Систематичне порушення встановлених правил проживання, вчинене особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі: проблеми кримінально-правової кваліфікації та вдосконалення законодавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Систематичне порушення встановлених правил проживання, вчинене особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі: проблеми кримінально-правової кваліфікації та вдосконалення законодавства

Письменський Євген Олександрович,

доктор юридичних наук, професор,

завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка

Анотація

Head of the Department of Criminal Law Courses at

D.Didorenko Luhansk State University of Internal Affairs

SYSTEMIC VIOLATION OF THE ESTABLISHED RULES OF RESIDENCE, COMMITTED BY A PERSON SERVING A SENTENCE OF RESTRAINT OF LIBERTY: ISSUES OF QUALIFICATION AND IMPROVEMENT OF LEGISLATION

The purpose of the article. In order to clarify the content of key elements of the offense under Parti of Art. 390 of the Criminal Code of Ukraine, in the form of a systemic violation of the established rules of residence committed by a person serving a sentence in the form of restraint of liberty, modern scientific approaches to the interpretation of this norm are analyzed, suggestions are made, based on this, for further improvement of the criminal legislation and recommendations are made to ensure the correctness of its application.

Scientific novelty. The corresponding analysis made it possible to establish a number of shortcomings in the criminal law regulation both at the law-making and law enforcement levels.

It is stated that preliminary prosecution of a person to disciplinary action for violation of the established rules of residence formally predetermines the onset of criminal liability for the crime under Part i of Art. 390 of the Criminal Code of Ukraine. It is concluded that systemic violation of the established rules of residence committed by a person serving a sentence of restraint of liberty, being a criminal offense of avoidance of serving this punishment, should be decriminalized due to the objective inability to cause substantial harm to the interests of justice. Other positions expressed in the literature are criticized in this regard.

According to the results of the study of judicial practice, it was found that basically the guilt in avoiding serving a sentence of restraint of liberty (in the researched form) is only presumed, that indicates a wide practice of objective incrimination in this category of cases.

It is proved that a systemic violation of the established rules of residence, committed by a person serving a sentence of restraint of liberty, always constitutes a continuing crime. Accordingly, if such a person commits several violations of the rules of residence, each of which is characterized by the emergence of an independent intent, then the continued nature of the crime is excluded in this case.

Conclusions. A recommendation is made when qualifying a crime under Part 1 of Art. 390 of the Criminal Code of Ukraine, to establish the absence of this corpus delicti due to the absence of direct intent as its mandatory characteristic, if the violations of the established rules of residence were not connected with the intention to avoid serving the sentence that had been formed in advance - at the time of the commission of the first of such violations.

Key words: avoidance of serving a sentence, restraint of liberty, direct intent, decriminalization

Постановка проблеми

КК України слушно передбачає норму (ч. 5 ст. 52), покликану забезпечити охорону інтересів правосуддя у частині належного виконання покарання, яке суд в установленому законом порядку призначає за вчинення злочину. За її змістом ухилення від відбування певних видів покарання становить самостійне суспільно небезпечне діяння, що повинне тягти най- суворіший вид юридичної відповідальності. За загальним правилом суспільна небезпека в такому разі полягає в тому, що засуджена особа, будучи суб'єктом кримінально-правових відносин, не виконує або ігнорує покладений на неї юридичний обов'язок зазнати певних обмежень прав і свобод, а саме відбути призначене покарання.

Для осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, підстава такої відповідальності встановлена у чч. 1, 2 ст. 390 КК України. Зокрема, одним із діянь, вчинення якого відповідним суб'єктом оцінюється як злочин, що полягає в ухиленні від відбування покарання у виді обмеження волі, є систематичне порушення встановлених правил проживання (ч. 1 ст. 390 КК України).

Аналіз правозастосовної практики засвідчує наявність ряду істотних проблем, які виникають при застосуванні зазначеної кримінально-правової норми, що в такому виді з'явилась 2001 року з ухваленням КК України та на сьогодні майже не змінювалась Єдиний виняток становить Закон України №1492-VIII від 7 вересня 2016 р., за яким ст.390 КК України зазнала слушних змін у частині уточнення суб'єкта відбитих у ній складів злочинів.. Розв'язання цих проблем є важливим як de lege ferenda - з точки зору необхідності поліпшення якості кримінального законодавства в частині належного унормування підстав відповідальності за ухилення від відбування покарання, так і de lege lata - задля усунення кваліфікаційних помилок, що виникають під час оцінки систематичного порушення встановлених правил проживання особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження кримінально-правових аспектів ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі, як правило, здійснювалося поверхово - на рівні коментарів кримінального закону та навчальної літератури (А.Бойко, В.Осадчий, В.Тютюгін, С.Черняв- ський та інші). Певний виняток становлять праці О. Бринзанської, Ю.Орла, О.Сокуренка та О. Шкути, які вивчали відповідну проблематику більш глибоко в межах дисертаційних досліджень. При цьому, незважаючи на виявлену спільність позицій цих фахівців (у контексті тлумачення ст. 390 КК України), окремі питання залишилися поза увагою (наприклад, стосовно вичерпності ознак суб'єктивної сторони та їхнього змісту), а підходи до вирішення інших (зокрема про способи удосконалення ч. 1 ст. 390 КК України) є достатньо суперечливими.

Мета статті. З огляду на викладене, метою цієї статті є аналіз наукових позицій щодо тлумачення ч. 1 ст. 390 КК України в частині систематичного порушення встановлених правил проживання особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі (розуміння змісту ключових ознак цього складу злочину), формулювання на цій основі пропозицій із подальшого вдосконалення кримінального законодавства та рекомендацій стосовно забезпечення правильності його застосування.

Виклад основного матеріалу

Правни- ки, які здійснювали доктринальне тлумачення ч. 1 ст. 390 КК України, під систематичним порушенням установлених правил проживання здебільшого розуміють вчинення особою під час відбування покарання у виді обмеження волі щонайменше трьох порушень правил проживання, які передбачені кримінально-виконавчим законодавством (1), та за які на цю особу були накладені стягнення відповідно до ч. 1 ст. 68 КВК України (2).

Висловлене твердження ґрунтується на таких, найбільш ілюстративних, позиціях, що найкраще відбивають суть зазначеного діяння: вчинення особою, засудженою до обмеження волі, трьох чи більше дисциплінарних проступків за порушення встановлених правил проживання [1, с. 566]; вчинення не менше трьох дисциплінарних проступків, за які у встановленому законом порядку до особи були застосовані заходи стягнення згідно зі ст. 68 КВК України [2, с. 895]; засуджений до обмеження волі три і більше разів порушує правила проживання з урахуванням того, що ці факти підтверджуються відповідними документами - які свідчать про накладені на особу стягнення за їхнє вчинення [3, с. 950]; вчинення порушень, передбачених кримінально-виконавчим законодавством правил проживання у місці обмеження волі, за які на винну на особу три чи більше разів накладали стягнення [4, с. 1249].

О. Бринзанська конкретизує, що систематичне порушення встановлених правил проживання полягає у вчиненні засудженим не менше трьох дисциплінарних проступків, які порушують заборони, встановлені Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Інструкцією з організації порядку та умов виконання покарання у виді обмеження волі (утратила чинність згідно з Наказом Міністерства юстиції України №2186/5 від 29 грудня 2014 року - Є.П.) та ст. 59 КВК України. До таких проступків вона відносить, зокрема, збереження у житлових приміщеннях заборонених предметів, виробів та речовин, відсутність у житловому приміщенні після відбою, вживання алкогольних напоїв, азартні ігри тощо, за умови, якщо за кожен із зазначених проступків засуджений був притягнений до дисциплінарної відповідальності [5, с. 49]. Таку ж точно думку висловлює О. Шкута [6, с. 91].

Ю. Орел, проаналізувавши правозасто- совну практику за ч. 1 ст. 390 КК України в частині відповідальності осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, за вчинення порушення правил проживання, установив, що ці особи до настання кримінальної відповідальності, притягалися до дисциплінарної відповідальності за такі ж правопорушення. Кримінальна відповідальність наставала за третє, чи навіть четверте порушення встановлених правил проживання [7, с. 206].

Із урахуванням викладеного можна зробити висновок, що сучасна кримінально-правова наука визнає притягнення особи до (дисциплінарної У ст. 68 КВК України йдеться прозаходи стягнення, що застосовують до осіб, засуджених до обмеження волі. Проте ці заходи цілком можна вважати дисциплінарними.) відповідальності за порушення встановлених правил проживання формально необхідною умовою настання кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 390 КК України. Адже порушеним правило проживання визнається лише тоді, коли відбулось відповідне реагування з боку адміністрації виправного центру, єдиним способом установлення, а отже і доказом якого, є накладене на засудженого стягнення. Зазначене стягнення є юридичним фактом, що відбиває одиничне порушення відповідних правил. Розглядана кримінально-правова норма фактично передбачає (приховану) дисциплінарну преюдицію як необхідну умову настання кримінальної відповідальності, оскільки в такій ситуації від попередньо застосованих заходів впливу до особи, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, залежить вирішення кримінально-правового питання про оцінку вчиненого як злочину Зроблений тут висновок зумовлює необхідність подальшого розроблення питання про фактично закладене в ч.1 ст. 390 КК України порушення принципу non bis in idem («двічі за одне й те саме не карають»), що слід вважати перспективним напрямом дослідження відповідної проблематики..

Водночас треба звернути увагу на те, що систематичне порушення встановлених правил проживання, вчинені особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, за своєю суттю не становлять ухилення від відбування покарання, а є проявами порушення порядку відбування покарання, за що відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України слушно встановлений окремий вид відповідальності (дисциплінарна). Має рацію О. Бринзанська, зазначаючи, що діяння, передбачені ч. 1. ст. 390 КК України (самовільне залишення місця обмеження волі, злісне ухилення від робіт, систематичне порушення громадського порядку або встановлених правил проживання), не варто розглядати як ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі. Систематичне порушення встановлених правил проживання спрямоване на ухилення не від покарання, а від виконання покладених на засуджених до обмеження волі обов'язків, коло яких визначає ст. 59 КВК України [5, с. 47].

Переконаний, що систематичне порушення встановлених правил проживання (як, до речі, і відбиті в ч.1 ст. 390 КК України злісне ухилення від робіт та порушення громадського порядку), вчинене особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, не може утворювати підставу криміналіза- ції, оскільки відсутній достатній для цього рівень суспільної небезпеки. Така підстава встановлюється, на чому слушно наголошують у літературі [9, с. 66; 10, с. 154], через здатність заподіювати об'єктам кримінально-правової охорони істотної (а не будь-яку іншої) шкоди. Викладене дозволяє констатувати, що наразі має місце безпідставна кри- міналізація зазначеного типу поведінки. Відповідні діяння, незважаючи на наявну кримінальну протиправність, тим не менш не характеризуються адекватним як для кримінального права («ultia racio») рівнем суспільної небезпеки, а отже, не мають вважатись злочинами. Засуджений, який порушує порядок відбування покарання, за загальним правилом хоч і заподіює шкоду об'єктові кримінально-правової охорони (інтереси правосуддя) або, вочевидь, створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди, але ця шкода аж ніяк не є істотною! Тож щодо порушників правил проживання під час відбування покарання у виді обмеження волі мають застосовуватись лише заходи правового реагування дисциплінарного характеру. Потрібно також ураховувати, що настання кримінальної відповідальності за порушення правил проживання після того, як до особи вже були застосовані певні обмеження (стягнення за ці порушення), може свідчити про непропорційність правового впливу в такій ситуації (характер сукупних обмежень не є пропорційним вчиненому правопорушенню).

Розглянувши відповідне питання з позиції ефективності кримінально-правового регулювання, треба визнати, що законодавче рішення про криміналізацію систематичного порушення правил проживання особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, не є ефективним, оскільки воно не забезпечує належного балансу між соціальною значущістю охоронюваного блага та обґрунтованим обсягом необхідних для цього соціальних видатків [11,с.4-5; 12, с. 56]. Невідповідність між соціальними видатками на реалізацію кримінально-правової норми про систематичне порушення правил проживання особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі (як матеріальні витрати на виконання правоохоронних та судових функцій, так й інші соціальні наслідки застосування кримінального права), та значущістю охоронюваного в такий спосіб блага (інтереси правосуддя; порядок відбування покарання) є додатковим аргументом щодо декриміналі- зації розгляданого діяння.

Крім загальної хиби (відсутність об'єктивної необхідності криміналізації), законодавець не зовсім удало підходить до нормативного конструювання розгляданої заборони, що знаходить свій прояв у встановленій невідповідності між справжнім змістом кримінально-правового припису, що визначає підстави відповідальності лише за ухилення від відбування покарання (назва ст. 390 КК України), та текстом відповідного положення Особливої частини КК України (ч. 1 ст. 390), за яким фактично мовиться про порушення порядку відбування покарання, яке не завжди можна ототожнювати з ухиленням від покарання. Така невідповідність між змістом і словесним виразом зазначеного кримінально-правового припису зводиться до того, що зміст норми в розгляданій частині є вужчим за її форму. Слід визнати, що не в будь-якому разі, а також не кожне порушення порядку відбування покарання може автоматично свідчити про намагання засудженого уникнути покладених на нього обмежень прав і свобод, відсторонитись від покарання, що відбувається, або його ігнорування.

Як показує практика застосування ч. 1 ст. 390 КК України Здійснений із використанням Єдиного державного реєстру судових рішень аналіз дозволив установити, що за період 2007-2019 рр. суди постановили 133 вироки (усі - обвинувальні) за ч. 1 ст. 390 КК України в частині ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі через систематичне порушення встановлених правил проживання. Показово, що здебільшого (85 % випадків) обвинувачені в цих справах визнавали свою вини повністю, а їхній розгляд відбувався за скороченою процедурою., характер деяких порушень, що інкримінуються засудженим, є досить дріб'язковим (наприклад, невихід на фізичну зарядку або перевірку, паління у невстановленому місці Особа була засуджена за ухилення від відбування покарання увиді обмеження волі (ч. 1 ст. 390 КК України), систематично вчинивши такі порушення, як невихід на зарядку, перевірку та для виконання робіт [13].) або суперечливим (причинами таких порушень можуть бути проблеми зі здоров'ям, непорозуміння з персоналом або іншими засудженими тощо Підсудний, визнаючи себе винним у вчиненому злочині частково, показав, що він розуміє певну невідповідність його поведінки порядку, установленому у виправному центрі, однак всі допущені ним порушення пояснює станом здоров'я і наявними у нього хворобами [14]. В іншому випадку засуджений визнав свою вину повністю, пояснюючи свою поведінку тим, що між ним та адміністрацією виправного центру склались не зовсім добрі взаємини [15].), і навряд чи навіть у своєму сукупному прояві їх можна пов'язувати із кримінально караним видом ухилення від відбування покарання.

З огляду на викладене, вважаю, що систематичне порушення встановлених правил проживання de lege lata може оцінюватись як ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі лише за умови, якщо засуджений мав відповідну мету - через регулярне або / та істотне порушення порядку відбування покарання прагнув ухилитись від його відбування.

Деякі фахівці (небезспірно) визначають цю мету як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого

ч.1 ст. 390 КК України [2, с. 896; 3, с. 952; 16, с. 440], з чого випливає, що для правильної кваліфікації вчиненого потрібно встановлювати наявність мети ухилитись від відбування покарання у виді обмеження волі (назавжди чи на певний час) із належним її доведенням у процесуальному порядку. Зазначена позиція зазвичай ґрунтується на тому, що така мета, хоч і не згадується у ч.1 ст. 390 КК України, але вона іманентно випливає зі змісту діяння, яке становить об'єктивну сторону розгляданого складу злочину. Отже, вчинення відповідного діяння із іншою метою, ніж як ухилитись від відбування покарання, виключає склад злочину загалом.

З іншої точки зору (видається більш прийнятною), те, що деякі правники називають метою як ознакою складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 390 КК України, може утворювати зміст вольового моменту прямого умислу, який беззастережно визнається обов'язковою ознакою ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі (незважаючи на те, що відповідна ознака так само текстуально не відбита в диспозиції ч. 1 ст. 390 КК України). При цьому треба звернути увагу, що порушення встановлених правил проживання може вчинятись і з необережною форми вини (як власне і будь- яке інше порушення певних правил). Проте необережне порушення зазначених правил за жодних обставин не може розглядатись як складова ухилення від відбування покарання (з огляду на назву ст. 390 КК України та характер відповідного діяння) і виключає наявність складу злочину, передбаченого ч. 1 ст.390 КК України.

Згідно з ч.2 ст. 24 КК України прямий умисел має місце, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки (інтелектуальний момент) і бажала їхнього настання (вольовий момент). Виходячи з того, що склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 390 КК України, сконструйований як формальний, то вина у ньому відбиває психічне ставлення особи лише до вчинюваного діяння (як результат усвідомлення його здатності спричиняти шкоду об'єктові посягання), а вольовий момент при вчиненні таких злочинів характеризується бажанням вчинити суспільно небезпечне діяння відповідного спрямування.

Таким чином, особа, яка вчиняє досліджуваний злочин, повинна:

1)усвідомлювати суспільно небезпечний характер відповідного діяння, що полягає у здатності через систематичне порушення встановлених у місці обмеження волі правил проживання спричиняти шкоду охоронюваним цінностям, а саме інтересам правосуддя у частині забезпечення виконання покарання у виді обмеження волі (об'єкт складу злочину); 2) передбачати неминучість спричинення такої шкоди та 3) бажати вчинення цього діяння, що спрямовується на уникнення покладених на засудженого обмежень прав і свобод, усунення від виконання відповідного обов'язку.

На жаль, незважаючи на встановлену п.2 ч.1 ст. 91 КПК України вимогу про неодмінне доказування у кожному кримінальному провадженні форми вини, мотиву і мети вчиненого злочину, суди зазвичай не звертають належної уваги на те, яким чином сторона обвинувачення виконує цей обов'язок, і чи з'ясовується наявність відповідної складової підстави відповідальності за ч. 1 ст. 390 КК України. Проаналізовані вироки за цією категорію справ свідчать про таке: у найкращому випадку факт того, що систематично вчинені порушення правил проживання становлять умисні дії, лише констатується; проте здебільшого не робиться навіть такого застереження. Щодо змісту вини, а так само мети та мотивів, то ці питання взагалі залишаються terra incognita у вироках суду, хоча їхнє кримінально-правове значення є вкрай істотним для забезпечення правильності оцінки вчиненого.

Потрібно також ураховувати, що систематичне порушення встановлених правил проживання, вчинене особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, завжди становить продовжуваний злочин, адже складається щонайменше з трьох юридично тотожних діянь (порушення правил проживання), які не збігаються у часі, мають спільний об'єкт посягання (інтереси правосуддя, порядок відбування покарання) та об'єднані єдиним умислом і загальною метою (ухилення від відбування покарання) [17,с.88]. У разі ж вчинення продовжуваного злочину треба встановлювати та доводити наявність не лише прямого, але й єдиного умислу, що заздалегідь охоплює вчинення всіх тотожних діянь (тобто в розгляданому випадку кожного з порушень правил проживання). Як слушно підкреслює у цьому зв'язку І. Зін- ченко, у складі продовжуваного злочину всі тотожні діяння об'єднані єдиним злочинним наміром, зміст якого визначається як єдиним умислом, так і заздалегідь поставленою метою, що об'єднує всі юридично тотожні діяння в одне ціле [18, с. 147]. Таким чином, якщо особа, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, вчиняє кілька порушень правил проживання, кожне з яких характеризується виникненням самостійного умислу (підлягає перевірці), то продовжуваність злочину виключається.

У судових вироках, що вивчались, цей складник суб'єктивної сторони злочину так само залишається майже непоміченим. Це, своєю чергою, дозволяє брати під сумнів правильність здійснюваної правової оцінки вчинених діянь у виді систематичного порушення встановлених правил проживання, адже, не встановивши належним чином вину, годі й говорити про наявність належної підстави кримінальної відповідальності. На цьому фоні показово, що кількість засуджених, які не визнають свою вину в інкримінованому злочині та продовжують далі правову боротьбу через оскарження ухваленого щодо них обвинувального вироку, є незначною (до 15 %). Здебільшого вина в ухиленні від відбування покарання у виді обмеженні волі (у формі, що розглядається) презюмується, інколи навіть без жодної згадки про неї, що може сигналізувати про усталеність практики об'єктивного вмінення за цією категорією справ.

У деяких судових рішеннях ігнорується той факт, що вмінення ч. 1 ст. 390 КК України передбачає встановлення умислу саме на ухилення від відбування покарання, що водночас помилково підмінюється умислом на порушення правил проживання. Так, в одному з вироків зазначається, що особа, «маючи умисел на порушення встановлених правил проживання» ... неодноразово порушувала встановлені для засуджених правила проживання [19]. В іншому - підкреслюється, що проаналізовані докази повною мірою доводять порушені правила проживання [20] - але, чи доводять вони факт ухилення від відбування покарання та наявність відповідного умислу, залишається лише здогадуватись.

Отже, проаналізовані кейси, за якими засудженому інкримінується систематичне порушення встановлених правил проживання, по суті свідчать про недотримання принципу суб'єктивного вмінення, коли встановлюються лише об'єктивні ознаки складу злочину, а його суб'єктивні ознаки ігноруються. Натомість, як слушно підкреслює Верховний Суд в одному зі своїх рішень, поза розумним сумнівом потребує доведення кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону. Зокрема, у справах, у яких наявність та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення має пояснити, яким чином установлені обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, що є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер умислу [21].

Висновки

1. Систематичне порушення встановлених правил проживання, вчинене особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі, будучи на сьогодні кримінально караним проявом ухилення від відбування цього покарання, потребує декриміналізації через об'єктивну нездатність заподіювати істотну шкоду інтересам правосуддя.

2. De lege lata вмінення ч. 1 ст. 390 КК України особі, яка, відбуваючи покарання у виді обмеження волі, систематично порушує встановлені правила проживання, уможливлюється у разі, якщо буде встановлено, що вольовий момент прямого умислу, з яким вчинене відповідне діяння, характеризується бажанням засудженого уникнути покладених на нього обмежень прав і свобод, а також загалом позбутись виконання відповідного обов'язку (особа, маючи єдиний злочинний намір, щоразу порушує зазначені правила, прагнучі в сукупний спосіб ухилитись від відбування покарання).

3. У разі, якщо порушення встановлених правил проживання не були пов'язані зі сформованим заздалегідь (до вчинення першого із таких порушень) наміром ухилитись від відбування покарання, то має констатуватись відсутність складу [продовжуваного] злочину, передбаченого ч. 1 ст. 390 КК України, через відсутність прямого умислу як його обов'язкової ознаки. Своєю чергою, наявність цієї ознаки має бути доведена поза розумним сумнівом із обов'язковим відбиттям у вироку тих обставин справи, які встановлюють факт прямого (а так само єдиного) умислу, що заздалегідь виник у засудженого, та охоплює вчинення всіх із інкримінованих порушень правил проживання.

Список використаних джерел

1. Кримінальне право (Особлива частина) : підручник / за ред. О. О. Дудорова, Є. О. Письменського. Т 2. Луганськ : «Елтон - 2», 2012. 704 с.

2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. 5-те вид., допов. Харків : Право, 2013. 1040 с.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка, В. В. Чернєя. Київ : Юрінком Інтер, 2017. 1104 с.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. 11-те вид., переробл. та допов. Київ : ВД «Дакор», 2019. 1384 с.

5. БринзанськаО.В. Окремі проблеми кваліфікації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та шляхи їх розв'язання. Судова апеляція. 2009. № 2 (15). С. 46-51.

6. Шкута О. О. Об'єктивна сторона ухилення від відбування покарань у вигляді обмеження та позбавлення волі. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2014. № 11. Т 2. С. 90-92.

7. Орел Ю. В. Кримінальна відповідальність за злочини проти нормальної діяльності органів і установ пенітенціарної служби України : монографія. Харків : ТОВ «В справі»,

2016. 416 с.

8. Сокуренко О. М. Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Запоріжжя, 2010. 20 с.

9. ДудоровО.О., ХавронюкМ.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М. І. Хавронюка. Київ : Ваіте, 2014. 944 с.

10. РудковськаМ.Р. Суспільна небезпека як ознака поняття злочину: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Львівський державний університет внутрішніх справ. Львів, 187 с.

11. Карчевський М. В., Кудінов А. С. Ефективність кримінально-правового регулювання в Україні: інформаційно-аналітичні матеріал за результатами опитування експертів. Сєвєродонецьк : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідорен- ка, 2016. 44 с.

12. КупінаЛ.Ф. Критерії ефективності правових норм. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія18: Право. 2017. Вип.32. С. 51-57.

13. Вирок Конотопського міськрайонно- го суду Сумської області від 24 квітня 2014 р., судова справа №577/623/14-к. URL: http:// www.reyestr.court.gov.ua/Review/51499433 (Дата звернення: 30.04.2020).

14. Вирок Конотопського міськрайонно- го суду Сумської області від 18 лютого 2011р., судова справа №1-101/11. URL http://www. reyestr.court.gov.ua/Review/15643434 (Дата звернення: 30.04.2020).

15. Вирок Крижопільського районного суду Вінницької області від 4грудня 2008 р., судова справа №1-163\2008. URL http:// www.reyestr.court.gov.ua/Review/4635817 (Дата звернення: 30.04.2020).

16. Кваліфікація злочинів у діяльності Національної поліції України: навч. посіб. / за заг. ред. О. М. Литвинова. Харків : Константа, 2017. 448 с.

17. Зінченко І. О., Тютюгін В. І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація : монографія. Харків : Фінн, 2010. 256 с.

18. ЗинченкоИ.А. Субъективная сторона усложненных единичных преступлений и ее влияние на их квалификацию. Вісник Асоціації кримінального права України. 2015. Вип.1(4). С.12 -148. URL: http://nauka.nlu. edu.ua/wp-content/uploads/2015/07/4_8.pdf (Дата звернення: 30.04.2020).

19. Вирок Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 3серпня 2017 р., судова справа №206/2851/17. URL: http:// www.reyestr.court.gov.ua/Review/68093388 (Дата звернення: 30.04.2020).

20. Вирок Конотопського міськрайонно- го суду Сумської області від 7 серпня 2014 р., судова справа №577/781/14-к. URL: http:// www.reyestr.court.gov.ua/Review/40844095 (Дата звернення: 30.04.2020).

21. Постанова Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 4 липня 2018 р., судова справа №688/788/15-к. URL: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/75286445 (Дата звернення: 30.04.2020).

References

1. Dudorov, O. O., Pysmenskyi, Ye. O. (Red.). (2012). Kryminalne pravo (Osoblyva chastyna), T. 2. Luhansk: «Elton - 2» [in Ukrainian].

2. Tatsii,V. Ya., Pshonka,V. P., Borysov,V. I., Tiutiuhin,V. I. (Red.). (2013). Kryminalnyi kodeks Ukrainy. Naukovo-praktychnyi komentar, T 2. Kharkiv: Pravo [in Ukrainian].

3. Dzhuzha, O. M., Savchenko, A. V.,

Cherniei,VV. (Red.). (2017). Naukovo-

praktychnyi komentar Kryminalnoho kodeksu Ukrainy. Kyiv: Yurinkom Inter [in Ukrainian].

4. Melnyk, M. I., Khavroniuk, M. I. (Red.). (2019). Naukovo-praktychnyi komentar Kryminalnoho kodeksu Ukrainy. Kyiv: VD «Dakor» [in Ukrainian].

5. Brynzanska,O.V. (2009). Okremi problemy kvalifikatsii ukhylennia vid vidbuvannia pokarannia u vydi obmezhennia voli ta shliakhy yikh rozv'iazannia. Sudova apeliatsiia, 2 (15), 46-51 [in Ukrainian].

6. Shkuta,O.O. (2014) Ob'iektyvna storona ukhylennia vid vidbuvannia pokaran u vyhliadi obmezhennia ta pozbavlennia voli. Naukovyi visnyk Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. Ser.: Yurysprudentsiia, 11, T. 2, 9092 [in Ukrainian].

7. Orel,Yu.V. (2016). Kryminalna vidpovidalnist za zlochyny proty normalnoi diialnosti orhaniv i ustanov penitentsiarnoi sluzhby Ukrainy. Kharkiv: TOV «V spravi» [in Ukrainian].

8. Sokurenko,O.M. (2010) Kryminalna vidpovidalnist za ukhylennia vid vidbuvannia pokarannia u vydi obmezhennia voli ta u vydi pozbavlennia voli: avtoref. dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.08. Zaporizhzhia [in Ukrainian].

9. Dudorov,O.O., Havronyuk,M.I. (2014). Kriminalne pravo. Kyiv: Vaite [in Ukrainian].

10. Rudkovska,M.R. (2017). Suspilna nebezpeka yak oznaka poniattia zlochynu: dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.08. Lviv [in Ukrainian].

11. Karchevskyi, M. V., Kudinov, A. S. (2016). Efektyvnist kryminalno-pravovoho rehuliuvannia v Ukraini: informatsiino-analitychni material za rezultatamy opytuvannia ekspertiv. Sievierodonetsk: RVV LDUVS im. E. O. Didorenka [in Ukrainian].

12. Kupina,L.F. (2017). Kryterii efektyvnosti pravovykh norm. Naukovyi chasopys Natsionalnoho pedahohichnoho universytetu imeni M.P.Drahomanova, Seriia 18: Pravo, 32, 51-57 [in Ukrainian].

13. Vyrok Konotopskoho miskraionnoho sudu Sumskoi oblasti (24.04.2014), №577/623/14-k. URL: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/51499433 (Last accessed: 30.04.2020) [in Ukrainian].

14. Vyrok Konotopskoho miskraionnoho sudu Sumskoi oblasti (18.02.2011), №1-101/11. URL: http://www.reyestr.court. gov.ua/Review/15643434 (Last accessed: 30.04.2020) [in Ukrainian].

15. Vyrok Kryzhopilskoho raionnoho sudu

Vinnytskoi oblasti (04.12.2008), № 1-163/2008. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/

Review/4635817 (Last accessed: 30.04.2020) [in Ukrainian].

16. Lytvynov,O.M. (Red.). (2017).

Kvalifikatsiia zlochyniv u diialnosti Natsionalnoi politsii Ukrainy. Kharkiv: Konstanta [in Ukrainian].

17. Zinchenko, I. O., Tiutiuhin, V. I. (2010). Odynychni zlochyny: poniattia, vydy, kvalifikatsiia. Kharkiv: Finn [in Ukrainian].

18. Zinchenko,I.A. (2015). Sub'ektivnaja

storona uslozhnennyh edinichnyh prestuplenij i ee vlijanie na ih kvalifikaciju. Visnyk Asotsiatsii kryminalnoho prava Ukrainy, 1 (4), 12 -148. URL: http://nauka.nlu.edu.ua/wp-content/

uploads/2015/07/4_8.pdf (Last accessed: 30.04.2020) [in Russian].

19. Vyrok Samarskoho raionnoho sudu m. Dnipropetrovska (03.08.2017), №206/2851/17. URL: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/68093388 (Last accessed: 30.04.2020) [in Ukrainian].

20. Vyrok Konotopskoho miskraionnoho sudu Sumskoi oblasti (07.08.2014), №577/781/14-k. URL: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/40844095 (Last accessed: 30.04.2020) [in Ukrainian].

21. Postanova Pershoi sudovoi palaty Kasatsiinoho kryminalnoho sudu u skladi Verkhovnoho Sudu (04.07.2018), №688/788/15-k. URL: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/75286445 (Last accessed: 30.04.2020) [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru