формування верхньої палати, очевидно, що вони викликані й іншими чинниками, зокрема, соціальними обставинами, які потребують відображення або розв'язання. Отже, виникає потреба в більш узагальненому підході до визначення таких формаційних чинників. Таким, на нашу думку, є погляд [9] Аренда Лійпхарда, за яким бікамералізм слугує «інструментом консенсусної демократії у плюралістичних суспільствах, які різко розділені за релігійними, ідеологічними, лінгвістичними, культурними, етнічними й расовим ознаками».

З наведених визначень випливає, що основним формаційним чинником для створення верхньої палати парламенту є необхідність вирішення конфлікту соціальних груп або врівноваження репрезентації регіонів / ідентичностей, визначальних для конкретного суспільства.

Не обмежуючися цим, слід відзначити, що верхні палати парламентів також є додатковими інструментами в системі стримувань і противаг, збалансовуючи й дещо обмежуючи законодавчу монополію нижньої палати [10].

Серед недоліків бікамералізму на основі праць Мастласа [11] й Бентама можна визначити такі:

- верхня палата є джерелом консерватизму, підтримує наявну форму держави й інтереси панівної еліти,

- верхня палата, що не обирається, є гальмом й обмежувальним чинником для розвитку демократії та знижує рівень демократичного представництва громадян,

- інертність законодавства, що забезпечується реалізацією права вето верхньої палати, а також потенційна невідповідність реального законодавства демократичному волевиявленню обраної нижньої палати (наприклад, на одноголосне рішення нижньої палати накладено вето верхньої), серед переваг формування верхньої палати парламенту:

- верхня палата - гарант більш якісного законодавства, більшої презентабельності і забезпечення більшого плюралізму думок,

- забезпечує ширше та більш врівноважене представництво (див. різні моделі такої репрезентації вище),

- забезпечує стримування нижньої палати й виконавчої влади,

- за рахунок відкладального вето може забезпечити більш ґрунтовне обговорення законодавчих пропозицій.

Україна є загалом моноетнічною (90,6%) державою; відсутні значні національні меншини. При цьому у вітчизняному медійному й політичному просторі відсутнє будь-яке відстоювання певних специфічних ідентичностей громадян, що визначали б їхній статус як значної групи, яка при цьому складає меншість і репрезентація якої не здійснюється належним чином через чинну модель Верховну Раду Україну на загальних засадах. Навіть найбільш радикальні політичні ініціативи щодо відстоювання інтересів груп громадян за ознакою рідної мови, конфесійної належності тощо висловлюються [13] у рамках чинної парламентарної моделі; пропозиції щодо збалансування представництва відповідних груп через парламентську реформу відсутні.

Аналогічно з регіональним представництвом: Україна є унітарною державою; при цьому відсутні пропозиції щодо зміни цієї форми держави: зокрема, вирішення питання статусу ОРДЛО України як у чинному законодавстві, так і в найбільш радикальних проектах [13] не містять ані пропозицій щодо федералізації України, ні щодо особливого характеру представництва населення пропонованого до утворення «Автономного регіону Донбас» у парламенті. Окрім того, зазначений тут проект наразі має сумнівні перспективи до втілення.

Крім цього, на даний час відсутні проекти з імплементації будь-якої бікамеральної моделі парламенту в програмах політичних партій, які мають значну підтримку електорату [14][15].

Викладене нівелює, таким чином, актуальність створення верхньої палати парламенту на основі класичних федеративного, регіонального, етнічного, мовного тощо чинників.

Цікавою для імплементації видається, на наш погляд, модель репрезентації у верхній палаті класової (корпоративної) структури суспільства. Такий проект втілено, наприклад, у Державній раді Республіки Словенія за Конституцією 1991 року [7], яка формується з представників груп населення за критерієм роду занять (професії) відповідними професійними спілками (асоціаціями) за їхніми власними внутрішньо визначеними процедурами в межах встановлених законодавством квот [16], описаних вище. Так, суб'єктами обрання (призначення) членів верхньої палати парламенту виступають, зокрема, торгово-промислові палати, організації роботодавців, професійні спілки.

Словенська модель корпоративної репрезентації, на наш погляд, є не тільки ефективною, а й універсально застосовною, зокрема, і для унітарних держав, з огляду на таке:

- за досліджуваної моделі забезпечується репрезентація соціальних груп, які природним чином присутні в будь-якому сучасному суспільстві, незалежно від форми відповідної держави (наявність автономних утворень, утворення суверенних суб'єктів тощо) або структурних особливостей такого суспільства (його етнічний, конфесійний склад тощо),

- досліджувана модель забезпечує відображення структури суспільства з погляду формування його економічного базису, збалансовуючи таким чином вплив на суспільне життя соціальних груп різним відношенням до засобів виробництва; забезпечує диверсифікацію груп населення, інтереси яких забезпечуються парламентом,

- досліджувана модель забезпечує здійснення законотворчої діяльності саме тими особами, які безпосередньо беруть участь у суспільному виробництві, яке й підлягає врегулюванню за результатами законотворчої діяльності,

- наявність у кожного з членів палати, сформованої за фаховим критерієм, спеціальних знань у певній сфері суспільного виробництва, забезпечує належну обізнаність при законотворчій діяльності.

Крім цього, формування верхньої палати парламенту шляхом обрання представників самоврядними організаціями підвищує рівень інституціалізації громадянського суспільства; розширює його безпосередній вплив на державну владу; забезпечує диверсифікацію постійних форм народовладдя (через створення розгалуженої системи таких самоврядних організацій); сприяє руйнації «тіньової» економіки (оскільки в досліджуваній моделі належне закріплення трудових відносин або корпоративних прав впливатиме на реалізацію політичних прав відповідних суб'єктів, а отже викликатиме більшу увагу). епістократичний класовий двопалатний парламент україна

З такою моделлю формування парламенту факультативно може бути пов'язана законодавча імплементація інституту імперативного мандату, зокрема, через повноваження суб'єкта обрання (відповідної самоврядної інституції) відкликати відповідного представника.

Епістократичний проект. У контексті досліджуваної теми заслуговує на окрему увагу є візія реалізації політичних прав Дж. Бреннана [17], який критикує гарантоване ліберальною демократією загальне виборче право, зокрема, з таких позицій:

- імплементації підлягає найефективніша форма урядування,

- права на участь у державному управлінні як такі не є самоцінністю й мають оцінюватися інструментально,

- реалізація прав на участь у державному управлінні породжує значні наслідки для невизначеного кола осіб через вплив на формування політичного режиму й ухвалення визначних рішень у сфері урядування, а тому така діяльність підлягає аналогу ліцензування за прикладом складних й інфомістких видів діяльності, таких як медична практика або керування транспортним засобом.

На підтримку викладених аргументів Дж. Бреннаном наводиться низка результатів соціологічних досліджень, які підтверджують необізнаність або й дезінформованість пересічного виборця [17, с. 50-57] щодо основ функціонування виборчої системи та програм кандидатів і політичних сил; його нездатність здійснити раціональний та обґрунтований вибір ефективної системи врядування.

Такі висновки Дж. Бреннана поділяє низка сучасних політологів, зокрема, І. Сомін [18], Л. Бартельс [19], Ф. Конверс [20], інші.

Як засіб подолання такого становища Дж. Бреннан пропонує впровадження додаткових виборчих цензів, пов'язаних з рівнем обізнаності, за яких до здійснення виборчих прав допускаються лише особи, які продемонстрували належний рівень знань або ж обсяг реалізації виборчих прав визначається як прямо пропорційний до обсягу відповідної обізнаності із суспільних наук (зокрема, у частині загальних засад і базових положень правової системи, основних положень виборчої системи тощо), політичної філософії й економіки. При цьому рівень такої обізнаності має бути підтверджений через проходження кваліфікаційного іспиту та/або встановлюється залежно від рівня здобутої освіти.

На розвиток такого висновку дослідник пропонує низку варіантів імплементації епістократичної політичної системи, серед яких обґрунтовується [17, с. 285-288], зокрема, модель «епістократичного вето», що передбачає функціонування епістократичної ради - колегіального органу, сформованого з осіб, які успішно склали кваліфікаційний іспит і подолали обмеження морального цензу (наявність судимості; ведення діяльності, не сумісної зі здійсненням функцій держави тощо). Передбачається, що така епістократична рада буде позбавлена повноважень із законотворення, будучи повноважною тільки скасовувати як будь-які демократично ухвалені рішення (за Бреннаном, ідеться не тільки про закони, а також і про рішення виконавчих органів влади, результати загальних демократичних виборів тощо). Зауважимо, що поширення повноважень епістократичної ради на рішення референдумів й інших рішень, ухвалених у рамках безпосередньої демократії, є досить проблематичним, що буде проаналізовано нижче.

Залишається недеталізованим порядок формування такого колегіального органу. Дж. Бреннан допускає як один з можливих варіантів входження до епістократичної ради всіх громадян, які успішно склали кваліфікаційний іспит. Зауважимо, що така схема практично неминуче призводила б до формування епістократичної ради з тисяч або ж і мільйонів осіб, нівелювало б здатність такого органу до деліберативного експертного обговорення питань порядку денного, а також значно ускладнило б процес ухвалення рішень.

Можливою альтернативою є запропоноване К. Лопез-Гуеррою [21] застосування випадкового вибору серед кандидатів (застосовно до епістократичної ради: серед осіб, що склали кваліфікаційний іспит) шляхом проведення лотереї. Серед недоліків такого способу можна назвати підвищену ймовірність втручань у здійснення випадкового вибору, а також неврахування різниці результатів кандидатів, що склали іспит.

Також допускається створення системи таких епістократичних рад на місцевому й загальнодержавному рівню із забезпеченням відповідного розподілу їхньої компетенції.

Ставлення до епістократичного проекту засновується на сприйнятті або несприйнятті інструментального підходу до оцінки демократії, тобто розгляду демократії як засобу забезпечення найефективнішого врядування та забезпечення прав і свобод людини, а не як самоцінності й безальтернативної політичної системи. Вважаємо, що досліджувана модель «епістократичного вето» є частково прийнятною для подолання недоліків демократичного врядування, викликаних недостатньою обізнаністю пересічного виборця, проте не може виступати панівною відносно демократичних інститутів.

Щодо бікамералізму в Україні. Вище автором статті було обґрунтовано незастосовність для України класичних моделей формування верхньої палати парламенту на основі збалансованого представництва соціальних груп за національною, мовною, конфесійною, іншими ознаками.

Отже, для формування висновку щодо наявності перспективних моделей бікамералізму, застосовних для сучасної України, залишається проаналізувати досліджувані вище моделі класової репрезентації й епістократичного вето. Пріоритетами при наданні оцінки для нас залишається розбудова ефективної демократії й повага до прав і свобод людини.

Модель епістократичного вето, запропонована Бреннаном, зберігає вихідний статус демократії, потенційно забезпечуючи при цьому подолання недоліків демократичних практик, які мають причину в необізнаності пересічних виборців, через імплементацію додаткових додаткових стримувань і противаг, які реалізуються через діяльність верхньої палати, сформованої за критерієм обізнаності. Виходячи з того, що модель епістократичного вето не передбачає цілковитої деструкції демократичної політичної системи та дозволяє зберегти закріплений в чинному законодавстві обсяг політичних прав громадян, вона є потенційно прийнятною. Оскільки, як було продемонстровано, формування верхньої палати парламенту за досліджуваною моделлю має на меті доповнення системи стримувань і противаг, ми підтримуємо наділення такої палати суто реактивними повноваженнями, за яких палата не брала б участі в ухваленні законів, проте могла б заблокувати демократично ухвалене рішення.

Запропоноване Дж. Бреннаном поширення такого вето також на результати демократичних референдумів і виборів видається нам проблематичним, оскільки нівелює таким чином монополію народу на здійснення самовизначення та його статус як єдиного носія влади й суверенітету, які складають основу сучасного міжнародного права. Отже, на наш погляд, є доречним обмежити повноваження верхньої палати парламенту, яка формується на епістократичних засадах, правом вето стосовно законів й інших актів, ухвалених нижньою палатою, а також здійсненням функцій конституційного контролю через запити, звернення членів такої палати.

У рамках епістократичного проекта Дж. Бреннана не опрацьованим детально залишається порядок формування такої верхньої палати парламента. Включення до складу «епістократичної ради» кожного громадянина, який продемонстрував достатній рівень обізнаності, вважається нами неприйнятним через очевидну нездатність (з огляду на надмірну кількість членів) такого органу до деліберативного обговорення питань порядку денного (що таким чином частково нівелює переваги, пов'язані з обізнаністю членів такої палати) і необхідність безпрецедентних витрат на його постійне функціонування. Таким чином, виникає потреба додатково обмежити коло осіб, які будуть включені до складу «епістократичної ради». При цьому, на наш погляд, слід відштовхуватися від того, що досліджувана модель верхньої палати має бути компактним органом, у рамках якого можливе як деліберативне обговорення питань, так і формування комітетів за різними експертними спрямуваннями.

Не є логічним здійснення демократичного вибору членів такої палати серед кандидатів, які подолали іспит, оскільки таким чином нівелюється незалежність палати, що формується, від недоліків демократичної системи, подолання яких є загалом кінцевою метою вибору епістократичної моделі. Схема з проведенням випадкового вибору серед осіб, що склали іспит, як це пропонує К. Лопез-Гуерра, також, на наш погляд, не видається ефективною, оскільки, по- перше, передбачає неминучі ризики втручання у здійснення такої лотереї, а по-друге, не враховує градацію успішних результатів (тобто кандидат, що досяг мінімального успішного результату має такі самі шанси, що й кандидат з найкращим результатом).

Враховуючи викладене, ми вважаємо оптимальною модель, за якої епістократична модель діє в поєднанні з моделлю класової репрезентації й доповнюється нею. Зазначене може бути опосередковано, наприклад, такою схемою:

- утворення верхньої палати парламенту, уповноваженої застосовувати право вето щодо законів й інших актів, які ухвалюються нижньою палатою, а також здійснювати конституційний контроль через направлення депутатських запитів і звернень, заслуховування звітів вищих посадових осіб держави, участь у процедурі імпічменту тощо,

- визначення відсоткових квот представництва основних соціальних груп (роботодавці, робітники виробничої сфери, робітники у сфері надання послуг, діячі науки й культури; можливо, також представники сільської місцевості й основних агломерацій),

- обрання відповідними самоврядними інституціями (Торгово-промисловою палатою, відповідними асоціаціями профспілок тощо) серед своїх членів, що відповідають вимогам морального цензу (відсутність судимості, відмова від ведення діяльності, не сумісної з посадою) кандидатів на заміщення відповідних квот у кількості, що втричі перевищує визначену квоту,

- складання обраними кандидатами комплексного кваліфікаційного іспиту з основ суспільних наук (зокрема, у частині загальних засад і базових положень правової системи, основних положень виборчої системи тощо), політичної філософії й економіки,

- обрання депутатами верхньої палати парламенту тих кандидатів, що продемонстрували найкращі результати іспиту, що визначається за рейтинговою системою в межах встановлених для відповідних соціальних груп квот.

Запропонована схема об'єднує позитивні риси обох застосованих моделей, компенсує їхні недоліки та є універсальною в застосуванні.

Висновки

У цій статті нами проаналізовано історичний досвід формування верхньої палати парламенту; визначено основні передумови й наслідки формування бікамеральних парламентів; проаналізовано застосовність традиційних передумов створення верхньої палати парламенту до реалій суспільного життя України; надано оцінку моделі класової репрезентації, імплементованої в Конституції Словенії 1991 року, а також епістократичній моделі, запропонованій Дж. Бреннаном. За результатами дослідження запропоновано синтез згаданих моделей для імплементації в Україні.

Список використаних джерел

1. Киселева Н.В. История и география современного бикамерализма. Геополитика и экогеодинамика регионов. 2009. Т .5, вып. 1, с. 83-86.

2. Могунова М.А. Скандинавский парламентаризм: теория и практика. Москва, 2001. 200201 с.

3. Автономов А.С. Истоки и смысл двухпалатности парламентов. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Право. 2013. Вип. 5.

4. Государственное право буржуазных и освободившихся стран / Энтин Л.М., Даниленко В.Н., Баглай М.В. и др. 2-е изд. Москва: Международные отношения, 1988. 276 с.

5. Ален А. Национализм - федерализм - демократия. Пример Бельгии. Левен: Изд-во Левенского института Центральной и Восточной Европы. 1994. 11 с.

6. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. Москва: Норма, 2001. 768 с.

7. Конституция Словении.

8. Kelly A.N., Hardison W.A. and Belz H. The American Constitution, its Origins and Development. 6-th ed., New York, 1983.

9. Lijphart А. Democracies. New Haven: Yale Press, 1984.

10. Ірклієнко А.І. Двопалатний парламент в умовах формування конституційної демократії. Часопис Київського університету права. № 2020/1. С. 136-139.

11. Mastlas J., Grange L. Les secondes chambres du parlement en Europe occidentale. Paris, 1987.

12. Чех М., Гринів І. Національне питання: Україна як Європа. ZN.ua.

13. Предвыборная программа Политической партии «Оппозиционная платформа - за жизнь» «Мир! Ответственность! Забота!».

14. Передвиборна програма Політичної партії «Слуга народу».

15. Програма Політичної партії «Європейська Солідарність».

16. Elections to the National Council of Slovenia.

17. Бреннан Дж. Проти демократії. Київ: Дух і літера. 2020. 464 с.

18. Somin I. Democracy and Political Ignorance. Stanford: Stanford University Press. 2013.

19. Bartels L. Uninformed Votes: Information Effect in Presidential Elections. American Journal of Political Science. 1996. No. 40(1). P. 194-230.

20. Converse P.E. Popular Representation and the Distribution of Information. Information and Democratic Processes. 1990. P. 369-388.

21. Lopez-Guerra C. Democracy and Disenfranchisement: The Morality of Election Exclusions. New York: Oxford University Press. 2014.

References

1. Kyseleva N.V. Ystoryia y heohrafyia sovremennoho bykameralyzma. Heopolytyka y ekoheodynamyka rehyonov. 2009. T .5, vip. 1, s. 83-86.

2. Mohunova M.A. Skandynavskyi parlamentaryzm: teoryia y praktyka. Moskva, 2001. 200-201 s.

3. Avtonomov A.S. Ystoky y smbisl dvukhpalatnosty parlamentov. Visnyk Mariupolskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Pravo. 2013. Vyp. 5.

4. Hosudarstvennoe pravo burzhuaznikh y osvobodyvshykhsia stran / Entyn L. M., Danylenko V.

N., Bahlai M. V. y dr. 2e yzd. Moskva: Mezhdunarodnie otnoshenyia, 1988. 276 s.

5. Alen A. Natsyonalyzm - federalyzm - demokratyia. Prymer Belhyy. Leven: Yzd-vo Levenskoho ynstytuta Tsentralnoi y Vostochnoi Evropi. 1994. 11 s.

6. Bahlai M.V. Konstytutsyonnoe pravo Rossyiskoi Federatsyy. Moskva: Norma, 2001. 768 s.

7. Konstytutsyia Slovenyy.

8. Kelly A.N., Hardison W.A. and Belz H. The American Constitution, its Origins and Development. 6-th ed., New York, 1983.

9. Lijphart A. Democracies. New Haven: Yale University Press, 1984.

10. Irkliienko A.I. Dvopalatnyi parlament v umovakh formuvannia konstytutsiinoi demokratii. Chasopys Kyivskoho universytetu prava. № 2020/1. S. 136-139.

11. Mastlas J., Grange L. Les secondes chambres du parlement en Europe occidentale. Paris, 1987.

12. Chekh M., Hryniv I. Natsionalne pytannia: Ukraina yak Yevropa. ZN.ua.

13. Predvibornaia prohramma Polytycheskoi partyy “Oppozytsyonnaia platforma - za zhyzn” “Myr! Otvetstvennost! Zabota!”

14. Peredvyborna prohrama Politychnoi partii “Sluha narodu”.

15. Prohrama Politychnoi partii “Ievropeiska Solidarnist”.

16. Elections to the National Council of Slovenia.

17. Brennan Dzh. Proty demokratii. Kyiv: Dukh i litera. 2020. 464 s.

18. Somin I. Democracy and Political Ignorance. Stanford: Stanford University Press. 2013.

19. Bartels L. Uninformed Votes: Information Effect in Presidential Elections. American Journal of Political Science. 1996. No. 40(1). P. 194-230.

20. Converse P.E. Popular Representation and the Distribution of Information. Information and Democratic Processes. 1990. P. 369-388.

21. Lopez-Guerra C. Democracy and Disenfranchisement: The Morality of Election Exclusions. New York: Oxford University Press. 2014.

Размещено на allbest.ru