Конституційно-правові аспекти догматичної та емпіричної справедливості суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційно-правові аспекти догматичної та емпіричної справедливості суду

Завальнюк І.В., кандидат юридичних наук, суддя, Одеського окружного адміністративного суду

У статті досліджено конституційно-правові аспекти догматичної та емпіричної справедливості суду в Україні. Визначено, що принцип справедливості передбачає своє догматичне і емпіричне вираження. Зазначено, що у догматичному плані справедливість являє собою основу правової форми взагалі, тобто не якогось права (аристократичного, соціалістичного, демократичного тощо), а права як певної системи нормативного регулювання суспільних відносин, у цьому сенсі принцип справедливості втілює іманентно притаманну праву засаду «пропорційності», «юридичної міри». Обґрунтовано, що єдиною вимогою принципу догматичної справедливості є рівномірність застосування закону. Наголошено, що догматична справедливість виражається в рівномірності застосування закону до вирішення кожного конкретного випадку, встановленні зовнішньої рівності. Констатовано, що буде неправильним ототожнювати догматичну справедливість, яка зрівнює, і емпіричну, що розподіляє. Відносини зрівнювання і розподілу рівною мірою характерні як для догматичної, так і для емпіричної (або інакше - матеріальної) справедливості.

Зокрема, зазначено, що зрівнююча справедливість виражається в рівному забезпеченні і гарантуванні основних прав і свобод людини, що перебувають у площині догматичної справедливості. Визначено, що догматичний аспект розподіляючої справедливості знаходить вираження в диференціюванні відповідальності залежно від тяжкості вчиненого правопорушення, в різній оплаті за працю різної складності і напруженості тощо. Зазначено, що встановленню фактичної рівності як реалізації емпіричної справедливості сприяє надання різного роду пільг і гарантій у трудових відносинах особам, які потребують особливого захисту, в чому також слід бачити прояв розподіляючої справедливості. Визначено, що в рамках дистрибутивної моделі справедливості рівність перед законом і судом і необхідність диференційованого підходу до правового регулювання виступають як дві основоположні засади принципу справедливості суду.

Обґрунтовано, що різні диференціації правового регулювання з позиції формальної рівності виявляються іманентними самому правовому полю і є зумовленими динамікою його розвитку; у цьому сенсі конституційний принцип справедливості суду виконує функції механізму розподілу рівностей і нерівностей, що виникають у процесі диференціації правового регулювання, забезпечуючи збалансованість правової системи. Визначено, що порушення такого принципу в конституційно-правовому контексті виступає у формі дискримінації, при цьому дискримінація може виражатися як у встановленні необгрунтованих відмінностей у правовому регулюванні (надмірній диференціації), так і в недиференційованому, зрівняльному підході щодо суб'єктів, які перебувають у різних ситуаціях.

Ключові слова: догматична справедливість, емпірична справедливість, справедливий суд, судовий захист, судовий розгляд, конституційне право, судочинство, правосуддя, конвенція.

Constitutional and legal aspects of the dogmatic and empirical fairness of the court summary

Zavalniuk I.V.

The article examines the constitutional and legal aspects of dogmatic and empirical Justice of the court in Ukraine. It is determined that the principle of justice implies its dogmatic and empirical expression. It is noted that in dogmatic terms, Justice is the basis of the legal form in general, that is, not some law (aristocratic, socialist, democratic, etc.), but law as a certain system of normative regulation of public relations, in this sense, the principle of Justice embodies the principle of “proportionality”, “legal measure” inherent in law. It is proved that the only requirement of the principle of dogmatic justice is the uniformity of the application of the law. It is noted that dogmatic justice is expressed in the uniformity of the application of the law to the solution of each specific case, the establishment of external equality. It is stated that it would be wrong to identify dogmatic Justice, which equalizes, and empirical Justice, which distributes. The relations of Equalization and distribution are equally characteristic of both dogmatic and empirical (or otherwise material) justice.

In particular, it is noted that equalizing justice is expressed in the equal provision and guarantee of fundamental human rights and Freedoms, which is in the plane of dogmatic Justice. It is determined that the dogmatic aspect of distributive justice is expressed in the differentiation of responsibility depending on the severity of the offense committed, in different payments for work of varying complexity and intensity, and so on. It is noted that the establishment of de facto equality as the implementation of empirical justice is facilitated by the provision of various kinds of benefits and guarantees in labor relations to persons in need of special protection, which should also be seen as a manifestation of distributive justice. It is determined that within the framework of the distributive justice model, equality before the law and the court and the need for a differentiated approach to Legal Regulation Act as two fundamental foundations of the principle of Justice of the court. It is proved that various differentiations of legal regulation from the point of view of formal equality are immanent to the legal field itself and are determined by the dynamics of its development; in this sense, the constitutional principle of Justice of the court serves as a mechanism for distributing the Equalities and inequalities that arise in the process of differentiation of legal regulation, ensuring the balance of the legal system. It is determined that the violation of this principle in the constitutional and legal context appears in the form of discrimination, while discrimination can be expressed both in the establishment of unjustified differences in legal regulation (excessive differentiation), and in an undifferentiated, equalizing approach in relation to subjects who are in different situations.

Key words: dogmatic justice, empirical justice, fair trial, judicial protection, judicial review, constitutional law, judicial proceedings, justice, convention.

Постановка проблеми

Натепер категорія справедливості як предмет наукового аналізу є затребуваною практично у всіх сферах гуманітарного знання: соціології, психології, економіці, політології тощо, причому такі дослідження носять не теоретичний, умоглядний характер, а скоріше, практико-прикладний. Досліджуються біологічні та соціальні передумови уявлень про справедливість, вплив різних дистрибутивних моделей справедливості в розподілі на економічні механізми, значення справедливості в політичному, в тому числі міжнародному, просторі.

Безумовно, особлива увага проблемам справедливості приділяється в правовій доктрині і практиці. Ще в Дигестах Юстиніана йдеться про те, що право отримало свою назву від слова «справедливість», бо згідно з чудовим визначенням Цельса, право є мистецтвом доброго і справедливого. Справедливість покладена в основу теорії природного права мислителями епох Просвітництва і Нового часу. Істотна увага цій проблематиці приділялася вітчизняними правознавцями.

Незважаючи на таку пильну увагу до проблем соціальної відповідальності протягом усієї історії існування права і правової науки, видається, що нині ці питання набувають особливої актуальності, що багато в чому пов'язано з глобальними трансформаціями політичної та економічної основ українського суспільства, які відбулися в XXI столітті. Криза колишнього світогляду, що зумовлена економічними ката- клізмами, різкий перехід до відкритого суспільства та інформаційна експансія західного способу життя, моральних імперативів не могли не викликати певної деформації української правосвідомості. Саме в подібні переломні, або «прикордонні», стани держави і громадянського суспільства найбільш частими стають апеляції до соціальної справедливості.

Нині необхідність утвердження в Україні як правовій соціальній державі ідеї справедливості судового розгляду усвідомлюється на найвищому рівні політичної влади. Натепер саме Конституція задає вектор розвитку всіх інших галузей українського права та визначає систему координат правового простору. У зв'язку з цим видається, що дослідження нормативного змісту, ціннісного і регулятивного потенціалу конституційного права на справедливий суд нині володіє безумовною теоретичною і практичною значимістю.

Метою статті є дослідження конституційно-правових аспектів догматичної та емпіричної справедливості суду.

Аналіз наукових публікацій

Питанням дослідження поняття справедливості у сфері конституційного права присвячено увагу таких учених, як: Р Авдюгін, О. Антонюк, М. Аракелян, Н. Банникова, Ю. Барабаш, О. Біляєвська, В. Бойко, В. Бонтлаб, В. Грибанов, П. Єлісейкін, Г. Жилін, А. Жуковський, А. Колодій, П. Крашенніков, В. Колісник, Т. Маляренко, Т. Пар- тико, П. Рабинович, Ю. Самович, Г. Тимченко, Ю. Тодика, М. Хавронюк, З. Шевчук та інші.

Виклад основного матеріалу

Принцип справедливості передбачає своє догматичне та емпіричне вираження. У догматичному плані справедливість являє собою основу правової форми взагалі, тобто не якогось права (аристократичного, соціалістичного, демократичного тощо), а права як певної системи нормативного регулювання суспільних відносин. У цьому сенсі принцип справедливості втілює іманентно притаманну праву засаду «пропорційності», «юридичної міри». У тому чи іншому соціокультурному, історичному контексті задаються певні параметри цієї пропорційності, або догматична справедливість наповнюється фактичним змістом. Принцип «рівне - рівним; нерівне - нерівним» залежно від цього контексту може передбачати різний розподіл рівностей і нерівностей: раба і пана, сюзерена і васала, нарешті, громадянина і негромадянина. Зі своєї позиції ми можемо сказати, що правове закріплення статусів раба і пана є несправедливим (або не є правовим). Однак у такому разі ми вже наповнюємо формальний принцип справедливості відомим і близьким нам фактичним змістом.

Як нам видається, сучасні лібертаристи допускають саме таку підміну понять. В. Нерсесянц визначав догматичну справедливість у взаєминах індивідів як вираження досягнутої рівності (зрівняності, балансу інтересів) у свободі взаємин. Догматична справедливість, на його думку, є іманентною якістю права. «Справедливість - внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не моральна, релігійна тощо)» [16, с. 148].

У цьому сенсі догматичній справедливості у В. Нерсесянца протистоїть «соціальна справедливість» як безліч різнорідних «неправових» домагань, що зумовлені різними (індивідуальними, груповими, колективними, партійними, класовими тощо) інтересами.

Справедливість як принцип права (догматична справедливість) не зливається із самими цими домаганнями і не є нормативним вираженням і генералізацією будь-якого одного з таких приватних інтересів, а, підносячись над усім цим партикуляризмом, «зважує» (на єдиних вагах правового регулювання і правосуддя, за допомогою загального масштабу права) і оцінює їх формально-рівним, а тому і однаково справедливим для всіх правовим мірилом. Наприклад, ті чи інші вимоги так званої «соціальної справедливості», з правової точки зору, мають раціональний сенс і можуть бути визнані і задоволені лише остільки, оскільки вони узгоджуються з правовою загальністю та рівністю. Отже, їх можна висловити у вигляді вимог самої правової справедливості у відповідних сферах життя суспільства.

На нашу думку, принцип загальної рівності в рамках такої концепції, будучи спочатку «вкладеним» у догматичну структуру принципу справедливості як правової «пропорційності», задає змістову, або емпіричну, складову частину справедливості. Про саму ж догматичну характеристику принципу справедливості насправді не можна сказати нічого, крім того, що вона являє собою певну міру, тобто чисту пропорційність. Тому, як нам здається, конкретний «образ» принципу справедливості (конституційного принципу справедливості) завжди є змістовно визначеним, що включає у себе певне ідеологічне, або ціннісне наповнення.

Подібне розуміння принципу справедливості висловлюється, як нам здається, одним з європейських цивілістів - доктором Ф. Бидлінскі, який зазначає, що принцип справедливості в найзагальнішому сенсі висловлює пропорційність, згідно з якою до рівного застосовується рівний масштаб, а нерівне обговорюється відповідно до виявленої нерівності. «Очевидна неповнота цього критерію, в якому не міститься точних критеріїв для визначення рівного і нерівного, є переборною. Таке подолання можливе за допомогою того, що як орієнтир щодо цього (для оцінки рівного і нерівного) приймаються ті установки щодо мети або цінності норм, які відшукуються вже в іншому місці правового порядку, а значить, за межами закону, що тлумачиться. Отже, шуканим додатковим матеріалом тлумачення тут є вже не явний зміст інших корисних у систематичному плані норм.., а цільові та ціннісні підстави таких норм» [1].

Таким чином, єдиною вимогою принципу догматичної справедливості є рівномірність застосування закону. Так, наприклад, Д. Віткаускас, розмежовуючи догматичну та емпіричну справедливість, вважав, що емпірична справедливість покликана забезпечувати «внутрішню» рівність, баланс між заслугою і винагородою, відплатою і виною. Догматична справедливість виражається в рівномірності застосування закону до вирішення кожного конкретного випадку, встановленні зовнішньої рівності. «Якщо ми вважаємо, що справедливість завжди виражає певний вид рівності, тоді формальна справедливість вимагає, щоб закони та інститути застосовувалися рівно (тобто однаковим чином). Формальна справедливість є прихильністю принципу, або, як часто кажуть, покорою системі» [3].

В. Городовенко, критикуючи позицію В. Нерсесянца, зазначає, що «логіка не знає дихотомічного поділу поняття «рівність» на формальне і фактичне, для неї рівність може бути тільки реальною, фактичною...» [5, с. 118].

Заперечуючи йому, Є. Діденко зазначає, що «якраз з точки зору логіки як науки (на відміну від звичайних уявлень) рівність може бути тільки формальною». Рівність завжди є теоретичною (логічною) абстракцією, яка в чистому вигляді не існує у фактичній реальності. «Коли ми говоримо про людину як про соціальну істоту, то ми можемо зрівнювати людей, наприклад, за рівнем доходів, за наявністю або відсутністю власності на засоби виробництва, за характером професії, рівнем освіти, за релігійною приналежністю тощо, кожен раз абстрагуючись при цьому від інших їхніх властивостей і якостей. У цьому разі мова піде про формальну, економічну, соціальну тощо рівність» [8].

Не слід, однак, вважати, що емпірична справедливість є чужорідною для всілякого роду диференціації, до визнання фактичних відмінностей носіїв прав. Звернемо увагу, що в наведеному міркуванні йдеться не про рівність, а про «зрівнювання» («ми можемо зрівнювати людей...»). Якщо дійсна рівність є неможливою через величезну кількість детермінант, які відрізняють одну людину від іншої, то вибираються ті характеристики, які мають значення з позицій цілей такого «зрівнювання». Стосовно конституційно-правового регулювання це можуть бути різного роду статусні характеристики, статуси тощо.

Видається, що подібне «зрівнювання» в якій-небудь одній конкретній позиції одночасно передбачає і диференціацію правового регулювання за іншими критеріями. Зрівнювання і розподіл, диференціація в правовому регулюванні виступають як два взаємопов'язані аспекти реалізації конституційного принципу справедливості. «Правова рівність і правова нерівність (рівність і нерівність у праві) є однопорядковими (передбачають і доповнюють один одного) правовими визначеннями. І характеристики і поняття однаковою мірою протистоять фактичним відмінностям. Принцип правової рівності різних суб'єктів передбачає, що набуті ними реальні суб'єктивні права будуть нерівними. Завдяки праву хаос відмінностей перетворюється на правовий порядок рівностей і нерівностей, узгоджених за єдиною основою і загальною нормою» [9, с. 44].

На думку В. Нерсесянца, догматична, або правова, рівність індивідів полягає в рівній правоздатності, тобто можливості придбати ті чи інші права. У процесі ж реалізації цієї абстрактної можливості неминуче виникають «відмінності в набутих правах (в такому сенсі - суб'єктивних), тобто тих, що особисто належать конкретному суб'єкту» [16, с. 67].

Різні диференціації правового регулювання з позиції формальної рівності виявляються іманентними до самого правового поля і є зумовленими динамікою його розвитку. Ось як пише про це суддя Європейського суду Б. Цупанчич: «Високий рівень концептуальної диференціації, іншими словами, постійне створення нових нормативних відмінностей, характеризує правову систему, вдосконалену стосовно примітивної системи. Удосконалені правові системи, таким чином, постають перед основною дилемою «як підтримувати рівність громадян перед законом, рівність захисту, наданої законами, постійно вводячи нові правові відмінності (дискримінації), нові правові категорії, нові класи суб'єктів права, що використовують різне поводження...?». Протиріччя, притаманне праву, є, таким чином, постійною рівновагою між вимогою рівності, з одного боку, і постійною необхідністю створювати нову дискримінацію - з іншого» [14].

Вище ми вже висловлювали думку, що принципи права не є «рутинною ідеєю», уявною конструкцією (або, що може бути точнішим, є не тільки ідеєю), а являють собою свого роду закономірності розвитку права, що випливають, зокрема, з його системних характеристик. У цьому сенсі принцип справедливості якраз і виконує функції механізму розподілу рівностей і нерівностей, які виникають у процесі диференціації правового регулювання, забезпечуючи збалансованість правової системи.

Однакове застосування закону як вимога догматичної справедливості (або формальна вимога справедливості) є можливим тільки до суб'єктів, що перебувають у аналогічних ситуаціях. Якщо ж ці ситуації істотно різняться, то поширення на них однакових правових приписів (за принципом «всім сестрам по сережках»), навпаки, буде відступом від принципу справедливості. У цій якості принцип справедливості перебуває за межами дихотомії догматичної та емпіричної рівності. Опозиція догматичної та емпіричної справедливості змістовно виникає тільки, коли ми звертаємося до питання про критерії диференціації правового регулювання.

Згідно зі ст. 21 Конституції України: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах»; а відповідно до ст. 24 цього ж Закону: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» [13].

Чи означає це, що будь-яка диференціація за переліченими вище ознаками буде неконституційною? Потрібно сказати, що чинним законодавством встановлені відмінності правового регулювання, в тому числі і залежно від зазначених обставин. Наприклад, обов'язок проходження військової служби встановлюється за ознакою статі (нині такий обов'язок зазнає істотних змін, пов'язаних з політичною ситуацією в країні). Право на заміну військової служби альтернативною службою надається залежно від відповідних переконань (які ще й необхідно довести). Володіння українською мовою є однією з необхідних умов вступу на державну службу. Деякі посади (не тільки державної служби) не можуть заміщуватися громадянами, які досягли певного граничного віку [18].

Хотілося б відзначити, що Конституція України забороняє нерівне поводження із суб'єктами саме залежно від таких ознак або за вказаними ознаками. Як справедливо зазначає О. Хотинська-Нор: «Якщо обмеження або переваги встановлені або застосовуються виключно за ознаками соціальної, расової, національної, мовної або релігійної приналежності, вони є ... неконституційними. Разом із тим усі загальноправові, актуальні для всіх основних прав і свобод форми, види і способи нормативного опосередкування можливостей практичного правокористування можуть встановлюватися і у зв'язку зі статусними особливостями осіб (правовласників), і через інші конституційно значущі обставини» [19]. Іншими словами, ці обставини, ознаки цілком можуть, а іноді і повинні виступати критерієм конституційної диференціації, однак вони не можуть бути її метою.

Так, наприклад, згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 23 Закону України «Про державну службу», ст. 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», ст. 42 Закону України «Про дипломатичну службу» (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007, відома правова позиція Конституційного Суду, яка полягає в тому, що принцип рівності не перешкоджає законодавцю у разі здійснення правового регулювання трудових відносин встановлювати відмінності в правовому статусі осіб, що належать до різних за умовами і роду діяльності категорій, у тому числі вводити особливі правила, що стосуються умов заміщення окремих посад і підстав звільнення з посади, якщо ці відмінності є об'єктивно виправданими, обґрунтованими і відповідають конституційно значущим цілям і вимогам.

Такий підхід цілком узгоджується і з принципами і нормами міжнародного права. Відмінності, виключення або переваги в галузі праці та занять, засновані на специфічних вимогах певної роботи, відповідно до п. 2 ст. 1 Конвенції МОП 1958 р. про дискримінацію в галузі праці та занять, не вважаються дискримінацією [12].

Використовуючи цю правову позицію, Конституційний Суд визнав допустимим з точки зору конституційної законності встановлення граничного віку заміщення посад державної служби.

Таким чином, конституційна заборона дискримінації не виключає диференціації правового регулювання. З іншого боку, некоректне встановлення відмінностей правового регулювання з тих підстав, які традиційно лежать в основі диференціації правового статусу, в конкретній ситуації може виявитися дискримінаційним. Так, наприклад, за ознакою зв'язку з державою прийнято виділяти правовий статус громадян, іноземців та осіб без громадянства. Диференціація обсягу прав і обов'язків за такою ознакою видається цілком обґрунтованою і виправданою. Однак встановлення відмінностей у правовому становищі особистості за ознакою громадянства може в конкретному випадку являти собою відхилення від принципу рівноправності, не виправдане з позиції правомірної диференціації.

У цьому сенсі цікава справа «Гейгусуз проти Австрії» від 16.09.1996 р., яка розглядалася Європейським судом з прав людини. Заявник - громадянин Туреччини був позбавлений права на соціальну виплату у вигляді надзвичайної допомоги по безробіттю через відсутність у нього австрійського громадянства. Уряд Австрії заявив, що у сфері соціального забезпечення Австрія не несе відповідальності за громадян Туреччини, оскільки не має договірних відносин з Туреччиною з цього питання. Однак в Австрії діє система страхування на випадок безробіття, і заявник справно сплачував внески до Фонду соціального страхування з безробіття нарівні з громадянами Австрії. На цій підставі Суд вирішив, що така відмінність у зверненні не ґрунтувалася ні на якій законній меті і розумному обґрунтуванні, і визнав порушення ст. 14 у поєднанні зі ст. 1 Протоколу № 1. Європейський неодноразово зазначав, що різне ставлення вважається дискримінацією, якщо воно не має об'єктивної та обґрунтованої причини.

Іншими словами, якщо воно не переслідує виправданої мети або існує серйозна диспропорція між метою і засобами її досягнення [21].

Як зазначає Є. Шишкіна, рівність в обороті вважається недотриманою, тільки якщо не має об'єктивного і розумного виправдання. З іншого боку, відмінність в обороті буде виправданою за наявності двох критеріїв «подібна відмінність повинна переслідувати законні цілі; необхідно також, щоб дотримувалося розумне співвідношення між застосованими заходами і метою, що переслідується» [20].

Аналогічні критерії розумної диференціації, на відміну від дискримінації як порушення рівноправності, сформулював і Конституційний Суд України. Відома стійка правова позиція суду, яку він неодноразово висловлював щодо диференціації заходів соціального захисту. Вона полягає в тому, що конституційний принцип рівності, який передбачає, що за рівних умов суб'єктам права повинні забезпечуватися однакові гарантії соціального захисту, не виключає диференціації правового регулювання. Законодавець, до компетенції якого входить визначення конкретних заходів соціального захисту громадян, повинен у разі здійснення такої диференціації використовувати тільки виправдані й обґрунтовані критерії, що зумовлені конституційно значущими цілями.

Так, наприклад, неодноразово Конституційний Суд вказував, що законодавець, регулюючи умови і порядок надання конкретних видів пенсійного забезпечення, пов'язаний у тому числі з необхідністю дотримання конституційних принципів справедливості і рівності. Відмінності в умовах придбання окремими категоріями громадян права на пенсію і реалізації пенсійних прав не повинні встановлюватися довільно - вони є допустимими, якщо об'єктивно виправдані, обґрунтовані і переслідують конституційно значущі цілі, а використовувані для досягнення цих цілей правові засоби є співмірними їм. У сфері пенсійного забезпечення дотримання принципу рівності, що гарантує захист від усіх форм дискримінації у разі здійснення прав і свобод, означає, крім іншого, і заборону вводити відмінності в пенсійних правах осіб, які не мають об'єктивного і розумного виправдання, що належать до однієї і тієї ж категорії (заборона різного поводження з особами, що перебувають в однакових або подібних ситуаціях) [7].

Зокрема, як неодноразово зазначав Конституційний Суд, рівні обов'язки громадян у несенні тягаря з формування бюджету Пенсійного фонду України припускають і рівні права на отримання відповідного страхового забезпечення з урахуванням сплачених ними сум страхових внесків.

Як справедливо зазначає Л. Грінберг, рівноправність, або формальна рівність, означає офіційно визнану державою рівність громадян у найбільш істотних правах. Тим часом «відмінності між індивідами, що носять природний характер (стать, національність, громадянство, вік тощо), можуть бути підставою для зменшення або збільшення обсягу наданих державою менш істотних прав і обов'язків». Зазначені відмінності є підставою для диференціації правового регулювання як неоднакового поводження з особами, які перебувають у неоднакових умовах. Принцип же формальної рівності повинен дотримуватися «всередині різних категорій індивідів (іноземців, дітей, інвалідів, жінок тощо)» [6].

Вище ми вже зазначали, що Європейський суд сформулював критерії допустимості диференціації, за яких різне поводження із суб'єктами не буде порушенням заборони дискримінації [15]. У контексті такого обговорення цікаво, що Суд відносить до дискримінації і «несправедливу рівність», тобто однакове поводження з людьми, що перебувають у різних ситуаціях. Так, наприклад, у справі «Тлімменос проти Греції» Європейський суд зазначив, що «стаття 14 буде порушена, коли держава поводиться по-різному з особами, які перебувають в аналогічних ситуаціях, без об'єктивного і розумного обґрунтування. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації ст. 14. Право на захист від дискримінації у здійсненні прав, гарантованих Конвенцією, також буде порушено, коли держава без об'єктивного і розумного обґрунтування не поводиться по-іншому з особами, ситуації яких значно відрізняються» [22].

У згаданій вище справі Європейський суд визнав дискримінацією відмову в призначенні на посаду аудитора внаслідок загальної заборони приймати на державну службу осіб, судимих за тяжкі злочини, хоча судимість заявника була пов'язана виключно з його релігійними переконаннями як члена релігійної організації «Свідки Єгови»: невиконання наказу носити військову форму під час загальної мобілізації [4]. Такий злочин, на думку суду, не може свідчити про нечесність або порочність заявника, що перешкоджало б заміщенню посади аудитора. Отже, відмова поводитися із заявником іншим чином, ніж з іншими особами, засудженими за тяжкі злочини, не мала законної мети і порушила ст. 14 в поєднанні зі ст. 9 Європейської конвенції з прав людини [11].

Інакше кажучи, дискримінація може виражатися як у встановленні відмінностей в правовому регулюванні (надмірної диференціації), так і в недиференційованому, зрівняльному підході щодо суб'єктів, що перебувають у різних ситуаціях [2].

Мовою Аристотеля проблема зрівнювання і диференціації виражається в дихотомії «арифметичної» і «геометричної» рівності, «зрівнює» і «розподіляє» справедливості. Причому у Стагіріта це взаємодоповнюючі категорії: тільки їх правильне і «доречне» поєднання становить основу справедливого суспільного устрою [17].

Звернемо увагу, що як «арифметична», так і «геометрична» (або «пропорційна») рівність у всіх розглянутих вище ситуаціях виражають формальний аспект відносин рівності. Ця формальна рівність нерідко ототожнюється з правовою рівністю загалом. Так, наприклад, В. Нерсесянц зазначав, що «правова рівність - це рівність вільних і незалежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою, рівною мірою» [16, с. 83].

Ми абсолютно не можемо погодитися з тими авторами, які ототожнюють «арифметичну» і «догматичну» рівність, або «зрівнюючу» і «догматичну» справедливість. Так, наприклад, В. Зорькін вважає, що зрівнювальна справедливість являє собою суто формальну рівність, або рівність «арифметичну» [10].

На наш погляд, за такого підходу допускається змішання двох абсолютно різних опозицій: «формальна - фактична» рівність, з одного боку, і «арифметична - геометрична» рівність - з іншого. Тим часом в о снові цих дихотомій лежать різні критерії розмежування відповідних категорій. Як арифметична, так і геометрична рівність в основі своїй є інструментальними і означають, по суті, однакове ставлення до рівних і різне - до нерівних, що цілком охоплюється догматичним модусом рівності. В основі ж опозиції формальної і фактичної рівності лежить критерій мети правового регулювання.

Так само буде неправильним ототожнювати догматичну справедливість, яка зрівнює, і емпіричну, що розподіляє. Відносини зрівнювання і розподілу рівною мірою характерні як для догматичної, так і для емпіричної (або інакше - матеріальної) справедливості.

Так, наприклад, зрівнююча справедливість виражається в рівному забезпеченні і гарантуванні основних прав і свобод людини, що перебувають у площині догматичної справедливості. З іншого ж боку, законодавче закріплення мінімального розміру оплати праці, не нижчого за прожитковий мінімум, яке також являє собою прояв зрівнюючої справедливості, покликане компенсувати (певною мірою) фактичну нерівність, диференціацію доходів.

Догматичний аспект розподіляючої справедливості знаходить вираження в диференціюванні відповідальності залежно від тяжкості вчиненого правопорушення, в різній оплаті за працю різної складності і напруженості тощо. Встановленню фактичної рівності як реалізації емпіричної справедливості сприяє надання різного роду пільг і гарантій у трудових відносинах особам, які потребують особливого захисту, в чому також слід бачити прояв розподіляючої справедливості. Прикладом може служити квотування робочих місць для інвалідів.

Висновки

У рамках дистрибутивної моделі справедливості рівність перед законом і судом і необхідність диференційованого підходу до правового регулювання виступають як дві основоположні засади принципу справедливості суду. Різні диференціації правового регулювання з позиції формальної рівності виявляються іманентними самому правовому полю і є зумовленими динамікою його розвитку. У цьому сенсі конституційний принцип справедливості суду виконує функції механізму розподілу рівностей і нерівностей, що виникають у процесі диференціації правового регулювання, забезпечуючи збалансованість правової системи. Порушення такого принципу в конституційно-правовому контексті виступає у формі дискримінації. При цьому дискримінація може виражатися як у встановленні необґрунтованих відмінностей у правовому регулюванні (надмірній диференціації), так і в недиференційованому, зрівняльному підході щодо суб'єктів, які перебувають у різних ситуаціях.

догматичний справедливість право дискримінація

Список використаної літератури

1. Быдлински Ф. Основные положения учения о юридическом методе. Вестник гражданского права. 2006. Т. 6. № 1. С. 190-241.

2. Вашанова О.В. Роль Европейского суда по правам человека в развитии принципа недискриминации. Юрист-международник. 2004. № 2. С. 68-73.

3. Віткаускас Д., Диков Г. Захист права на справедливий суд відповідно до Європейської конвенції з прав людини: посібник для юристів. Друге видання. 2018. Рада Європи. 188 с.

4. Гом'єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенко. Львів: Кальварія, 2002. 180 с.

5. Городовенко В.В. Принципи судової влади: монографія. Xарків: Право, 2012. 448 с.

6. Гринберг Л.Г. Категория справедливости в современной буржуазной философии права. Правоведение. 1968. № 2. С. 21-26.

7. Дешко Л., Боднар О. Правова природа рішень Європейського суду з прав людини. Правничий часопис Донецького університету. 2008. № 2. С. 76-80.

8. Діденко Є.В. Реалізація права на справедливий суд на етапі підготовки до розгляду справ про адміністративні правопорушення. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 204-208.

9. Дорохин СВ. Деление права на публичное и частное: конституционно-правовой аспект. М.: Волтерс Клувер, 2006. 123 с.

10. Зорькин В.Д. Ценностный подход в конституционном регулировании прав и свобод. Журнал российского права. 2008. № 12. С. 30-34.

11. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: міжнародний документ від 04.11.1950. Рада Європи. Урядовий кур'єр. 2010. 17 листоп. № 215.

12. Конвенція Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі.

13. Конституція України: Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

14. Кононенко В. Рішення Європейського суду з прав людини як прецедент тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Право України. 2008. № 3. С. 131-134.

15. Магрело М. Прецедент, який не зобов'язує: деякі аспекти сутності рішень Європейського суду з прав людини в правовій системі континентального права. Вісник Академії адвокатури України. 2013. № 3(28). С. 61-67.

16. Нерсесянц B.C. Философия права. 2-е изд., перераб. и доп. Москва, 2006. 848 с.

17. Право на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві: навчальний посібник / за ред. В.В. Комаров, Н.Ю. Сакара. Харків: Нац. юрид. акад. України, 2007. 42 с.

18. Про державну службу: Закон України від 10 грудня 2015 р. № 889-Vin. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 4. Ст. 43.

19. Хотинська-Нор О.З. Право на суд, встановлений законом, як структурний елемент права на справедливий суд: український контекст. Щомісячний фаховий журнал «Адвокат». 2014.

20. Шишкина Є. Деякі аспекти правової природи рішень Європейського суду з прав людини. Право України. 2005. № 4. С. 102-104.

21. Gaygusuz v. Austria, 16 September 1996, § ..., Reports of Judgments and Decisions 1996-IV

22. Thlimmenos v. Greece, 6 April 2000. Application No. 34369/97

Размещено на Allbest.ru