Законодавче регулювання господарсько-договірних відносин у сфері електронної комерції

Вступ

Розвиток сфери електронної комерції щороку набуває все більших масштабів. Згідно з даними, оприлюдненими 29 березня 2019 р. Конференцією ООН по торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) у Женеві [1], світові продажі у сфері електронної комерції у 2017 р. зросли на 13 %, досягнувши приблизно 29 трлн дол. Електронна комерція типу Бізнес-Споживач (B2C), була тим сегментом, що найбільше зростав, отримавши показник росту 22 % і досягнувши 3,9 трлн дол у 2017 р.

Та, незважаючи на це, електронна комерція типу Бізнес-до-Бізнесу (B2B) продовжувала домінувати - на неї припадало 88 % усіх онлайн-продажів. З огляду на це, найбільший сегмент сфери електронної комерції складають відносини саме господарсько-договірного спектру.

Вищенаведені дані свідчать про те, що господарсько-договірні відносини у сфері електронної комерції потребують належного врегулювання, як на рівні окремої держави, так і на міжнародному рівні, що і визначає актуальність цієї статті.

Закон України «Про електронну комерцію» [2] (далі - Закон) є засадничим нормативно-правовим актом у сфері електронної комерції. Він узагальнив і встановив права й обов'язки учасників відносин у сфері електронної комерції, розмежував поняття «електронної комерції» та «електронної торгівлі», встановив порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно- телекомунікаційних систем. Та, як і будь-який нормативно-правовий акт, що врегульовує відносно нову сферу суспільного буття, він не позбавлений недоліків, про що неодноразово зазначалося в науковій літературі, зокрема в аспекті термінологічних неузгодженостей [3, с. 33], відсутності переліку необхідних реквізитів оригіналу електронного документу [4, с. 70] тощо.

Одним із концептуальних недоліків Закону є також виключення з обсягу його правового регулювання відносин у сфері електронної комерції типу B2B, або ж господарсько-договірних відносин у сфері електронної комерції. Світова практика доводить, що електронна комерція є широким поняттям, яке не можна зводити виключно до відносин торгівлі між суб'єктами господарювання й кінцевими споживачами (відносини типу «бізнес-споживач», або ж «B2C»). Тим не менше, як буде продемонстровано нижче, саме це фактично і відбувається в Законі й негативно може впливати на розвиток електронної комерції в Україні.

Об'єктом цього дослідження є Закон України «Про електронну комерцію». Метою цього дослідження є вивчення обсягу правового регулювання Закону в аспекті включення в нього господарсько-договірних відносин у сфері електронної комерції. Пропонується дослідити чи Закон врегульовує лише комерційні відносини між суб'єктом господарювання і кінцевим споживачем, чи так само врегульовує договірні відносини між двома суб'єктами господарювання у сфері електронної комерції. За результатами дослідження вноситимуться пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері електронної комерції.

Стан вивчення проблематики.

Теоретичні підвалини права, які стали основою для дослідження проблематики цієї роботи, розроблялися в роботах О. Скакун [5]. Теоретичне підґрунтя господарського права розробляв В. Щербина [6], сформувавши фундамент для аналізу господарсько-договірних відносин у сфері електронної комерції. Теоретичні ж основи електронної комерції як такої досліджувалися, зокрема, у працях В. Рєзнікової [7], А. Чучковської [8] та О. Шалеви [9]. електронна комерція законодавство договірний

Проте в наукових роботах практично не звертається увага на проблему виключення з обсягу правового регулювання Закону правовідносин у сфері електронної комерції типу B2B (бізнес-бізнес), B2G (бізнес-уряд), G2B (уряд- бізнес) та ін. Незважаючи на те, що існування такої проблеми підкреслювали деякі вчені, зокрема В. Плескач, Т. Затонацька, Л. Олексюк [10, с. 80] і В. Чайковська [11, с. 43], більш детального дослідження потребує саме господарсько-договірний аспект відповідної проблематики, з огляду на об'єм сегменту господарсько-договірних відносин у сфері електронної комерції.

Основні результати

Відповідність профільного закону міжнародній комерційній практиці. Станом натепер, електронна комерція у світовому економічному співтоваристві набуває різноманітних форм. Вичерпну класифікацію форм електронної комерції навела у своїй роботі І. В. Ховрак [12, с. 18]. Нею були виокремлені такі форми електронної комерції B2B (business - to - business), B2C (business - to - consumer), С2С, (consumer - to - consumer), B2G (business - to - government), G2B (government - to - business).

Попри зазначене різноманіття форм електронної комерції, Закон у нинішній редакції по суті виключає найбільший сегмент електронної комерції, а саме господарсько-договірні відносини (B2B). Вказане можна прослідкувати, ретельно проаналізувавши Розділ ІІ Закону. Він, власне, встановлює три види учасників відносин у сфері електронної комерції, а саме (І) суб'єкти електронної комерції, (ІІ) постачальники послуг проміжного характеру в інформаційній сфері, (ІІІ) органи державної влади й органи місцевого самоврядування в частині виконання ними функцій держави або місцевого самоврядування. Пунктом 15 ч. 1 ст. 3 визначається, що суб'єкт електронної комерції - суб'єкт господарювання будь-якої організаційно-правової форми, що реалізує товари, виконує роботи, надає послуги з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, або особа, яка придбаває, замовляє, використовує зазначені товари, роботи, послуги шляхом вчинення електронного правочину. У свою чергу, виходячи зі змісту Розділу ІІ Закону, можна зробити висновок, що суб'єкти електронної комерції можуть мати статус продавця (виконавця, постачальника), або ж покупця (замовника, споживача) товарів, робіт, послуг в електронній комерції. Виходячи з визначення поняття «суб'єкт електронної комерції», робимо висновок, що до продавця (виконавця, постачальника) належить суб'єкт господарювання будь-якої організаційно-правової форми що реалізує товари, виконує роботи, надає послуги з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем. З іншого боку, суб'єктний склад покупця (замовника, споживача) викликає багато запитань.

Проблематика суб'єктного складу покупця (замовника, споживача) товарів, робіт, послуг в електронній комерції (далі - «покупець у сфері електронної комерції») пов'язана з тим, що зазначене вище визначення терміну «суб'єкт електронної комерції» співвідносить поняття покупця у сфері електронної комерції з поняттям «особи», що саме по собі не дає зрозуміти, мається на увазі фізична чи юридична особа, або ж обидві одночасно. З іншого боку, положення Закону уникають конкретизації поняття «особи». Отже, виникає певна невизначеність.

Ідучи від зворотного, можна було б зазначити, що поняття «особи» саме по собі включає в себе як юридичну так і фізичну особу, а також послатися на визначення покупця у ряді нормативно-правових актів України [13, 14], що включають в себе як юридичну, так і фізичну особу. Ця лінія аргументації могла би завершити дискусію на користь Закону, якби не посилання у його тексті, а саме в абзаці 2 ч. 1 ст. 8 Закону на Закон України «Про захист прав споживачів» [15]. Так, цим абзацом встановлюється, що Покупець (замовник, споживач) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції за обсягом своїх прав та обов'язків прирівнюється до споживача в разі укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями та в разі укладення договору на відстані відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».

У свою чергу, у згаданому останнім законі споживач визначається як фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Незважаючи на те, що в абзаці 2 ч. 1 ст. 8 Закону прямо не йдеться не про зрівняння статусу покупця у сфері електронної комерції в Законі зі статусом споживача у Законі «Про захист прав споживачів», а радше про надання їм однакового обсягу прав та обов'язків, безпосереднє звернення до переліку відповідних прав та обов'язків пояснює те, що малося на увазі. Так, серед прав споживача у ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» згадуються права, які можуть належати лише фізичній особі, зокрема право на відшкодування моральної шкоди та на об'єднання в громадські організації споживачів. Стаття 5 відповідного закону також вказує, що держава надає можливість споживачам здобувати знання і кваліфікацію, необхідні для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до потреб. Очевидно, юридична особа не може здобувати знання та кваліфікацію. Щодо обов'язків, також викликає великий сумнів можливість юридичної особи «уважно ознайомитися» із правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником (продавцем, виконавцем) документації, яка вказано у ч. 3 ст. 4 відповідного закону.

Отже, можемо зробити висновок, що Законом обмежується статус покупця у сфері електронної комерції виключно до фізичної особи, що не відповідає міжнародній практиці, де до електронної комерції належать будь-які онлайн-зобов'язання щодо продажу, що призводять до імпорту чи експорту товарів і послуг [16, с. 2].

З огляду на вищенаведене, можна зробити висновок, що станом натепер господарсько-договірні відносини не врегульовані Законом. Тобто укладення, виконання та реалізація господарських договорів у сфері електронної комерції не входить до обсягу регулювання Закону. Більше того, із формулювань, передбачених у Законі, можна зробити висновок про те, що суб'єкти господарювання, які бажають вчинити між собою електронний правочин, взагалі не можуть вважатися учасниками відносин у сфері електронної комерції. Так, ч. 1 ст. 6 Закону перебачено, що учасниками відносин у сфері електронної комерції є суб'єкти електронної комерції, постачальники послуг проміжного характеру в інформаційній сфері, органи державної влади та органи місцевого самоврядування в частині виконання ними функцій держави або місцевого самоврядування. Враховуючи визначення терміна «суб'єкт електронної комерції», наявне в Законі, про що зазначалося вище, і доведене вище обмеження статусу покупця у сфері електронної комерції виключно до фізичної особи, складається правова ситуація, коли суб'єкти господарювання, що реалізують укладають, виконують і розривають електронні договори, взагалі не вважаються учасниками відносин у сфері електронної комерції відповідно до Закону, хоча, де-факто, ними є.

Наслідки виключення В2В-сегменту з обсягу регулювання. Як наслідок, суб'єкти господарювання, не маючи статусу учасника відносин у сфері електронної комерції за Законом, позбавляються правового регулювання, ним передбаченого для відповідних учасників. Унаслідок цього, до господарсько-договірних відносин не застосовуються положення Закону про обов'язки продавця (виконавця, постачальника) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції (ч. 1-3 ст. 7 Закону), обов'язки покупця у сфері електронної комерції (ч. 2,3,5 ст. 8 Закону), момент підписання електронного правочину (ст. 12) тощо. Отже, суб'єкти господарювання у відповідній сфері позбавляються всіх переваг, передбачених для учасників відносин у сфері електронної комерції за Законом. Під час подальшого вдосконалення нормативно-правової бази, що регулює відносини у сфері електронної комерції, виявлена проблема може мати негативний вплив на статус суб'єктів господарювання у сфері електронної комерції, зокрема на обсяг їхніх правових можливостей, рівність прав та обов'язків з іншими учасниками правовідносин у сфері електронної комерції.

Вказані недоліки Закону потребують корекції. Рекомендується більш детально прописати Закон в контексті суб'єктного складу учасників відносин у сфері електронної комерції. Пропонованою законодавчою ініціативою є внесення до ст. 8 Закону положення про те, що покупцем у сфері електронної комерції є фізичні та юридичні особи, зокрема суб'єкти господарювання.

Висновки

За результатами цього дослідження було виявлено, що з обсягу правового регулювання Закону виключений найбільший сегмент електронної комерції - господарсько-договірні відносини між суб'єктами господарювання (B2B). Було виявлено, що положення абзацу 2 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про електронну комерцію» прирівнюють обсяг прав та обов'язків покупця (замовника, споживача) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції до споживача в разі укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями та в разі укладення договору на відстані відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів». Ураховуючи те, що відповідно до останнього закону споживач може бути виключно фізичною особою, зроблено висновок про те, що суб'єкт господарювання не може бути покупцем (замовником, споживачем) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції.

Було також виявлено, що внаслідок вказаного підходу до визначення статусу покупця (замовника, споживача) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції складається правова ситуація, коли суб'єкти господарювання під час укладання, розірвання та виконання електронних правочинів взагалі не вважаються учасниками відносин у сфері електронної комерції відповідно до Закону України «Про електронну комерцію». Як наслідок, до господарсько-договірних відносин у сфері електронної комерції не застосовуються положення Закону України «Про електронну комерцію» щодо обов'язків продавця (виконавця, постачальника) товарів, робіт, послуг в електронній комерції (ч. 1-3 ст. 7 Закону), обов'язків покупця у сфері електронної комерції (ч. 2,3,5 ст. 8 Закону), моменту підписання електронного правочину (ст. 12) тощо. Отже вони, на відміну від визнаних учасників відносин у сфері електронної комерції, позбавляються всіх переваг правової врегульованості та правової визначеності.

За результатами цього дослідження було запропоновано внести зміни до ст. 8 Закону стосовно того, що покупцем у сфері електронної комерції є фізичні та юридичні особи, зокрема суб'єкти господарювання.

Список використаної літератури