Межі та обмеження здійснення права на належне батьківське виховання малолітніх осіб

Правовий вплив є сукупністю правових і соціальних засобів, що спонукають особу вступати в соціально-правову взаємодію [5, с. 28-29], знаходить своє відображення в інформаційно-мотиваційній, виховній та інших ролях права.

Правовий вплив, на відміну від правового регулювання, пов'язаний із відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється дія права [12, с. 38], дає можливість охарактеризувати право на етапі його формування та впливу на учасників відносин через мотиви поведінки.

Способами правового впливу є правові стимули та правові обмеження [13, с. 24-26; 14; 15, с. 15-17]. Правовий вплив здійснюється на інтереси суб'єктів права й юридичними засобами, іншими правовими явищами, а правове регулювання є упорядкуванням суспільних відносин за допомогою спеціальних юридичних засобів [16, с. 25]. Способами правового регулювання є заборони, веління (зобов'язування) та дозволи. Вони мають враховувати інтереси, мотиви суб'єктів для передбачуваності правового регулювання, у чому є важливою роль правових обмежень.

А.Г. Братко визнає правові обмеження самостійним способом правового регулювання [3, с. 9-10, 17-18, 22, 88]. Схожа позиція поділяється й іншими авторами [4, с. 157; 16, с. 54-56]. Але враховуючи правову природу та роль правових обмежень, віднесення їх до способів правового регулювання не є правильним.

Водночас правові обмеження знаходять відображення у способах правового регулювання, тому їх можна диференціювати залежно від елементу норми права, який його передбачає [16, с. 147; 11, с. 21], а також за іншими ознаками, зокрема дотриманням пропорційності правообмеження, його правомірності: обмеження, що передбачені законодавством, та ті, що не передбачені, не є обґрунтованими, як наслідок, - порушення правових приписів. Будь-які правові обмеження є результатом дії права через відповідні способи правового регулювання. В. А. Сапун зазначає, що заборони, юридичні обов'язки, інші засоби є умовами реалізації суб'єктивних прав [17, с. 17]. Ця позиція відображає правову природу обмежень, водночас не розмежовано межі та обмеження здійснення суб'єктивних прав. Межі здійснення визначають вимогу здійснення суб'єктивних прав не у вільному необмеженому розсуді [18], міру правомірної поведінки. Обмеження здійснення права є правомірним, цілеспрямованим кількісним та (або) якісним зменшенням у процесі правореалізації можливих моделей поведінки (правомочностей), що становлять право особи [19, с. 3].

Під час визначення сутності меж здійснення права на належне батьківське виховання методологічне значення має запропонована вище класифікація правових обмежень залежно від елементу норми права, в якому вони закріплені. Конкретне правило поведінки формулюється в диспозиції норми права як суб'єктивне право чи обов'язок (під час використання дозволів, заборон або зобов'язань як способів правового регулювання). Щодо права на належне виховання, то по-перше, такі обмеження встановлюються заради інтересів малолітніх осіб, по-друге - заради охорони батьківських прав. Межі права на належне батьківське виховання виконують функції його гарантій саме для дитини. Межі визначають зміст права, у межах якого закріплюються способи здійснення та відбувається правореалізація, що відповідає моделі правомірної поведінки.

Як і більшість особистих немайнових прав дітей, право на виховання має строковий характер. Під час здійснення цього права забороняється завдавати моральної шкоди іншим особам, шкоди їхнім правам, свободам, гідності, життю та здоров'ю. Не допускаються дії особи, що здійснює право, які вчиняються з наміром завдати шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ст. 13 ЦК України), тобто здійснення їх усупереч призначенню. Межами права на належне батьківське виховання є також дотримання моральних засад суспільства й вимог, визначених у ст. ст. 150, 155 СК України та інших положеннях СК України, що визначають батьківські обов'язки, пов'язані з вихованням, та права дитини, здійснення яких створюють умови для належного виховання. Межі права на належне виховання визначаються найкращими інтересами дитини, повагою до дитини, принципами моральності, але є оціночними, залежать від моральних якостей і розсуду батьків, розсуду органу, що здійснює захист права дитини. Зобов'язаними суб'єктами у відносинах із належного виховання є батьки, реалізація права зумовлюється негативними правомочностями; межі ж права визначають зміст обов'язків і заборон щодо батьків, а допустима поведінка батьків під час здійснення особистого впливу на дитину повинна бути сумірною з вимогами педагогіки, нормами моралі, метою виховання. Межі належного виховання визначають підстави позбавлення батьківських прав, що викладено у ст. 164 СК України. В.П. Мироненко справедливо зазначає про труднощі й у визначенні меж здійснення цих прав, й у визначенні чітких меж між правомірними та неправомірними діями батьків [20, с. 60].

Обмеження здійснення права на належне виховання є умовами, що передують певній поведінці в межах права, або юридичними фактами, які передбачені гіпотезою норми права та визначають виникнення та порядок здійснення суб'єктивного права взагалі, окремої його правомочності. О.Є. Мічурін стосовно цього справедливо зазначає, що обмеження впливають на виникнення ускладнень під час здійснення права на свій розсуд, полягають у встановленні умов, які необхідні для того, щоби здійснити це право [21, с. 213, 215].

На реалізацію права на належне батьківське виховання може впливати наявність умов, що становлять зміст інших суб'єктивних прав малолітніх осіб. Зокрема, здійснення права дитини на вільний вибір місця проживання та права на свободу пересування залежить від віку дитини та волі батьків (ст. ст. 157, 160-161 СК України). Реалізація цих прав визначально впливає на якісні, кількісні та темпоральні характеристики контакту дитини з батьками, який є необхідною умовою для здійснення виховного впливу. Пропорційне обмеження права на належне виховання відбувається за роздільного проживання батьків. Батьки мають право укласти в письмовій формі договір про права та обов'язки того з батьків, хто проживає окремо, чи відповідний спір вирішується органом опіки та піклування або судом. У такому разі суд зобов'язаний визначити права того з батьків, хто проживає окремо від дитини, встановити місце, час, періодичність побачень. При цьому обмежуються права для цього з батьків на щоденне спілкування, виховання, розвиток своєї дитини [10, с. 163]. Право ж малолітньої дитини на отримання виховання від цього з батьків обмежується також. І хоча ч. 2 ст. 159 СК України містить вказівку на «способи участі у вихованні дитини», зміст цієї норми та практика її застосування свідчать саме про періодичність спілкування, способи не визначаються, прирівнюються до контакту.

Свої особливості має для малолітньої особи реалізація права на інформацію, отримання якої може бути визначальною для розвитку дитини (ст. 9 Закону України «Про охорону дитинства»), права на висловлення та врахування думки. Малолітня дитина має право бути вислуханою батьками з питань, що стосуються її особисто, зокрема щодо питань її виховання. Законодавством встановлено, що суд має право постановити рішення всупереч думки дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ст. 171 СК України), але не визначено критеріїв врахування такої думки для батьків. Очевидно, що батьки можуть по-різному ставитись до необхідності зважати на думку дитини щодо питань виховання, її ставлення до форм і методів, які застосовуються батьками, іншими членами сім'ї та особами у разі передання на виховання та залучення інших осіб до виховання. Право бути вислуханим батьками, членами сім'ї, посадовими особами є мінімальним стандартом забезпечення прав, право ж на врахування думки, особливо малолітньої дитини дошкільного чи молодшого шкільного віку, має складний механізм реалізації, зумовлює залучення спеціалістів у галузі педагогіки та психології, а відповідні обмеження мають бути справді виправданими найкращими інтересами дитини й обґрунтованими. Деякі правові норми надають дитині конкретні правомочності, але не містять (або містять недосконалий) механізм їх реалізації, що, за позицією М.О. Стефанчука, є межами здійснення права [2, с. 54]. Таке положення є характерним для опору неналежному вихованню та частково для форм і методів виховання. Наприклад, право визначення батьками форм виховання звужує можливості дитини на отримання батьківського виховання [1, с. 201-202]; методи ж виховання, що не суперечать закону, моральним засадам суспільства, є загальними межами, що не завжди може відповідати найкращим інтересам дитини. Якщо реалізація відповідного права має ознаки зловживання чи внаслідок здійснення таких прав порушується право дитини, у наявності необґрунтоване, не передбачене законом правообмеження, що може бути кваліфіковане як правопорушення. Виховання повинно поєднувати міри заохочення та покарання, де немає чітких критеріїв того чи іншого на долю дитини з урахуванням її віку, характеру, стану здоров'я. дитина батьківський шкода правовий

Однак і вседозволеність у задоволенні будь-яких вимог дитини має такі ж негативні наслідки, як і безмежна суворість, постійна жорстокість, систематичне покарання [22, с. 19]. Право дитини чинити опір неналежному вихованню не має визначених законом обмежень у реалізації, а межі його є загальними. Утім, під час визначення порядку реалізації та забезпечення цієї можливості може бути застосовано аналогію із правом на врахування думки дитини, яке може бути обмежене у разі, якщо ця думка щодо питань, що її стосуються, не відповідає її найкращим інтересам. Зрозуміло, що відповідна інтерпретація не додає визначеності до правового регулювання правовідносин із належного батьківського виховання, водночас відповідні відносини засновані на засадах забезпечення найкращих інтересів, що визнаються достатніми критеріями на світовому рівні.

Кількість випадків, коли батьки недоречно обмежують здійснення дитиною своїх особистих немайнових прав. Тому є необхідним охороняти та захищати їх власне від батьків, які недобросовісно реалізують свої батьківські права та неналежно виконують покладені на них обов'язки [1, с. 116]. У санкціях норм права визначаються ті правові обмеження, що є негативними правовими наслідками, які застосовуються за порушення встановлених законом правил, що у способах правового регулювання закріплюються також через зобов'язання чи заборони, можуть полягати у припиненні певного права, окремої правомочності або їх зупиненні, покладенні додаткового обов'язку, який не існував до порушення певних нормативних приписів. Останній вид традиційно іменується у доктрині права мірою юридичної відповідальності.

Зокрема, батьки, що порушують обов'язки з належного виховання, притягаються до сімейної відповідальності у вигляді позбавлення батьківських прав чи відібрання дитини. У разі застосування обмежень щодо батьківських прав одночасно обмежується право на належне батьківське виховання, що здійснюється на законних підставах правозахисного значення. Неправомірне обмеження прав малолітньої особи на належне виховання відбувається й у разі зловживання батьками своїми правами щодо дитини. Зловживання визнавалось у цивілістичній доктрині як здійснення матір'ю, батьком належних їм прав із порушенням меж та принципів їх здійснення, коли батьки використовують належне їм право на особисте виховання дитини всупереч його призначенню, інтересам дитини [23, с. 13; 24, с. 71].