Окремі питання визнання доказів недопустими за результатами проведення (застосування) негаласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні (за матеріалами судової практики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого

Окремі питання визнання доказів недопустими за результатами проведення (застосування) негаласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні (за матеріалами судової практики)

Пономаренко Вікторія Володимирівна,

кандидат психологічних наук, асистент кафедри кримінального права і кримінально-правових дисциплін

м. Полтава

Анотація

Одним із ключових завдань загальнодержавного рівня виступає успішна боротьба із злочинністю, яка вимагає нормативно передбачений кримінально-процесуальним законодавством механізм для її подолання. Закріплена законом можливість застосування негласних методів збору інформації шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій є чи не найефективнішим засобом для подолання окресленої проблеми. Результативність та ефективність використання відомостей, отриманих у процесі проведення НСРД, визнана на міжнародному рівні, зокрема у Рекомендації №Rec (2005) 10 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Про «особливі методи розслідування» тяжких злочинів, у тому числі терористичних актів» від 20 квітня 2005 р.

Особливої актуальності питання проведення негласних слідчих (розшукових) дій набуло в умовах реформування кримінального процесуального законодавства України. Варто вказати, що новизна та відсутність у прокурорів та слідчих досвіду організації проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання матеріалів оперативно-розшукових заходів призвела до певних практичних труднощів. Адже, кримінально-процесуальне законодавство запровадило нові умови діяльності для працівників слідчих підрозділів не врахувавши специфіки їхньої теоретичної і практичної підготовки. Так, аналіз судової практики дає підстави зробити висновок, що на даний час одним із актуальних питань слідчої діяльності є правильність застосування та проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Варто зазначити, що проведення НСРД дуже тісно пов'язане із обмеженням прав та свобод людини, які охороняються Конституцією України та Конвенцією про права людини. Як показує судова практика, для постановлення справедливого і законного судового рішення, а також для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за результатами застосування НСРД, важливим залишається дотримання всіх необхідних вимог, що висуває законодавство до проведення таких слідчих (розшукових) дій. Недотримання цих вимог призводить до того, що суди визнають протоколи за результатами НСРД недопустимими доказами, що у свою чергу тягне за собою безкарність причетних осіб до вчинення злочину та підрив авторитету самих правоохоронців.

Ключові слова: негласні слідчі (розшукові) дії, правосуддя, належні і допустимі докази.

Abstract

Certain issues of finding evidence as inadmissible according to the results of conducting (applying) of covert investigative (detective) actions in criminal proceedings. (according to the cases of judicial practice)

Ponomarenko Victoriia Volodymyrivna Candidate of psychological sciences, the assistant of the Department of criminal law and criminal law disciplines of Poltava Law Institute of the Yaroslav Mudryi National Law University, Ukraine, Pershotravnevyi Avenue, 5, Poltava

One of the key tasks of the national level is the successful fight against crime, which requires a regulatory mechanism for criminal procedure legalization to overcome it. The possibility established in law to use covert methods of collecting information by conducting covert investigative (detective) actions are almost the most effective way to overcome the outline problem. The effectiveness and efficiency of the use of information obtained in the process of conduction the covert investigative (detective) actions is recognized in the international level, in particular Recommendation No. Rec (2005) 10 of the Committee of Ministers of the Council of Europe to member States «On» special methods of investigating «serious crimes, including terrorist acts» dated April 20, 2005.

The issue of conducting covert investigative (detective) actions has acquiredparticular relevance in the conditions of reforming the criminal procedure law of Ukraine. It should be noted that novelty and lack of experience of prosecutors and investigators in organizing covert investigative (detective) actions and the use of materials of operational and investigative measures has led to certain practical difficulties. Indeed, the criminal procedure legislation has introduced new conditions of activity for employees of investigative departments without considering the specifics of their theoretical and practical training. Thus, an analysis of judicial practice gives grounds to conclude that a present one of the relevant issues of investigative activity is the correctness of the use and conduct of covert investigative (detective) actions. It should be noted that the implementation of the covert investigative (detective) actions is very closely related to the restriction of the human rights and freedoms, which are protected by the Constitution of Ukraine and the Convention on Human Rights. As judicial practice shows, in order to make fair and lawful decision, as well as to bring the perpetrators to justice as a result of the application of the covert investigative (detective) actions, it is important to comply with all the necessary requirements of the law to conduct such investigative (detective) actions. Failure to comply with these requirements leads the courts to recognize the protocols based on the results of the covert investigative (detective) actions as inadmissible evidence, which in turn entails impunity of the persons involved in the crime and undermines the authority of law enforcement officers themselves.

Keywords: covert investigative (detective) actions; justice; appropriate and admissible evidence.

Основна частина

Постановка проблеми. Важливе місце серед основних засобів доказування в межах кримінального провадження, відповідно глави 21 чинного Кримінального процесуального кодексу України є інститут негласних слідчих (розшукових) дій, вичерпний перелік яких, на відміну від оперативно-розшукових заходів, передбачених Законом України «Про оперативно - розшукову діяльність», наведений у статтях 260 - 271 КПК України [1].

Положеннями чинного КПК України здійснено достатнє нормативне врегулювання підстав проведення НСРД, порядку, вимог до змісту та строків розгляду клопотань про дозвіл на проведення таких слідчих дій, винятків щодо проведення НСРД до постановлення ухвали слідчого судді, визначено правила фіксації ходу НСРД, закріплення її результатів та процедура їх подальшого захисту та використання у процесі доказування.

Більш того, розширене нормативне регулювання питань, пов'язаних з інститутом негласних слідчих (розшукових) дій здійснюється положеннями підзаконних нормативно-правових актів, зокрема, Інструкцією про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженою спільним наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, СБ України, Міністерством фінансів України, Адміністрацією ДПС України та Міністерством юстиції України від 16.11.2012 р.

У науці кримінального процесу допустимість доказів розглядають не тільки як одну із процесуальних властивостей доказу, а й у якості елементу кримінально - процесуальної форми. Значення правової регламентації інституту допустимості доказів визначається тим, що вона встановлює процедуру пізнання фактичних обставин, відповідно до завдань кримінального провадження та враховуючи їх відносну пріоритетність. Саме тому інститут допустимості доказів відображає ту чи іншу перевагу законодавця, що стоїть перед вибором між установленням істини будь-якою ціною та усвідомленою готовністю знизити імовірність її досягнення для зменшення ризику засудження невинуватого, а також звузити сферу обмеження конституційних прав громадян.

Чинний КПК України вперше в історії кримінального процесуального законодавства України сформував вимоги щодо допустимості доказів та здійснив формальне визначення випадків їх недопустимості, присвятивши цьому питанню параграф 1 глави 4 Кодексу [1].

На думку окремих науковців, такий підхід до допустимості (а відповідно і недопустимості) доказів є традиційним у контексті оцінювання діяльності суб'єктів сторони обвинувачення, а точніше, органів досудового розслідування та прокуратури, що тривалий час виступали монополістами стосовно збирання, перевірки та оцінювання доказів у вітчизняному досудовому кримінальному процесі.

У свою чергу, нормами ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено напрямки діяльності Верховного Суду та інших касаційних судів у його складі, з-поміж яких присутні функції щодо узагальнення судової практики та забезпечення однакового застосування норм права судами різних спеціалізацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанню використання відомостей, отриманих у результаті проведення НСРД, у кримінальному провадженні присвячено ряд наукових праць. Різні аспекти цієї теми розглядали такі науковці, як Козаченко О.І., Веприцький Р.С., Шило А.В., Просняк А.О., Тітко І.А., Гловюк В., Говда Р.М., Чернушенко А.В., Аркуша Л.І., Панова А.В., Сало О.М. Тагієв С.Р. та ряд інших. Проте, зважаючи на багатогранність цього напрямку, зазначені роботи не повною мірою охопили аспекти використання відомостей, отриманих завдяки проведенню НСРД. З огляду на це, у правовій

281доктрині та практиці залишається низка невирішених питань, що становить перспективу для проведення даного наукового дослідження.

Мета статті - є аналіз окремих аспектів використання у якості засобів доказування результатів НСРД, у тому числі - випадків їх недопустимості, які знайшли свій вираз у судовій практиці як то судів першої, апеляційної інстанцій, так і вищих судів України, а саме - правових позиціях Касаційного кримінального суду та Великої палати Верховного Суду.

Виклад основного матеріалу. Метою діяльності сторін кримінального провадження є забезпечення відповідності будь-яких відомостей, які використовуються для доказування того чи іншого факту у кримінальному провадженні вимогам кримінально-процесуального законодавства та викриття недоліків доказової бази іншої сторони у суді. Така властивість доказів, як допустимість, відображає відповідність формування доказової інформації закріпленій законодавством процесуальній формі. В чинному законодавстві існують недоліки нормативно-закріпленої законодавчої конструкції, які зумовлюють виникнення проблем в питаннях забезпечення допустимості доказів. Це призводить до неможливості здійснення ефективного правозастосування та формування неоднозначної судової практики. Тому, актуальним є питання аналізу допустимості доказів, які формуються шляхом проведення НСРД.

Варто зупинитися на тим питаннях забезпечення допустимості доказів, отриманих негласним шляхом, які характеризуються: існуванням суперечливої, спірної або незначної судової практики; недостатньою розробкою в науці кримінального процесу та актуальністю для правозастосування.

Спершу варто розглянути питання тяжкості злочину як лімітуючого чинника щодо можливості проведення НСРД та допустимість отриманих доказів. У переважній більшості випадків можливість проведення НСРД виникає при розслідуванні тяжких та особливо тяжких злочинів. Винятками є зняття інформації з електронних інформаційних систем або її частини (ч. 2 ст. 264 КПК) та установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК), дозвіл на проведення яких можна отримати незалежності від тяжкості вчиненого діяння. Деякі науковці критично ставляться до такого підходу. М.П. Водько вважає, що «це абсурдний підхід, оскільки з точки зору захисту прав людини його однаково потребують жертви і потерпілі від усіх видів злочинів, і забезпечувати його необхідно всіма наявними правовими засобами та методами» [2, с. 200].

Можна стверджувати, що отримання дозволу на проведення НСРД лише критерієм тяжкості кримінального правопорушення невиправдано обмежує можливості слідчих органів, оскільки не враховує низки інших чинників. Як мінімум, на початкових етапах досудового розслідування практично неможливо встановити точну кваліфікацію діяння.

Якщо розглядати це питання крізь призму правового регулювання інших країн, то можна дійти до висновку, що при видачі дозволу на проведення конкретного НСРД необхідно виходити не з кваліфікації злочину, а з неможливості іншим способом отримати необхідну інформацію та методики розслідування окремих категорій злочинів (такий підхід закріплений у законодавстві Литовської Республіки) [3].

Поширеною на практиці є ситуація, коли в процесі досудового розслідування злочину відбувається його перекваліфікація з тяжкого чи особливо тяжкого на злочин середньої чи невеликої тяжкості. Зміну кваліфікації діяння та проведення в рамках його розслідування НСРД можна пояснити трьома основними варіантами, з огляду на аналіз судових рішень в ЄДРСР. Такими чинниками є: відбулася передача інформації із іншого провадження в порядку ст. 257 КПК; мала місце зміна кваліфікації в ході розслідування; було допущено незаконне проведення НСРД у провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості.

Так, в ухвалі Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська про повернення обвинувального акту прокурору вказано, що «за даними складеного слідчим реєстру матеріалів досудового розслідування не простежується ні санкціонована передача добутої інформації згідно з ст. 257 КПК, ні зміна попередньої кримінально-правової кваліфікації, що має істотне значення відповідно до ст. 256 цього Кодексу для допустимості зібраних доказів та їх використання в силу гарантій законності за ст. 9 і ч. 2 ст. 246 КПК, які не допускають застосування певних видів цих негласних слідчих (розшукових) дій для розкриття і досудового розслідування злочинів середньої тяжкості з кваліфікацією за ч. 2 ст. 311 КК України» [4].

КПК не визначає наслідки перекваліфікації злочинів для оцінки допустимості матеріалів НСРД. Це призвело до формування суперечливої судової практики. Деякі суди не визнають за можливе використовувати результати НСРД у разі зміни кваліфікації злочину на таку, за якої у кримінальному провадженні забороняється проводити НСРД. Як приклад можливо привести вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова, в якому суд вказав, що законодавчо така колізія не врегульована, тому, на думку суду, сумніви в допустимості доказу мають тлумачитись на користь обвинуваченого» [5].

Але існує і протилежна позиція, як серед науковців, так і на практиці. Шило вважає, що «зміна кваліфікації злочину, щодо якого проводилися НСРД, не повинна бути беззаперечною автоматичною підставою для визнання результатівтаких дій недопустимим доказом» [6]. Таку думку розподілив Апеляційний суд Донецької області в ухвалі від 03 лютого 2016 р [7].

Але, якщо під час проведення НСРД не існувало підстав для кваліфікації злочину як тяжкого чи особливо тяжкого, то отримані в результаті проведення фактичні дані повинні бути визнані недопустимими. [8, c. 137]. В ухвалі Апеляційного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 р. по справі №328/1963/14-к був проаналізований підхід оцінки результатів НСРД в ситуації, коли до ЄРДР було внесені дані про злочин, передбачений ч. 3 ст. 212 КК України, проте згодом його перекваліфікували на ч. 1 ст. 212 КК України. Матеріалами справи встановлено, що на підставі постанови прокурора було проведено контрольовану закупку, проте щодо злочину, за який апріорі не могла настати кримінальна відповідальність за ч. 3 ст. 212 КК. Саме тому суд визнав матеріали НСРД недопустимим доказом [9].

Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі №607/15414/17 було встановлено, що суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказів, які отримані внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій у цьому кримінальному провадженні, не врахував, що на момент їх проведення існували достатні підстави для внесення відомостей до ЄРДР та проведення досудового розслідування щодо ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 368 КК України, тобто у вчиненні тяжкого злочину, а тому відсутні порушення вимог ч. 2 ст. 246 КПК України, незважаючи на те, що в процесі проведення досудового розслідування кваліфікацію було змінено на злочин невеликої тяжкості [10].

Наступною варто розглянути проблему впливу специфіки правового статусу суб'єкта, дії якого фіксуються шляхом проведення НСРД, на допустимість отриманих доказів. Такий вплив в частині проведення НСРД закріплений у нормах гл. 37 та 21 КПК України і зводиться до двох основних напрямків.

Перший, це вплив на вирішення питання про територіальну підсудність слідчого судді. В цьому контексті варто зазначити, що за загальним правилом, розгляд клопотань про надання дозволу на проведення НСРД здійснює слідчий суддя апеляційного суду в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування (ч. 1 ст. 247 КПК). Проте, ч. 2 цієї ж статі встановлюючи правило про зміну підсудності якщо йдеться про проведення НСРД щодо суддів, працівників суду та правоохоронних органів та/або у приміщеннях судових та правоохоронних органів. В такому разу клопотання про надання дозволу на проведення НСРД за розсудом прокурора може бути направлено як до апеляційного суду в межах територіальної юрисдикції органу досудового розслідування так і до апеляційного суду поза межами територіальної юрисдикції органу досудового розслідування (за умови, якщо існує загроза можливого розголошення інформації про плановану НСРД або протидії у наданні дозволу на проведення НСРД через наявність у слідчого судді особистих чи відомчих інтересів) [1].

Зазначена стаття містить також імперативну складову, яка зобов'язує слідчого, прокурора звертатися з клопотаннями про надання дозволу на проведення НСРД до слідчого судді апеляційного суду, найбільш територіально наближеного до апеляційного суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування якщо на їх переконання, звернення до апеляційного суду в межах юрисдикції органу досудового розслідування не є виправданим з позиції забезпечення неупередженості прийняття судового рішення та нерозголошення інформації про плановану НСРД [6].

Проте, такий підхід є доволі спірним, оскільки він не враховує особливості адміністративно-територіального поділу України, специфіку географічної наближеності окремих адміністративно-територіальних об'єктів різних рівнів, а тому не є доцільним як з позиції ускладнення організаційно - технічного забезпечення скерування клопотань про НСРД, так і з огляду на зростання економічних затрат [11].

Другий підхід, це вплив на необхідність отримання додаткових дозволів для проведення НСРД. Аналіз незначної кількості судових рішень, які містяться в ЄДРСР щодо зазначеного питання, дозволяє зробити висновок, що судді беззаперечно відмовляють у надані дозволу на проведення НСРД щодо майна народних депутатів, за умови, якщо Верховною Радою України не було надано дозволу на притягнення володільця такого майна до кримінальної відповідальності [12; 13]. Проте, варто пам'ятати, що оцінка допустимості доказів відбувається з урахуванням ситуативного або цілеспрямованого характеру дій, спрямованих на їх збирання. (КСУ в Рішенні від 20 жовтня 2011 р. №12 - рп/2011) [14]. Окремі види НСРД є такими, що апріорі спрямовані на ситуативне фіксування інформації стосовно заздалегідь невизначеного кола осіб (такі як спостереження за річчю або місцем чи аудіо-, відеоконтроль місця). В цих випадках неможливо спрогнозувати, яка саме особа буде виявлена під час такого контролю або спостереження. З огляду на це, ситуативне потрапляння таких осіб до сфери проведення НСРД не вимагає надання згоди від ВРУ, і тому питання допустимості отриманих доказів має вирішуватися в загальному порядку.

У своїй Постанові Верховний Суд від 11 березня 2019 року у справі №149/745/14 висловив за результатами перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій правову позицію, що використання стороною обвинувачення копій відеофонограм (фонограм), що зафіксовані на оптичних дисках, на які фіксувалися НСРД, а не їх оригіналів, тягне за собою визнання всіх похідних від них доказів недопустимими [15].

Насамкінець варто розглянути проблему отримання інформації з вилученої електронної техніки (персональних комп'ютерів, ноутбуків, смартфонів, телефонів тощо). З огляду на те, що велика частка інформації станом на сьогодні зберігається на електронних чи на віддалених серверах з використанням, так званих, «хмарних технологій», то досить гостро постало питання правильного процесуального оформлення огляду та фіксації такої інформації. При дослідженні цього виду інформації на предмет її допустимості досить часто захисники висловлюють позицію про незаконне втручання у приватне спілкування, а деякі судді, в результаті, її підтримують, і в результаті цього відбувається втрата частини доказової інформації. У вироку Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області судом не було прийнято як належний та допустимий доказ файли, фрагменти історії роботи Інтернет-браузерів, вибіркові електронні листи зі сторінки обвинуваченого, які долучені до висновку експерта, оскільки це було розцінено як втручання в приватне спілкування, проведене без законних підстав. [16].

Деякі судді не вбачають у таких діях порушення. В ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2017 р., справа №331/8071 /15-к суд вказав, що «…втручання у приватне спілкування за дозволом суду може бути здійснено безпосередньо під час здійснення такого спілкування., тому інформація, отримана після огляду цього телефону, не є приватним спілкуванням та не потребує отримання дозволу суду» [17].

В той же час, Постанова Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі №666/5448/15-к висловлює таку правову позицію, якщо зміст протоколу про результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій з аудіо - та відеоконтролю щодо підозрюваних, які тимчасово утримуються в ІТТ, вказує на їх допит, а не втручання у приватне життя, то такі докази визнаються судом недопустимими, та такими, що отримані з порушенням права мовчання та свободи від самовикриття [19].

У переважній більшості рішень судді не констатують, проведення якого саме виду НСРД передбачає втручання у приватне спілкування. Лише у поодиноких судових рішеннях контекст мотивувальної частини дозволяє зробити висновок, що мова іде про зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК) [18].

Варто зазначити, що електронна інформація не повинна ототожнюватися із електронним носієм, на якому вона міститься. Така інформація є об'єктом права власності та об'єктом охорони таємниці приватного життя, тому її вилучення/копіювання повинно відбуватися на підставі судового рішення, а не при проведенні НСРД. Тому в доктрині кримінального процесу висловлювалася позиція щодо необхідності отримання ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до документів, які існують в електронній формі для її отримання та фіксування. Зазначена позиція підтверджується ухвалою слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва. [20].

Окремої уваги заслуговує і порядок відкриття матеріалів кримінального провадження стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України в кримінальних провадженнях в яких застосовувались НСРД, адже недотримання порядку відкриття матеріалів НСРД тягне також за собою визнання у подальшому судами таких доказів недопустимими.

Є декілька правових позицій Верховного Суду з даного питання, які на наш погляд заслуговують на увагу, і мають враховуватися практикуючими юристами та судами під час розгляду кримінальних проваджень в яких використовувалися НСРД. Так, у своїй постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №751/7557/15-к визначено таку правову позицію, що за наявності відповідного клопотання процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і яких не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, але суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази [21].

В той же час, Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №640/6847/15-к визначає, що суд має оцінювати докази, отримані в результаті НСРД в комплексі із розсекреченими процесуальними документами, які стали підставою для їх проведення, та не повинен автоматично визнавати такі докази недопустимими [22].

Таким чином, на практиці залишається низка неврегульованих питань, щодо визнання матеріалів, отриманих негласним шляхом, допустимим доказом. У кожному конкретному випадку суд оцінює докази на свій розсуд, тому врегулювання зазначених законодавчих прогалин призведе до систематизації та єдності судової практики.

Висновки. Інститут НСРД був запроваджений та введений в дію нормативними положеннями чинного КПК завдяки поєднанню взаємодії кримінальної процесуальної та оперативно-розшукової діяльності. Тому, на сьогоднішній день залишається повністю правомірним та неоспорюваним факт збирання доказової бази стороною обвинувачення шляхом проведення НСРД. Обов'язковою умовою їх застосування є дотримання процесуальних гарантій прав, свобод та інтересів осіб, щодо яких такий захід здійснюється. Отже, судова практика як то судів першої та апеляційної інстанцій, так і вищих судів України акцентує увагу на чіткому дотриманні кримінально - процесуальних норм, які регулюють процес «негласного розслідування» як з метою ефективного здійснення досудового розслідування та у подальшому - законного використання слідчим та прокурором матеріалів, отриманих у ході проведення НСРД, так і у контексті забезпечення права на захист та дотримання принципу змагальності сторін у ході кримінального провадження.

Література

1. Кримінально-процесуальний Кодекс України: Закон України від 13 квіт. 2012 року №4651-VI. Верховна Рада України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

2. Водько М.П. Гармонізація кримінально-процесуальних і оперативно-розшукових правових норм у проекті нового КПК. Південноукраїнський правничий часопис. 2012. №1. С. 197-201.

3. Об оперативной деятельности: Закон Литлвской Республики от 20 июн. 2002 г. №IX-965 // Legislationline: законодательная база. URL: http://www.legislationline.org/ru/documents/action/popup/id/14922% 20% 5BAccesa t.

4. Ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 травня 2015 р., справа №200/10560/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47801910.

5. Вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 28 січня 2016 р., справа №751/9399/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55305797.

6. Шило А.В. Використання в кримінальному провадженні відомостей, отриманих у результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій: дис. канд. юр. наук: 12.00.09 / Шило Артем Вікторович - Харків, 2019. - 241 с.

7. Ухвала Апеляційного суду Донецької області від 03 лютого 2016 р., справа №234/4796/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55856307.

8. Панова А.В. Особливості оцінки допустимості фактичних даних, отриманих у результаті негласних слідчих (розшукових) дій, як доказів у кримінальному провадженні. Вісник кримінального судочинства. 2016. №1. С. 132-139.

9. Ухвала Апеляційного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 р., справа №328/1963/14-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52557248.

10. Постанова Верховного Суду (прийнята колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду) від 1 квітня 2020 року у справі №607/15414/17 // Єдиний державний реєстр судових рішень URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88602316.

11. Полюхович О. І. Судовий контроль при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій: дис. канд. юр. наук: 12.00.09 / Полюхович Олег Іванович - Харків, 2017. - 231 с.

12. Ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 15 вересня 2015 р., справа №757/34015/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51831089.

13. Ухвала слідчого судді Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 вересня 2017 р., справа №210/4151/17 // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69393105.

14. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України: від 20 жовт. 2011 р. №12-рп/2011. Офіційний вісник України. 2011. №84. Ст. 3091.

15. Постанова Верховного Суду (прийнята колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду) від 11 березня 2019 року у справі №149/745/14 // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/88265263.

16. Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області, вирок від 10 серпня 2016 р., справа №265/7387/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59646144.

17. Ухвала Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2017 р., справа №331/8071/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64135237.

18. Вирок Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 жовтня 2016 р., справа №699/268/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61844780.

19. Постанова Верховного Суду (прийнята колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду) від 05 березня 2020 року у справі №666/5448/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88103418.

20. Ухвала слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2017 р., справа №760/12767/17 // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69160909.

21. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №751/7557/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79298340.

22. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №640/6847/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/85174578.

References

1. Zakon Ukrainy «Kryminalno-protsesualnyi Kodeks Ukrainy: vid 13 kvit. 2012 roku, №4651-VI [Code of Criminal Procedure of Ukraine: Law of Ukraine of April 13 2012, №4651-VI]. zakon.rada.gov.ua. Retrieved from http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 [in Ukrainian].

2. Vodko, M.P. (2012). Harmonizatsiia kryminalno-protsesualnykh i operatyvno - rozshukovykh pravovykh norm u proekti novoho KPK [Harmonization of criminal procedure and operational-search legal norms in the draft of the new CCP]. Pivdennoukrainskyi pravnychyi chasopys - South Ukrainian Law Journal, 1, 197-201 [in Ukrainian].

3. Zakon Litovskoi Respubliki «Ob operativnoi deiatelnosti»: ot 20 iun. 2002 g., №IX-965 [Law of the Republic of Lithuania «On operational activities» dated June 20 2002, №IX-965]. www.legislationline.org. Retrieved from http://www.legislationline.org/ru/documents/action/ popup/id/14922% 20% 5BAccesat [in Russian].

4. Ukhvala Babushkinskoho raionnoho sudu m. Dnipropetrovska vid 29 travnia 2015 r., sprava№200/10560/15-k [Decision of the Babushkinsky District Court of Dnipropetrovsk of May 29, 2015, case №200/10560/15-k]. (2015). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47801910 [in Ukrainian].

5. Vyrok Novozavodskoho raionnoho sudu m. Chernihova vid 28 sichnia 2016 r., sprava №751/9399/15-k [Judgment of the Novozavodsky District Court of Chernihiv of January 28, 2016, case №751/9399/15-k]. (2016). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47801910 [in Ukrainian].

6. Shylo, A.V. (2019). Vykorystannia v kryminalnomu provadzhenni vidomostei, otrymanykh u rezultati provedennia nehlasnykh slidchykh (rozshukovykh) dii [Use in criminal proceedings of the information received as a result of carrying out covert investigative (search) action]. Candidate's thesis. Kharkiv [in Ukrainian].

7. Ukhvala Apeliatsiinoho sudu Donetskoi oblasti vid 03 liutoho 2016 r., sprava №234/4796/15-k [Decision of the Court of Appeal of Donetsk region of February 3, 2016, case №234/4796/15-k]. (2016). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55856307 [in Ukrainian].

8. Panova, A.V. (2016). Osoblyvosti otsinky dopustymosti faktychnykh danykh, otrymanykh u rezultati nehlasnykh slidchykh (rozshukovykh) dii, yak dokaziv u kryminalnomu provadzhenni [Features of the assessment of the admissibility of factual data obtained as a result of covert investigative (investigative) actions as evidence in criminal proceedings]. Visnyk kryminalnoho sudochynstva - Bulletin of criminal proceedings, 1, 132-139 [in Ukrainian].

9. Ukhvala Apeliatsiinoho sudu Zaporizkoi oblasti vid 12 zhovtnia 2015 r., sprava №328/1963/14-k [Decision of the Court of Appeal of Zaporizhia region of October 12, 2015, case №328/1963/14-k]. (2015). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52557248 [in Ukrainian].

10. Postanova Verkhovnoho Sudu (pryiniata kolehiieiu suddiv Tretoi sudovoi palaty Kasatsiinoho kryminalnoho sudu) vid 1 kvitnia 2020 roku u spravi №607/15414/17 [Resolution of the Supreme Court (adopted by the panel of judges of the Third Judicial Chamber of the Criminal Court of Cassation) of April 1, 2020 in case №607/15414/17]. (2020). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88602316 [in Ukrainian].

11. Poliukhovych, O.I. (2017). Sudovyi kontrol pry provedenni nehlasnykh slidchykh (rozshukovykh) dii [Judicial control in conducting covert investigative (search) actions]. Candidate's thesis. Kharkiv [in Ukrainian].

12. Ukhvala slidchoho suddi Pecherskoho raionnoho sudu m. Kyieva vid 15 veresnia 2015 r., sprava №757/34015/15-k [Decision of the Investigating Judge of the Pechersk District Court of Kyiv of September 15, 2015, case №757/34015/15-k]. www.reyestr.court.gov.ua. (2015). Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51831089 [in Ukrainian].

13. Ukhvala slidchoho suddi Dzerzhynskyi raionnyi sud m. Kryvoho Rohu Dnipropetrovskoi oblasti vid 29 veresnia 2017 r., sprava №210/4151/17 [Decision of the investigating judge Dzerzhinsky district court of Kryvyi Rih, Dnipropetrovsk region of September 29, 2017, case №210/4151/17]. www.reyestr.court.gov.ua. (2015). Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69393105 [in Ukrainian].

14. Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy u spravi za konstytutsiinym podanniam Sluzhby bezpeky Ukrainy shchodo ofitsiinoho tlumachennia polozhennia chastyny tretoi statti 62 Konstytutsii Ukrainy: vid 20 zhovt. 2011 r., №12-rp/2011 [Decision of the Constitutional Court of Ukraine in the case on the constitutional petition of the Security Service of Ukraine regarding the official interpretation of the provision of part three of Article 62 of the Constitution of Ukraine from 20 October 2011, №12-rp / 2011]. (2011). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy - Official Bulletin of Ukraine, 84. Art. 3091 [in Ukrainian].

15. Postanova Verkhovnoho Sudu (pryiniata kolehiieiu suddiv Tretoi sudovoi palaty Kasatsiinoho kryminalnoho sudu) vid 11 bereznia 2019 roku u spravi №149/745/14 [Resolution of the Supreme Court (adopted by the panel of judges of the Third Judicial Chamber of the Criminal Court of Cassation) of March 11, 2019 in case №149/745/14]. (2019). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://reyestr.court.gov.ua/Review/88265263 [in Ukrainian].

16. Vyrok Ordzhonikidzevskoho raionnoho sudu m. Mariupolia Donetskoi oblasti, vyrok vid 10 serpnia 2016 r., sprava №265/7387/15-k [Verdict of the Ordzhonikidze District Court of Mariupol, Donetsk Region, verdict of August 10, 2016, case №265/7387/15-k]. (2016). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59646144 [in Ukrainian].

17. Ukhvala Zhovtnevoho raionnoho sudu m. Zaporizhzhia vid 16 sichnia 2017 r., sprava №331/8071/15-k [Decision of the Zhovtnevy District Court of Zaporizhia of January 16, 2017, case №331/8071/15-k]. (2017). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64135237 [in Ukrainian].

18. Vyrok Prydniprovskoho raionnoho sudu m. Cherkasy vid 06 zhovtnia 2016 r., sprava №699/268/15-k [Judgment of the Prydniprovsky District Court of Cherkasy of October 6, 2016, case №699/268/15-k]. (2016). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61844780 [in Ukrainian].

19. Postanova Verkhovnoho Sudu (pryiniata kolehiieiu suddiv Pershoi sudovoi palaty Kasatsiinoho kryminalnoho sudu) vid 05 bereznia 2020 roku u spravi №666/5448/15-k [Resolution of the Supreme Court (adopted by the panel of judges of the First Judicial Chamber of the Criminal Court of Cassation) of March 5, 2020 in case №666/5448/15-k]. (2020). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88103418 [in Ukrainian].

20. Ukhvala slidchoho suddi Solomianskoho raionnoho sudu m. Kyieva vid 20 veresnia 2017 r., sprava №760/12767/17 [Decision of the Investigating Judge of the Solomianskyi District Court of Kyiv of September 20, 2017, case №760/12767/17]. (2017). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69160909 [in Ukrainian].

21. Postanova Velykoi Palaty Verkhovnoho Sudu vid 16 sichnia 2019 roku u spravi №751/7557/15-k // Yedynyi derzhavnyi reiestr sudovykh rishen [Resolution of the Grand Chamber of the Supreme Court of January 16, 2019 in case №751/7557/15-k]. (2019). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79298340 [in Ukrainian].

22. Postanova Velykoi Palaty Verkhovnoho Sudu vid 16 zhovtnia 2019 roku u spravi №640/6847/15-k [Resolution of the Grand Chamber of the Supreme Court of October 16, 2019 in case №640/6847/15-k]. (2019). www.reyestr.court.gov.ua. Retrieved from http://reyestr.court.gov.ua/Review/85174578 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru