Особливості організаційно-правового забезпечення використання доказів державною прикордонною службою України в адміністративному провадженні

Доказова база є тим фактологічним підґрунтям, завдяки якому відбувається відшукування істини. Не встановлення, а саме її пошук. За своєю правовою природою докази вже є тим засобом підтвердження фактичного існування, обставин здійснення тієї чи іншої дії, яка законодавцем визначається як протиправна. Докази позбавлені жодного морально-психологічного змісту, з точки зору визначення мотивів поведінки чи психо-емоційних передумов вчинення дії. Вони відображають лише психо-емоційний стан, настрій, намір та інші морально-етичні детермінанти особи правопорушника безпосередньо у момент скоєння протиправного діяння. Також докази демонструють той комплекс умов правової реальності, які існували навколо особи та стали у своїй сукупності, так би мовити просторово- часовим континуумом протиправної поведінки.

Інакше кажучи, докази важливі для того, щоб з їх допомогою можна було відтворити події, умови їх скоєння та інші особливості й детермінанти моменту поведінки, що в кінцевому результаті й дасть змогу встановити протиправність або законність такої поведінки. З огляду на таку значущість доказової бази ми повинні виходити із того, що докази впливають на кваліфікацію протиправної поведінки, тобто з їх допомогою, зокрема, а не тільки можна встановити чи підпадають ознаки протиправної поведінки під характеристику кримінального злочину чи ні.

Наприклад, В.В. Косик стверджує, що доказами у провадженні у справах про адміністративні правопорушення слід вважати будь-які фактичні дані, що відповідають ознакам належності та допустимості, на підставі яких у встановленому законом порядку особа, у провадженні якої знаходиться справа, встановлює наявність або відсутність події правопорушення, вину особи, яка притягається до відповідальності, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи [4, c. 86-87]. До того ж вчений доводить і ту обставину, що предмети матеріального світу отримують статус доказів лише після того, як їх такими визнає орган або посадова особа, яка здійснює провадження у справі про адміністративне правопорушення. Жоден доказ, який містить інформацію про предмет доказування (обставин публічно-правового спору), не має для осіб, які наділені повноваженнями вирішувати справу, наперед встановленої сили [5, c. 310]. Отже, докази втілюються у предметах матеріального світу, але їх виявлення є певним процесом, через який розкривається зміст діяльності спрямованої на встановлення вини та притягнення до адміністративної відповідальності. За логікою адміністративного провадження органи та посадові особи ДПСУ повинні здійснити ті чи інші дії спрямовані на відшукування доказів та з'ясування обставин у справі шляхом їх оцінювання. Вся ця діяльність об'єктивується через правові норми, які закріплюють вихідні умови законності самого процесу притягнення до адміністративної відповідальності.

Як зазначає Т.О. Рекуненко, вимоги до оцінювання доказів встановлені законодавцем у ст. 252 КУпАП. Як можна побачити, згідно з вітчизняним законодавством в основі прийняття того чи іншого рішення під час доказування у справі про адміністративне правопорушення лежить внутрішнє переконання суб'єкта правозастосування. Але такий підхід є помилковим, оскільки передбачає підміну об'єктивного критерію доведення суб'єктивним [10, с. 170-171]. Ми згодні з дослідником через те, що внутрішнє переконання завжди привносить елемент суб'єктивізму не лише у процес оцінювання доказів, але й у процес визначення їх допустимості та прийнятності для вирішення справи по суті.

Але А.Ф. Мота чітко визначає, що "джерела доказів у провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинні співвідноситися з повноваженнями органів і підрозділів охорони державного кордону з використання: банків даних стосовно осіб, які перетнули державний кордон України; засобів автоматичної фото-і відеотехніки, що закріплюється на форменому одязі, службовому транспорті" [6, с. 253-254]. Але ця теза потребує розширення, оскільки технічний прогрес розвивається темпами значно швидшими ніж законотворчість, а тому в якості доказів може використовуватися також і дані, отримані з безпілотних літальних апаратів (далі - БПЛА), які використовуються для моніторингу ситуації на державному кордоні, особливо на території тимчасово окупованій Російською Федерацією.

З погляду точності правого регулювання доказів у справах про адміністративні провадження, що здійснюються органами ДПСУ ми повинні звернути увагу на необхідності виділення доказів за джерелами походження. Джерела походження пояснюються природою тих фактів, які потребують доведення у процесі адміністративного провадження. Х.П. Ярмакі з цього приводу зазначає на необхідності поділяти докази за ознакою джерел походження на: особисті, речові та документальні. Водночас "особистими є докази, що формуються показами та поясненнями правопорушника тощо, тобто коли носій відповідної інформації - фізична особа" [11, с. 118-119]. Тобто фізичні особи також розглядаються в певному сенсі як носії інформації, за допомогою чого вони можуть виступати джерелами доказів. З цього ми робимо висновок, що їхні свідчення, покази та пояснення повинні отримати формалізований документальний вигляд, тобто перетворитися на докази речового характеру. Тому документи, які долучаються до справи про адміністративне провадження, що розглядається органами та посадовими особами ДПСУ, зокрема й документи, які формалізують особисті показання. Важливість такої формалізації ми вбачаємо у тому, що показання свідків, пояснення потерпілого тощо - все це стає фактичними обставинами справи, які підлягають спростуванню або підтвердження у потенційному процесі апеляційного оскарження постанови про накладення штрафів органами ДПСУ. Як правило, речові докази є побічними доказами, оскільки встановлюють не сам факт події, а іншу обставину, яка має значення для вирішення справи. Тому під побічними речовими доказами слід розуміти матеріальні фізичні зразки первинних речових доказів, які безпосередньо відтворюють головні ознаки останніх та потрібні для їх заміни у процесі доказування [1, с. 120-121]. Аналізуючи положення ст. 222-1 КУпАП, слід зауважити на те, що доказами виступають переважно речові, а в деяких випадках саме речові докази стають прямими доказами у справі.

Зі свого боку Н.В. Просєкіна вказує на те, що з урахуванням специфіки провадження у справах про адміністративні правопорушення в якості самостійного виду доказів виділяють також безпосередні спостереження осіб, уповноважених на складання протоколу про адміністративне правопорушення і на проведення адміністративного розслідування. Процедурно спостереження таких осіб фіксуються у протоколі про адміністративне правопорушення [9, с. 191-193]. Така теза сприяє тому, що суворість вимог до форми, значення та походження доказів в адміністративній справі нівелюється незначністю або малозначністю шкоди, завданої внаслідок скоєння такого правопорушення, а тому інколи органи ДПСУ підходять дещо ширше за наділені повноваження у частині вирішення питання доказування у справі про адміністративне правопорушення.

На цей аспект звертають увагу також В.К. Колпаков та В.В. Гордєєв, які зазначають на певному дисонансі того, що оцінювання доказів робить орган, який фактично їх збирає [3, с. 48-49]. Враховуючи викладене вище, доцільно проаналізувати ознаки речових доказів, оскільки саме за рахунок ідентифікації предметів матеріального світу вони можуть набути необхідного статусу для доказування обставин справи.

Отже, відповідно до ст. 251 КУпАП "доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь- які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи" [2]. Далі ця норма визначає загальний перелік тих засобів, які можуть використовуватися в адміністративному провадження в якості доказів, а також те які саме обставини вони можуть доводити.

Само собою визначення доказів розкриває їх основні детермінуючі ознаки: докази - це фактичні дані, тобто дані про факти що відбулися у минулому, а отже, вони мають ретроспективний зв'язок із такими фактами, тобто повинні були бути створеними у минулому, в період до скоєння правопорушення; використання доказів відбувається виключно у встановлений на законодавчому рівні спосіб та уповноваженими особами. Це означає необхідність законодавчої визначеності цього процесу для кожного окремого виду доказів або встановлення загальних критеріїв доступності, допустимості та достатності доказів, як це зроблено у кримінально-процесуальному законодавстві; встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, тобто у такий спосіб розкривають характер, причини та наслідки діяння особи, в який можна однозначно стверджувати, що таке діяння є протиправним саме у розумінні КУпАП, бо якщо посадова особа ДПСУ робить висновок, що таке діяння є кримінально карним, то тоді відбувається і перекваліфікація такої справи; докази встановлюють винність особи. Вони не встановлюють ступінь вини, що важливо і про що можна зробити однозначний висновок на підставі аналізу положень ст. 251 КУпАП. Критеріями для встановлення вини виступають або визначені у відповідних нормах КУпАП характеристики діяння, скоєння якого неможливо без усвідомлення або без вольового елементу, або через недбалість. Докази визначають інші обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення та винесення відповідного рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності чи звільнення від неї. КУпАП, як власне і жоден інший нормативно- правовий акт, не містить вказівку на те, що саме це можуть бути за обставини, але за логікою адміністративного провадження можна зробити висновок про те, що такими обставинами є, зокрема, алібі особи, наявність обставин, що виключає винність або проти- правність діяння тощо.

Так, в адміністративному провадженні організаційно-правове регулювання процесу доказування є похідним від правового режиму та природи доказів, а також тяжкості тих протиправних дій, які вчиняє особа. Додаткова увага такому процесу не приділяється, а лише згадується про обов'язок всебічного, хоча і на свій розсуд, але по суті з використанням доказів вирішення справи. Доктринально проблеми недосконалості та несистемності закріплення правового режиму доказів та доказування справах про адміністративні правопорушення пояснюються малозначністю вини особи. Але для цілей та місії діяльності ДПСУ, для тих завдань, які реалізують посадові особи ДПСУ, та тих процедур, які порушуються особами правопорушників, ми повинні зробити висновок про те, що саме докази та доказова база виступають важливим елементом всього адміністративного провадження. Переважно це визначається необхідністю чіткого відмежування кримінального злочину від адміністративного проступку.

Отже, аналіз положення ст. 251 КУпАП дає змогу зробити наступні висновки: по-перше, фактичні обставини та дані в справі про адміністративне правопорушення засвідчуються доказами; по-друге, докази можуть бути матеріальними та нематеріальними, але навіть останні повинні втілюватися та формалізуватися у матеріальному вигляді. Мова йде зокрема про показання свідків, які набувають статус доказів, коли вони озвучені та зафіксовані у відповідному вигляді; по-третє, докази, що мають бездокументарну форму, чітко та вичерпно перелічені у ст. 251. Цей перелік не дозволяє зробити припущення стосовно потенційної можливості долучення до матеріалів справи про адміністративне провадження органами ДПСУ доказу, який не визначений у даній статті. Виключення складають докази, що мають документарну форму, оскільки про це прямо свідчить сентенція "а також іншими документами". Отож, докази, які мають нематеріальну форму, можуть бути виражені в документах, які не охопленні поняттями ст. 251 КУпАП; по-четверте, враховуючи таку сукупність доказів, виникає питання необхідності їх чіткої фіксації або чіткої фіксації обставин, які підлягають доказуванню. Останнє реалізується засобами протоколу про адміністративне правопорушення.

Крім того, слід зауважити на тому, що вказана вище норма є єдиною нормою в КУпАП та актах галузевого законодавства, яка визначає засади (у даному випадку лише загальні) правового режиму доказів у справах, які за своєю юрисдикцією належать до органів ДПСУ. Зокрема "Інструкція з оформлення посадовими особами Державної прикордонної служби України матеріалів справ про адміністративні правопорушення" не містить ні порядку використання доказів, ні вичерпного їх переліку та особливостей правового режиму застосування посадовими та службовими особами органів ДПСУ.

Враховуючи специфіку правопорушень, визначених у ст.ст. 202 (ч. 2), 203, 203-1, 204-2, 204-4, ми приходимо до висновку, що суб'єктивний елемент оцінки доказів повинен нівелюватися максимально об'єктивним та однозначним відтворенням інформації про обставини скоєного правопорушення. Цього, на нашу думку, можна досягнути як раз за допомогою відео- та фото фіксації правопорушення, особливо таких, що стосуються перетину державного кордону поза територією митних та прикордонних постів чи пунктів пропуску. Враховуючи викладене вище та можливість, надану ст. 280 КУпАП, пропонується застосувати аналогію, яка міститься у другому реченні даної статті, і до правопорушень, адміністративне провадження за якими входить до юрисдикції ДПСУ. Тому пропонуємо ст. 222-1 доповнити частиною четвертою наступного змісту: "4. Розгляд справ про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням прикордонного режиму, режиму у пунктах пропуску через державний кордон України або режимних правил у контрольних пунктах в'їзду-виїзду, порушенням порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України або виїзду з неї, а також з порушенням порядку в'їзду до району проведення антитерористичної операції або виїзду з нього, зокрема які пов'язані із перетинанням або спробами перетинання державного кордону України та / або лінії зіткнення у районі проведення антитерористичної операції та/або неконтрольованої ділянки державного кордону України у будь-який спосіб поза контрольними пунктами в'їзду-виїзду, та які зафіксовані у режимі фотозйомки (відеозапису), відбувається з урахуванням правил, визначених статтями 279-1 - 279-4 цього Кодексу". Таке доповнення дає нам змогу вирішити одне з найбільш ключових та суперечливих питань сучасної практики розгляду про притягнення до адміністративної відповідальності, які здійснюються посадовими особами ДПСУ у місцях, віддалених від місця фактичного скоєння правопорушення (контрольно-пропускні пункти, адміністрації прикордонних районів тощо) - використання електронних доказів для визначення обставин справи. Насправді питання використання електронних доказів та засобів збирання й зберігання інформації є не новим, але суперечності пов'язані із ними полягають переважно у тому, що для їх використання необхідне дотримання процедури законності, тобто докази, отримані за допомогою таких засобів, повинні відповідати всім критеріям допустимості. Отже, ми вважаємо за необхідне визначити найбільш утилітарні та допустимі докази у розгляді справ про адміністративні правопорушення, що знаходяться в юрисдикції органів ДПСУ. Для цього ми проаналізуємо склади правопорушень відповідно до КУпАП з погляду доказування вини осіб, що їх скоїли (табл. 1).

Таблиця 1 - Особливості використання доказів в процесі адміністративного провадження органами ДПСУ

Підсумовуючи, можна зробити декілька важливих висновків.

Так, по-перше, звертає на себе увагу множинність доказів та засобів доказування, котрі вони передбачають та які застосовуються для доведення адміністративного правопорушення й притягнення винної особи до відповідальності. Але така множинність є диференційованою залежно від характеру правопорушення, об'єктивних умов його здійснення, тобто місця та способу, що обумовлюють застосування лише спеціальних засобів доказування чи використання специфічних доказів (тепловізорів, даних БПЛА тощо). По-друге, високий рівень важливості мають показання посадових осіб ДПСУ якості доказів скоєння правопорушень з порушення режиму державного кордону поза межами контрольних пунктів, застав та інших обладнаних пунктів дислокації військовослужбовців, контрольно-пропускних пунктів тощо. Тобто показання та свідчення осіб, що безпосередньо переривають скоєння правопорушення та затримують особу правопорушника. У таких місцях важко отримати інформацію від свідків, а показання затриманої особи правопорушника об'єктивно будуть мати виправдувальний характер. Тому від чіткої, у повному обсязі фіксації показань посадових осіб ДПСУ, занесення їх в протокол та фіксація обставин правопорушення іншими засобами - все це нівелюватиме потенційно можливу суб'єктивність тверджень таких посадових осіб. По- третє, простежується широке використання електронних доказів, а також технічні та технологічні засоби збирання доказів: засоби тепловізійного відтворення, супутникового зв'язку, телеметрії, відео-, фото-, кінофксації та зйомки тощо. Використання таких засобів повинно відображатися у протоколі про адміністративне правопорушення з метою детермінації конкретного засобу, запису, фото тощо, тобто постфактум. Закріплення на законодавчому рівні можливість та допустимість окремих технічних заходів ми вважаємо недоцільним з погляду швидкості розвитку технологій, яка значно перевищує оперативність законотворчої роботи. А також і тим фактом, що оборона державного кордону є елементом забезпечення національної безпеки, а отже, і система заходів для такого забезпечення не може обмежуватися.

Висновки