Диференціація кримінальної відповідальності під час призначення покарання за незакінчений злочин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПІД ЧАС ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЗЛОЧИН

Антонюк Наталія Олегівна,

доцент кафедри кримінального права і кримінології ЛНУ імені Івана Франка, суддя Великої Палати Верховного Суду

Анотація

Розширення диференціації кримінальної відповідальності за готування до злочину чи замах на його вчинення, впроваджене доповненнями до Кримінального кодексу України у 2008 році, окрім позитивного впливу призвело й до виникнення низки проблемних для судової практики питань. Так, диференціювавши верхню межу покарання, законодавець, проте, не потурбувався про специфіку застосування ч. 2 та 3 ст. 68 КК з огляду на те, що санкції більшості статей Особливої частини КК були сконструйовані без урахування можливості згаданих вище змін. Це призвело до своєрідного зміщення балансу між індивідуалізацією кримінальної відповідальності і диференціацією останньої. Від правильного вирішення згаданої проблеми призначення покарання істотно залежить реалізація принципу справедливості кримінального права і виконання завдань Кримінального кодексу України.

Метою цієї статті є встановлення недоліків нормативної регламентації диференціації кримінальної відповідальності за готування до злочину чи замах на злочин та внесення пропозицій щодо їх усунення.

Наукова новизна статті полягає у встановленні взаємозв'язку між правилами призначення покарання за незакінчений злочин та диференціацією кримінальної відповідальності. В цьому аспекті проаналізовано законодавчі недоліки такої диференціації, зроблено пропозиції щодо їх усунення. Пояснено значення закріплення диференційованої мінімальної межі покарання за незакінчений злочин. Обґрунтовано відсутність потреби встановлення мінімальних меж для альтернативних менш тяжких основних покарань.

Висновки. Обмеження верхньої межі найбільш суворого покарання за готування до злочину чи замах на злочин без нормативного урегулювання впливу цих стадій на нижню межу санкції безпідставно розширює диференціацію кримінальної відповідальності і одночасно звужує судову дискрецію. Тому, необхідними є законодавчі зміни, згідно з якими нижня межа покарання була б поставлена у залежність від верхньої, визначеної згідно з положеннями ч. 2,3 ст. 68 КК.

Також, слід враховувати й те, що санкції багатьох статей Особливої частини КК містять альтернативні основні види покарання. Проте, згадане правило повинно стосуватися лише найбільш суворого покарання окрім довічного позбавлення волі. Інші менш суворі альтернативні основні покарання можуть бути застосовані судом в рамках, визначених у санкції, згідно із засадами індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання.

Пропорційне зменшення розмірів чи строків цих менш суворих покарань жодним чином не покращить можливості судової дискреції, адже вона завжди залежатиме від крайніх меж санкцій. Навпаки, це призведе до збільшення розривів між суворістю верхньої межі найменш суворого покарання і нижньої межі найбільш суворого.

Ключові слова: готування до злочину, замах на злочин, диференціація кримінальноївідповідальності.

Antoniuk Natalia O.,

покарання незакінчений злочин диференціація кримінальна відповідальність

Постановка проблеми. Врахування етапу, на якому злочинний намір був завершений чи зупинений (припинений), є одним із засобів диференціації кримінальної відповідальності. Цей засіб тісно пов'язаний із інститутом стадій вчинення злочину у кримінальному праві. Первинно у Кримінальному кодексі України (далі - КК) не існувало чіткого диференційованого підходу до розмірів покарань, які можуть бути призначені за готування до злочину чи замах на його вчинення. Проте, 15 квітня 2008 року ст. 68 КК доповнили частинами другою та третьою, у яких застосування максимально суворого покарання було обмежено до половини у разі вчинення готування та двох третин у разі вчинення замаху.

Диференціювавши верхню межу покарання, законодавець, проте, не потурбувався про специфіку застосування ч. 2 та 3 ст. 68 КК судами, з огляду на те, що санкції більшості статей Особливої частини КК були сконструйовані під інші умови без потенційного врахування згаданих вище змін.

Все це призвело до викривлення самої ідеї диференціації кримінальної відповідальності, як одного із аспектів принципу справедливості, покликаного урівноважувати судову дискрецію. Фактично, у низці випадків санкція статті стає абсолютно визначеною, тож здійснена законодавцем диференціація призвела до неможливості індивідуалізувати покарання судом.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема, що досліджується, викликає жвавий інтерес у вітчизняних науковців. Різні особливості застосування положень ст. 68 КК знайшли відображення у працях Р. Ш. Бабанли, А. В. Горностай, М. Д. Дякур, І. В. Красницького, Н. В. Маслак, М. І. Хавронюка, Л. С. Щутяка та інших вчених.

Метою статті є оцінка положень КК щодо призначення покарання за готування до злочину чи замах на злочин з точки зору відповідності засадам принципу справедливості в аспекті диференціації кримінальної відповідальності. А також оцінка наукових пропозицій з приводу вдосконалення положень ч. 2, 3 ст. 68 КК та формулювання власних напрямків вдосконалення застосування цих норм.

Виклад основного матеріалу. Проблема диференційованого підходу до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин у зарубіжних державах вирішується з урахуванням того, що успішна спроба доведення злочину до кінця карається більш суворо, ніж невдала [1, с. 419]. Такий підхід є загальноприйнятим. За словами М.Дейвіса, він не суперечить більшості правничих теорій [2]. Визнання стадій злочину менш суспільно небезпечними порівняно із закінченим злочином і, як наслідок, диференціація покарання з урахуванням стадії вчинення злочину відповідають як вітчизняній доктрині кримінального права, так і основам теорії держави і права.

Зниження верхньої межі максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, у разі призначення покарання за готування чи замах є одним із найбільш очевидних і зрозумілих прикладів диференціації кримінальної відповідальності за незакінчений злочин. Ця теза є традиційною і не викликає заперечень у науковій літературі [3, с. 106]. Адже законом чітко передбачено різницю між можливим застосуванням покарання за готування до злочину, замах на злочин та закінчений злочин. Однак, у наукових дослідженнях окремі аспекти цього підходу законодавця часто піддають справедливій критиці. Так, Р. Ш. Бабанли зауважує, що положення ст. 68 КК не забезпечують належної диференціації кримінальної відповідальності, адже обмеженню була піддана лише верхня межа потенційного покарання [4, с. 77]. На цю проблему звертають увагу й інші дослідники, формулюючи одразу кілька потенційних проблемних ситуацій, пов'язаних із можливим призначенням покарання за готування чи замах. Так, у кримінально-правовій літературі звертають увагу, що, якщо санкція статті Особливої частини передбачає максимальний розмір покарання у виді позбавлення волі строком до 2 років (а таке покарання, очевидно, буде для цього злочину найбільш суворим), то у разі вчинення готування до злочину цей вид покарання буде призначатися судом безальтернативно з огляду на розмір [5]. Адже в Загальній частині мінімальний строк для позбавлення волі становить 1 рік, а з урахуванням положень ч. 2 ст. 68 КК половина від максимального строку становитиме той же 1 рік позбавлення волі [5]. Ці тези знаходять підтримку на сторінках монографії Н. В. Маслак [6, с. 157]. Хочемо, проте, відзначити, що відповідно до чинного КК можливість виникнення змодельованої ситуації є сумнівною, адже готування до злочинів невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності, а за злочин невеликої тяжкості не може бути передбачено у санкції норми відповідальність суворішу, ніж позбавлення волі строком більшим, ніж 2 роки. Проте, у разі зміни правової регламентації відповідальності за готування до злочину невеликої тяжкості ці міркування набудуть нової актуальності. Та й загалом щодо злочинів іншого ступеня тяжкості питання співпадіння верхньої і нижньої меж покарання у разі недоведення злочину до кінця є очевидною недосконалістю і своєрідним парадоксом, на що слушно вказують, зокрема М. І. Хавронюк [5], А. В. Горностай [7, с. 148] та інші вчені.

Окрім того, І. В. Красницький та Л. С. Щутяк [8, с. 181] аналізують випадок, коли верхня межа покарання після перерахунку за правилами ч. 2 ст. 68 КК взагалі стає нижчою за нижню межу покарання, передбаченого статтею Особливої частини, що створює для суду проблему у виборі конкретного розміру покарання. Адже існує два варіанти розв'язання цієї проблеми: або суддя буде змушений обирати покарання з огляду на нижню межу санкції статті Особливої частини; або - з огляду на зменшену верхню межу, яка виходить за межі нижньої. Цей аспект застосування КК теж має ключове значення для диференціації кримінальної відповідальності.

Отже, диференційований підхід до кримінальної відповідальності за замах чи готування у ст. 68 КК створює низку наступних проблемних моментів застосування кримінального закону: 1) встановлення нижньої межі покарання, яке може бути призначене особі; 2) випадки виникнення підстав для призначення абсолютно визначених покарань, якщо нижня межа відрізняється від верхньої на половину (для готування до злочину) чи на 2/3 (для замаху на злочин).

Наведене істотно обмежує можливості суду індивідуалізувати кримінальну відповідальність особи, що свідчить про невдалу диференціацію і є підставою для її удосконалення. Звісно, у суда залишається можливість призначати покарання нижче від найнижчої межі, але не завжди для цього є належні підстави, та і ст. 69 КК конструювалася законодавцем радше як виняток, а не правило.

Очевидним заходом в цьому разі є внесення змін до ст. 68 КК з чіткою регламентацією правил призначення покарання не лише з огляду на верхню межу, а й на нижню. Це могла би бути вказівка на те, наскільки близько до верхньої межі покарання повинна знижуватися нижня межа. Будь-які інші варіанти будуть менш ефективними, враховуючи те, що пропорційне зменшення оби- двох меж все одно не може виходити за рамки, встановлені у Загальній частині. Розглянемо сказане на прикладі призначення покарання за злочин, передбачений ч. 5 ст. 152 КК «Зґвалтування». Єдиним видом покарання, який може бути призначений за вчинення цього злочину, є позбавлення волі строком від 10 до 15 років. Отже, у разі вчинення готування до цього злочину, межі покарання, визначені на основі ч. 2 ст. 68 КК, становитимуть від 10 років (нижньої межі) до 7,5 років (верхньої межі!), а у разі вчинення замаху (із застосуванням ч. 3 ст. 68 КК) стануть абсолютно визначеними - 10 років (від 10 до 10 років).

М. І. Хавронюк пропонує у таких випадках брати до уваги нижню межу санкції, щоб не допускати порушення ч. 1 ст. 65 КК [5]. Тобто, у змодельованій вище ситуації ця межа становитиме 10 років. Дійсно, санкції у тому виді, в якому вони існують зараз, не були сформульовані для застосування із положеннями ч. 2, 3 ст. 68 КК. Після внесення відповідних змін уся система призначення покарань за незакінчений злочин стала розбалансованою і внутрішньо суперечливою. Очевидно, що законодавець планував уникнути можливості призначення максимально суворого покарання за незакінчений злочин, однак без зміни санкцій конкретних статей Особливої частини вийшло так, що мінімальне покарання в певних випадках стало вищим, аніж його «знижена» верхня межа.

Проте, на нашу думку, вищезазначений підхід із призначення покарання з огляду лише на нижню межу покарання, встановлену у санкції статті Особливої частини КК, має і деякі недоліки. По-перше, таке застосування порушуватиме спеціальне правило, визначене ч. 2 ст. 68 КК, щодо недопустимості перевищення розміру покарання, який обраховується від верхньої межі найбільш суворого покарання із передбачених у статті (частині статті) Особливої частини КК. Отже, більше, ніж 7,5 років у згаданому вище прикладі за готування до зґвалтування призначати недопустимо. Крім того, в такій ситуації буде відсутня різниця в диференціації кримінальної відповідальності між замахом і готуванням, інакше за обидва види такого посягання мінімальною межею буде 10 років позбавлення волі.

Вважаємо, що в сучасних умовах суду варто враховувати ту верхню межу, яка обраховується на базі положень ч. 2 або 3 ст. 68 КК. Тобто, навіть у тому разі, коли верхня межа стає меншою за нижню, в будь-якому разі слід застосовувати покарання відповідно до верхньої межі, яка обчислена за правилами, наведеними у ст. 68 КК.

У судовій практиці також трапляються випадки неправильного застосування положень ст. 68 КК із призначенням покарання з огляду на нижню межу найбільш суворого покарання, передбаченого в санкції статті Особливої частини. Таку помилку судів першої та апеляційної інстанцій довелося виправляти Касаційному кримінальному суду у складі Верховного Суду. Так, суди нижчих інстанцій призначили покарання за закінчений замах на грабіж (ч. 4 ст. 186 КК) у розмірі, передбаченому нижньою межею санкції, а саме - 7 років позбавлення волі. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду за касаційною скаргою захисника засудженого та прокурора на неправильне застосування кримінального закону, ґрунтуючись на положеннях ч. 3 ст. 68 КК, змінив вирок у частині призначеного покарання з 7 років до 6 років 8 місяців позбавлення волі [9]. Як бачимо, у цій справі перед судами не стояло питання обрання справедливого покарання, оскільки застосування кримінального закону в цій частині звелося до правильного вибору абсолютно визначеної санкції. Однак, Касаційний кримінальний суд вважав, що у наведеній ситуації має місце неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, єдиним виходом, спрямованим на збереження можливості суду належно індивідуалізувати кримінальну відповідальність, є встановлення пропорційного зменшення нижньої межі після застосування положень ч. 2 або 3 ст. 68 КК відносно нововстановленої верхньої межі. Ця величина, для прикладу, може становити 3/4 від нововстановленої верхньої межі. А отже, необхідно доповнити ст. 68 КК частиною, у якій передбачити порядок встановлення нижньої межі покарання за незакінчений злочин. Очевидно, що з метою раціоналізації застосування закону судом, потрібно вести мову про визначення остаточного покарання у повних місяцях.

У контексті пропозиції, варто окремо обумовити, що зниження мінімальної межі не має відбуватися тоді, коли в санкції статті Особливої частини встановлена лише верхня межа. Так, наприклад, максимально суворим покаранням за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 122 КК) є позбавлення волі строком до 3 років. У разі вчинення замаху на цей злочин, нижня межа буде тією, яка встановлена в Загальній частині КК, а саме 1 рік позбавлення волі і її не потрібно буде обчислювати пропорційно визначеній згідно з правилами ч. 3 ст. 68 КК верхній межі.

Для наведеного нами прикладу із незакінченим зґвалтуванням це запропоноване правило мало би наступне застосування: 1) спочатку обчислюється верхня межа згідно з положеннями, передбаченими ч. 2 ст. 68 КК (15х1/2=7,5 років) чи ч. 3 ст. 68 КК (15х2/3=10 років); 2)від цього розміру відраховуємо 3/4 для встановлення розміру нижньої межі (для готування це становитиме 7,5х3/4=5 років і 7 місяців, для замаху - 10х3/4=7 років і 6 місяців). Якщо в санкції статті Особливої частини КК нижня межа відсутня, визначаємо її відповідно до положень Загальної частини про мінімальну межу конкретного виду покарання.

Особливістю положень, закріплених у ч. 2 та 3 ст. 68 КК, є обмеження верхньої межі найбільш суворого виду покарання. Зазначені нами застереження щодо удосконалення застосування цих положень для обчислення розміру нижньої межі можуть істотно покращити зручність застосування КК, зроблять це застосування більш диференційованим, а отже, і справедливим. Проте, слід враховувати й те, що санкції багатьох статей Особливої частини КК містять альтернативні основні види покарання. Тому, за готування до злочину, замах на злочин чи навіть закінчений злочин суд може призначити з урахуванням обставин вчиненого однакове покарання, адже ч. 2, 3 передбачають зниження верхньої межі лише найбільш суворого покарання, а не менш суворих альтернативних покарань. На нашу думку, цей фактор не свідчитиме про недосконалість чинного КК. Навпаки, диференціація кримінальної відповідальності залежно від стадії вчинення злочину у частині найбільш суворого покарання є необхідною, щоб не допустити призначення за незакінчений злочин цього покарання у максимальному розмірі. Водночас повинна зберігатися судова дискреція, щоб із урахуванням ступеня тяжкості, ознак, які обтяжують чи пом'якшують покарання та особи винного призначити справедливе покарання у встановлених законом межах.

Диференціювавши застосування найбільш суворого покарання з урахуванням зазначених нами пропозицій, законодавець обмежить випадки надлишкового, надто суворого застосування покарання. Маючи ж можливість для ширшої індивідуалізації із декількох менш суворих альтернативних основних покарань, суд зможе застосовувати їх, враховуючи суспільну небезпеку вчиненого. Пропорційне зменшення розмірів чи строків цих покарань жодним чином не покращить можливості судової дискреції, адже вона завжди буде залежною від крайніх меж санкцій. Крім того, це призвело би до збільшення розривів між суворістю верхньої межі менш суворого покарання і нижньої межі більш суворого.

Висновки. Таким чином, диференціація кримінальної відповідальності під час призначення покарання за готування до злочину чи замаху на його вчинення потребує суттєвого удосконалення. По-перше, зниження верхньої межі найбільш суворого покарання слід поєднувати із пропорційним зниженням його нижньої межі, яка повинна становити не менше 3/4 від розміру верхньої межі, визначеної за правилами ч. 2, 3 ст. 68 КК. По-друге, ці правила не повинні застосовуватися до визначення розмірів інших альтернативних основних покарань, а також додаткових покарань. Диференційованому зниженню доцільно піддавати лише верхню та нижню межу найбільш суворого виду покарання із тих, які передбачені в санкції статті Особливої частини КК.

Список використаних джерел:

1. Christopher R. Does attempted murder deserve greater punishment than murder? Moral luck and the duty to prevent harm. Notre Dame J.L. Ethics & Pub. Pol'y. 2004. № 18. С. 419- 435.

2. Davis M. Why Attempts Deserve Less Punishment than Complete Crimes. Law and Philosophy. 1986. URL: www.jstor.org/ stable/3504711 (Дата звернення: 15.02.2020).

3. Кругликов Л. Л., Васильевский А. В. Дифференциация ответственности в уголовном праве. СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. 300 с.

4. Бабанли Р. Ш. Проблеми індивідуалізації покарання за незакінчений злочин. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО.- 2016. №36. С. 76-79.

5. ХавронюкМ.І. Покарання за готування до злочину і замах на злочин: парадокси національного Кримінального кодексу, особливо у порівнянні з іноземними. URL: http://www.zakonoproekt.org.ua/pokarannya- za-ghotuvannya-do-zlochinu-izamakh-na- zlochin-paradoksi.aspx (Дата звернення: 15.02.2020).

6. Маслак Н. В. Кримінальна відповідальність за готування до злочину: монографія. Харків : Право, 2010. 232 с.

7. ГорностайА.В. Кримінальна відповідальність за замах на злочин : монографія. Х.: Юрайт, 2013. 232 с.

8. КрасницькийІ.В., ЩутякЛ.С. Відповідальність за замах на злочин за кримінальним правом України. Львів : ЛьвДУВС, 2015. 224 с.

9. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду. 2019. URL: http:// reestr.court.gov.ua/Review/84211567 (Дата звернення: 15.02.2020).

Размещено на Allbest.ru