Кримінально-виконавче право в працях І. Малиновського за великого князівства Литовського та Речі Посполитої

Друга, - наїзди та находи як кінні чи піші, улюблені масові самоуправства у формі нападу одного князя, пана чи іншого шляхтича на садибу чи маєток іншого. Наїзди, зокрема, здійснювалися «обычаем неприятельским»; учасники наїзду інколи в пам'ятках називаються військом. Військо було озброєне та складалося часто з декількох сотень і навіть тисяч людей. Верховодами війська були зазвичай управителі маєтків, інколи самі шляхтичі, рядовими - їх піддані та наймані воїни (драби, жовніри, татари тощо). Наїзд супроводжувався різноманітними посяганнями на особу та майно - вбивствами, каліченням, нанесенням ран і побоїв, зґвалтуванням жінок, підпалами, грабежами тощо [16, ^ 300]. Ось лише один приклад. 26 грудня 1569 р. воєвода Київський князь Костянтин Острозький наслав військо велике «о колконадцать сот человека» на Степаньський двір воєводи Сератського пана О. Ласского. Двір був спалений; двох служебників «почтивыхъ» шляхтичів «з дому выволокши, позбивавши, поранивши, руки и ноги пооттинали и великое а округлое мордование над ними чинили»; інших - били, «мордовали на смерть забивали, а трупы въ речку Горынь бросали»; майно, що залишилося після пожару, пограбували [23, ^ 372].

Третя, - різноманітного роду свавілля урядників та інших слуг князів і панів, в тому числі шляхом ув'язнення. Так, в 1555-1556 рр. плебан князь Щасний Кшембоцький подає до земського суду скарги на Гневоша Вороновича, урядника волинського магната князя Костянтина Острозького, воєводи Київського та маршалка Волинського, такого змісту: сам Гневош Воронович насильно захопив костельного підданого Михайла, кормита, і сина його Яна та їх «до своего везенья бесправно осадилъ»; він же насильно захопив міщанина Лаврика, «чоботара», і «за княземъ его милостью посадилъ»; «шесть мужовъ костельныхъ у везенье посадилъ». «ПонамЪстникъ Гневоша Воронивича Остафей, дьяконъ, захватилъ и держалъ 1 1/2 недели въ везеньи служебника плебанского Павла, ключника» [23, ^ 373]. Або, служебники гетьмана, пана Віленського, пана Ю. Радивила безчинствують в Луцьку в 1538 році. Один з них, Холуєвський, увірвався з натовпом товаришів вночі в будинок міщанина луцького Хвалини, господаря поранив і зв'язав, та на його очах зґвалтував його дружину. Той же Холуєвський взяв у лентвейта вижа урядового, шляхтича Єска, нібито для того, щоби спіймати злодія, та його «збилъ, змордовалъ». Той же Холуйський з товаришами и слугами прийшов в дім міщанина Іллі Гирчича, побив його дружину і шинкарку, забрав шубу «и не заплатилъ за пиво и медъ» [23, ^ 377].

Четверта, - широкі межі самоуправства князів і панів на державній службі. Показовим в цьому плані є лист Великого князя в 1495 р. наміснику Вітебському князю Михайлу Жеславському: «Жаловали намъ очивисто на тебе міщане Витебскія и все посполитство, што жъ ты кривды великія поділал и новины увелъ» [23, ^ 381]. І ще. В 1511 р. великий князь разом з панами-радою розглядав справу за скаргою бургомістра, радців і міщан віленських на князя Войтеха, біскупа Виленського, про порушення їх прав: «онъ въ суды наши месткии вступаеться и позвы и клятвы на насъ выдаетъ, и многии кривды и втиски намъ делаетъ» [23, ^ 383-384].

Наостанок, п'ята, - життя в розкоші князів і панів, користування безмежною владою в своїх помістях, знущання над підлеглими, з одного боку, а з іншого, безправність і злиденність життя людей і господарських, і княжих, і панських. Як наслідок, - протест з боку останніх. Спочатку пасивний, у формі втечі, в тому числі масової, а після протест відкритий, насильницький, у формі повстань, в ході яких, стверджує І. Малиновський, набув свого відродження інститут самосуду у формі кровавої помсти [23, ^ 385-398].

Одним з перших у 1536 р. виник бунт в Жмудській землі. Люди жомоїтських волостей зібрались в Тельшах, де влаштували нараду, після якої стали бити тивунських намісників, бояр і «людей», які не примкнули до бунтівників. Вбито було декілька намісників та «иншихъ людей и бояръ также множество избито» [23, ^ 398].

На теренах України початок повстанського руху припав на кінець XVI ст., продовжився козацькими повстаннями XVII ст., яких замінила гайдамаччина XVIII ст. Це повстання 1593 р. на чолі з Косинським, далі його справу продовжили Лобода та Наливайко, за ними Жмайло, Тарас, Павлюк, Остяниця та Гуня. Месником за «неисповедимые бЄдьі» виступив також Богдан Хмельницький. Месниками були й повстанці Палія, гайдамаки Чуприни, Гонти та Залізняка. Але Коліївщина, каже вчений, була останнім проявом кровавої помсти поневоленого народу своїм поневолювачам.

В ході повстань жорстока помста виливалася на винуватих, а разом з тим й на невинуватих, але тим чи іншим чином пов'язаних з винуватими. Вона не могла не викликати почуття помсти з боку шляхти, з боку приборкувачів повстань, при цьому помсти не менш жорстокої та кровопролитної. І. Малиновський наводить численні приклади чи не стосовно усіх повстань на теренах України та приклади при їх придушенні. Так, з посиланням на Костомарова він щодо загонів Богдана Хмельницького з біглих селян описує, що ті «різали, вішали, топили, розпилювали навпіл, виривали кусками м'ясо, буравили очі або обмотували голову по переніссю тятиву від лука, а потім пускали лук, так що в жертви вискакували геть очі, здирали з живих шкіру, розбивали об стіну немовлят, ґвалтували жінок: нерідко на очах чоловіків, батьків, братів, по декілька козаків задовольняли похіть над нещасною панею і потім вбивали її. Після кровавих сцен, зазвичай наступала гулянка: викочували з панських погребів бочки з винами, танцювали, співали пісні посеред згарищ і трупів. А щодо придушення повстанських проявів загонами Богдана Хмельницького, з посиланням на літописця наводить приклад з князем Ієремією Вишневецьким, який придушував повстання в містечку Погребище: сажав на кіл, мучив по всякому винуватих і невинуватих, особливо священників. Із Погребища направився в Немирів, де вчинив таку ж розправу. Наказав мучити кого тільки підозрював у повстанні. Немирівцям виривав очі, розпилював навпіл, розпинав, сажав на кіл, обливав кип'ятком; вживав такі муки, яких і погані не могли придумати [15, а 130-143].

Висновки

Навіть опосередковане дослідження І. Малиновським кримінально-виконавчого права Литовсько-руської доби підтвердило пануючу позицію вітчизняних учених про те, що древньоруське право в усьому його обсязі було основою подальшого права українського народу. Литовські Статути сприйняли як систему кримінального права Руської Правди, так і систему кримінально-виконавчого права, а також суб'єктів виконання судових присудів. Але, з урахуванням умов місця та часу істотно удосконалили ці системи, - розширили покарання у вигляді сплати різного роду штрафів і поклали обов'язок з їх виконання на вижів і возних, запровадили більш широке коло покарань проти особи, - тілесні покарання, смертну кару, тюремне ув'язнення, і поклали відповідальність за їх викнання, відповідно, на катів і тюремних наглядачів, запровадили пенітенціарне право та пенітенціарну справу в цілому. Проте, правда уже за Речі Посполитої, мало місце відродження самосуду у формі кровавої помсти як під час козацьких і селянських повстань, так і в процесі їх придушення владою.

Список використаних джерел

2. Велика Історія України / Опрацювали: Іван Крипяткевич, Микола Голубець, Дмитро Дорошенко, Ярослав Пастернак. Львів - Венніпен. Видав Іван Тиктор, 1948. 972 с.

3. Богдановский А. Развитіе понятій о преступленіи и наказаніи в русскомъ праве. Москва. Въ типографіи Каткова и К, 1857. 148 с.

4. Максимейко М. А. Русская Правда и литовско-русское право / Сборникъ статтей по исторіи права, посвященный М. Ф. Владимирскому - Буданову. Киевъ, 1904. 382-395 с.

5. Історія держави і права України. Піручник. У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. Т. 1. К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 656 с.

6. Ковальова С. Г. Суд і судочинство на Українських землях Великого князівства литовського: Монографія. Миколаїв. 2008. 198 с.

7. Бойко І. Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (XI-XX ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів. Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. 903 с.

8. Автухов К. А., Гель А. П., Глинська Н. В. Кримінально -виконавче право України. Академічний курс: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 2020. 432 с.

9. Стеценко С. Н. Ґенеза органів виконання судових рішень в Україні до судової реформи 1864 року / Проблеми законності. 2011. Вип. 116. С. 26-35.

10. Богатирьов І. Г., Богунов С. О., Дука О. А., Зінченко С. А., Клопотун І. М., Фрейман Г.О. Пенітенціарна система України: історія та сучасність: Видання до 15-ї річниці утворення центрального органу

виконавчої влади з питань виконання покарань / за заг. ред. канд. юр. наук О. В. Лісіцкова. К.: Державна пенітенціарна служба України, 2013. 268 с.

11. Кримінально-виконавче право України: підручник: Том I (у 2-х т.) / [Музика А. А., Конопельський В. Я., Письменський Є. О. та ін.]; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. Є. Ю. Бараша. Київ : Нац. акад. внутр. справ, ФОП Кандиба Т. П., 2018. 364 с.

12. Сокальська О. В. Інститут тюремного ув'язнення на українських землях у X-XVI ст.: історико-правовий аналіз / Часопис Київського університету права. 2013, № 4. С. 38-43.

13. Гель А.П., Семаков Г. С., Яковець І. С. Кримінально -виконавче право України: Навч. посібник / За заг ред. проф. А. Х. Степанюка. К.: Юрінком Інтер, 2008. 624 с.

14. Малиновскій І. Учение о преступленіи по Литовскому Статуту. Киевъ. Типографія Императорскага Университета св. Владиміра. 1894. 221 с.

15. Малиновскій І. Кровавая месть и смертныя казни. Выпускъ ЕТомскъ. 1908. 204 с.

16. Малиновскій І. Лекціи по исторіи русскаго права. Издательство кооперативного т-ва «Единеніе» въ Ростовъ на Дону. 1918. 488 с.

17. Малиновскій І. Война и судъ (по поводу юбилея судебной реформы 1864 года). Варшава. 1915. 19 с.

18. Малиновський О. О. Радянські поправчо -трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами. Всеукраїнська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу. № 16. У Київі. 1928. 271 с.

19. Малиновський О. Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни. Нариси з історії права / Всеукраїнська Академія Наук. Збірник Соціяльно-Економічного Відділу № 26. У Київі, 1929. 201 с.

20. Малиновскій І. Рада Великаго княжества Литовскаго въ связи съ боярской думой древней Россіи. Часть I. Боярская дума древней Россіи. Томск, 1903. 201 с.

21. Судебник Казимира. Под ред. А. Тила (отв.ред.); подготовка к печати, введ. и пояснение д-ра ист.наук Ю. Юрчиниса. - Вильнюс : Минтис, 1967. - С. 26-32.

22. Статут Великого князівства Литовского: репринтне видання 185 4 р. К.: «Феникс», 2008. 440 с.

23. Малиновскій І. Рада Великаго княжества Литовскаго въ связи съ Бояпской думой древней Россіи. Часть II. Рада Великаго княжества Литовскаго. Выпускъ 2-й (1492-1569). Томскъ. 1912. 492 с.

24. Малиновскій И. А. Памяти учителя (Опыт характеристики ученой у преподавательсвкой деятельности профессора М. Ф. Влидимирского- Будавнова) / Под редакцией и с предисловием В. А. Попелюшка. Острог : Издательство Национального университета «Острожская академия», 2013. 58 с.

25. Малиновскій І. А. Доклад «Кровавая месть и смертныя казни / Труды Юридическаго общества при Императовкомъ С-Петербургскомъ университете: под редакцией М. М. Винавера. Томъ I (1908-1909 г.). С- Петербургъ, 1910. С. 51-83.

26. Попелюшко В. О. Кримінальний суд на теренах України у

Великому князівстві Литовському / Матеріали IV науково-практичної конференції «Малиновські читання» (м. Острог, 13 -14 листопада 2015 року. Острог:Видавництво Національного університету «Острозька

академія», 2015. С. 205-209.

Размещено на Allbest.ru