Припинення зустрічних зобов’язань. Темпоральні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Припинення зустрічних зобов'язань. Темпоральні аспекти

Гуйван Петро Дмитрович кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор, Полтавський інститут бізнесу, м. Полтава,

Анотація

Дана наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання з теоретичної та практичної сфери регулювання зобов'язальних відносин. Зокрема, у ній автор приділяє увагу вивченню закономірностей припинення матеріальних суб'єктивних прав і обов'язків шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог. Як правило, встановлений у ст. 601 ЦК України механізм застосовується для припинення грошових зобов'язань. І подібні відносини мають досить значне поширення. Зустрічні вимоги повинні бути не обов'язково однаковими за розміром, але неодмінно однорідними. Тож автор обгрунтовує позицію, за якою важливе значення має лише предмет (у даному разі - гроші), тоді як правова підстава виникнення обов'язку не є суттєвою. Оскільки зарахування взаємних однорідних вимог проводиться за заявою однієї сторони, така дія вважається одностороннім правочином. Пріоритет чинності будь-якого правочину встановлено законом: він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тож, суб'єкт, якому спрямована така заява, мусить її врахувати, а, коли він з нею не погоджується, то може оскаржити правочин, що слугував виникненню зустрічного зобов'язання, або він вправі звернутися до суду з позовом про примусове виконання зобов'язання першою стороною в натурі з посиланням на нікчемність такого правочину. У будь -якому разі заперечення проти проведення зарахування має отримати судову оцінку, і тільки тоді може постати питання про незаконність дій за ст. 601 ЦКУ. Якщо ж оскарження сутності подібних відносин, що потягли виникнення зустрічного обов'язку, судом не зроблено і вони не визнані недійсними, зарахування слід визнати належним. В роботі проаналізована судова практика з даного питання. Встановлено, що національні правозастосовні органи довгий час застосовували господарську практику, котра склалася і набула подальшого тиражування, при вирішенні спорів. У ній заперечення проти позовних вимог, що ґрунтуються на їхньому припиненні шляхом зарахування, не узгоджуються, ні з чинним українським законодавством, ані з правовими позиціями сучасної цивілістики. Відмічено, що наразі ситуація змінилася в позитивний бік. Розглянуті окремі питання темпорального унормування коментованих відносин, надані рекомендації з нормативного удосконалення. матеріальний право обов'язок

Ключові слова: зарахування зустрічних вимог, строк, однорідність.

Guyvan Petro Dmytrovych Candidate of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine, Professor, Poltava Institute of Business, Poltava

TERMINATION OF MEETING COMMITMENTS. TEMPORAL ASPECTS

This scientific article is devoted to the study of a topical issue in the theoretical and practical field of regulation of contractual relations. In particular, the author pays attention to the study of the laws of termination of material subjective rights and obligations by crediting homogeneous counterclaims. As a rule, established in Art. 601 of the Civil Code of Ukraine, the mechanism is used to terminate monetary obligations. And such relationships are quite widespread. The counter-requirements do not have to be the same size, but they must be uniform. Therefore, the author substantiates the position that only the subject (in this case - money) is important, while the legal basis for the obligation is not significant. Since the crediting of mutually homogeneous claims is carried out at the request of one party, such an action is considered a unilateral transaction. The priority of any transaction is established by law: it is lawful if its invalidity is not expressly established by law or if it is not declared invalid by a court. Therefore, the subject to whom such a statement is addressed must take it into account, and if he does not agree with it, he can challenge the transaction that served to give rise to a counterobligation, or he has the right to sue for enforcement. tying the first party in kind with reference to the nullity of such a transaction. In any case, the objection to the enrollment must receive a judicial assessment, and only then may the question of the illegality of actions under Art. 601 CCU. However, if the court has not challenged the nature of such a relationship, which has given rise to a counter-obligation, and it has not been declared invalid, the enrollment should be considered appropriate. The paper analyzes the case law on this issue. It has been established that national law enforcement agencies have long used the established and subsequent replication of economic practices in resolving disputes. In it, objections to claims based on their termination by enrollment are inconsistent with neither the current Ukrainian legislation nor the legal positions of modern civilization. It is noted that now the situation has changed for the better. Some issues of temporal normalization of commented relations are considered, recommendations on normative improvement are given.

Keywords: enrollment of counterclaims, term, homogeneity.

Постановка проблеми. У цивілістичній доктрині немає єдності думок також з приводу визначення кінцевого моменту зобов'язання та зв'язку цього темпорального чинника із закінченням дії договору. Власне, припинення договору має місце там, де повністю припиняються договірні зобов'язання. З цього приводу О.І. Міхно зауважує, що під припиненням договору необхідно розуміти у широкому доктринальному значенні припинення (ліквідацію) його чинності за суб'єктивними чи об'єктивними підставами та припинення договірних прав та обов'язків на майбутній період [1, с. 47]. У зв'язку з цим деякі науковці вважають, що момент припинення договору та момент припинення договірного зобов'язального правовідношення не збігаються [2, с. 10]. Дійсно, якщо вважати правовідношенням не договір, а конкретні зобов'язання, котрі складають його зміст, що по суті правильно, то визначальним все ж є час припинення зобов'язань, а їхня повна вичерпаність чи припинення в інший спосіб тягне закінчення строку договору. З іншого боку, закінчення дії договору припиняє чинність регулятивних зобов'язань, що входять до нього.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У науковій літературі питання часового впливу на можливість реалізації суб'єктивного права в межах цивільного правовідношення вивчалися такими вченими, як Д.І. Мейер, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, О.С., В.В. Луць, М.О. Стефанчук, В.В. Бутнєв, тощо. Разом з тим, залишаються ще не врегульованими окремі аспекти загальної проблематики. Відтак, потребує аналізу питання про сутнісні і процесуальні елементи такого способу припинення права як зарахування зустрічних однорідних вимог, час виконання яких настав. При цьому вельми актуальним є питання про обрання судового чи несудового способу реалізації вказаного повноваження. Має бути досліджене співвідношення цих форм захисту та Якщо пристати до популярної колись тези, що зарахування можливе лише у разі, коли обидві сторони цього бажають, це призведе до суттєвого зменшення матеріального обороту. Але, насправді, то не так. З'ясуванню даних проблемних питань присвячена дана праця.

Виклад основного матеріалу. Позаяк час тривалості договірних відносин, як правило, є похідним від строків здійснення певних зобов'язань, розглянемо підстави припинення цивільних зобов'язань, у тому числі і в часовому аспекті. Глава 50 ЦК України визначає перелік підстав, настання яких означає припинення зобов'язання. І таке припинення в темпоральному відношенні нерозривно пов'язане саме з часом прояву відповідної обставини: дії чи події. Наприклад, зобов'язання припиняється у той момент, коли відповідно до закону чи договору воно є виконаним. Так, грошовий обов'язок буде погашеним, коли кошти надійдуть на рахунок кредитора - юридичної особи (п.4) ч. 1 ст. 532 ЦКУ). Новація припиняє попереднє зобов'язання від узгодженого сторонами моменту виникнення нового, неважко також встановити час припинення зобов'язання в результаті смерті учасника чи ліквідації юридичної особи.

Втім, не весь інструментарій коментованої глави Кодексу є таким прозорим. В цьому контексті нашу увагу привернула проблема строків припинення прав та обов'язків при зарахуванні зустрічних однорідних вимог. Такі можливості припинити зобов'язання передбачені як у цивільному (ст. 601 ЦКУ), так і в господарському (ст. 203 ГКУ) законодавствах України. Відповідно до ідеї закону правові наслідки даного припинення мають бути тотожними тим, що настають, скажімо, при виконанні зобов'язання чи прийнятті відступного. Тож і часом припинення має бути момент отримання однією із сторін заяви контрагента. Але, як показує практика, такий висновок для багатьох не є очевидним. Справа в тому, що припинення зобов'язання його зарахуванням, на відміну від інших способів, визначених у главі 50 ЦКУ, передбачає одночасне погашення не одного, а двох обов'язків. При цьому згоди контрагента (кредитора за іншим зобов'язанням), право якого одночасно припиняється, не вимагається. А це означає, що така дія може бути не безспірною, з точки зору останнього. Саме в цьому і полягає складність оцінки такого способу припинення зобов'язання та його неоднозначне сприйняття у правовій літературі та правозастосовній практиці.

В той же час, суб'єктивізм оцінок не повинен впливати на характер дії нормативного регулюючого механізму, мусять бути чіткі об'єктивні критерії, що визначають необхідні якісні характеристики зустрічних зобов'язань, порядок дій учасників щодо їхнього зарахування та момент припинення. Це тим більш важливо, що коментовані відносини мають досить значне поширення. Інакше можемо отримати ситуацію, коли один контрагент вважає зобов'язання діючим, вимагає його виконання, нараховує за невиконання штрафні санкції, чи навпаки, будучи боржником, намагається виконати обов'язок, тоді як інший - переконаний у тому, що дане зобов'язання вже припинилося зарахуванням відповідної зустрічної вимоги.

Припинення зобов'язання зарахуванням також має тривалу традицію застосування. При цьому критерії подібного вчинку напрацьовані вже давно та є незмінними. Ще Д.І. Мейер зазначав, що зарахування може бути проведене лише за наявності наступних передумов: якщо обидва зобов'язання дійсні, коли одне зобов'язання перекриває інше, коли вони однорідні, якщо обоє підлягають задоволенню і, нарешті, якщо обидва існують між тими самими учасниками [3, с. 344]. Український закон наразі також кваліфікує зарахування однорідних зустрічних вимог як спосіб припинення двох зобов'язань, у яких сторони, що є кредитором і боржником в одному відношенні, мають зворотний статус в іншому. Зустрічні вимоги повинні бути не обов'язково однаковими за розміром, але неодмінно однорідними. Ось тут і з'являється перша проблема. Річ у тім, що у науковій літературі існують два правових підходи до визначення однорідності зустрічних вимог при зарахуванні: "широкий" та "вузький". Згідно з першою точкою зору однорідність має проявлятися як у предметі, так і у природі цих вимог [4, с. 166]. Прибічники іншого підходу, навпаки, вважають, що оцінюватися повинна лише однорідність предмету виконання [5, с. 106].

Подібні різнобачення знаходять своє відображення у правозастосовній практиці. Так, нерідко трапляються випадки, коли суди не визнають однорідності зустрічних вимог, позаяк вони витікають із різних за своєю юридичною природою правовідносин, попри однорідність предмета виконання - грошового зобов'язання. Відтак, за такого підходу, не можуть бути зараховані не лише зустрічні грошові вимоги щодо стягнення основного боргу з одного боку в рахунок стягнення неустойки з іншого, а й взаємні основні боргові зобов'язання, що виникли з різних договорів, приміром, борг за виконані роботи в рахунок боргу за поставлений товар. Адже правова природа виникнення цих грошових зустрічних зобов'язань є різною. Власне за такої концепції припинення зобов'язань їхнім зарахуванням буде практично унеможливлене, бо, погодьтеся, важко знайти зустрічні однотипні (а не однорідні, як того вимагає закон) зобов'язання на кшталт такого: Петро винен Іванові гроші за картоплю, а Іван також винен Петрові кошти за картоплю. Відтак, як уявляється, однорідність вимог, про яку йдеться у ст. 601 ЦКУ, має розумітися у вузькому сенсі. Оце правило про однорідність вимог повинно стосуватися їхньої правової сутності, але не підстави виникнення. Для того, аби провести зарахування, достатньо однорідності вимог щодо предмету виконання, а не однорідності зобов'язань, на яких ці вимоги ґрунтуються. Якщо вимога із охоронного правовідношення має грошовий вираз, а зустрічна вимога, що ґрунтується на регулятивних договірних взаєминах, теж є грошовою, вони можуть бути припиненими за допомогою зарахування, позаяк однорідні за предметом виконання. Іншими словами, цілком правильним буде зарахування, скажімо, грошових вимог, котрі виникли з різних правових підстав, в тому числі і з різних договорів. Так, вимозі про сплату коштів за отриманий товар можна протиставити вимогу щодо грошового зобов'язання зі сплати пені за неналежно виконану роботу за іншою угодою між цими сторонами. Ні підстава виникнення даних вимог, ні їхня юридична природа не впливають на можливість припинення шляхом зарахування [6, с. 78].

Оскільки зарахування взаємних однорідних вимог проводиться за заявою однієї сторони, така дія вважається одностороннім правочином. Припинення зобов'язання як правовий наслідок цього правочину означає, що від моменту його вчинення у обох сторін припинилися взаємні права та обов'язки в однаковому розмірі за тими зобов'язаннями, котрі вказані у правочині. Іншими словами, припинилося існування прав та обов'язків, які становлять зміст зобов'язань [7, с. 119]. Отже, у учасників зарахування вже немає юридичних підстав вимагати від контрагента виконання обов'язку, що припинився, а якщо один з них пред'явить судову вимогу, йому має бути відмовлено, позаяк діє презумпція чинності правочинів (ст. 204 ЦКУ). Втім, огляд української судової практики не підтверджує цю, на перший погляд, безспірну тезу.

Скажімо, підприємство А є кредитором стосовно підприємства Б у грошовому зобов'язанні щодо оплати за поставлений прокат, а останній, в свою чергу, має до А право вимоги оплати наданих за іншим правочином інформаційних послуг. Це найпростіший варіант, досить часто трапляються більш складні ситуації. Наприклад, постачальник продукції вимагає оплати, а покупець пред'являє зустрічну вимогу щодо сплати передбаченого договором штрафу за неякісний товар. Або продавець пред'явив вимогу про оплату штрафних санкцій, пов'язаних з несвоєчасним виконання грошового зобов'язання, а покупець назустріч йому вимагає відшкодування збитків у зв'язку з ненаданням товару. Як бачимо, останні дві взаємні вимоги є небезспірними. Але попри, на перший погляд, деяку відмінність у походженні даних зустрічних зобов'язань з позиції чинного українського законодавства вони є тотожними для можливого зарахування за заявою однієї сторони. Здавалося б, юрисдикційний орган все одно має оцінити підставність як позову, так і правочину, що його заперечує, та з урахуванням їх законності прийняти рішення. Насправді ж, тривалий час суди сприймали правочини щодо зарахування зустрічних вимог як належні лише тоді, коли під час їх вчинення взаємні вимоги були безспірними. Якщо ж одна із сторін проти зарахування заперечує, такий правочин не приймався як доказ. Сторонам пропонувалося вирішити питання щодо стягнення спірних вимог у суді, і тільки тоді зробити відповідне зарахування [8].

Такий підхід, власне, означає презумпцію неправомірності правочину: доведіть спочатку в судовому порядку дійсність своїх вимог, а вже потім їх можна зараховувати. Між тим, він не є нормативно обґрунтованим. Законодавство України не формулює такого правила, згідно з яким зарахуванню підлягають лише ті зустрічні однорідні вимоги, котрі вже були задоволені у судовому порядку. Більше того, закон навіть не вимагає безспірності таких вимог на час вчинення одностороннього правочину стосовно їхнього взаємного припинення. Простий формально-логічний аналіз статей 601 ЦКУ та 203 ГКУ дозволяє встановити, що закон веде мову про зустрічні зобов'язання, які виникли в результаті настання строку та можливого невиконання регулятивного обов'язку. Строк здійснення цих зобов'язань уже настав, але вони не виконані. Той факт, що особи можуть реалізувати відповідні зобов'язання, звернувшись до суду, підтверджується нормативним приписом: зарахування можливе лише протягом часу до спливу позовної давності. Як відомо, позовна давність регулює тривалість матеріального права особи на позов і її перебіг має сенс лише до пред'явлення позовного домагання. Після подачі позову, і тим більше після його розгляду та постановлення рішення ніякої позовної давності за вже розглянутими вимогами немає. Тож, нормативні акти якраз кажуть про зарахування в односторонньому порядку переважно саме тих вимог, котрі в судовому порядку не розглядалися. З методологічної точки зору, інший підхід є просто принципово невірним.

Загальновідомою, власне, є висловлена свого часу позиція вищої судової інстанції України: заява про зарахування зустрічних однорідних вимог як передбачений законом односторонній правочин не потребує погодження особи, якій вона спрямована. Остання може лише оскаржувати в судовому порядку таку дію, як і будь-який інший правочин. Такий цілком виважений підхід означає наступне. По-перше, суб'єкт, котрий здійснив зарахування, не вправі в подальшому пред'являти судової вимоги про визнання дійсності правочину, позаяк він і так вважається дійсним. По -друге, з огляду на можливість подальшого судового спору відкидається теза про безспірність зарахованих обов'язків. І нарешті, по-третє, можливе судове оскарження дійсного правочину знімає всі питання щодо правової обґрунтованості вимоги про зарахування виключно стягнутих судами коштів. Така правова оцінка чітко узгоджується з чинним законодавством і означає лиш одне: якщо два учасники майнових відносин мають зустрічні та однорідні зобов'язання стосовно один одного, вони можуть бути припинення шляхом їхнього зарахування в результаті заяви однієї сторони, не залежно від оспорювання цієї дії контрагентом та від того, прийняте щодо даних вимог судове рішення, чи ні.

Особа, що не погоджується з зарахуванням однорідних зустрічних вимог, вправі після отримання заяви іншої сторони оскаржити цей правочин. На жаль, у коментованому документі не надається детальне роз'яснення порядку вчинення таких дій. Втім, ми можемо самостійно його встановити, виходячи з аналізу інших актів чинного законодавства та вищих судових органів України.

Пріоритет чинності будь-якого правочину встановлено законом: він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦКУ). Іншими словами, правочин не має юридичної сили лише тоді, коли він є нікчемним (ч. 2 ст. 215 ЦКУ), або визнаний недійсним у судовому поряду (оспорюваний ч. 3 ст. 215 ЦКУ). Всі недійсні правочини, незалежно від їхнього конкретного виду, об'єднує одна спільна риса - вони суперечать правовим нормам [9, с. 171]. Відтак, суб'єкт, у якого є підстави вважати правочин дефектним, має декілька механізмів належної поведінки. Він може звернутися до суду з позовом про визнання такого оспорюваного правочину недійсним. Але при цьому, як зазначає ч. 3 ст. 215 ЦКУ, заявник мусить заперечувати дійсність оспорюваної дії лише на підставах, встановлених законом. Дані підстави мають виключний перелік і визначені у параграфі 2 глави 16 Цивільного кодексу.

Інший спосіб оспорювання такого правочину пов'язаний з його можливою нікчемністю. Звісно, для визнання правочину нікчемним судового рішення не вимагається (ч.2 ст. 215 ЦКУ). Вимога про застосування наслідків нікчемного правочину є самостійним способом захисту, тож позивач, у разі заперечень проти позову з посиланням на нікчемний правочин, вправі заявити і таку вимогу. При цьому суди не вправі посилатися на відсутність рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинні дати оцінку таким доводам позивача в мотивувальній частині рішення або ухвалити додаткове рішення. Інакше кажучи, за усіх обставин суд повинен з'ясувати питання законності правочину.

Як нікчемні з підстав недотримання законності (ч.1 ст. 203 ЦКУ) слід кваліфікувати і такі правочини щодо зарахування зустрічних вимог, у яких до припинення пред'являлися неправомірні вимоги. Наприклад, один з контрагентів пред'явив до зарахування на підставі ст. 203 ГКУ вимоги, за якими спливла позовна давність. Встановити дану обставину можна лише в суді, коли правозастосовний орган дослідить питання про початковий момент перебігу (коли кредитор за цією вимогою дізнався чи мав дізнатися про порушення), обставини, що, можливо, зупиняли чи переривали давнісний перебіг. Якщо суд встановить, що позовна давність дійсно спливла, він повинен кваліфікувати правочин щодо зарахування даних вимог як нікчемний і не враховувати його при вирішенні спору. В той же час, в порядку реституції для сторін буде продовжуватися зобов'язання, за яким існуватиме право вимоги боргу (хай і простроченого), позаяк сплив давності не припиняє саме зобов'язання (ч.1 ст. 261 ЦКУ) В подальшому це зобов'язання може бути реалізованим шляхом добровільного виконання, або в судовому порядку за умови відсутності заяви відповідача про застосування позовної давності.. Точно так же правозастосовний орган повинен діяти, коли в результаті судової оцінки наданого стороною доказу (заяви про зарахування) буде виявлено, що один з контрагентів припинив вимоги, на які він за законом не мав права.

Встановлення судом при розгляді будь-якого спору, що правочин, на який сторони посилаються в обґрунтування чи заперечення позовних вимог, є нікчемним, матиме ті ж наслідки, що і визнання оспорюваного зарахування недійсним: сторони повернуться до попереднього стану і саме з урахуванням його диспозиції буде прийматися рішення щодо предмету спору.

Тож, як бачимо, такою, що суперечить чинній цивілістичній концепції, виявилась тривала правозастосовна практика, яка грунтувалась на доктрині про обов'язкову безспірність стягнутих судами зустрічних вимог для їхнього зарахування. На чому ж був побудований цей неправильний підхід? Спробуймо знайти відповідь, проаналізувавши численні приклади правозастосовної практики, насамперед господарської, в даній царині, адже зарахування зустрічних грошових обов'язків є досить поширеним саме у взаєминах господарюючих суб'єктів. Як вже зазначалося, оцінка вимог з позиції безспірності та судового стягнення не має нормативного підґрунтя. Та це, власне, нічого б і не дало. Адже, навіть учасники зарахування один одному сум основного боргу (вартості обумовленого в договорі товару) можуть заперечувати наявність чи розмір певного грошового зобов'язання з огляду, наприклад, на некомплектність чи дефекти асортименту продукції, припинення в минулому частини обов'язку тощо. Таким чином, дані заперечення при розгляді будь-якого спору у суді мають бути розглянуті та вирішені. На те суд за нашим законодавством і визначений органом, котрий покликаний вирішувати спори, щоб він не вимагав безспірності відносин від учасників процесу.

Дослідження низки судових справ не дає можливості виявити правове обґрунтування такого підходу. На жаль, при постановленні рішень, попри цитування загальновідомих норм щодо презумпції правомірності правочину, посилання робиться якраз не на них, а на судові прецеденти чи правові позиції вищих судів, викладені у окремих роз'ясненнях. Можна, звісно, піддати критиці самі ці акти, але, на наше переконання, проблема полягає в іншому - у неправильному, часом дуже спрощеному та не завжди коректному застосуванні до конкретних випадків положень даних роз'яснень. Будучи один раз застосованим неправильно, певний підхід набуває тиражування і в подальшому стає усталеним. Так, у більшості судових рішень заперечення відповідача з посиланням на те, що він вже погасив позовні вимоги шляхом зарахування за ст. 203 ГКУ, ст. 601 ЦКУ жодним чином не аналізувалися та не досліджувалися. Посилання при цьому відбувало прецедентну позицію: "Припинення зобов'язання зарахуванням означає відсутність предмета спору за умови, якщо між сторонами не залишилося спірних (неврегульованих) питань; наприклад, якщо позивач заперечує існування своєї заборгованості перед відповідачем, у господарського суду немає підстав для висновку про відсутність предмету спорі. Тож зарахуванням може бути погашене дійсне зобов 'язання, яке забезпечене судовим захистом"[8].

Давайте детально дослідимо дане питання та встановимо, чи дійсно викладений вище текст говорить про обов'язковість безспірності та судової стягненості зустрічних вимог для їхнього зарахування, як то наразі вважається при винесенні рішень? Якщо ми отримаємо ствердну відповідь на це запитання, мусимо говорити про дефектність самої позиції, позаяк вона не узгоджується із законом. Якщо здійснити синтаксичний аналіз наведеного вище тексту, то з нього випливає, що відсутність предмету спору (між сторонами не залишилося спірних (неврегульованих) питань) є саме наслідком, а не передумовою припинення зустрічних зобов'язань зарахуванням. Спір у судовому засіданні між сторонами, в тому числі коли не тільки відповідач заперечує проти вимог позивача, а й навпаки, коли позивач заперечує проти аргументів відповідача, є не тільки звичайною, але ще й обов'язковою ознакою та передумовою процесу. Якщо немає спору, немає процесу. Тож, якщо позивача не влаштовують аргументи, що приводить на свій захист відповідач, він повинен надати докази їхньої дефектності. А суд зобов'язаний вирішити цей спір, оцінивши надані докази. Інакше кажучи, правозастосовний орган мусить надати правову оцінку всім правочинам, іншим явищам, на які посилаються сторони, і лише після цього аргументовано прийняти рішення. Скажімо, відповідач, заперечуючи проти позовних вимог про стягнення коштів, може навести докази того, що дане грошове зобов'язання було частково виконане і надасть певні платіжні документи. Позивач вправі з цими доказами не погодитися, зазначивши, приміром, що кошти були ним спрямовані на погашення інших обов'язків, надійшли не на той рахунок тощо. В цьому випадку суд повинен з'ясувати дійсний стан речей, чи мало місце реальне погашення саме позовної вимоги та в який момент це відбулося. Такий підхід є загальновизнаним. Але, якщо у правозастосовній практиці обов'язково підлягає прискіпливій оцінці заява боржника про виконання обов'язку, чому інший підхід застосовується, коли той же боржник заперечує проти позову, вказуючи на припинення позовної вимоги іншим способом, прописаним у тій же 50 главі ЦКУ - зарахуванням. Очевидно, що і даний доказ юрисдикційний орган мусить так же ретельно оцінити, в тому числі на предмет його дійсності. І лише встановивши в результаті такого аналізу, що припинення зобов'язання його зарахуванням відбулося у законному порядку, суд може дійти висновку про відсутність у даному процесі предмету спору, про що і має зробити фіксацію у рішенні. Саме так слід розуміти сутність першого речення коментованої фрази із листа ВГСУ.

Що стосується другого цитованого вище речення, яке передбачає зарахування лише дійсних зобов'язань, забезпечених судовим захистом, то тут взагалі все просто. Як відомо з теорії, матеріальне зобов'язання містить суб'єктивне право кредитора та юридичний обов'язок боржника. В судовому порядку може захищатися лише порушене право, тож точніше було б казати про забезпеченість судовим захистом не правовідношення в цілому (зобов'язання), а права уповноваженої особи. В доктрині існує дуже багато висловлювань щодо змісту поняття суб'єктивного матеріального права. Переважна більшість вчених сходяться на думці, що до складу суб'єктивного права входить повноваження носія на самостійну активну поведінку, право вимагати відповідних вчинків від зобов'язаної особи та забезпеченість такого права судовим захистом [10, с. 11-12; 11, с. 6-7]. Попри існуючі розбіжності між науковцями з приводу того, входить саме право на захист до складу суб'єктивного права, чи ні, всі дослідники одностайні: саме право повинне мати захисну властивість. Але це в жодному разі не означає, що право набуває своїх характерних ознак лише тоді, коли після його порушення воно було захищене судом. За загальним цивілістичним визначенням забезпеченість права судовим захистом означає його здатність бути захищеним у разі можливого порушення. Звісно, оцінка суб'єктивного права саме з цієї сторони передбачає дослідження його дійсності та інших чинників.

Отже, неважко помітити, що тривала правозастосовна господарська практика, котра склалася і набула подальшого тиражування, при вирішенні спорів, у яких заперечення проти позовних вимог ґрунтуються на їхньому припиненні шляхом зарахування, не узгоджувалася ні з чинним українським законодавством, ані з правовими позиціями сучасної цивілістики. Тож, новостворений Верховний Суд мусив кардинально переоцінити ситуацію. І наразі його позиція приведена у відповідність до цивільного та господарського законодавства, що регулює відносини в даній царині. У своїй постанові від 25 квітня 2019 року у справі № 918/541/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що за змістом частини 1 статті 601 ЦК України, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема, грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Виключний перелік підстав, коли не допускається зарахування зустрічних вимог визначено статтею 602 ЦК України.

Виходячи із зазначеного, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду); строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо). Моментом припинення зобов'язань сторін в такому разі є момент вчинення заяви про зарахування у визначеному порядку. Характер зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення. Зустрічні вимоги мають бути однорідними за своєю юридичною природою та матеріальним змістом. У разі, якщо друга сторона вважає, що заява першої сторони є нікчемним правочином, а відтак не припиняє зобов'язання (наприклад, за відсутністю зобов'язання другої сторони або в разі недопустимості зарахування зустрічних вимог), то друга сторона вправі звернутися до суду з позовом про примусове виконання зобов'язання першою стороною в натурі або про застосування інших способів захисту, встановлених законом [12].

Питання зарахування однорідних зустрічних вимог може бути вирішене і в процесуальній площині. Однією з найбільш поширених передумов пред'явлення зустрічного позову є випадок, коли зустрічна вимога спрямована на зарахування первинної. Безспірно, що таке зустрічне домагання в своїй основі містить цивільно-правовий механізм припинення однорідних вимог шляхом їхнього зарахування. При цьому, повне чи часткове припинення зобов'язань вказаним способом може відбуватися як у регулятивному режимі, так і тоді, коли одне або обидва зустрічних обов'язки є простроченими. У зв'язку з недостатньою нормативною врегульованістю даного механізму, він має свою специфіку. Українська правозастосовна практика пішла дещо іншим шляхом, вона не виключає можливості позасудового припинення зобов'язань їхнім зарахуванням, але з огляду на проблемність врахування даного правочину, описану вище, також воліє до судового зарахування вимог, пред'явлених за зустрічним позовом, у разі їх однорідності. При пред'явленні заяви про зарахування вимог, які є предметом позовного домагання, суд зобов'язаний перевірити шляхом дослідження доказів, наданих сторонами, підставність та обгрунтовпаність не тільки первинних, а й зустрічних вимог, їхню однорідність та зустрічність. Інший варіант означав би абсолютну свободу відповідача ініціювати у якості заперечення чи зустрічного позову вимоги, котрі завідомо не можуть бути зараховані в рахунок погашення первинного домагання [13, с. 164].

Висновки

На завершення розгляду даного питання маємо висловити також певні критичні зауваження на адресу змісту статей 203 Господарського кодексу та 601 Цивільного кодексу в тій частині, де вони регулюють темпоральні характеристики зобов'язань, що підлягають зарахуванню. На наше переконання, фраза про те, що можуть бути зараховані зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, є помилковою. Аж ніяк не може бути предметом виконання, а відтак і зарахування, виконання якого невідомо коли почнеться, про що вже згадувалося у публіцистиці [14, 7]. Стаття 530 ЦКУ визначає, що строк виконання зобов'язання встановлюється або сторонами (зобов'язання з визначеним строком), або за вимогою кредитора (зобов'язання з невизначеним строком). Отже, зараховуватися можуть не зобов'язання (вимоги) з невизначеним строком, а зобов'язання, строк яких при їхньому виникненні був не установлений, а в подальшому був визначений вимогою вірителя. Тільки після такої вимоги зобов'язання набуло строку свого здійснення (як правило, сім днів), і з цього моменту підлягає виконанню, а отже і зарахуванню аж до часу закінчення позовної давності.

З урахуванням викладеного вище пропонується.

1. Частину 1 статті 601 ЦКУ викласти у наступній редакції: "Зобов'язання припиняється зарахуванням однорідних зустрічних вимог, строк виконання яких настав". У цій же редакції необхідно викласти і частину 3 статті 203 ГКУ.

2. До частини 2 статті 601 ЦКУ та відповідно частини 3 статті 203 ЦКУ додати таке речення: "Наслідки зарахування однорідних зустрічних вимог за заявою однієї сторони є обов'язковими для іншої сторони, крім випадків, коли недійсність даного одностороннього правочину встановлена законом чи визнана судом".

Література

1. Міхно О. І. Припинення договору за цивільним законодавством України: монографія. Київ-Харків: ТОВ "Оберіг", 2009. 224 с.

2. Блащук А.М. Припинення договірних зобов'язань у цивільному праві України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2006. 22 с.

3. Мейер Д.И. Русское гражданское право. В 2-х частях: По исправленному и дополненному 8-му изданию 1902 г. Москва: Статут, 1997. Ч. 2. 455 с.

4. Хаскельберг Б.Л., Ровный В.В. Индивидуальное и родовое в гражданском праве. Москва: Статут, 2004. 236 с.

5. Кархалев Д.Н. Прекращение охранительного правоотношения. Российский юридический журнал. 2008. № 1. С. 102-111.

6. Павлов А.А. Присуждение к исполнению обязанности в натуре как способ защиты гражданских прав в обязательственных правоотношениях. Дис. ... канд. юрид. наук СПб., 2001. 219 с.

7. Зобов'язальне право: навчальний посібник. / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та ін..; за ред. О.В. Дзери. Київ: Юрінком Інтер, 1998. 912 с.

8. Постанова Вищого господарського суду України від 26.03.2013 р. по справі №18/1427/12. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30271160.

9. Цивільне право України: підручник у 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інш.; за аг. ред.. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. Київ: Юрінком Інтер, 2002. Кн. 1. 720 с.

10. Бутнев В.В. Понятие механизма защиты субъективных гражданских прав. Механизм защиты субъективных гражданских прав: сб. науч. трудов. Ярославль: Яросл. ГУ, 1990. С. 5-17.

11. Стефанчук М.О. Межі здійснення суб'єктивних цивільних прав. Автореф. дис канд..юрид. наук. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Київ, 2006. 20 с.

12. Постанова Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 квітня 2019 року у справі № 918/541/18. URL: https://zakononline.com.ua/court- decisions/show/81435391

13. 13 . Абушенко Д.Б. Встречный иск: вопросы материального и процессуального права. Проблемы защиты прав и законных интересов граждан и организаций: материалы международной научно-практической конференции. Краснодар-Сочи, 23-26 мая 2002 г. Краснодар: Кубанский гос. ун-т, 2002. С.160-165.

14. Кондратюк Я.П. Проблеми зарахування зустрічних однорідних вимог при порушенні провадження у справі про банкрутство. Правовий тиждень. 2013. № 7-9. С. 7.

15. References:

16. Mikhno O. I. (2009). Prypynennia dohovoru za tsyvilnym zakonodavstvom Ukrainy: monohrafiia. [Termination of the contract under the civil legislation of Ukraine: monograph]. Kyiv-Kharkiv: TOV "Oberih". [in Ukrainian].

17. Blashchuk A.M. (2006). Prypynennia dohovimykh zoboviazan u tsyvilnomu pravi Ukrainy. [Termination of contractual obligations in the civil law of Ukraine]. Extended abstract of candidate's thesis. Kyiv: Kyivskyi natsionalnyi universytet imeni Tarasa Shevchenka, [in Ukrainian].

18. Meyer D. I. (1997). Russkoye grazhdanskoye pravo. [Russian civil law]. V 2-kh chastyakh: Po ispravlennomu i dopolnennomu 8-mu izdaniyu 1902 g. - According to the corrected and supplemented 8th edition of 1902. Moskva: Statut. Ch. 2. [in Russian].

19. Khaskelberg B. L., Rovnyy V. V. (2004). Individualnoye i rodovoye v grazhdanskom prave. [Individual and generic in civil law].Moskva: Statut. [in Russian].

20. Karkhalev D.N. (2008). Prekrashcheniye okhranitelnogo pravootnosheniya. [Termination of protective legal relationship]. Rossiyskiy yuridicheskiy zhurnal - Russian legal journal, 1, 102-111. [in Russian].

21. Pavlov A. A. (2001). Prisuzhdeniye k ispolneniyu obyazannosti v nature kak sposob zashchity grazhdanskikh prav v obyazatelstvennykh pravootnosheniyakh. [Awarding to the performance of duties in kind as a way to protect civil rights in legal obligations]. Candidate's thesis. SPb.. [in Russian].

22. Dzera O.V. (Ed.). (1998). Zoboviazalne pravo: navchalnyi posibnyk. [Compulsory law: a textbook]. Kyiv: Yurinkom Inter, 1998. 912 s. [in Ukrainian].

23. Postanova Vyshchoho hospodarskoho sudu Ukrainy vid 26.03.2013 r. po spravi №18/1427/12 [Resolution of the Supreme Economic Court of Ukraine of March 26, 2013 in case №18 / 1427/12]. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30271160. [in Ukrainian].

24. Dzera O.V., Kuznetsova N.S. (Eds). (2002). Tsyvilne pravo Ukrainy: pidruchnyk u 2 kn. [Civil law of Ukraine: a textbook in 2 books]. Kyiv: Yurinkom Inter. Kn. 1. [in Ukrainian].

25. Butnev V.V. (1990). Ponyatiye mekhanizma zashchity subyektivnykh grazhdanskikh prav. [The concept of the mechanism of protection of subjective civil rights]. Mekhanizm zashchity subyektivnykh grazhdanskikh prav: sb. nauch. Trudov - . The mechanism ofprotection of subjective civil rights: Sat. scientific works. (Pp. 5-17). Yaroslavl. [in Russian].

26. Stefanchuk M.O. (2006) Mezhi zdiisnennia subiektyvnykh tsyvilnykh prav. [The limits of the exercise of subjective civil rights ]. Extended abstract of candidate's thesis. Instytut derzhavy i prava im. V. M. Koretskoho NAN Ukrainy. Kyiv, 2006. [in Ukrainian].

27. Postanova Verkhovnyi Sud u skladi kolehii suddiv Kasatsiinoho hospodarskoho sudu vid 25 kvitnia 2019 roku u spravi № 918/541/18. [Resolution of the Supreme Court in the composition of the panel of judges of the Commercial Court of Cassation of 25 April 2019 in case № 918/541/18]. URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/81435391[in Ukrainian].

28. Abushenko D.B. (2002). Vstrechnyy isk: voprosy materialnogo i protsessualnogo prava. [Counterclaim: issues of substantive and procedural law]. Problemy zashchity prav i zakonnykh interesov grazhdan i organizatsiy: materialy mezhdunarodnoy nauchno-prakticheskoy konferentsii - Problems of protecting the rights and legitimate interests of citizens and organizations: materials of the international scientific and practical conference. (Pp. 160-165). Krasnodar-Sochi. [in Russian].

29. Kondratiuk Ya. P. (2013). Problemy zarakhuvannia zustrichnykh odnoridnykh vymoh pry porushenni provadzhennia u spravi pro bankrutstvo. [Problems of enrollment of counter homogeneous requirements at initiation of bankruptcy proceedings]. Pravovyi tyzhden- Legal week, 7-9, 7. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru