Реалізація засудженими до позбавлення волі права на листування

Недосконалість чинного законодавства в частині реалізації засудженими до позбавлення волі прав та свобод, зокрема права на листування, а також зловживання з боку персоналу органів та установ виконання покарань щодо таких осіб несе великий ризик недосягнення головної мети покарання - виправлення засуджених.

Аналіз публікацій

Вагомий внесок у дослідження питання щодо реалізації засудженими до позбавлення волі прав зробили такі науковці, як А.М. Бандурка, О.В. Лисо- дєд, М.В. Романов, В.О. Човган та інші. Водночас кримінально-виконавче законодавство зазнає змін, у зв'язку з чим потребує актуального аналізу та перегляду.

Визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків є безпосереднім завданням кримінально-виконавчого законодавства України.

Так, у статті 8 Кримінально-виконавчого кодексу України закріплені основні права засуджених, серед яких важливе місце посідає право засуджених на ведення листування [3].

Слід погодитись з М.В. Романовим, який у своїх дослідженнях неодноразово звертав увагу на значну роль цього інституту для підтримання засудженими постійного зв'язку із зовнішнім світом з огляду на його доступність, масовість, відсутність обмежень щодо кількості й періодичності листів, незначні фінансові витрати [4, с. 163].

Водночас порядок та умови реалізації засудженими такого права залежать від багатьох факторів, зокрема, адресата, змісту листа, індивідуальних ризиків для інших осіб тощо.

М.В. Романов умовно поділяє право вести листування на два різновиди: 1) приватне листування, тобто право відправляти й отримувати листи від близьких осіб, родичів і друзів; 2) публічне листування, тобто направлення звернень, заяв чи скарг до органів держави [4, с. 163].

Відповідно до ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України засудженим дозволяється одержувати й відправляти листи й телеграми за свій рахунок без обмеження їх кількості [3].

Щодо приватного листування стаття 113 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає певні правообмеження, серед яких можна виокремити такі: 1) листування між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі, і особами, які не є родичами, допускається тільки з дозволу адміністрації колонії (ч. 2 ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України); 2) кореспонденція, яку одержують і надсилають засуджені до відбування покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього й максимального рівня безпеки, підлягає перегляду (ч. 3 ст. 113 Кримінально- виконавчого кодексу України) [3].

Порядок перегляду кореспонденції засуджених осіб здійснюється відповідно до статті 113 Кримінально-виконавчого кодексу України [3], Інструкції з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.07.2013 № 1304/5 (далі - Інструкція) [5], Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2014 № 2186/5 (далі - Правила) [6].

Водночас згідно зі ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо [2]. Отже, Конституція не передбачає можливості встановлення обмеження таємниці листування законами та іншими нормативно-правовими актами. Кожен окремий випадок обмеження гарантованого Конституцією права має бути розглянутий під час судового засідання, санкціонований судом та оформлений відповідним рішенням суду.

З огляду на вищезазначене обмеження права на листування, встановлені в кримінально-виконавчому законодавстві, йдуть у розріз з нормативними положеннями Основного Закону країни та суперечать йому. Найбільш прийнятним засобом вирішення зазначеної колізії може бути внесення змін до Конституції України шляхом можливості закріплення такого обмеження на рівні закону.

З огляду на те, що звернення, клопотання та скарги на дії або бездіяльність персоналу органів та установ виконання покарань, які направляються до адміністрації таких установ або до вищестоящих посадових осіб, не належать до кореспонденції, що не переглядається, можна допускати зловживання з боку персоналу з метою незаконного психологічного та навіть фізичного впливу на засуджених.

Однією із суттєвих ознак реалізації права на подання звернень, заяв та скарг ув'язненими міжнародні стандарти визначають ознаку конфіденційності подання вказаних документів. Щоправда, міжнародні акти не дають визначення меж цієї конфіденційності. Але вітчизняне законодавство всупереч міжнародним нормам та власній Конституції (в якій міститься заборона будь-якої цензури) вводить таке поняття, як «перегляд» кореспонденції засуджених. Розділ 4 Інструкції дає змогу зробити висновок про те, що фактично кореспонденція засуджених осіб підлягає цензурі, яка, зрозуміло, не передбачає ніяких можливостей для конфіденційності листування ув'язнених. Таке становище є порушенням вимог міжнародних нормативних актів [7].

З огляду на те, що право на таємницю кореспонденції є фундаментальним для кожної людини, обмеження такого права має здійснюватися державою з урахуванням міжнародних стандартів, практики Європейського суду з прав людини та обов'язково переслідувати легітимну мету.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка 17 липня 1997 року була ратифікована Україною і є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб [8].

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував порушення Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно перегляду кореспонденції осіб, що тримаються під вартою, як під час досудового тримання під вартою, так і впродовж відбування покарання за вироком суду, зокрема, у справах: Сергій Волосюк проти України від 12 березня 2009 року, Бєляєв та Дігтяр проти України від 16 лютого 2012 року, Вінтман проти України від 23 жовтня 2014 року.

З огляду на те, що рішення Європейського суду з прав людини відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, з урахуванням зазначеної практики Європейського суду з прав людини Верхов ний суд у своїх рішеннях також дійшов висновків щодо неприпустимості порушення права засудженого на таємницю кореспонденції. Так, у постанові від 12.09.2018 у справі 585/3179/17 Касаційний цивільний суд Верховного Суду, скасовуючи рішення першої та апеляційної інстанцій, констатував порушення положень ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України, пунктів 4, 5 Інструкції з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (далі - Інструкція), затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02 липня 2013 року № 1304/5, якими закріплено обов'язок установ виконання покарань вручення засудженим кореспонденції, що надійшла із суду, у запечатаному вигляді (конверті) [9].

У пункті першому розділу ХІІІ Правил закріплено, що перегляд кореспонденції, яку відправляють засуджені, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього та максимального рівнів безпеки, здійснюється з письмового дозволу начальника установи виконання покарань на підставі рапорту (клопотання) працівника оперативного підрозділу установи з обов'язковим встановленням строку перегляду кореспонденції [6].

З огляду на режим та умови відбування покарання, пов'язаного з позбавленням волі, доречним є обґрунтування обмежень права на ведення листування. Такою метою може

бути забезпечення безпеки персоналу органів та установ виконання покарань, недопущення незаконного психологічного впливу засудженого на близьких та рідних, свідків у кримінальному провадженні або інших осіб, запобігання поширенню контрабанди, запобігання організації втеч з місць позбавлення волі тощо.

Закріплена в пункті першому розділу ХІІІ Правил норма дає свободу дій персоналу установ виконання покарань на обмеження права засуджених на листування та призводить до зловживань з їхнього боку. Так, мета, яку переслідує персонал органів виконання покарань, обмежуючи засуджених у праві на таємницю листування, може бути незаконною та зводитись до уникнення випадків відправлення їхніх листів, в яких ідеться про оскарження дій або бездіяльності адміністрації та персоналу установ виконання покарань, пов'язаних із позбавленням волі, а також оскарження законності накладення дисциплінарних стягнень.

З огляду на практику Європейського суду з прав людини зазначені обмеження мають ґрунтуватись на принципі пропорційності, передбачаючи мінімальність таких обмежень.

Перші кроки в цьому напрямі були зроблені законодавцем шляхом внесення наказом Міністерства юстиції України № 955/5 від 13.03.2020 змін до Інструкції.

Відповідно до затверджених змін перегляд кореспонденції, яку надсилають засуджені та особи, взяті під варту, здійснюється з письмового дозволу начальника установи виконання покарань (слідчого ізолятора) на підставі рапорту (клопотання) працівника оперативного підрозділу установи виконання покарань (слідчого ізолятора) з огляду на індивідуальні ризики окремих засуджених чи осіб, узятих під варту, з обов'язковим встановленням строку перегляду кореспонденції [5].

Закріплення в Інструкції індивідуалізації обмеження права засуджених на листування має позитивний вплив та може запобігти зловживанням з боку персоналу органів та установ відбування покарання. Водночас з огляду на гарантування засудженим права на таємницю листування на конституційному рівні, вважаю, що такі зміни мають бути відображені на рівні закону з відповідним внесенням змін до Основного Закону нашої держави.

show/1129-15 (дата звернення 04.04.2020).

Размещено на Allbest.ru