Принцип юридичної визначеності (legal certainty) у рішеннях Конституційного суду України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИНЦИП ЮРИДИЧНОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ (LEGAL CERTAINTY) У РІШЕННЯХ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Онищук Ігор Ігорович, доктор юридичних наук, професор,

академік (дійсний член) Міжнародної академії інформатизації,

науковий консультант судді Конституційного Суду України

Анотація

Метою статті є аналіз практики застосування принципу юридичної визначеності та з'ясування його співвідношення з верховенством права.

Новизна статті полягає в характеристиці юридичної визначеності як однієї з найважливіших, очевидно недостатньо досліджених і дискусійних правових категорій з точки зору загально-наукових, філософських, теоретико-правових і практичних позицій.

З'ясовано, що юридична визначеність (legal certainty) - одна зі складових широко визнаного та закладеного в основу практики Європейського суду з прав людини принципу верховенства права (the rule of law), яка є базовою у розумінні верховенства права. Аргументовано, що юридична визначеність є ключовою у створенні правових методів, за допомогою яких приймається, тлумачиться та застосовується законодавчий акт.

Висновки. З метою подолання недоліків правового регулювання, Конституційний Суд України, викладаючи юридичні позиції, в своїх рішеннях звертається до суб'єктів законотворчої і правозастосовної діяльності для забезпечення однозначного розуміння і тлумачення норм права, однакового їх практичного застосування. Зміст поняття юридичної визначеності з позиції Конституційного Суду України розкривається через такі техніко-юридичні показники якості нормативно-правових актів, як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну стабільність чинного законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування). Поняття «юридична визначеність» співвідноситься з поняттям «верховенство права» як частина його обсягу, однак не вичерпує його.

Ключові слова: верховенство права, принцип юридичної визначеності, юридична невизначеність, юридична техніка, конкретизація.

Abstract

Onyshchuk Ihor I., Doctor of Legal Sciences, Professor, Academician of the International Informatization Academy, Scientific Consultant to a Judge of the Constitutional Court of Ukraine.

PRINCIPLE OF LEGAL CERTAINTY IN THE DECISIONS OF THE CONSTITUTIONAL COURT OF UKRAINE.

The purpose of the article is to analyze the practice of applying the principle of legal certainty and to clarify its relationship with the rule of law.

The novelty of the article lies in the characterization of legal certainty as one of the most important, obviously insufficiently researched and debatable legal categories from the point of view of general scientific, philosophical, theoretical-legal and practical positions.

It has been found that legal certainty is one of the components of the rule of law, which is widely recognized and based on the practice of the European Court of Human Rights, which is basic in understanding the rule of law. It is argued that legal certainty is key in creating legal methods by which legislation is adopted, interpreted and applied.

Conclusions. In order to overcome the shortcomings of legal regulation, the Constitutional Court of Ukraine, setting out legal positions, in its decisions appeals to the subjects of lawmaking and law enforcement to ensure a clear understanding and interpretation of the law, their uniform practical application. The content of the concept of legal certainty from the standpoint of the Constitutional Court of Ukraine is revealed through such technical and legal indicators of the quality of normative legal acts as clarity, clarity, unambiguity of legal norms; the right of a person in his actions to count on reasonable stability of the current legislation and the ability to predict the consequences of the application of legal norms (legitimate expectations).

The concept of «legal certainty» is correlated with the concept of «rule of law» as part of its scope, but does not exhaust it.

Keywords: rule of law, principle of legal certainty, legal uncertainty, legal technique, concretization.

Постановка проблеми

Невизначена за своїм змістом норма права не забезпечує її однакового застосування до рівних суб'єктів, а отже, порушує принцип рівності всіх перед законом і судом.

Зокрема, наслідком недотримання правил юридичної мови і техніки юридичного письма є неоднозначність буквального тлумачення, а наслідком порушення логічних правил - неадекватність тлумачення. Своєю чергою, порушення гносеологічних правил призводить до принципової неможливості тлумачення і застосування норми відповідно до загальновизнаних цілей і завдань права, бо неістинність в корені суперечить сутності правового регулювання.

Разом з тим очевидно, що повна визначеність недосяжна. Будь-яка норма права - продукт пізнання законодавцем певних явищ, а будь-яке пізнання неминуче відстає від пізнаваного об'єкта.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання теорії та практики застосування принципу юридичної визначеності як критерію якості законодавчих актів у своїх публікаціях висвітлювали Х. Лівудс [1], В. Єршов [2], Н. Варламова [3], П. Попельє [4], С. Різник [5], Т Фулей [7], Е. Бершицький [10], І.Онищук [11], О.Селіванов [16], Б.Таманаха [17] та ін.

Юридична визначеність - одна з найважливіших, очевидно недостатньо досліджених і дискусійних правових категорій з точки зору загальнонаукових, філософських, теоретико-правових і практичних позицій.

Детального вивчення потребує питання про принцип юридичної визначеності як елемент юридичної техніки, адже взаємозв'язок загально-соціальних, доктринальних та нормативних засобів юридичної техніки до певної міри відбиває логіку формування і дії права, охоплюючи ті компоненти, без яких його існування неможливе.

Мета дослідження полягає в аналізі практики застосування принципу юридичної визначеності та з'ясуванні його співвідношення з верховенством права.

Концептуально-методологічною основою роботи став системний, діяльнісний та парадигмальний підхід. Велику роль в контексті даного дослідження відіграла сформована методологія теоретико-правового аналізу судових рішень, що включає і використовує формально-догматичний порівняльно-правовий і соціологічний підходи до права.

Виклад основного матеріалу дослідження

Принцип юридичної визначеності є фундаментальним у процесі нормотворення. Через зміст латинського вислову «Ubi jus incertum, ibi nullum» («Якщо закон невизначений, то закону немає») розкривається сутність принципу юридичної визначеності. Юридична визначеність разом із справедливістю та політикою вважаються фундаментальними стовпами власне ідеї права [1, с. 493].

Беручи до уваги аристотелівський філософський підхід щодо поняття «визначеність», згідно з яким визначеність - найбільш вірогідне з усіх начал, яке за своєю природою є основою для всіх інших аксіом, юридична визначеність - найбільш вірогідна з усіх категорій права, яка об'єктивно характеризує якісний стан права, що дозволяє виділяти право з класу деяких неоднорідних соціальних явищ, об'єктів, перш за все неправових. Водночас принципи права є самостійними засобами правового регулювання суспільних відносин, об'єктивно чинними елементами системи права. Принципи права забезпечують передбачуваність, очікуваність, однаковість правотворчих і правореалізаційних процесів [2, с. 20].

У рамках романо-германської правової системи та в загальному праві принцип юридичної визначеності розглядається як базове мірило якості законодавчих актів і законності адміністративних заходів органів державної влади.

Свого часу представники руху правового реалізму (legal realism) - Дж. Френк (J. Frank), К.Ллевеллін (K.Llewellyn) та інші - піддавали сумніву власне ідею юридичної визначеності. Як наслідок, в американській доктрині поняття правової визначеності (legal certainty) було на довгий час витіснене скептичним концептом правової невизначеності (legal indeterminacy). Звідси «якість закону (позитивного права) - це не суще, а належне до ідеалу, якого необхідно постійно прагнути, але яке ніколи остаточно не втілиться в суще [3, с.124].

У законотворчій діяльності принцип юридичної визначеності означає, що закон має бути доступним та передбачуваним, щоб ті, на кого він впливає, могли обґрунтовано передбачити наслідки своїх дій. Таким чином, у сучасній науці юридична визначеність ще трактується як принцип належної правотворчості.

На даному етапі юридична визначеність стає популярною як юридичний інструмент боротьби з невизначеністю норм права. Трансформація принципу юридичної визначеності в правовий інструмент може призводити до нереальних очікувань.

Нам необхідно зрозуміти значення принципу юридичної визначеності та його інструментальні можливості. У цьому допоможуть п'ять парадоксів щодо юридичної визначеності, які сформулювала П. Попельє: 1) принцип юридичної визначеності вимагає визначеності, тоді як невизначеність є неодмінною частиною правового порядку; 2)чим більше у суспільстві панує правовий аспект людських відносин, тим більша доступність законодавства стає базовою вимогою з одного боку та «неможливою місією», з іншого; 3) перегляд законодавства у світлі принципу юридичної визначеності сам по собі непередбачуваний; 4) об'єктивна невизначеність (доступність) призводить до виправданої суб'єктивної невизначеності (поваги до легітимних очікувань); 5) юридична недійсність норми права, яка суперечить принципу юридичної визначеності, призводить до ще більшої невизначеності [4, с. 49]. юридична визначеність конституційний суд

Під час вирішення зазначених суперечностей стане очевидним, що скептицизм щодо юридичної визначеності часто обумовлений помилковим переконанням, що це статичне поняття. Цінність невизначеності є джерелом інновацій та творчості. Динамічна концепція юридичної визначеності охороняє необхідну гнучкість закону, визнаючи особисту свободу особистості вирішувати та розвиватися себе, що передбачає передбачуваність правової бази.

Таким чином, на сьогодні, юридична визначеність - загальний принцип права ЄС та Ради Європи. Це одна з кількох юридичних концепцій, визнаних відповідно Судом ЄС та Європейським судом з прав людини. У Німеччині юридична визначеність є ключовою у створенні правових методів, за допомогою яких закон приймається, тлумачиться та застосовується. У доктрині Суду Європейського Союзу юридична визначеність розглядається як зобов'язання держави забезпечити легкість з'ясування права тими, до кого воно застосовується, очевидно, переслідуючи мету чіткого визначення меж особистої свободи [5, с. 230].

Однією зі складових широко визнаного та закладеного в основу практики ЄСПЛ принципу верховенства права (the rule of law) є юридична визначеність (legal certainty), яка є базовою у розумінні верховенства права. У цьому контексті Конституційний Суд України зауважує, що вимога юридичної визначеності як складовий елемент «верховенства права» стосується якості актів права та їх приписів, а не «ситуації». Вимоги щодо якості актів права та їх приписів висунуто з метою забезпечення, зокрема, їх однозначності [6].

Крім змістовного, принцип верховенства права охоплює ще й процедурний аспект, який базується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону, вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону; застосування покарання виключно на підставі закону та ін. Наприклад, у звіті Венеційської комісії 2011 року на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних елементів, характерних як для «верховенства права», так і «правової держави», пропонується щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті. Ними є: 1) законність; 2) юридична визначеність; 3) заборона довільності у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом [7, с. 10-11].

Загальновизнано, що однією з вимог принципу верховенства права є вимога юридичної визначеності (як принцип), на що Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх висновках і рішеннях. Принцип юридичної визначеності істотно важливий з приводу довіри до судової системи загалом та дієвості верховенства права. Одним зі складових елементів загального принципу юридичної визначеності є вимога (як принцип) передбаченості приписів права. Європейський суд з прав людини виснував принцип передбаченості юридичної норми, зазначивши: «Припис не може розглядатись як «право», якщо його не сформульовано з достатньою мірою чіткості, даючи громадянинові змогу регулювати свою поведінку: громадянин повинен мати змогу (отримавши при потребі відповідну пораду) передбачити - до тієї міри, що є допустимою за конкретних обставин, - наслідки, що їх може спричинити конкретна дія» [8].

Конституційний Суд України дійшов висновку, що в контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб'єкта правозастосування до нормативних умов юридичної дійсності та його впевненість у своєму юридичному становищі, а також захист від свавільного втручання держави. Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну стабільність чинного законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) [9].

Отже, принцип юридичної визначеності висуває низку відповідних вимог до юридичної техніки нормативно-правових актів. Мова права неймовірно важлива: від наявності або відсутності всього-на-всього коми або від граматичної конструкції пропозиції сенс закону здатний кардинально змінюватися. Рівночасно, на жаль, питання юридичної техніки не притягують належної уваги вчених і самого законодавця.

Звідси можна зробити дуже важливий висновок, що формальна визначеність - не тільки принцип (вимога), а й властивість права. Не випадково у практиці ЄСПЛ сформовано позицію про те, що «норма» не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з достатньою точністю, яка дозволила б громадянинові регулювати свою поведінку. Не випадково вимога формальної визначеності поширюється і на судові рішення. Це аксіома: право - в яку б форму воно не вливалося, будь це закон, підзаконний акт або судове рішення, - повинно бути визначеним за своїм змістом [10, с. 57-58].

Значення вимоги якості закону полягає в тому, що, як вказує Конституційний Суд України, «юридичної визначеності будь-якого нормативного акта (або його окремого припису) неможливо досягти, якщо текст акта (його припису) є двозначним (багатозначним). Особлива роль у цій ділянці належить державній мові. Юридична визначеність - це передовсім недвозначність. Недвозначність найповніше досягається в однорідному мовному середовищі. Приписи національного права (конституції, законів, підзаконних актів тощо) пов'язані спільністю фахової (правничої) термінології, а також фоновими знаннями юридично значущих слів і висловів. Такі фонові знання є невіддільною частиною мовної компетенції носіїв української мови, тому саме завдяки її застосуванню як єдиної державної є можливим представити волю національного нор- мотворця, зокрема законодавця, у її автентичному вираженні. У цьому полягає один із найважливіших чинників функціонування української мови як державної, забезпечення чого є легітимною метою Закону» [6].

Зазначимо, що в нормо-проектуванні не бажано допускати вживання різних слів для означення одного й того ж поняття, а також слів, які мають багато значень за межами змісту конкретного речення чи норми права. Недоцільним, наприклад, є застосування у Конституції України для визначення одного й того ж юридичного поняття термінів «набуває чинності» (стаття 160) і «набирає чинності» (частина 5 статті 94). Превалювання поняття має спиратися на його початкове значення. У випадку, коли в нормативно-правовому акті те саме поняття визначено по-різному, слід виявити ключові ознаки, що характеризують це поняття та інші суміжні категорії [11, с. 120].

Оціночні поняття називають відносно визначеними засобами, протиставляючи їх засобам абсолютно визначеним або навіть називаючи їх, як уже згадувалося, видом невизначеності у праві. Праву в принципі властива певна міра абстрактності, абстрагування. Оціночні категорії ж являють собою абстракції, мають відкриту (незамкнену) логічну структуру. Законодавець викладає свою думку лише в загальному вигляді, не деталізуючи зміст оціночної категорії. Це означає, що оціночними можуть називатися не тільки взагалі неконкретизовані поняття, а й такі, які нормотворець все ж забезпечив деяким поясненням.

Ступінь юридичної визначеності можна постійно збільшувати за допомогою прийому конкретизації норм права. Це, своєю чергою, впливатиме на підвищення рівня стабільності судової практики, ефективність захисту прав та інтересів учасників судових процесів.

Оціночні категорії - це використовувані в законодавстві певні положення, зміст яких не роз'яснено детально, але вони поступово конкретизуються правозастосовувачем на основі розсуду при вирішенні правових спорів, а також у рамках абстрактної правотворчості [10, с. 66].

До прикладу, поняття «подібні правовідносини», яке міститься у положенні пункту п'ятого частини першої статті296 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 р. у справі № 910/719/19 здійснено чітку та недвозначну інтерпретацію поняття «подібні правовідносини», у яких подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове нормативно-правове регулювання спірних правовідносин. Подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет) [12].

У рішенні Конституційного Суду у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2червня 2016року № 1402-VIII зазначено, що Верховний Суд України вважає, що положеннями пункту 17 розділуХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 «створено нову самостійну норму щодо поведінки... суддів, у яких сплинув п'ятирічний строк призначення, та стосовно участі їх у конкурсі, у зв'язку із чим створюється правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, що суперечить частині першій статті 8, частинам першій, п'ятій і шостій статті 126 Основного Закону України». Неконституційність положень пункту25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 Верховний Суд України обґрунтовує тим, що його положеннями «створено правову невизначеність й щодо його застосування до суддів, які йдуть у відставку після набрання чинності цим Законом, у частині розміру щомісячного довічного грошового утримання, на який вони мають право як судді у відставці» [13].

Спроби з'ясувати зміст того чи іншого поняття не слід підміняти намаганнями пошуку статичних словесних формулювань для його позначення. Викладаючи різними способами і словами, з використанням різних прийомів тлумачення та обґрунтування, але забезпечуючи однакове розуміння визначальних юридичних понять, науковці підвищують потенціал конституційно-правових досліджень, їх актуальність і практичну значущість [5, с. 24-25].

Дотримання вимоги ясності та недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов'язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини [14].

Відповідно до позиції ЄСПЛ, якщо йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливим є забезпечення загального принципу юридичної визначеності; вимога «якості приписів права» в розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що якщо національний закон дозволяє можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у застосуванні, щоб виключити будь-який ризик свавілля (§ 19 рішення у справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine від 18 грудня 2008року (заява № 48068/06) [15].

Також у практиці ЄСПЛ розглянуто випадки, коли порушується принцип легітимних очікувань, що є складовим елементом загального принципу юридичної визначеності. До прикладу, порушується конституційне право на соціальний захист. Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (Рішення ЄСПЛ від 7 листопада 2013 року «Пічкур проти України», «Сук проти України», заява № 10972/05, пункт22; «Кечко проти України» заява № 63134/00, пункт22).

В узагальненому вигляді судова практика забезпечує правову визначеність як одну із важливих вимог верховенства права шляхом заповнення прогалин у правовому регулюванні, встановлення моделі поведінки в тих ситуаціях, де законодавець свідомо залишив простір для автономного правового регулювання. Як правило, судова практика є формально необов'язковим вторинним джерелом права, проте судові інстанції завжди намагалися слідувати практиці вищих судів при вирішенні аналогічних справ, оскільки в іншому разі їх рішення могли бути скасовані в апеляційному чи касаційному порядку [16, с. 118].

На думку Б. Таманага, судді теоретично не уповноважені творити норми права. Втім, у випадку виникнення нормативної невизначеності, судді повинні розв'язувати проблему та приймати рішення [17, с. 190].

У вже згаданому звіті Венеційської комісії наголошується, що правова визначеність вимагає, щоб правові норми були зрозумілими і точними та мали на меті гарантування, що ситуації і правовідносини будуть передбачуваними. Зворотна дія не відповідає принципу правової визначеності, щонайменше у кримінальному праві (відповідно до статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), оскільки особи повинні знати наслідки своєї поведінки; але також і в цивільному та адміністративному праві, оскільки це може впливати на права і законні інтереси. Також, правова визначеність вимагає поваги до принципу res judicata - остаточні рішення національних судів не мають ставитися під сумнів. Це також вимагає виконання остаточних судових рішень. Система, що дозволяє ставити під сумнів остаточні судові рішення без переконливих підстав у суспільних інтересах і без зазначення строку, не відповідає принципу правової визначеності [7, с. 12].

Розсуд - супутник правозастосовної діяльності та неодмінний атрибут функції здійснення правосуддя, який пов'язаний з повноваженням судді обирати з низки можливостей, кожна з яких законна в контексті системи. Оціночні категорії ж легітимізують судовий розсуд. У зв'язку з цим деякі вчені навіть говорять про існування дискреційних норм, до переліку яких відносяться в тому числі норми з оціночними поняттями. Звичайно, розсуд, в принципі, є властивістю правозастосовного процесу, проте у випадку з оціночними категоріями питання про межі розсуду залишається актуальним.

Висновки

Юридична визначеність є одним з аспектів саме правової держави та показником якості законодавчого акта. Юридична невизначеність як техніко-юридичний дефект виявляється в аспекті порушення вимоги передбачуваності ситуацій та правовідносин, у випадку, якщо зміст певного юридичного поняття чітко та однозначно не визначений. Юридична невизначеність змісту норми права допускає можливість необмеженої кількості розсуду в процесі правозастосування. А це часто призводить до порушення принципу законності.

З метою подолання недоліків правового регулювання, Конституційний Суд України, викладаючи юридичні позиції, в своїх рішеннях звертається до суб'єктів законотворчої і правозастосовної діяльності для забезпечення однозначного розуміння і тлумачення норм права, однакового їх практичного застосування. Зміст поняття юридичної визначеності з позиції Конституційного Суду України розкривається через такі техніко-юридичні показники якості нормативно-правових актів, як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну стабільність чинного законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування). Поняття «юридична визначеність» співвідноситься з поняттям «верховенство права» як частина його обсягу, однак не вичерпує його.

Список використаних джерел