Забезпечення прав людини (свободи слова) у процесі вдосконалення комунікації органів влади та інформаційного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Новоград-Волинської міської ради

Забезпечення прав людини (свободи слова) у процесі вдосконалення комунікації органів влади та інформаційного суспільства

Іванченко Дмитро Володимирович, помічник-консультант народного депутата України, член виконавчого комітету

Анотація

Метою статті є дослідження актуальних питань із забезпечення основоположних прав людини, зокрема права на свободу слова, у процесі налагодження ефективних комунікацій органів влади та громади в умовах розвитку інформаційного суспільства.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше на основі історико-компаративного аналізу досліджується еволюційний розвиток права громадян на свободу слова на європейському континенті у період формування комунікаційних відносин органів влади та громади. Особлива увага у цьому процесі приділяється інституту засобів масової комунікації, які постають інструментарієм формування громадської думки. В умовах стрімкого розвитку інформаційного суспільства принципи забезпечення свободи слова потребують постійного правового «віддзеркалювання» у законодавчій базі держави.

Висновки. По-перше. У владно-громадській комунікації процес безпосередньої взаємодії виступає механізмом, який повинен збалансувати різні за суттю владні та громадські інтереси, засобом пошуку ефективних інструментів побудови інформаційного суспільства в Україні. Водночас у соціальному організмі суспільства і влади поєднані два складних та суперечливих інститути, які на конкурентній основі змагаються за первинне право на врегулювання соціально-правових проблем, що становлять основу необхідної взаємодії, а саме: принципи свободи слова та засади здійснення державної інформаційної політики.

По-друге. Прагнення до комунікаційного балансу, взаємної відповідальності та рівноправності виступає методологічною основою в оцінці механізмів взаємодії влади і громади, що впливає на перспективне розв'язання невідкладних завдань забезпечення в Україні розвитку інформаційного суспільства, метою яких є гарантоване державою забезпечення прав і свобод громадян, і,у першу чергу, - права на свободу слова.

По-трете. Новітнє методологіювання проростає на ґрунті права як комунікації та інформаційно правової сфери комунікації, покладеної в основу суб'єктоб'єктної взаємодії влади і громади. Комунікаційна практика та застосовувані нею різновиди інструментарію формуються крізь призму дії філософських законів: єдності і боротьби протилежностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення, які і віддзеркалюють рівень правового забезпечення взаємодії влади та громади на засадах гуманізації, рівності, справедливості і свободи слова. Це, власне, і забезпечує системність, єдиноспрямованість йуніфікованість підходів до вибору механізмів взаємодії влади та громади.

Ключові слова: громадянин, влада, комунікаційний процес, свобода слова, засоби масової комунікації, інформаційне суспільство.

Abstract

Ivanchenko Dmytro V.,

Assistant of the Member of the Parliament of Ukraine on a voluntary basis, member of Executive Committee of Novohrad-Volynskyi City Council

PROMOTION OF HUMAN RIGHTS (FREEDOM OF SPEECH) IN THE PROCESS OF IMPROVEMENT OF COMMUNICATIONS BETWEEN THE AUTHORITIES AND INFORMATION SOCIETY

The purpose of the article is to study topical issues of secure fundamental human rights, in particular the right to freedom of expression in the process of establishing effective communications between the authorities and the community in the context of the development of the information society.

The scientific novelty is that, for the first time, based on historico-comparative analysis the evolutionary development of the right of citizens to freedom of expression on the European continent during the period of formation of communication relations between the authorities and the community is studied. Particular attention in this process is given to the institution of communications media, which are the instruments of formation of public opinion. In the context of the rapid development of the information society, the principles of protection of freedom of expression require constant «reflection» in the legislative framework of the state.

The conclusions of the article are that, taking into consideration the existing problems of formation of information society in Ukraine, we can state the following.

First, in public-private communication, the process of direct interaction is a mechanism that should balance different in essence authorities' and public interests, a means of finding effective tools for building an information society in Ukraine. At the same time, two complex and contradictory institutions are combined in the social organism of the society and the authorities that compete for primary right to resolve social and legal problems that form the basis of the necessary interaction, namely: the principles of freedom of expression and the framework for implementation of state information policy.

And secondly, the quest for communication balance, mutual responsibility and equality of rights is the methodological basis in the evaluation of mechanisms of interaction between the authorities and the community which affects the immediate solution of urgent tasks of development of the information society in Ukraine the purpose of which is ensuring the rights and freedoms of citizens guaranteed by the state, and first of all, the right to freedom of expression.

Thirdly, the newest methodology develops on the basis of law as communication and information and legal sphere of communication, which is the basis of subject-object interaction between the authorities and the community. Communication practice and its varieties of tools are formed through the prism of the philosophical laws: unity and the struggle of opposites; the transition of quantitative changes into qualitative ones; objections that reflect the level of legal support for interaction between government and the community on the basis of humanization, equality, justice and freedom of speech. This, as a matter of fact, provides systematic, unidirectionality and unified approaches to the choice of mechanisms of interaction between the authorities and the community.

Key words: citizen, authorities, communication process, freedom of speech, communications media, information society.

Постановка проблеми

З погляду більшості сучасних філософсько-правових концепцій витоками формування комунікаційних інтенцій держави і громади виступають природні, онтологічні основи права, які врегульовували владно-громадські взаємини через напрацьовані історичними епохами механізми. Правові джерела таких інтерак- цій формувалися на підставі класичних засад спільного буття держави і громади, які постали епіцентром науково-практичного пошуку філософів та правників упродовж усього періоду розвитку цивілізації.

Водночас владно-громадська комунікація не є статичною і незмінною. У процесі функціонування вона зазнає перетворень під впливом соціальних, етнографічних, ментальних та інших складових розвитку держави. Кожний етап історії взаємодії держави і громади відтворював самобутність суспільних відносин: а відтак - комунікаційні процеси, з одного боку, відтворювали потребу регулювання таких взаємозв'язків, а з іншого - зобов'язували до еволюціонування найефективніших механізмів їхнього врегулювання на підставі дотримання головних прав людини, у першу чергу - права на свободу слова.

Аналіз останніх досліджень і публікацій неможливо здійснити без аналізу фундаментальних праць зарубіжних авторів: А. Барда, Ж. Бодрийяра, Ю. Габермаса, Д. Гал- ліна, УЕко, М.Кастельса, Дж.Кіна, К.Крос- са, Н. Лумана, Д. Мак-Квейла, М. Маклюе- на, М. Манфреда, Д. Нелкена, А. Полякова, М. ван Хоєка. Важливу роль у процесі налагодження взаємодії між владою та суспільством відіграють засоби масової інформації, принципи діяльності яких слід розглядати в контексті сучасних наукових концепцій: теорії масового суспільства (Г Блумер, Р. Міл- лс, E. Фромм); критичної теорії суспільства (Т Адорно, Г. Маркузе, М. Хоркхаймер); структурно-функціональних теорій (Р. Мертон, Т Патерсон); теорії егалітарної масової комунікації (Ж.-Д. Арсі), деконструктивізму, культурологічної теорії комунікації (Д. Белл,

Тоффлер), теорії гегемонії масової комунікації (Л. Альтюссер, Н. Пулантаз) та ін.

В Україні проблематиці взаємовідносин органів державної влади та суспільства, засобів масової інформації присвятили свої наукові праці В. Бадрак, В. Бебик, О. Бухтатий, Г. Вартанов, І. Гаврада, Ю. Ганжуров, В. Горобцов, Л. Губернський, О. Демченко, В. Здоровега, В. Іва- ненко, В. Іванов, Є. Камінський, С. Квіт, О. Копи- ленко, Т Котюжинська, В. Кравченко, І. Кресіна, Литвин, Є. Макаренко, О. Маліс, А. Марущак, В. Набруско, В. Недбай, Б. Потятиник, Г. Почеп- цов, О. Радченко, В. Різун, М. Свірін, Л. Сідак, А. Сіленко, М. Сомов, Є. Тихомиров, Ю. Фінклер, Є. Цокур, С. Чукут, В. Шкляр та ін.

При формулюванні мети статті необхідно відзначити, що наукові здобутки потрібно гранично сфокусувати на впровадженні дієвих механізмів законодавчого забезпечення основоположних прав та свобод громадян, зокрема права на свободу слова у процесі налагодження владно-громадських комунікацій із врахуванням особливостей формування вітчизняного інформаційного суспільства.

Виклад основного матеріалу

Істори- ко-компаративний аналіз свідчить, що у західній філософії права проблема осмислення непорушності прав людини, зокрема права особи на свободу слова, починає ставати доволі популярною та науково досліджуваною на початку так званого періоду Нового часу. Уявлення про концептуальні права людини як про формальний вираз способів та умов соціального буття, характер їх співвідношень між собою, із державою і суспільством у зазначений період постає основним фор- моутворюючим елементом практично кожної правової теорії. При цьому за феноменом прав людини закріплюється статус певного соціального ідеалу та акцентується увага на їх ціннісному аспекті.

Власне, розвиток філософсько-правової думки, насамперед європейської, щодо осмислення прав людини був і залишається історично перспективним і саме з ним пов'язано новітнє юридичне закріплення цього визначного соціального здобутку. Під проекцією комунікаційної парадигми історії прав людини слід відзначити певний при- чинно-наслідковий зв'язок та логіку у низці актів. Це, зокрема, англійська Велика хартія вольностей (1215 р.), Петиція про право (1628 р.), Декларація прав (1688 р.), Білль про права (1689 р.), Білль про права (17891791 рр.), французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), Загальна декларація прав людини (1948 р.) та інші міжнародні пакти про права людини [1, с. 14-15].

У зазначеному контексті досить вдалою видається теза професора М. Блохіна, який, аналізуючи підстави кардинальних суспільних змін на європейському континенті, наголошував, що «політичні системи можуть знищувати виключно соціальні революції, як систему світового феодалізму остаточно зруйнувала Французька революція 1789 р., розпочавши суспільний дискурс про питання свободи слова. Конституцією Франції 3 вересня 1791 р. проголошено «Декларацію прав людини і громадянина», одинадцятий пункт якої затвердив, що «вільне вираження думок є одним із найбільш цінних прав людини; кожен громадянин може висловлюватися, писати й друкувати вільно, під загрозою відповідальності лише за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом» [2, с. 251].

Слід наголосити, що проблематика комунікаційних відносин у контексті забезпечення свободи людини, свободи слова та доступу до інформації після складного та тривалого періоду наукових і соціальних дискусій часів Просвітництва із першої половини XVIII ст. остаточно стає домінуючою серед політичних, теологічних і наукових кон- структів. Спробуємо розглянути ці світоглядні концепцій хоча би фрагментарно.

Як результат подальшого поширення цієї наукової концепції на європейському континенті доцільно процитувати філософа З. Баумана, який, аналізуючи еволюцію громадянських свобод, зазначав: «Свобода слова, свобода совісті, особиста недоторканність - ось три блага, потреба в яких відчувається все більше і більше в міру того, як проростає в глибину і в ширину, з одного боку, повага до людини, до її права на власну думку та слово, з іншого боку - усвідомлення солідарності між громадянами» [3, с. 135].

Кожна історична епоха, і ми з цим повністю погоджуємося, має свою власну ієрархію комунікаційних відносин, що і визначає аксіологічний фундамент її сутності. «Минуле та сучасність характеризується індивідуалістичною ідеологією і, як наслідок, маємо зростання інтересу до проблеми прав людини, а тому індивідуум розглядається як безумовна цінність, наділена атрибутами рівності, свободи інформації та раціоналізму» [4, с. 99-100].

Для новітнього світосприйняття взагалі, а також для розгляду права з гуманістичних позицій зокрема, беззаперечним є визнання цінності індивідуальності та гарантії її свобод. Д. Кін, досліджуючи тему розвитку свободи слова, зауважував, що існує «очевидна філософська неузгодженість різноманітних обґрунтувань, що вказує на деяку плутанину в усвідомленні своїх позицій ранніми захисниками свободи слова. Свобода комунікації перш за все обґрунтовувалася посиланням на принцип абсолютного характеру - тобто, існує лише одна причина, чому ця свобода повинна бути основоположним, головним принципом громадського й політичного життя. І цей аргумент «природних прав» повинен спиратися на екзистенціальну картину людської істоти» [5, с. 39].

Ґрунтуючись на витоках світової філософії права, сучасна концепція еволюції людства, яка упродовж останнього сторіччя розроблялася представниками європейської наукової думки, визначає, що суспільний розвиток потрібно розглядати як своєрідний шлях від архаїчного суспільства через державно-організовану модель до модерного капіталістичного та постмодерного інформаційного суспільства. Причому цей поступ супроводжувався виникненням особливого феномена постмодерного розвитку - так званого глобального інформаційного простору, в якому «свобода слова та свобода інформації є класичним прикладом суспільного блага, оскільки за своєю суттю володіння ними є неконкурентним: споживання інформації одним суб'єктом не перешкоджає решті споживати її також. У цих міркуваннях свобода слова є неосяжним благом» [6, с. 180-181].

Відповідно, цілком логічним постає питання щодо підбору найефективнішого інструментарію для забезпечення свободи слова та інформації. Очевидно, що поки процеси фіксації та передачі інформації не набули характеру масовості, швидкість комунікаційної взаємодії була невисокою. Громадська думка формувалась як результат комунікативної взаємодії влади та міжособової комунікації індивідів упродовж тривалого часу, а змінювалася повільно. Але ситуація кардинально змінилася із виникненням інноваційного механізму комунікаційної взаємодії - інституту засобів масової комунікації, який практично відразу став одним із головних суб'єктів владно-громадського діалогу - преса, радіо, телебачення, Інтернет та інші мережеві ко- мунікатори.

Як свідчить аналіз розвитку засобів масової комунікації, преса першою потрапила під жорсткий контроль влади. В одному з перших «конституційних» документів - «Петиції «Про корені і гілки», прийнятій 11 грудня 1640 р., законодавці наголошували на неприпустимості «розповсюдження аморальних, порожніх і безкорисних книг, памфлетів, театральних п'єс і балад, що призводять до применшення значення релігії...», однак приблизно через півсторіччя після європейських буржуазних революцій, у 1689 р., із прийняттям документа «Біль про права», вже проголошено, «що свобода слова, висловлювань і всього того, що відбувається в парламенті, не може бути приводом для переслідувань або предметом розгляду у будь-якому суді, окрім парламенту» [7, с. 128].

Без сумніву, не кожна революція своїм гаслом визнавала свободу слова. Історичний досвід свідчить, що всі тоталітарні режими відразу після зміни суспільного устрою у першу чергу встановлювали цензуру, обмежували доступ до інформації та проводили жорстко контрольовану державою інформаційну політику заборон як необхідного заходу для обмеження вільнодумства та свободи слова.

Тоталітарна держава за своєю природою є синонімом тотального обмеження свободи слова та свободи комунікацій, тому Ю. Габер- мас зазначав, що «важелем для врегулювання класового антагонізму залишається нейтралізація конфліктного потенціалу у суспільстві. Ця мета повинна досягатися через законодавство соціальної держави, яке визначає свободу слова основою владної політики. А політики легітимність своєї влади підтверджують на загальних виборах» [8, с. 95].

Із цим важко не погодитися: якщо ми розглядаємо легітимність як спеціальну процедуру суспільного визнання або підтвердження законності будь якого права або повноважень суб'єкта влади, то необхідно визнати законність існуючих політико-пра- вових відносин як невід'ємну умову. Саме за дотриманням владою реальних принципів забезпечення прав людини, свободи слова, які є найближчими та найзрозумілішими для громадянина, найшвидше відбувається процес легітимізації влади у свідомості громади.

Дослідник Д. Шнаппер визначив, що найголовнішим моментом є втрата владою легітимності, оскільки «ми підкоряємося винятково легітимній владі» [9, с. 306]. Втрата легітимності влади синхронно призводить до фактичної втрати влади режимом. Здається, приклад Революції гідності в Україні у 2014році лише підтверджує істинність цієї тези.

Загалом легітимність не володіє юридичними функціями, вона приводить політику і владу до спільного комунікаційного процесу, який пояснює та підтверджує політичні рішення, тобто, є лише продуктом комунікації та результатом прийняття певного колективного рішення. Політолог Ф. Фукуяма вказує на існування широкого загалу наукових джерел, які обґрунтовують взаємозв'язок між процесом комунікацій і рівнем суспільного розвитку демократії. Автор зауважує, що рівень розвитку сучасної держави можливо прямо й не впливає на розвиток демократії, але у разі її низького розвитку ймовірне скочування назад до авторитаризму. Однак оскільки неможливо стало вважати успішним розвиток без відповідної основи, при розгляді згаданого питання хвилює зворотна комунікація - допомагає чи шкодить демократія суспільному розвитку [10, с. 54]?

Погодимося, що правовій природі сучасної держави невід'ємно притаманні суперечності між метою і методом. Її мета - створення егалітарних структурованих життєвих форм, в яких водночас можуть виникнути простори для індивідуальної самореалізації, розвитку гармонійних відносин та свободи слова. Але очевидно, що цю мету неможливо досягти напряму через адміністративно-правову реалізацію політичних програм. Виробництво життєвих форм приділяє надто високі вимоги до такого середовища, як влада.

На продовження цієї думки задаємо по- сил Д. МакКвейла, висловлений у роботі «Теорія масової комунікації». Проаналізувавши наукові публікації щодо нових тенденцій формування інформаційних суспільств, автор зафіксував зміщення акцентів взаємовідносин або, іншими словами, перехід влади від джерела інформації (виробника) до аудиторії (споживача), що досягається високим рівнем забезпечення свободи слова. «У плюралістичних суспільствах не існує єдиного панівного ладу, який треба підтримувати, тому свобода слова має різні обов'язки, зокрема перед альтернативними соціальними групами та субкультурами, а також щодо висвітлення конфліктів і нерівностей у суспільстві» [11, с. 177].

У дослідженні «Конституція свободи» вчений Ф. Гаєк наголошує на особливостях взаємозв'язку між державною інформаційною політикою та свободою слова. Автор зазначає: «Сьогодні ми повинні чітко усвідомлювати, що внаслідок змін у технологіях, які постійно створюють нові потенціальні загрози для індивідуальної свободи, особливо свободи слова, жоден список захищених прав не можна розглядати як вичерпний» [12, с. 222].

Як це не парадоксально, але стрімкий розвиток інформаційних технологій та процеси глобалізації не завжди сприяють дотриманню принципів свободи слова. Пов'язано це із фактичним обмеженням індивідуалізації громадянина та його масовою соціалізацією, а точніше «дифузією» у загальних потоках інформації, яка часто носить відверто пропагандистський характер. У цьому випадку на перший план виходять засоби масової комунікації, що стають носіями сенсів владної пропаганди.

Не підлягає сумніву, що політична та економічна незалежність і суверенітет кожної нації сьогодні обмежені суперечностями глобалізації економічного обміну та відносинами між геополітичними силами. Крім того, внутрішній розвиток демократії, коли життя спільноти, здається, зосереджується на виробництві багатства та його перерозподілі, підриває саму індивідуалістичну ідею права кожного індивідуума на свободу слова. «Державна влада як така сьогодні не завжди бажає встановлювати комунікаційну ідентичність суспільства; неспроможна також сама здійснювати соціальну інтеграцію на ґрунті колективних цінностей, що їй принципово непідвладні [13, с. 105]. Тому філософсько-правові дослідження, як базис сучасної теорії влади, володіють тією перевагою, що відкривають можливість порівняння влади із комунікаційними засобами інших видів суспільних цінностей і предикатів, наприклад, з істиною або свободою слова. Така постановка питання слугує загалом не тільки поясненню феномена влади, але одночасно й більш широкому компаративістському інтересу та обміну теоретичними підходами, які спрямовані на утвердження основоположних прав і свобод громадян, і в першу чергу - свободи слова.

Щоб уникнути еклектичності нових наукових теорій організації та розвитку інформаційних суспільств, переобтяжених політичною доцільністю та спекуляціями, пов'язаними з утвердженням легітимності влади, зауважимо: ідея налагодження ефективних комунікації влади та громади полягає не в пропонуванні моделі політичної дії, а в аналізі сучасних ідеї у розумінні типового ідеалу суспільства рівних прав. Суспільства, в якому дотримання прав і свобод незалежно від гло- балізаційних процесів залишається непорушним правом індивідуума. В умовах інформаційного суспільства зазначене завдання є головною темою наукових розвідок філософії права, соціології, політології, теорії масових комунікацій та ін.

Сучасні класики філософії права та фундатори теорії масової комунікації небезпідставно вважають, що владно-громадська комунікація нині - це своєрідне інформаційне поле політичної діяльності, яке передбачає не «односторонню спрямованість сигналів від еліт до маси, а весь діапазон неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, які мають найрізноманітніший вплив на політику. Тому соціальне життя у будь-якому суспільстві неможливе без сталих методів комунікації [14, с. 103].

Вітчизняна школа філософії права розвиває цю теорію через констатацію: «Легі- тимізація влади як безперечної умови ефективного забезпечення здійснення політичного курсу та функціональне завдання для технологій владної легітимації реалізується не шляхом нав'язування інтерпретованої та «відретушованої» дійсності із розрахунку на її безапеляційне сприйняття, а через відкритий діалог влади та громади на основі «створення умов для формування інтерпретації реальності самими суб'єктами визнання влади». Тобто, домінантним суб'єктом у діалозі влади та громади однозначно виступає індивідуум з його правами й інтересами. Науковець О. Висоцький прямо наголошує на пріоритетності значення суб'єкта, який сприймає владу - індивідуума «творчого, готового до діалогу». Водночас твердження, що «упереджено налаштований до влади суб'єкт готовий до необґрунтованих підозр у непорядних намірах» змушує шукати приховані причини, корисні мотиви та смисли появи подібного роду інтерпретацій, але, зрештою, не досягає поставленої мети» [15, с. 191].

Стрімке входження у наше суспільне буття нових інноваційних технологій змушують нас виходити за межі традиційної теорії масової комунікації. Цю нову сферу можна назвати транзактною медіаною комунікацією. Транзактна - означає зміну ролей - перехід до таких міжособових комунікаційних відносин, в яких кожна сторона може по черзі виступати в ролі відправника, отримувача або передавача інформації. Таким чином, принцип свободи слова гарантується постійним обміном інформацією за допомогою певних знаків, а в результаті - конкретними правовими знаннями. свобода слово комунікаційний влада

Медійність пояснюється тим, що складовими інноваційних технологій обов'язково повинні бути засоби масової комунікації. Лише при залучені мас-медіа, які підтримують транзактні комунікації, можлива ефективна масова комунікація. Іншими словами, комунікаційними трансдіями повинно користуватися невизначене коло осіб. Однак принцип свободи слова залишається непорушним. Хоча сучасність свідчить, що навіть у розвинених демократичних суспільствах намагання владних інституцій підмінити цей постулат вигаданими сенсами державної інформаційної політики є доволі поширеним явищем [16, с. 53-54].

Водночас у сучасному інформаційному суспільстві, де громадяни та еліти живуть у спільному і досить відкритому просторі, застарілі механізми державного управління виявляються неспроможними виконувати свої основні функції. Авторитарні методи, засновані на індустріальних та класових догмах минулого, виявляються абсолютно непридатними для здійснення дієвого контролю над динамічним розвитком політичних, соці- окультурних та комунікаційних відносин, які займають пріоритетне місце в інформаційному суспільстві. На перший погляд складно зрозуміти, але системні порушення прав громадян на свободу слова та доступу до інформації призводять у подальшому до втрати інформаційного суверенітету, що безальтернативно призведе до втрати державного суверенітету та згодом держави взагалі як суб'єкта міжнародного права. В Україні, як наголошують дослідники питання, ця проблема пов'язана, серед іншого, із відсутність контролю за виконанням законодавства [17, с. 43].

Необхідно брати до уваги й той очевидний факт, що динаміка розвитку комунікаційних відносин часто є випереджальною за управлінські можливості державного апарату, тому як альтернативу жорсткому державному регулюванню діяльності засобів масової комунікації слід розробити концепцію державної комунікативної політики на основі ідеї свободи слова та доступу до інформації як ефективного використання потенціалу двох взаємопов'язаних систем - держави та інституту медіа.

Очевидно, що відсутність державного регулювання засобів масової комунікації суттєво обмежує свободу слова шляхом створення великої кількості розрізненої, не- перевіреної, спотвореної та явно неправдивої інформації, завдання якої «розмивати» інформаційний сигнал, що становить реальний суспільний інтерес (політична, екологічна, соціальна сфера). Фактично відбувається підміна понять: зміна уявлення про статус інформації з категорії «публічна» на «комерційна». Крім того, повна відмова від регулювання сфери засобів масової комунікації безумовно призводить до монополізації засобів масової комунікації, а відповідно - до системних порушень принципів свободи слова, які випливають із системи суперечностей: «бідні» незалежні засоби масової комунікації та «багаті», монополізовані власниками медіа.

Зазначимо, що у класичному вигляді комунікація здійснюється одним або кількома способами: дія, направлена на інших; взаємодія з іншими людьми та реакція на дію інших людей. Безпосередньо комунікація чи то міжособистісна, опосередкована або масова комунікація, визначає протікання певного процесу. У найпростішому випадку комунікація історично розумілася як процес передачі інформації певним каналом, у першу чергу - преса, радіо, телебачення, від одного суб'єкта - відправника до іншого суб'єкта - отримувача, завдяки чому відбуваються певні зміни у світоглядній системі людини, пов'язані з отриманням нових знань. Тобто, комунікативна взаємодія може сприйматися як причина, яка зумовлює певний наслідок. Досліджуючи процеси формування та розвитку інформаційного суспільства, доцільно звернутися до евристичного методу, який використовують для визначення нових концептів, ідей та взаємозв'язків між об'єктами та суб'єктами комунікативної діяльності.

Для виконання цього наукового завдання нам, по-перше, слід абстрагуватися від старих комунікаційних парадигм, основа яких полягала у створенні та передачі суб'єк- там-отримувачам «відфільтрованих» владними засобами комунікації сенсів, та сформувати принципово новий контент, при якому право на свободу слова стане підґрунтям нової схеми комунікаційного процесу. Водночас навіть у найпростішій формі комунікація має складний інтерактивний і транзактний характер. Особливо це стосується масових комунікацій, які здійснюються шляхом передачі інституціолізованої інформації на неви- значену аудиторію, яка здебільшого є гетерогенною, тобто характеризується різними демографічними параметрами і, зазвичай, є знеособленою для суб'єкта-відправника. З цієї позиції інтерактивність розглядається як ступінь взаємодії між об'єктами, діалогічності комунікації [18, с. 123].

Методологічно засадничими постулатами у визначенні функціонування діалогічної комунікації є акцентуація соціальних відносин, зазначають науковці А. Лівшин та І. Орлов. За визначенням цих дослідників, «своєрідний діалог між владою і народом, який носить характер взаємодії у рамках певної системи, має в основі політичний компонент». Однак ця взаємодія, як і життя суспільства у цілому, складається не лише із функціонування структур та інститутів, це насамперед «відстоювання своїх природних прав людьми у вигляді протистояння, згоди чи співіснування». Друга значуща деталь у механізмі взаємодії влади та громади - це те, що будь- яка державна політика не може мати й бути підпорядкованою чіткому постійному курсу. Значною мірою вона є пристосовницькою, реакцією на кризові ситуації. І третя особливість полягає у тому, що державне (політичне) у суспільному бутті не є первісно заданим. Первісним у діалогічній комунікації постають права людини, а політична діяльність влади спрямована на забезпечення дотримання цих прав. Справедливою у цьому випадку є сформульована А. Лівшиним та І. Орловим позиція: «владні сенси не можуть бути довільно заданими, як і не можуть вони здійснюватися поза певним соціально-політичним контекстом» [19, с. 11-23]. Застосовуючи методи та принципи наукового пізнання й аналізу, дослідники зауважують на величезній вазі ефективності державного управління, яке спрямоване на забезпечення прав людини, що у подальшому призводить до формування довіри до влади, а відповідно - її легітимізації.

Висновки

По-перше. У владно-громадській комунікації процес безпосередньої взаємодії виступає механізмом, який повинен збалансувати різні за суттю владні та громадські інтереси, засобом пошуку ефективних інструментів побудови інформаційного суспільства в Україні. Водночас у соціальному організмі суспільства і влади поєднані два складних та суперечливих інститути, які на конкурентній основі змагаються за первинне право на врегулювання соціально-правових проблем, що становлять основу необхідної взаємодії, а саме: принципи свободи слова та засади здійснення державної інформаційної політики.

По-друге. Прагнення до комунікаційного балансу, взаємної відповідальності та рівноправності виступає методологічною основою в оцінці механізмів взаємодії влади і громади, що впливає на перспективне розв'язання невідкладних завдань забезпечення в Україні розвитку інформаційного суспільства, метою яких є гарантоване державою забезпечення прав і свобод громадян, і, у першу чергу, - права на свободу слова.

По-трете. Новітнє методологіювання проростає на ґрунті права як комунікації та інформаційно-правової сфери комунікації, покладеної в основу суб'єкт-об'єктної взаємодії влади і громади. Комунікаційна практика та застосовувані нею різновиди інструментарію формуються крізь призму дії філософських законів: єдності і боротьби протилежностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення, які і віддзеркалюють рівень правового забезпечення взаємодії влади та громади на засадах гуманізації, рівності, справедливості і свободи слова. Це, власне, і забезпечує системність, єдиноспрямованість й уніфікованість підходів до вибору механізмів взаємодії влади та громади.

Список використаних джерел

1. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції. Укр. часопис прав людини. 1995. № 1. С. 14-22.

2. Блохін М. Конституції та законодавчі акти європейських держав (XVII-XIX ст.): Збірник документів / Переклад за заг. ред. П. Опанасенка К.: Вид-во «Генеза», 1987. 588 с.

3. Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства / пер. з фр. І. Андрущен- ка. К.: Вид. Дім «КиєвоМогилянська академія», 2008. 109 с.

4. ДальР Дилеми плюралістичної демократії. Демократія: антологія / упор. О.Проценко, В.Лісовий. К.: Смолоскип, 2005. С. 533-544.

5. Кін Джон. Мас-медіа і демократія / пер. з англ. О. Гриценко. К. : К.І.С., 2016. 134 с.

6. Бухтатий О. Інформаційно-комунікаційна парадигма розвитку сучасного суспільства. Публічне управління: теорія та практика : збірник наукових праць Асоціації докторів з державного управління. Х.: Вид-во «ДокНаук- ДержУпр», 2018. № 1(9). С. 158-186.

7. Дубас О. Інформаційно-комунікаційний простір: культурно-політичні детермінанти : монографія. К.: Генеза, 2011. 256 с.

8. ГабермасЮ. Політичні роботи / пер. з нім. Б. М. Скуратова. К.: Генеза, 2009. 365 с.

9. Шнаппер Д. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації / пер. з фр. Р. В. Мардера. Х.: Фоліо, 2017. 223 с.

10. ФукуямаФ. Сильное государство: Управление и мировой порядок в XXI веке / пер. с англ. М. : ACT:ACT Москва: хранитель, 2006. 220 с.

11. МакКвейлД. Теорія масової комунікації / пер. з англ. О. Возьна, Г. Сташків. Львів : Літопис, 2010. 538 с.

12. Гаєк Ф. А. Конституція свободи / [пер. з англ. М. Олійник та А. Королишина. Львів : Літопис, 2012. 556 с.

13. Habermas Jurgen. Legitimation Problems in the Modern State. Communication and the Evolution of Sodety. London, 1979. Р178-183.

14. Радченко О., Бухтатий О. Медіа- конвергенція як релевантний фактор зміни системи державного регулювання в галузі телебачення, радіомовлення і телекомуні- кацій. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України : зб. наук. пр. / редкол.: КовбасюкЮ. В. [та ін.]. К.: Видво Національної академії державного управління при Президентові України, 2010. № 2. С. 98-106.

15. Висоцький О. Ю. Технології легітимації політичної влади: теорія та практика: монографія. Дніпропетровськ: Пороги, 2010. 318 с.

16. АндреєвД. Взаємодія влади та громадськості: механізми соціально-правової комунікації: Монографія. К.: Вид-во «Друкарня Бізнесполіграф», 2013. 336 с.

17. МищакІ. М. Деякі питання удосконалення контрольної функції парламенту. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2010. № 3. С. 37-43.

18. ТокарськаА. Правові аспекти суспільної комунікації: Монографія. Л.: Ред.-вид. комплекс ЛьвДУВС, 2008. 144 с.

19. Луман Н. Власть / Пер. с нем. А. Ю. Антоновского. М.: Праксис, 2001. 256 с.

References

1. Rabmovich, P. (1995). Osnovm prava lyudyny: ponyattya, klasifikatsn, tendentsn. Ukr. chasopisprav lyudyny, 1, 14-22 [in Ukrainian].

2. Blohm,M. (1987). Konstitutsn ta zakonodavch akty Evropeyskih derzhav (XVIIXIX st.): Zbmnik dokumentiv / Pereklad za zag. red. P Opanasenka. K.: Vid-vo «Geneza» [in Ukrainian].

3. Bauman,Z. (2008). Globalіzatsіya. NasUdki dlya lyudini і suspHstva / per. z fr. I. Andruschenka. K.: Vid. Dim «Юу- еvo-Mohilyanska akademiya» [in Ukrainian].

4. Dal,R. (2005). Dilemi plyuralistichnoуi demokratiуi. Demokratiya: antologіya / upor. O. Protsenko, V. Lisoviy K.: Smoloskip, 533-544 [in Ukrainian].

5. Кіп, Dzhon. (2016). Mas-medіa і demokratiya / per. z angl. O. Gritsenko. K.: K.I.S. [in Ukrainian].

6. Buhtatiy,O. (2018). Informatsiyno- komunikatsiyna paradigma rozvitku suchasnogo susphstva. PubBchne upravBnnya: teoriya ta praktika: zbmnik naukovih prats Asotsіatsіуi doktoriv z derzhavnogo upravavUnnya. H.: Vid- vo «DokNaukDerzhUpr», 1(9), 158-186 [in Ukrainian].

7. Dubas,O. (2011). Informatsіyno- komunіkatsіyniy prostir: kulturno-polіtichnі determmanti. K.: Geneza [in Ukrainian].

8. Gabermas,Ju. (2009). Politychm roboty / per. z mm. B. M. Skuratova. K.: Geneza [in Ukrainian].

9. Shnapper, D. (2017). Spdnota gromadyan. Pro modernu kontseptsіyu natsіуi / per. z fr. R. V. Mardera. Kh. : Foho [in Ukrainian].

10. Fukuyama,F. (2016). Sylnoe

11. hosudarstvo: Upravlenye y myrovoi poriadok v XXI veke / per. s anhl. M.: ACT:ACT Moskva: khranytel [in Russian].

12. Mak-Kveyl, D. (2010). Teonya masovoіуі komunіkatsіуi / per. z angl. O. Vozna, G. Stashkjv. Lvjv : Lrtopis [in Ukrainian].

13. Gaеk,F. A. (2012). Konstitutsіya svobodi / per. z angl. M. Ohynik ta A. Korolishina. Lvjv : Lytopis [in Ukrainian].

14. Habermas,Ju. (1979). Legitimation Problems in the Modern State. Communication and the Evolution of Society, 178-183. London.

15. Radchenko,O., Buhtatiy,O. (2010). Mediakonvergentsiya yak relevantniy faktor zmini sistemi derzhavnogo regulyuvannya v galuzi telebachennya, radiomovlennya і telekomunikatsiy. Visnik Natsionalnoyi akademi- yi derzhavnogo upravlinnya pri Prezidentovi Ukrayini: zb. nauk. pr. / redkol.: KovbasyukY. V. [ta in.]. K.: Vid-vo Natsionalnoyi akademi- yi derzhavnogo upravlinnya pri rezidentovI Ukrayini, 2, 98-106 [in Ukrainian].

16. Visotskiy,O.Y. (2010). Tehnologi- yi legitimatsiyi politichnoyi vladi: teoriya ta praktika. Dnipropetrovsk: Porogi [in Ukrainian].

17. Andreev,D. (2013). Vzaemodiya vlady ta gromadskosti: mehanizmi sotsialno- pravovoyi komunikatsiyi. K.: Vid-vo «Drukarnya Biznespoligraf» [in Ukrainian].

18. Myshchak,I.M. (2010). Some Issues of the Improvement of the Parliament's Control Function. Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, 3, 3743 [in Ukrainian].

19. Tokarska,A. (2008). Pravovi aspekti suspilnoyi komunikatsiyi. L. : red.-vid. kompleks LvDUVS [in Ukrainian].

20. Luman, N. (2001). Vlast / Per. s nem. A. Yu. Antonovskoho. M.: Praksys [in Russian].

Размещено на Allbest.ru