Політико-правові аспекти обґрунтування статусу "національних меншин" та "корінних народів" в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Львівська політехніка»

Політико-правові аспекти обґрунтування статусу «національних меншин» та «корінних народів» в Україні

Гетьманчук Микола Петрович доктор історичних наук, професор кафедри політології та міжнародних відносин

Луцишин Галина Іванівна доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та міжнародних відносин

вул. Митрополита Андрея 5, м. Львів

Анотація

У статті на широкому колі джерел та наукової літератури досліджується вітчизняна політико-правова база обґрунтування статусу «національних меншин» та «корінних народів», які проживають на території України. Показано, що у вітчизняній та міжнародній законодавчій базі особлива увага звертається на обґрунтування правового статусу поняття «національна меншина» та «корінний народ». Проаналізовано особливості вітчизняного законодавства щодо забезпечення прав національним меншинам та корінним народам України у соціальній, культурній, мовній сферах. Доказано, що у відповідності із міжнародними нормами Україна є національною державою, 77,8% населення якої становлять представники титульної нації - українці. У процесі дослідження стверджується, що на території України проживають представники 135 різних народів, але серед них: 1) лише десять можна вважати національними меншинами - білоруську, болгарську, грецьку, єврейську, молдавську, німецьку, польську, російську, румунську та угорську; 2) чотири етнічні меншини за всіма ознаками можуть претендувати на статус корінних народів - кримські татари, караїми, кримчаки, гагаузи. Проблема обґрунтування статусу національних меншин та корінних народів в Україні висвітлюється на основі проведення порівняльного аналізу вітчизняного законодавства із нормативними актами Європейського Союзу та законодавчими актами ряду європейських країн. Виділено основну ознаку, за якою етнічна меншина в Україні може претендувати на статус національної меншини - наявність батьківщини за кордоном, а для корінного народу - відсутність батьківщини за кордоном. Показано, що законодавство України у сфері визначення статусу національних меншин та корінних народів в основному відповідає міжнародним нормам та демократичним принципам.

Ключові слова: Україна, національна держава, національна політика, національні меншини, корінні народи, етнічні меншини, етнічні групи.

Abstract

Hetmanchuk Mykola Petrovych Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of Political Science and International Relations, Metropolitan Andrew St., 5, Lviv

Lutsyshyn Halyna Ivanivna Doctor of Political Sciences, Professor, Head of Department of Political Science and International Relations, Metropolitan Andrew St., 5, Lviv,

POLITICAL AND LEGAL ASPECTS OF SUBSTANTIATION OF THE STATUS OF «NATIONAL MINORITIES» AND «INDIGENOUS PEOPLES» IN UKRAINE

The article, using a wide range of scientific literature, examines the domestic political and legal basis for substantiating the status of «national minorities» and «indigenous people» living in Ukraine. It is shown that in the domestic and international legal framework special attention is paid to substantiation of legal status of the concept of «national minority» and «indigenous people». Peculiarities of domestic legislation on ensuring the rights of national minorities and indigenous peoples of Ukraine in the social, cultural and linguistic spheres are analyzed. It is proved that in accordance with international norms, Ukraine is a nation state, 77, 8% of the population are representatives of the titular nation - Ukrainians. The study states that 135 peoples live in Ukraine, but among them: 1) only ten can be considered national minorities - Belarusian, Bulgarian, Greek, Jewich, Moldavian, German, Polish, Russian, Romanian, Hungarian; 2) four ethnic minorities in all respects claim the status of indigenous peoples - Crimean Tatars, Karaites, Krymchaks, Gagauz. The problem of substantiating the status of national minorities and indigenous peoples in Ukraine is covered on the basis of a comparative analysis of domestic legislation with the regulations of the European Union and the legislation of European countries. The main feature that an ethnic minority in Ukraine can claim the status of a national minority can be shown in the presence of a homeland abroad, and for the indigenous people - the absence of such a homeland abroad. It is shown that the legislation of Ukraine in the field of determining the status of national minorities and indigenous peoples largely complies with international norms and democratic principles.

Keywords: Ukraine, nation state, national policy, national minority, indigenous people, ethnic minority, ethnic group.

Вступ

Постановка проблеми. Становлення незалежної Української держави та її громадянського суспільства потребує перманентного дослідження етнонаціональної складової у процесі державотворення. Розробка етнополітичної концепції держави, її ефективне впровадження неможливе без чіткого визначення суб'єктів політики українського суспільства, для яких вона власне слугує. Дослідження національної структури населення в Україні передбачає насамперед визначення змісту її базових категорій. Мова йде передусім про категорії «національна меншина», «етнічна меншина», «етнічна група», «етнічна спільнота», «національна група», «корінний народ». Цими поняттями, як правило, оперують у своїх працях науковці та політики, визначаючи різні категорії населення, які зараховують до національних меншин і корінних народів. Кожна окрема держава, в тому числі й Україна, враховуючи власні історичні та політичні реалії, дає свої дефініції суб'єктам національної політики, виробляє власний підхід до реалізації їхніх прав. Актуальність досліджуваної проблеми обумовлюється ще й тим, що в умовах російсько-української війни правляча політична еліта Російської Федерації необґрунтовано заперечує статус України як національної держави, намагається нав'язати їй федеративний державно - територіальний устрій та надання російській національній меншині статусу корінного народу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливі аспекти досліджуваної проблеми висвітлюються у працях вітчизняних дослідників І. Варзара, Ю. Римаренка, О. Картунова, М. Майбороди, І. Кураса, В. Євтуха, Н. Шипки, Л. Шкляра та ін. Основну увагу у своїх працях вчені приділяють природі феномену національної меншини, визначають різновиди меншин, аналізують взаємовідносини держави та етнічних груп, роблять спроби поєднати теоретичний рівень аналізу з практикою політичного життя. Більшість вітчизняних дослідників вдаються до аналізу питань задоволення культурних, мовних та інформаційних потреб національних меншин і корінних народів. Однак єдності щодо змісту етнополітичних термінів серед вітчизняних дослідників немає, а тому не можна вважати ту чи іншу точку зору остаточною, навіть якщо вона сьогодні визнається більшістю з них.

Виклад основного матеріалу дослідження

Відповідно до документів Організації Об'єднаних Націй та ЮНЕСКО, національною державою є така, де титульний народ становить 67 % населення в країні. За Всеукраїнським переписом 2001 р. в Україні, окрім 37,6 млн. (77,8 %) українців, є представники ще 15 етнічних спільнот. Це росіяни - 8,3 млн. (17,3 %), білоруси - 275,8 тис. (0,6 %), молдавани - 258,6 тис. (0,5 %), болгари - 204,6 тис. (0,4 %), угорці - 156,6 тис. (0,3 %), румуни -151 тис. (0,3 %), поляки - 144,1 тис. (0,3 %). [1, с. 114]. До 1 січня 2000 р. до Криму прибуло на постійне проживання 256 тис. репатріантів з - поміж кримських татар (з них 27 % зосередилися в містах, а 73 % в селах, утворивши три сотні нових селищ і мікрорайонів у містах) [2, С. 345-346].

Поряд з титульною українською нацією громадянське суспільство в Україні творять представники 135 національностей. Решта становлять 0,1 - 0,2 %, тобто є нечисленними етнічними спільнотами: євреї - 103,6 тис., вірмени - 99 тис., греки -91,5 тис., азербайджанці - 45,2 тис., німці - 33,3 тис., гагаузи - 31,9 тис. Понад 36 представників різних етносів в Україні, які налічують від однієї до 10 тис. і проживають переважно розпорошено в містах України, належать корейці, узбеки, мордвини, латвійці, таджики, башкири та ін. Вони ніде в Україні не проживають компактно і є мігрантами часів СРСР, що були направлені на роботу та взяли змішані шлюби. До цих 135 представників народів ще належать 79 спільнот, які за чисельністю налічують від 3 осіб до сотні: алеути - 6 чол., ітельмени - 18 чол., удегейці - 42 чол., тувинці - 43 чол., мансі - 43, тофлари - 18 чол., долгани - 26, юкагири - 12 чол. та ін. Але їх не можна зараховувати до національних меншин з огляду недавньої осілості та невеликої чисельності [3]. Тому, як стверджують вітчизняні дослідники, сьогодні у процесі консолідації української нації ключову роль мають відігравати етнонаціональні чинники (відносини між етносуб'єктами титульна нація - національні меншини - корінні народи), а також відносини всередині окремого етносу, які відображають соціально - історичні та політико - економічні умови його життя, етнічний статус, традиції, норми, пріоритети і цінності [4, С. 318 - 319].

Конкретизація змісту поняття «національна меншина» міститься у міжнародно-правових документах, зокрема, в робочому документі Організації Об'єднаних Націй Е/74/72/25/1996 W31 «Визначення меншин» (1996 р.), який розглядає цю правову категорію у зв'язку з іншими суміжними поняттями. Стаття 1: «Меншина означає групу осіб, які постійно проживають на території держави, є чисельною меншістю стосовно решти населення цієї держави, тобто складають менше половини її населення, мають національні, етнічні, релігійні, мовні, а також інші пов'язані з ними характеристики, культуру, традиції і т.д., які відрізняються від відповідних характеристик решти населення, і які виявляють прагнення до збереження існування і самобутності такої групи». Також у Ст. 5 дан ого документа вказується, що до меншин не відносяться: а) корінні народи; б) групи осіб, які розглядаються як народи і відповідно мають право на самовизначення; в) групи осіб, які мають згадані вище характеристики та явно не прагнуть до своєї самобутності; г) групи осіб, які мають згадані вище характеристики, але є настільки малочисельними, що відсутня об'єктивна можливість встановити для них якийсь спеціальний режим захисту [5, С. 48]. Висловлюється також застереження про те (Ст. 6), що коли є сумніви у тому, що групи не прагнуть до збереження своєї самобутності, діє презумпція, що вони до неї прагнуть, а тому кожній групі надається найбільш сприятливий режим у цьому.

Найбільш поширеною та вдалою є дефініція поняття «національна меншина», авторство якої належить члену Підкомісії з прав людини ООН Ф. Капоторті. Він вважає, що національною меншиною є: 1) група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням, чи своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; 2) за своєю кількістю поступається основній групі населення; 3) не займає домінантної позиції в країні; 4) демонструє бажання зберегти свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; 5) не складається з недавніх мігрантів або біженців; 6) має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни) [6, р. 307]. Потрібно вказати, що дискусії з проблеми визначення поняття «національна меншина» в спеціальній Підкомісії ООН велися більше 40 років без будь - якого позитивного результату. На це впливала політика урядів ряду країн, що були незацікавлені надавати якісь особливі права національним групам населення на своїй території. Подібне вони трактували як загрозу цілісності держави. Лише на 24 - й сесії Підкомісія ухвалила резолюцію, в якій призначила Спеціального доповідача - Ф. Рапоторті. У Підкомісію 46 країн надіслали свої інформації із врахуванням роботи спеціальних органів ООН. В результаті було опубліковано 76 наукових праць про стан етнічних, мовних і релігійних груп у 76 країнах. На їх основі 30 - та сесія розглянула кінцеву доповідь Підкомісії, яка була опублікована в 1979 році [7].

Визначення «національної меншини» загалом базується на суб'єктивних та об'єктивних критеріях. До об'єктивних, очевидно, слід зарахувати: чисельну меншість, термін проживання на території держави та громадянство, стійкі етнічні характеристики (етнічні, мовні, релігійні, культурні риси, консолідованість меншини), не домінуюче становище, відсутність власної державності на території проживання. До суб'єктивних - прагматичне бажання зберегти статус - кво (збереження наявних характеристик). До цього часу в Україні існувала думка, що «національна меншина» - це окремі групи населення в державі, мовно і культурно відмінні від титульної нації, які мають власне минуле та прагнуть до самобутнього існування як національна спільнота. Окреслювалися три основні типи національних меншин: 1) увесь народ перебуває в межах однієї держави (бретонці, лужичани); 2) народ поділений між двома чи кількома державами (каталонці, баски, курди); 3) національна меншина є частиною народу, що має свою власну державу (поляки, німці, угорці тощо). Головною ознакою національної меншини була наявність власної державності поза країною проживання [8, С. 432].

Окремі вітчизняні дослідники із застереженням ставляться до терміну «меншина», вважаючи його образливим, натомість використовують поняття «національна та етнічна група». У міжнародних документах, зокрема, в «Декларації про перспективи розвитку співробітництва між Україною та Республікою Грузія і спільних підходів щодо питань міжнародних відносин» (1995 р.) вживається термін «етнонаціональна меншина», хоча при цьому зберігається зміст поняття «національна меншина». Поряд з цим у «Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією» румуни, що проживають в Україні, визнаються як національна меншина [9, С. 4]. У працях українських дослідників дедалі частіше спостерігається ототожнення, заміна поняття «національна меншина» на «етнічна меншина» чи «етнічна спільнота». Це зумовлюється становленням в Україні нового наукового напряму - етнодержавознавство, толерантним ставленням до представників усіх національностей та постановкою таких цілей і завдань у державній етнонаціональній політиці, які дають змогу титульному етносові бути не суб'єктом, а повноправним об'єктом державної політики. Однак ці поняття не є тотожними, оскільки поняття «етнічна меншина» значно ширша за змістом від «національної меншини».

У своїй більшості сучасні вітчизняні науковці характеризують поняття «національна меншина» за кількома критеріями: 1) умовою реалізації етнічної меншини як цілісної структури є її взаємодія з іншими етнічними групами населення країни проживання, в процесі якої наповнюється змістом формула «ми - вони»; 2) етнічна меншина - це чітко визначений статус у відносинах, котрі складаються у поліетнічному суспільстві, де базовою є формула «більшість - меншість»; 3) етнічна меншина є своєрідним різновидом спільноти людей, яка ґрунтується на їхньому соціальному походженні, має спільні мовно - культурні характеристики, психологічні орієнтації та усвідомлення належності до цієї спільноти; 4) межі терміну «етнічна меншина» визначаються його співвідношенням із терміном «етнічна група» та «національна група». Звідси висновок, що «національна меншина» є різновидом «етнічної», з чітко окресленим статусом в поліетнічній державі та особливими адміністративними стосунками з нею, а значить - чіткими політичними цілями, претензіями на особливий статус у системі адміністративно - державних стосунків [10, С. 27]. Головною ознакою «етнічної меншини» є здатність до самовідтворення, доказом чого є природний приріст у групі, передача наступним поколінням етнічної свідомості, само ідентифікації.

Варто звернути увагу на те, що у зарубіжній та вітчизняній науці поряд з терміном «етнічна група» часто вживається термін «національна група». Зазвичай ці два поняття використовуються як синоніми. При цьому національною групою вважають таку групу людей, які відірвалися від основного масиву етносу, що створив свою державу та сформував свою націю. Етнічні і національні групи мають більше спільного, ніж відмінного. Слід зауважити, що у науковий обіг було введено термін «етнонаціональна група», який інтегрує ці два поняття. Характерним для етнонаціональних груп є те, що: по - перше, у країнах свого проживання вони, як правило, не мають власної національної державності; по - друге, вони мають свою історію, але не мають своєї історичності, тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами; по - третє, а це особливо потрібно підкреслити, вони поводять себе переважно як групи інтересів, вимагаючи справедливого розподілу праці, кращих умов для отримання освіти та голосу у виробленні зовнішньої політики. Саме ці риси необхідно враховувати при розробці й оновленні державної концепції етнонаціональної політики та її впровадження у життя [11, С. 45].

Різноманітні підходи до тлумачення поняття «національна меншина» характерні не лише науковим школам, але й законодавствам різних країн, міжнародним правовим актам. Практично всі документи міжнародного права не містять чіткого й однозначного визначення поняття «меншина». Це значно утруднює його використання у випадках правового застосування. Держави Європейського Союзу, особливо Центральної та Східної Європи загалом уникають застосування у своєму законодавстві поняття «народи». Так, у Конституції Словенії використовується поняття «корінні італійські та угорські етнічні громади». Окремо вживається поняття «циганські громади» [12]. У Конституції Угорщини застосовується терміни «національні та етнічні меншини» [13]. Республіка Хорватія застосовує поняття «нація» та «меншина» [14]. Чехія у свою чергу використовує поняття «національні та етнічні меншини» [15]. Нормативно - правовий зміст цих термінів конкретизується в інших законодавчих актах, позаяк останніми роками набуває актуальності питання, чи може демократична держава дозволити собі таке ставлення до меншин, коли їхнім представникам надавалася б перевага перед іншими категоріями громадян.

Європейські концепти меншин не є універсальними, оскільки уряди країн - членів ЄС мають право самостійно визначати факт наявності чи відсутності у правовому сенсі національних меншин, встановлювати власні характеристики. Так, в Німеччині, наприклад, до національних меншин належать групи людей, які, крім власної ідентичності, що базується на мовних і культурних диференціаціях порівняно з більшістю населення, є традиційними резидентами Німеччини і проживають у традиційно встановлених регіонах. Таким чином, Німеччина не визнає наявності меншин, крім національних меншин і етнічних груп, члени яких мають німецьке громадянство. Аналогічні положення містяться в національних законодавствах Швейцарії, Польщі та ін. [16; 17].

Серед європейських держав одним із найвдаліших законодавств щодо захисту прав національних меншин вважається законодавство Угорщини. Конституція Угорщини, прийнята у 1989 р., проголосила право меншин на збереження власної культури, мови та релігії. У 1993 р. відбулося ухвалення окремого Закону «Про права національних меншин та етнічних меншин», яким регулюється забезпечення культурної автономії національних та етнічних меншин і визначається саме поняття національна меншина як національна або етнічна група, котра протягом хоча б ста років проживає на території країни, становить меншість за чисельністю щодо всього населення, члени якої є громадяни Угорщини, котрі відрізняються від іншої частини населення своєю мовою, культурою, традиціями та проявляють почуття спільності, метою якого є збереження своїх цінностей, а також захист інтересів своїх історично сформованих спільнот» [18; 19, С. 64 - 65].

У практиці українського законодавства вперше поняття «національна меншина» було використано в Законі «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. у статті 3 цього закону національні меншини визначені як «групи громадян, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення і спільності між собою» [20, С. 34]. Ця дефініція не містить жодного чіткого критерію, за яким представників того чи іншого етносу України можна було б зарахувати до національних меншин. Вона не визначає ні часових критеріїв перебування на даній території, а ні певної кількісної характеристики, ні наявності власної історичної батьківщини тощо. У зв'язку з цим в Україні, по суті, можуть швидко виникати меншини за рахунок натуралізованих іммігрантів. Одна справа, коли у 5,3 рази збільшилася кількість кримських татар, які не є іммігрантами, а репатріантами, а інша ситуація з представниками кавказьких національностей. Протягом 90-х років ХХ ст. в Україні при загальному зменшенні кількості всього населення чисельність вірмен збільшилася у 1,8 рази, грузинів - на 45%, азербайджанців - на 22%. Збільшення цих та інших груп відбувалося очевидно за рахунок людей, які історично не були пов'язані з Україною. національний меншина етнічний

Визначення цього поняття знаходимо також і в міжнародно-правових документах, а саме в «Договорі про відносини добросусідства між Україною та Румунією», який був ратифікований Законом № 474/97 - ВР від 17 липня 1997 р. Так, частина 2, п. 2 статті 13 Договору дає визначення румунської національної меншини в Україні. Зазначається, що до меншини слід зарахувати «громадян України, незалежно від регіонів, де вони проживають, і які відповідно до їхнього вільного вибору належать цій меншині, зважаючи на етнічне походження, мову, культуру чи релігію» [21]. Договір з Румунією чітко окреслює правову базу, якою має керуватися Українська держава з Румунською національною меншиною. Це - Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин 1994 р., документ Копенгагенської наради-конференції з питань людського виміру ОБСЄ 29.06.1990 р., Декларація Генеральної Асамблеї ООН щодо прав осіб, які належать до національних або етнічних релігійних і мовних меншин (Резолюція 47/135) від 18 грудня 1992 р, Рекомендації 1201 Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо додаткового Протоколу до Європейської конвенції з прав людини стосовно прав національних меншин 1993 р. (щодо останнього документа зроблено зауваження, що ці Рекомендації не зачіпають колективних прав і не зобов'язують Україну надати національній меншині право на спеціальний статус територіальної автономії, заснованої на етнічних критеріях) [22; 23; 24].

Такий підхід цілком відповідає міжнародним правовим нормам. До базових загальноєвропейських документів у сфері захисту прав меншин належить Рамкова конвенція про захист прав національних меншин, яку Україна ратифікувала після вступу до Ради Європи в грудні 1997 р. У ній немає визначення поняття «національна меншина». Рамкова конвенція чітко виділяє три аспекти: 1) повага до територіальної цілісності та національного суверенітету держав-учасників конвенції; 2) право кожної особи, яка належить до національних меншин, вільно вирішувати - вважатися чи не вважатися їй такою, і це рішення або здійснення прав у зв'язку з ним не повинно завдати шкоди такій особі; 3) держави - учасники конвенції будуть домагатися досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного і культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національних меншин, та особами, які належать до більшості населення. Конвенція та Пояснювальна доповідь до неї констатує, що «плюралістичне та справді демократичне суспільство має не тільки поважати етнічну, мовну і релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, а й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності» [25, С. 103]. Як випливає із самої назви Конвенції, вона є рамковим документом і містить переважно правові принципи, яких держави зобов'язується дотримуватися, і цілі, яких вони мають досягти. Відповідно до пункту 11 Пояснювальної доповіді до Рамкової конвенції, її положення не будуть застосовуватися безпосередньо. У зацікавлених держав залишається певна можливість враховувати конкретні обставини, діяти на власний розсуд у виконанні завдань, які вони зобов'язувалися вирішити. Практична реалізація принципів Рамкової конвенції здійснюватиметься за допомогою національного законодавства та відповідної державної політики.

Україна, ратифікувавши цей міжнародно-правовий документ, фактично визнала міжнародні стандарти у політиці й законодавстві щодо національних меншин. Слід зазначити, що правовий статус національних меншин, крім прав, передбачає ще й обов'язки. Статтею 2 Закону України «Про національні меншини в Україні» проголошено, що громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. Крім того, визнані Україною Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (1996 р.) у ст. 1 фіксують обов'язок національних меншин інтегруватися у більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою [26, С. 136].

В них констатується: по-перше, що право осіб, які належать до національних меншин, на збереження своєї самобутності може бути повністю реалізоване тільки тоді, коли вони добре володіють своєю рідною мовою у процесі навчання. Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою. По-друге, державна мова повинна бути предметом постійного викладання бажано вчителями, які володіють двома мовами і добре знають рівень культурної та мовної підготовки дітей. Протягом цього періоду необхідно постійно і поступово збільшувати кількість предметів, які викладаються державною мовою. Гаазькі рекомендації були повністю враховані Україною при підготовці та ухваленні законів «Про освіту» (5. 09. 2017 р.) та «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (25. 04. 2019 р.) [27; 28]. Ухвалені закони закрили більшість «білих плям» щодо статусу української мови, але при цьому не обмежили права національних меншин.

Ословські рекомендації з мовних прав національних меншин та пояснювальна записка до (1998 р.) пропонують забезпечити національним меншинам можливість інтеграції у всі сфери суспільного життя, але при умові доброго володіння ними мовами держав у яких вони проживають [29, С. 152]. Важливим міжнародним документом, що став частиною українського законодавства, є Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яку Україна підписала у Страсбурзі в травні 1996 р. та ратифікувала 15 травня 2003 р. [30, С. 318]. З огляду на неможливість забезпечити виконання зобов'язань, що випливають з Хартії, стосовно всіх (понад 130) етнічних груп, які проживають на території України і можуть згідно чинного законодавства вважатися національними меншинами, а також зважаючи на право (згідно з п. 1 Ст. 3 Хартії) кожної країни самій визначати мови, стосовно яких вона зобов'язується застосувати положення Хартії, тимчасово було вирішено визначати певну кількість таких мов. У самій Європейській хартії містяться принципи, що визначають поняття «регіональна мова або мови меншин». Це мови, які: 1) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, що складають групу, котра за своєю чисельністю менша від решти населення цієї держави; 2) такі мови є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних та заохочувальних заходів, передбачених цією Хартією. Верховна Рада України постановила, що положення Хартії можна застосувати до мов 10 національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської мов [30, С. 318 - 344]. Таким чином, будь - яка країна - член Ради Європи може обирати свою, прийнятну саме для неї дефініцію.

Зважаючи на те, що в політико - правовому просторі поліетнічних держав Європи постійно ведеться полеміка щодо статусу національних меншин та реалізації їхніх прав, проблема термінологічних визначень залишається актуальною й надалі. Чинні нормативно - правові документи України неоднозначно трактують правовий статус суб'єктів українського суспільства. У них використовуються поняття: 1) «народ», «етнічні групи», «національні групи» - Декларація прав національностей України (1. 11. 1991 р.); 2) «національні меншини» - закон «Про національні меншини в Україні» (25. 06. 1992 р.); 3) «національні меншини», «корінні народи» - Конституція України (1996 р.). Поняття «корінні народи» вперше було використане в Ст. 11 Конституції України [31, С. 120]. В ній визнається, що, крім титульної нації - українців, «корінними» є й інші народи та національні меншини. Українська держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традиції і культурі, а також розвитку етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх корінних і національних меншин. Однак жодної дефініції цього поняття немає у нормативно - правових документах України.

В українському суспільстві поняття «корінний народ» переважно трактується як автохтонна етнічна спільнота, етногенез якої відбувався в межах сучасних кордонів України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами Української держави. Застосування терміну «корінні народи» в правовому полі України, внесення його до ряду статей Конституції є доволі дискусійним в етнополітичній практиці. Так, частина дослідників та політиків відстоюють його вживання лише в розумінні титульного етносу, інші залучають до нього ще 3 - 4 народи півдня України, треті шукають «корінні національні меншини», на власний розсуд трактуючи Ст. 11 Конституції. Зрозуміло, що у багатьох представників етнічних груп, чиї предки проживали в Україні, а це румуни і молдавани Буковини, болгари і гагаузи Буджакського степу, росіяни Слобожанщини і Півдня, угорці Закарпаття, кримські татари, караїми Криму, виникає бажання заявити про свій корінний статус проживання. Міжнародна практика засвідчує, що головною ознакою для визначення поняття «корінні народи» є відсутність батьківщини за межами держави проживання. Якщо основною ознакою поняття «корінний народ» визначити відсутність державного утворення поза межами України, то на такий статус можуть претендувати кримські татари, караїми, кримчаки, гагаузи.

Тлумачення поняття «корінні народи» знаходимо у Міжнародній конвенції ООН «Про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя». У Ст. 1,1, зокрема, вказується, що під дію Конвенції підпадають: 1) племінні народи в незалежних країнах, які за соціальними, культурними та економічними умовами свого існування відрізняються від інших секторів суспільства своєї країни і чий статус цілковито або частково регламентує власні звичаї й традиції або спеціальні закони та норми; 2) народи в незалежних країнах, які є нащадками тих, хто населяв країну, або певний географічний регіон, до якого належить така країна, на час завоювання, колонізації чи встановлення сучасних державних кордонів і які незалежно від свого правового статусу зберегли деякі або всі свої власні економічні, культурні, політичні інституції [32]. Міжнародні правові документи, таким чином, під поняттям «корінні народи» розуміють не традицію розселення, а в першу чергу наявність примітивного, що вимагає захисту, способу колективного існування та господарювання. Подібне трактування ще не дає підстав зараховувати до «корінних народів» всі наявні в Україні національні меншини. На даний час виняток зроблено лише для кримськотатарського народу. Верховна Рада України 22 вересня 2016 р. висловилася за надання статусу корінного народу кримським татарам та підготовила проект закону про реформування Автономної Республіки Крим у Кримськотатарську Автономну Республіку [33]. У 2021 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про корінні народи України» який визначає корінний народ України - «автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України [34].

Висновки

Зважаючи на вищезазначене можна стверджувати, що вітчизняне законодавство у сфері етнополітики загалом відповідає вимогам міжнародних норм та принципів. Практично всі питання, пов'язані з національними меншинами та корінними народами Україна вирішує відповідно до чинного законодавства - шляхом консультацій та через діяльність міждержавних змішаних комісій. Разом з тим, невирішеність наукового опрацювання поняття та статусу корінних народів в Україні, протиріччя при його використанні у світовій практиці потенційно може викликати додаткову політизацію внаслідок поділу етнічних груп на «корінні» та «некорінні» народи.

Законодавче поле України гарантує широкий вибір форм участі національних меншин у політичному процесі. Головним завданням у сфері етнополітики держави сьогодні є формування такого полі етнічного громадянського суспільства, у яке максимально були б інтегровані всі національні меншини та корінні народи. Участь національних меншин і корінних народів у політичному житті українського суспільства має відбуватися відповідно до демократичних норм функціонування держави, через схвалення всіма громадянами України, незалежно від етнічного походження, суспільних цінностей, спільних інтересів, сподівань на майбутнє.

Література

1. Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року / Державний комітет статистики України; за ред. О.Г. Осауленка. - К., 2003. - 245 с.

2. Кульчицький С., Якубова Л. Кримський вузол / С. Кульчицький, Л. Якубова - Вид. 2-ге. - К.: «Кліо», 2019. - 496 с.

3. Борисенко В. Скільки «народів» живе в Україні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https: //ukurier. gov. ua/ uk/ articles/ skilki - narodiv - zhive - v - ukrajini/.

4. Луцишин Г.І. Національна консолідація України в умовах сучасного політичного процесу: монографія / Г.І. Луцишин. - Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012. - 364 с.

5. Товт М. Визначення поняття «корінний народ» і «національна меншина» у міжнародних документах // Кримські татари: Матеріали круглого столу. - К., 1999. - С. 43 - 48.

6. Capotorti F. Study on the rights of persons belonging to ethnic, religions and linguistic minorities / F. Capotorti. - New York, 1979. - 452 p.

7. Римаренко С. Міжнародні стандарти статусу національних меншин [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https:/iriend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/ rymarenko_mizhnarodni. pdf.

8. Енциклопедія етнокультурознавства / за ред. Ю.І. Римаренка. - К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2001. - Ч. 1. - Кн. 2. - 522 с.

9. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією // Голос України. - 1992. - 24 вересня. - С. 4.

10. Євтух В. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти / В. Євтух. - К.: Фенікс, 1997. - 234 с.

11. Картунов О. Західні теорії етнічності, нації та націоналізму: Навчальний посібник / О. Картунов. - К.: Університет економіки та права «КРОК» , 2007. - 300 с.

12. Конституція Словенії від 23 грудня 1991 року // Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий. - К.: Право, 1996. - С. 265 - 306.

13. Конституція Угорської Республіки від 18. 08. 1949 р. із змінами від 18 жовтня 1989 року // Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий. - К.: Право, 1996. - С. 307 - 340.

14. Конституція Республіки Хорватія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://clin. Iatp.by/constitution/ vost_europe/ croati - r. htm.

15. Закон Чеської Республіки «Про права людей, що належать до національних меншин» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lexadin.nl/wlg/legis/nofr/eur/ lxwecze. htm.

16. Конституция Швейцарской Конфедерации [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //constitution. garant. ru/ DOC_3864915. htm.

17. Закон Польщі «Статус про національні і етнічні меншини і регіональну мову» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.stat.gov.pl/cps/rde/xbcr/gus/PUBL_maly_rocznik_statystyczny_2008. pd.

18. Закон Угорської республіки LXXVII «Про права національних та етнічних меншин» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nek.gov.hu/data/files/85.199673.pdf.

19. Гетьманчук М.П. Угорська національна меншина в Україні: правові засади політичної суб'єктності: монографія / М.П. Гетьманчук, В.К. Грищук, Н.П. Шипка. - Львів: ЛьвДУВС, 2008. - 408 с.

20. Про національні меншини в Україні: Закон України від 25. 06. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - С. 34 - 37.

21. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією від 17. 07. 1997 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // zakon.rada.gov.ua.

22. Рамкова Конвенція про захист прав національних меншин [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://conventions.coe. int/ Treaty/rus/Treaties/Html/ 157. htm.

23. Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин від 18. 12. 1992 р. // Міжнародні документи з прав людини. - Харків: РВФ «Арсіс, ЛТД», 2000. - 288 с.

24. Рекомендації Асамблеї Ради Європи №№ 1134, 1201, 1990 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //stars. coe. fr.

25. Рамочная конвенция о защите национальных меньшинств // Панорама - Форум. - 1996. - № 4. - С. 103 - 118.

26. Гаагзькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту: Міжнародні документи з прав людини. - Харків: РВД «Арсіс, ЛТД», 2000. - 288 с.

27. Закон України «Про освіту» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https: // zakon. rada. gov. ua/laws/show/ 2145 - 19/ stru. 28. Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: htts: // rada. gov. ua/ news/ Novyny/ 170777. html.

28. Ословські рекомендації з мовних прав національних меншин та пояснювальна записка до них // Міжнародні документи з прав людини. - Харків: РВФ «Арсіс, ЛТД», 2000. - 288 с.

29. Європейська хартія регіональних мов і мов меншин // Міжнаціональні відносини і національні меншини України: стан, перспективи / Упоряд. Р.Ш. Чілачава, Т.І. Пилипенко. - К.: Головна редакція літератури мовами національних меншин України, 2004. - 382 с.

30. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Ін Юре, 2006. - 144 с.

31. Про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя: Конвенція ООН від 21. 10. 1991 р.: Міжнародні документи з прав людини. - Харків: РВФ «Арсіс, ЛТД», 2000. - 288 с.

32. Кримськотатарська автономія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: htts: //uk. wikipedia. org./wiki/ Кримська автономія.

33. Закон України «Про корінні народи» /Відомості Верховної Ради (ВВР), 2021, № 38, ст.319.

References

1. Osaulenko, O.H. (2003). Natsionalnyi sklad naselennia Ukrainy ta yoho movni oznaky za danymy Vseukrainskoho perepysu naselennia 2001 roku [National composition of the population of Ukraine and its linguistic features according to the All-Ukrainian Census of 2001]. Derzhavnyi komitet statystyky Ukrainy [in Ukrainian]

2. Kulchytskyi S. & Yakubova L. (2019). Krymskyi vuzol [Crimean knot]. Vyd. 2-he. - K.: «Klio» [in Ukrainian]

3. Borysenko V. Skilky «narodiv» zhyve v Ukraini [How many "nations" live in Ukraine]. (n.d.) https: //ukurier. gov. ua. Retrieved from https: //ukurier. gov. ua/ uk/ articles/ skilki - narodiv - zhive - v - ukrajini/ [in Ukrainian]

4. Lutsyshyn H.I. (2012). Natsionalna konsolidatsiia Ukrainy v umovakh suchasnoho politychnoho protsesu: monohrafiia [National consolidation of Ukraine in the conditions of modern political process: monograph]. Lviv: Vydavnytstvo Lvivskoi politekhniky [in Ukrainian]

5. Tovt M. (1999). Vyznachennia poniattia «korinnyi narod» i «natsionalna menshyna» u mizhnarodnykh dokumentakh [Definition of "indigenous people" and "national minority" in international documents]. Krymski tatary: Materialy kruhloho stolu. - K.[in Ukrainian]

6. Capotorti F. (1979) Study on the rights of persons belonging to ethnic, religions and linguistic minorities. New York [in American]

7. Rymarenko S. (2018). Mizhnarodni standarty statusu natsionalnykh menshyn [International standards for the status of national minorities]. Retrieved from https: /iriend. gov. ua/ wp - content/ uploads/ 2018/ 07/ rymarenko_mizhnarodni. pdf. [in Ukrainian]

8. Rymarenko S. (2001). Entsyklopediia etnokulturoznavstva [Encyclopedia of Ethnocultural Studies]. K.: Derzhavna akademiia kerivnykh kadriv kultury i mystetstv [in Ukrainian]

9. Dohovir pro vidnosyny dobrosusidstva i spivrobitnytstva mizh Ukrainoiu ta Rumuniieiu [Agreement on good neighborly relations and cooperation between Ukraine and Romania]. Holos Ukrainy, 1992, 24 veresnia. P. 4. [in Ukrainian]

10. Yevtukh V. (1997). Etnopolityka v Ukraini: pravnychyi ta kulturolohichnyi aspekty [Ethnopolitics in Ukraine: legal and cultural aspects]. K.: Feniks [in Ukrainian]

11. Kartunov O. (2007). Zakhidni teorii etnichnosti, natsii ta natsionalizmu: Navchalnyi posibnyk [Western theories of ethnicity, nation and nationalism: A textbook]. K.: Universytet ekonomiky ta prava «KROK» [in Ukrainian]

12. Golovatyi S. (1996) Konstytutsiia Slovenii vid 23 hrudnia 1991 roku [Constitution of Slovenia of 23 December 1991]. Konstytutsii novykh derzhav Yevropy ta Azii. К.: Pravo, P. 265 - 306. [in Ukrainian]

13. Golovatyi S. (1996). Konstytutsiia Uhorskoi Respubliky vid 18. 08. 1949 r. iz zminamy vid 18 zhovtnia 1989 roku [Constitution of the Republic of Hungary of August 18, 1949, as amended on October 18, 1989]. Konstytutsii novykh derzhav Yevropy ta Azii / Uporiadnyk S. Holovatyi. K.: Pravo, - P. 307 - 340.

14. Konstytutsiia Respubliky Khorvatiia [Constitution of the Republic of Croatia]. (n.d.) http: //clin. iatp. By. Retrieved from http: //clin. iatp. by/ constitution/ vost_europe/ croati - r. htm. [in Ukrainian]

15. Zakon Cheskoi Respubliky «Pro prava liudei, shcho nalezhat do natsionalnykh menshyn» [Law of the Czech Republic "On the Rights of Persons Belonging to National Minorities"].(n.d.) http: // www. lexadin. Nl. Retrieved from http: // www. lexadin. nl/ wlg/ legis/ nofr/ eur/ lxwecze. htm. [in Ukrainian]

16. Konstytutsyia Shveitsarskoi Konfederatsyy [Constitution of Swiss Confederation]. (n.d.) http: //constitution. garant. ru. Retrieved from http: //constitution. garant. ru/ DOC_3864915. htm. [in Ukrainian]

17. Zakon Polshchi «Status pro natsionalni i etnichni menshyny i rehionalnu movu» [Polish Law "Status of National and Ethnic Minorities and Regional Language"]. (n.d.) http: //www. stat. gov. Pl. Retrieved from http: //www. stat. gov. pl/ cps/ rde/ xbcr/ gus/ PUBL_maly_rocznik_statystyczny_2008. pd. [in Ukrainian]

18. Zakon Uhorskoi respubliky LXXVII «Pro prava natsionalnykh ta etnichnykh menshyn» [Law of the Republic of Hungary LXXVII "On the Rights of National and Ethnic Minorities"].(n.d.) http: //nek. gov. Hu. Retrieved from http: //nek. gov. hu/ data/ files/ 85. 199673.pdf. [in Ukrainian]

19. Hetmanchuk M.P. (2008). Uhorska natsionalna menshyna v Ukraini: pravovi zasady politychnoi subiektnosti: monohrafiia [Hungarian national minority in Ukraine: legal principles of political subjectivity]. Lviv: LvDUVS [in Ukrainian]

20. Pro natsionalni menshyny v Ukraini: Zakon Ukrainy vid 25. 06. 1992 r. [On National Minorities in Ukraine: Law of Ukraine of June 25, 1992]. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. № 36 [in Ukrainian]

21. Dohovir pro vidnosyny dobrosusidstva i spivrobitnytstva mizh Ukrainoiu ta Rumuniieiu vid 17. 07. 1997 r. [Agreement on Good Neighborliness and Cooperation between Ukraine and Romania of July 17, 1997]. (n.d.) http: // zakon.rada.gov.ua. Retrieved from http: // zakon.rada.gov.ua. [in Ukrainian]

22. Ramkova Konventsiia pro zakhyst prav natsionalnykh menshyn [Framework Convention for the Protection of National Minorities]. (n.d.) http://conventions.coe.int. Retrieved from http://conventions.coe. int/ Treaty/rus/Treaties/Html/ 157. htm. [in Ukrainian]

23. Deklaratsiia pro prava osib, shcho nalezhat do natsionalnykh abo etnichnykh, relihiinykh ta movnykh menshyn vid 18. 12. 1992 r. [Declaration on the Rights of Persons Belonging to National or Ethnic, Religious and Linguistic Minorities of 18 December 1992]. Mizhnarodni dokumenty z prav liudyny. - Kharkiv: RVF «Arsis, LTD», 2000. [in Ukrainian]

24. Rekomendatsii Asamblei Rady Yevropy №№ 1134, 1201, 1990 [Recommendations of the Assembly of the Council of Europe №№ 1134, 1201, 1990]. (n.d.) http: //stars. coe. fr. Retrieved from http: //stars. coe. fr. [in Ukrainian]

25. Ramochnaia konventsyia o zashchyte natsyonalmikh menshynstv [Framework Convention for the Protection of National Minorities]. Panorama - Forum,1996, # 4, P. 103 - 118. [in Ukrainian]

26. Haahzki rekomendatsii shchodo prav natsionalnykh menshyn na osvituMizhnarodni dokumenty z prav liudyny [The Hague Guidelines on the Rights of National Minorities to Education: International Human Rights Papers.] Kharkiv: RVD «Arsis, LTD», 2000, 288 p. [in Ukrainian]

27. 27..Zakon Ukrainy «Pro osvitu» [ Law of Ukraine «Of Education»]. (n.d.) https: // zakon. rada. gov. ua. Retrieved from https: // zakon. rada. gov. ua/laws/show/ 2145 - 19/ stru. [in Ukrainian]

28. Zakon Ukrainy «Pro zabezpechennia funktsionuvannia ukrainskoi movy yak derzhavnoi» [Law of Ukraine «Of Ukrainian as the State Language»]. (n.d.) htts: // rada. gov. ua. Retrieved from htts: // rada. gov. ua/ news/ Novyny/ 170777. html. [in Ukrainian]

29. Oslovski rekomendatsii z movnykh prav natsionalnykh menshyn ta poiasniuvalna zapyska do nykh [Oslo recommendations on language rights of national minorities and explanatory note to them].Mizhnarodni dokumenty z prav liudyny, Kharkiv: RVF «Arsis, LTD», 2000, 288 p. [in Ukrainian]

30. Chilachava, .Sh. P, & Pylypenko, T.I.(2004). Yevropeiska khartiia rehionalnykh mov i mov menshyn [European Charter for Regional or Minority Languages] International Relations and National Minorities of Ukraine: Status, Prospects.Mizhnatsionalni vidnosyny i natsionalni menshyny Ukrainy: K.: Holovna redaktsiia literatury movamy natsionalnykh menshyn Ukrainy

31. Konstytutsiia Ukrainy: pryiniata na piatii sesii Verkhovnoi Rady Ukrainy 28 chervnia 1996 r. [The Constitution of Ukraine of the 28 June, 1996]. K.: In Yure, 2006, 144 p. [in Ukrainian]

32. Pro korinni narody i narody, shcho vedut pleminnyi sposib zhyttia: Konventsiia OON vid 21. 10. 1991 r. [On Indigenous and Tribal Peoples: UN Convention of 21 October 1991]. Mizhnarodni dokumenty z prav liudyny. Kharkiv: RVF «Arsis, LTD», 2000. [in Ukrainian]

33. Krymskotatarska avtonomiia [Crimean Tatars Autonomy]. Retrieved from //uk. wikipedia. org./wiki/ Krymska avtonomiia. [in Ukrainian]

34. Zakon Ukrainy «Pro korinni narody» [Law of Ukraine "On Indigenous Peoples"]. Vidomosti Verkhovnoi Rady (VVR), 2021, № 38, p.319.

Размещено на Allbest.ru