Поняття та основні характеристики ділової репутації юридичних осіб в Україні

На сучасному етапі розвитку цивілістичної науки, науковці не можуть прийти до однозначного висновку стосовно правової природи ділової репутації. Так, юридична наука у своєму змісті визначає ділову репутацію як чинник, завдяки якому можна розрізнити між собою суб'єктів цивільного права. Водночас, якщо брати до уваги юридичних осіб (приватного чи публічного права), то в даному випадку ділова репутація надає можливість індентифікувати даних суб'єктів, відрізнити їх від окремо визначеної організації. Актуальністю даної теми є встановлення особливостей застосування норм цивільного права, які регулюють право на ділову репутацію юридичних осіб, визначення місця ділової репутації в системі об'єктів цивільного права.

Поняття «ділова репутація» з'явилося у праві в пострадянський час (у 1991 р. цей термін був введений в Основи громадянського законодавства СРСР) і відображало нові соціальні та соціально-психологічні реалії. Саме тому в юридичній літературі ділова репутація пов'язується найчастіше з оцінкою суспільства відображення ділових якостей юридичної особи в суспільній свідомості, яка формується переважно завдяки його активній діяльності у сфері підприємництва та відображених у суспільній свідомості.

Якщо звернутись до основ, які регулюють сучасні цивільні правовідносини, а саме Цивільний кодекс України, то даний нормативно-правовий акт, відносить ділову репутацію до нематеріальних благ. За змістом ч. 2 ст. 269 Цивільного Кодексу України нематеріальні блага не можуть мати грошовий еквівалент [8].

Заразом в юридичній літературі зазначається, що права на такі об'єкти, як ім'я, зображення, честь, ділова репутація, особисті папери, житловий простір, кореспонденція, інформація, автономність юридичної особи, її найменування, інші оборотоздатні об'єкти особистих немайнових правовідносин можуть мати й майнову природу, оскільки ці блага можуть бути оцінені у грошах [9]. Подвійна природа особистих немай- нових правовідносин поряд з оборотоздатними об'єктами [10], дала можливість деяким дослідникам встановити подібність їх із правовідносинами інтелектуальної власності [8].

Український законодавець у нормах цивільного права чітко визначив здатність юридичної особи мати права на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію, на найменування тощо. Сучасні наукові дослідження, присвячених цій проблематиці, вказують на те, що юридичні особи здатні мати поміж іншого, і деякі особисті немайнові права [5]. Адже якщо звернутись до Конституції України, яка визначає право кожного на однакові юридичні можливості, то за загальним правилом, як фізичні, так і юридичні особи мають рівні правові можливості у здатності мати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. За такої умови обсяг особистої немайнової правоздатності юридичної особи окреслюється (уточнюється) її природою.

Однак необхідно зазначити, що у визначеному спектрі особистих немайнових прав, юридичній особі, зокрема, не притаманне право на свободу вибору місцезнаходження (фізична особа має право на місце проживання), право на свободу пересування та право на повагу честі та гідності.

З огляду на положення Цивільного кодексу України юридична особа не може мати право на свободу пересування у тому обсязі, яке дане право застосовується до фізичних осіб. Так, відповідно до ст. 93 Цивільного кодексу України, місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснюється управління й обліку. Слід враховувати, що норми чинного законодавства оперують поняттями «місцезнаходження юридичної особи» й не містять визначень щодо «фактичної» чи «юридичної» адреси юридичної особи. Законом України від 3 березня 2005 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» внесено зміни до ст. 88 Цивільного кодексу України, ч.ч. 2 та 4 ст. 57 Господарського кодексу України, які передбачають виключення відомостей про місцезнаходження юридичної особи із переліку відомостей, що мають обов'язково міститися в установчих документах юридичної особи.

Стосовно права на свободу пересування, то дане нематеріальне право неможна віднести до тих прав, які належать юридичній особі, оскільки сама по собі організація у просторі фактично пересуватись не може, переміщується тільки її працівники, члени органів управління та інші особи, які мають відношення до відповідної організації, які є фізичними особами.

За приписами Основного Закону нашої країни, ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводження чи покарання. Зважаючи на даний припис, можна зробити висновок, що гідність як немайнове право належить виключно фізичній особі. Вважається, що на міжнародному рівні презумпція гідності людини вперше була закріплена у ст. 1 Загальної декларації прав людини 1948 р., яка має наступний зміст: «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах». Щоправда, ще в преамбулі Статуту ООН 1945 р. однією з головних цілей проголошувалося, зокрема: «... затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості».

З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, зазначене визначення міститься в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 р. № 1 «Про судову практику в справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Так, можна стверджувати, що честь як цивільно-правова категорія характеризує виключно фізичну особи як носія даного нематеріального блага.

Отже, ділова репутація є єдиним з елементів складової частини немайнових прав, який має відношення до юридичної особи. Водночас особливістю ділової репутації є те, що остання формується виключно на теренах підприємницької діяльності. Саме у рамках підприємницької діяльності можна розкрити увесь спектр елементів ділової репутації у повному обсязі, через її вартісну характеристику. Даний факт підтверджується тим, що ділова репутація є обороноздатною, та може бути предметом цивільно-правового договору, як-от договору концесії, укладеного виключно із суб'єктом, який здійснює підприємницьку діяльність.

За цих обставин головною ознакою діловою репутації, від інших немайнових благ, є те, що ділова репутація має вартісну характеристику, вона враховується в якості нематеріального активу організації.

Юридична особа створює ділову репутацію власними зусиллями, тому вона є засобом їх індивідуалізації. Ділова репутація не статична, а схильна до змін: підвищень і падінь. Вона може бути скориго- вана, оскільки залежить від зусиль усіх її співробітників і поширюється на кожного з них.

Ділова репутація юридичної особи - комплексна характеристика, багатогранна і складна в ідентифікації та оцінюванні. В її формуванні прямо або побічно бере участь ринок - зовнішній фактор стосовно організації. Тому виділяють дві складові ділової репутації - внутрішню, що характеризує конкретну організацію, і зовнішню, обумовлену ринком відносно цієї ж організації як господарюючого суб'єкта.

У літературі ділова репутація визначається у загальному вигляді, як набір якостей і оцінок, з якими їх носій асоціюється в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег із роботи, шанувальників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) і персоніфікується серед інших професіоналів у цій галузі діяльності [6].

Отже, можна стверджувати, що ділова репутація - нематеріальне благо, яке представляє собою позитивну громадську оцінку ділових і професійних якостей, діяльності особи. Оцінка ділової репутації підприємства - це величина, на яку вартість юридичної особи перевищує ринкову вартість фінансових та матеріальних активів підприємства, яка відображена в бухгалтерській звітності. Інакше кажучи, процес формування ділової репутації (гудвіл) юридичної особи пов'язаний із її комерційною природою, оскільки з метою створення даного немайнового блага, будь-яка організація повинна, зокрема, підвищувати якість товарів та послуг, належним чином виконувати обов'язки за договірними правовідносинами, формувати належні ділові зв'язки як-то в корпоративній сфері, так і із державними органами та органами місцевого самоврядування. Дані активні дії мають своїм наслідком підвищення прибутку організації, появи нових контрагентів та споживачів, підвищення рівня виробництва товарів, робіт та послуг, тобто є невід'ємною частиною підприємництва. Суб'єкт, який створює дане не- майнове благо, є офіційно визнаний державою, як особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, шляхом проведення відповідних реєстраційних дій відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань». Отже, ділова репутація, як класичне немайнове благо, обумовлює появу нового якісного класу юридичних осіб, які своїми активними діями отримують економічний прибуток, та формують інші якісні характеристики ділової репутації, відмінні від тих, які закладені законодавцем у цивільному кодексі.

Водночас необхідно зауважити, поза підприємницькою діяльністю, існує професійна репутація, яка має схожі риси із діловою репутацією, однак між даними категоріями неможливо встановити знак рівності. Професійна репутація - є оцінкою, яка формується в суспільстві стосовно відокремленого індивіда (фізичної особи), дозволяючи останньому займати відповідне положення в суспільстві, та відповідно володіти певними соціальними пільгам, які покращують його стан.

Ділова репутація для юридичної особи виступає важливим елементом побудови ринкової стратегії, яка визначає успішність господарської діяльності. Будь-який негативний вплив на ділову репутацію юридичної особи може призвести до втрати клієнтів, а значить до суттєвих збитків. Не випадково антимонопольне законодавство містить поняття «ділової репутації», оскільки в практиці нерідко трапляється «замах» на ділову репутацію суб'єктів господарювання в результаті нечесної конкурентної боротьби.

Судові спори, пов'язані із захистом ділової репутації, мають важливе суспільно-політичне значення і привертають до себе пильну увагу громадян та засобів масової інформації. Розвиток інформаційних технологій створив можливість для кожної особи поширювати інформацію будь-якого змісту серед необмеженого кола людей, що призводить або може призвести до неправомірного зловживання такою можливістю. Нерідко відновити права, порушені поширенням недостовірної інформації, можливо у досудовому порядку, проте у більшості випадків єдиною можливістю відновлення прав є звернення за захистом до суду.

Основним національним нормативно-правовим підґрунтям, яке регулює відносини стосовно захисту ділової репутації, є Конституція України та Кн. 2 Цивільного кодексу України ст. 299 Цивільного кодексу України із кореспондуванням до ст. 94 Цивільного кодексу України, норми яких забезпечують право юридичної особи на недоторканність своєї ділової репутації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову стосовно захисту ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі в будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Крім зазначених вище нормативно-правових актів, під час розгляду справ про захист ділової репутації юридичної особи судді також застосовують, зокрема, закони України: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про захист економічної конкуренції» та інші нормативно-правові акти. Із перелічених вище нормативних актів у судовій практиці рідко застосовується Закон України «Про захист економічної конкуренції», який специфічно надає певним суб'єктам господарювання право на захист ділової репутації через регулювання конкурентних засад на ринку. Так, відповідно до ст. 20 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям.

Тож, законодавець надав «зелене світло» господарській діяльності юридичних осіб, які не мають великий вплив на ринок (суб'єкт господарювання, дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній фінансовий рік чи вартість активів якого не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро, визначеної за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, якщо на ринках, на яких діє цей підприємець, є конкуренти зі значно більшою ринковою часткою) тим самим створив дискреційні межі, які не можуть перетинати суб'єкти господарювання, що мають значно більший ринковий вплив. У протилежному випадку, запуститься механізм із розгляду даних Антимонопольним комітетом України та в разі доведення обставин, прийняття даним органом відповідного рішення, яким буде встановлено не тільки суб'єктивну й об'єктивну сторону вчиненого правопорушення, вину в діях юридичної особи, а й причинний зв'язок між зазначеними елементами.

Нанесення шкоди діловій репутації юридичній особі відноситься до надзвичайно поширених діянь, які завдають серйозних репутаційних і економічних збитів, що підриває основи добросовісної конкуренції. Тому вважаю, що зміст ч. 2 ст. 94 Цивільного кодексу України має виглядати наступним способом: «Захист особистих немайнових прав юридичної особи, що підривають ділову репутацію юридичної особи у зв'язку із завідомо неправдивим повідомленням або неумисним повідомленням недостовірної інформації щодо її уповноваженої (посадової чи службової) особи про можливі факти корупційних або пов'язаних із корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» у порядку, передбаченому цим Законом, здійснюється в такому самому обсязі, що й особистих немайнових прав фізичних осіб».

Із загального правила із захисту ділової репутації існує одне правове виключення, яке має назву «оціночне судження». Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Отже, згідно зі ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки й поглядів відповідача, неможна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи або посадової особи рівня суспільного значення та її діяльність становить суспільний інтерес.

Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень неможна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого ст. 10 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 8 липня 1986 р. в справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria).

Отже, поширення «оціночних суджень» повинно оцінюватись із погляду суспільно відповідальної поведінки будь-якої особи перед суспільством, а аналіз таких висновків повинен здійснюватися суспільством на основі всієї інформації, отриманої з різних джерел. Даний висновок підтверджений у постанові Верховного Суду у справі № 757/22307/17-ц.

У судовій практиці виникають певні труднощі відносно розмежування поширених відомостей (інформації або публікації) стосовно наявності оціночних суджень автора чи тверджень про факти, що має важливе значення для правильного вирішення справи. Правильність думки чи оцінки тієї чи іншої особи може бути предметом думки, оцінки інших осіб, але не предметом повноважень судової влади. Вони можуть оспорюватись у порядку полеміки, зокрема й у друкованому засобі, через радіо чи у телепередачі або іншим адекватним способом.

Водночас судді під час розгляду справ, пов'язаних із захистом права на ділову репутацію юридичної особи, повинні забезпечувати справедливу рівновагу у застосуванні конституційних прав на захист ділової репутації, з одного боку, та свободи слова - з другого.