Екологічні права людини: від онто-аксіологічного значення до новелізації конституційного розуміння та модернізації

Размещено на http://www.allbest.ru

Екологічні права людини: від онто-аксіологічного значення до новелізації конституційного розуміння та модернізації

Потапчук Ганна В'ячеславівна,

кандидат юридичних наук, докторантка

Інституту законодавства Верховної Ради України

Анотація

екологічний право новелізація

Метою статті є розгляд теоретико-нормативних підходів до розуміння змістовно-просторового наповнення феноменології екологічних прав людини в контексті їх онтологічного й аксіологічного значення, об'єктивізації перспектви новелізації їх конституційного розуміння та модернізації, що детерміновані глобалізаційними факторами. Доводиться, що проблематика екологічних прав людини об'єктивується й активізується завдяки складним та суперечливим процесам протидії негативним тенденціям у зазначеній сфері, що можна визначити по відповідних напрямках, інтерпретуючи загрози, які виникли в охоронному та правоохоронному контекстах, а саме: а) завдання мінімізації, а за можливості нейтралізації негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні господарської діяльності, експлуатації природних ресурсів та їх вилучення для виробництва матеріальних благ; б) подолання відсутності або обмеженого використання ресурсозберігаючих технологій; в) посилення державного та міжнародного контролю (нагляду) ризиків можливих випадків екологічного лиха і катастроф техногенного характеру; г) підвищення ефективності економіко-соціальних механізмів запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій; ґ) формування на локальному, регіональному, державному та міжнародному рівнях системи екологічної безпеки як стану захищеності навколишнього середовища, населення, територій, господарських та інших об'єктів від різних загроз, які виникають внаслідок негативних змін компонентів навколишнього середовища в результаті антропогенного впливу, що повинно забезпечуватися комплексом правових, організаційних, фінансових, матеріальних та інформаційних заходів, призначених для прогнозування, запобігання, ліквідації реальних і потенційних загроз безпеки, мінімізації їх наслідків; д) розробка державою та послідовне здійснення екологічно орієнтованої стратегії суспільства, що диктується як національними, так і міжнародними реаліями, бо екологічна безпека може бути забезпечена тільки в результаті дій усього світового співтовариства; е) активізація процесів по формуванню екологічної свідомості, екологічної індивідуальної, групової, колективної психології, в основі якої лежить розуміння того, що забезпечення лише власного екологічного добробуту за рахунок перенесення із власної території екологічно шкідливих виробництв, захоронення відходів та ін. неможливо, оскільки транскордонне та транстериторіальне забруднення знижує загальний рівень екологічної безпеки, призводить до непоправного збитку для біосфери, є зростаючою загрозою політичному, економічному й соціальному добробуту, сталому розвитку суспільства; є) активізація та контекстуалізація заходів щодо подолання низької екологічної культури суспільства на різних рівнях його існування і функціонування, - починаючи від локального, тобто там, де існують і функціонують в умовах місцевого самоврядування в стані повсякденності територіальні громади, соціуму на рівні регіонів та всієї держави, географічних субрегіонів і регіонів, та закінчуючи світовим (глобальним) соціумом, що репрезентується міжнародним співтовариством держав.

Наукова новизна дослідження полягає в критичному розгляді процесів виникнення, формування, доктриналізації, легалізації феноменології екологічних прав людини (громадянина) в Україні та зарубіжних державах, а також на рівні міжнародного співтовариства держав та у формулюванні пропозицій щодо нового бачення профільних прав та новелізації їх розуміння на конституційному рівні їх регламентації.

Висновки. Зростання значення та ролі екологічних прав людини детермінується кризовим станом розвитку людської цивілізації в умовах глобалізації та змін, що нею викликані, зокрема змінами у сфері промислового виробництва на фоні становлення, формування та розвитку системи світового господарства. Системно аналізуючи та обов'язково враховуючи екзистенційні константи існування та функціонування людської цивілізації, можна стверджувати, що успіх завдань збереження та позитивного посилення екологічного стану природного середовища напряму залежить від формування, існування, легалізації, легітимації, розвитку, вдосконалення феноменології екологічних прав людини. Змістовне навантаження конституційних екологічних прав людини в умовах глобалізації екологічної кризи об'єктивно потребує новелізації свого конституційного розуміння та модернізації через кореляцію й інтерпретацію із відповідним конституційно-проєктним та конституційно-нормотворчим супроводженням і забезпеченням. В основу конституційної кореляції мають бути покладені такі позиції: а) на конституційному рівні треба регламентувати та регулювати не стільки екологічні права громадян, скільки екологічні права людини; б) під сумнів повинен ставитися розподіл екологічних прав людини на галузеві та міжгалузеві, бо саме конституційні екологічні права людини не можуть бути розподілені таким чином, адже це їх нівелює та дискредитує в контексті розуміння їх правової сили; в) із метою підсилення важливості й оптимізації формулювання екологічних прав людини вважаємо некоректним використання термінологічної зв'язки «людина/громадянин», - виступаючи на користь застосування терміну «людина». Важливим фактором, що підкреслює актуалізацію та контекстуалізацію наведених висновків, є феноменологія екологічного конституціоналізму, активні процеси формування та легалізації якого в доктринально-теоретичній та практично-функціональній площинах національного конституційного та загального міжнародного права спостерігаються у вигляді стійкої тенденції.

Ключові слова: екологічні права людини (громадянина), екологічний конституціоналізм, національне конституційне право, міжнародне співтовариство держав, міжнародне право.

Potapchuk Hanna V.,

Candidate of Law, PhD student of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine

ECOLOGICAL HUMAN RIGHTS: FROM ONTO-AXIOLOGICAL SIGNIFICANCE TO THE NOVELIZATION OF CONSTITUTIONAL UNDERSTANDING AND MODERNIZATION

Abstract

The aim of the article is to consider theoretical and normative approaches to understanding the content and spatial content of the phenomenology of environmental human rights in the context of their ontological and axiological significance and objectify the prospect of updating their constitutional understanding and modernization, determined by globalization factors. It is proved that the issue of environmental human rights is objectified and intensified due to complex and contradictory processes of counteracting negative trends in this area, which can be identified in relevant areas, interpreting the threats posed in security and law enforcement contexts, namely: a) minimization tasks; and when it is possible to neutralize the negative impact on the environment during economic activities, exploitation of natural resources and their extraction for the production of material goods; b) overcoming the lack or limited use of resource-saving technologies; c)strengthening state and international control (supervision) of the risks of possible cases of environmental disasters and man-made disasters; d) increasing the effectiveness of economic and social mechanisms for the prevention and elimination of environmental emergencies; e) formation at the local, regional, state and international levels of environmental safety as a state of protection of the environment, population, territories, economic and other objects from various threats arising from negative changes in environmental components as a result of anthropogenic impact, should be provided with a set of legal, organizational, financial, material and informational measures designed to predict, prevent, eliminate real and potential security threats, minimize their consequences; f) the development by the state and the consistent implementation of an environmentally oriented strategy of society, dictated by both national and international realities, as environmental security can be ensured only as a result of the actions of the entire world community; g) intensification of processes for the formation of ecological consciousness, ecological individual, group, collective psychology, which is based on the understanding that ensuring only their own ecological well-being through the transfer of environmentally harmful industries, waste disposal, etc. is impossible, as transboundary and transterritorial pollution reduces the overall level of environmental security, leads to irreparable damage to the biosphere, poses a growing threat to political, economic and social well-being, sustainable development of society; h) intensification and contextualization of measures to overcome the low environmental culture of society at different levels of its existence and functioning - starting from the local, ie where there are and operate in local government in everyday life territorial communities, society at the regional level and the state, geographical subregions and regions, and ending with the world (global) society, represented by the international community of states.

The scientific novelty of the study lies in the critical consideration of the processes of emergence, formation, doctrinalization, legalization of the phenomenology of environmental human rights (citizens) in Ukraine and foreign countries, as well as at the international community and in formulating proposals for a new vision of profile rights levels of their regulation.

Conclusions: The growing importance and role of environmental human rights is determined by the crisis of human civilization in the context of globalization and the changes it causes, including changes in industrial production against the background of the formation, formation and development of the world economy. Systematically analyzing and necessarily taking into account the existential constants of existence and functioning of human civilization, we can say that the success of the preservation and positive strengthening of the ecological environment depends on the formation, existence, legalization, legitimation, development, improvement of the phenomenon of environmental human rights. The substantive burden of constitutional environmental human rights in the context of the globalization of the environmental crisis objectively requires updating its constitutional understanding and modernization through appropriate correlation and interpretation with appropriate constitutional design and constitutional-normative support and provision. Such a constitutional correlation should be based on the following positions: a) at the constitutional level it is necessary to regulate and regulate not so much the environmental rights of citizens as the environmental human rights; b) the division of environmental human rights into sectoral and intersectoral ones should be questioned, because it is the constitutional environmental human rights that cannot be distributed in this way, because it levels and discredits them in the context of understanding their legal force; c) in order to strengthen the importance and optimize the formulation of environmental human rights, we consider it incorrect to use the terminological connection «human / citizen» - in favor of the use of the term «human». An important factor that emphasizes the actualization and contextualization of these conclusions is the phenomenology of environmental constitutionalism, active processes of formation and legalization of which in the doctrinal-theoretical and practical-functional areas of national constitutional and general international law are observed as a steady trend.

Key words: ecological rights of a human (citizen), ecological constitutionalism, national constitutional law, international community of states, international law.

Постановка проблеми

Активізація промислового виробництва в епоху глобалізації на фоні становлення, формування та розвитку системи світового господарства призвела до актуалізації проблем щодо екологічного стану оточуючого природного середовища як на національному, так і на транскордонному рівнях. Звідси об'єктивувалися й актуалізувалися процеси протидії негативним тенденціям у зазначеній сфері, що можна визначити по відповідних напрямах, інтерпретуючи загрози, які виникли [1, с. 86-87] в охоронному та правоохоронному контекстах, а саме:

мінімізація, а за можливості нейтралізація негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні господарської діяльності, експлуатації природних ресурсів та їх вилученні для виробництва матеріальних благ;

подолання відсутності або обмеженого використання ресурсозберігаючих технологій;

посилення державного та міжнародного контролю (нагляду) ризиків можливих випадків екологічного лиха і катастроф техногенного характеру;

підвищення ефективності економі- ко-соціальних механізмів запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій;

формування на локальному, регіональному, державному та міжнародному рівнях системи екологічної безпеки як стану захищеності навколишнього середовища, населення, територій, господарських та інших об'єктів від різних загроз, які виникають внаслідок негативних змін компонентів навколишнього середовища в результаті антропогенного впливу, що повинно забезпечуватися комплексом правових, організаційних, фінансових, матеріальних та інформаційних заходів, призначених для прогнозування, запобігання, ліквідації реальних і потенційних загроз безпеки, мінімізації їх наслідків;

розробка державою та послідовне здійснення екологічно орієнтованої стратегії суспільства, що диктується як національними, так і міжнародними реаліями, бо екологічна безпека може бути забезпечена тільки в результаті дій усього світового співтовариства;

активізація процесів по формуванню екологічної свідомості, екологічної індивідуальної, групової, колективної психології, в основі якої лежить розуміння того, що забезпечення лише власного екологічного добробуту за рахунок перенесення із власної території екологічно шкідливих виробництв, за- хоронення відходів та ін. неможливо, оскільки транскордонне та транстериторіальне забруднення знижує загальний рівень екологічної безпеки, призводить до непоправного збитку для біосфери, являє зростаючу загрозу політичному, економічному й соціальному добробуту, сталому розвитку суспільства;

активізація та контекстуалізація заходів щодо подолання низької екологічної культури суспільства на різних рівнях його існування і функціонування, - починаючи від локального, тобто там, де існують і функціонують в умовах місцевого самоврядування в стані повсякденності територіальні громади, соціуму на рівні регіонів та всієї держави, географічних субрегіонів і регіонів, і закінчуючи світовим (глобальним) соціумом, що репрезентується міжнародним співтовариством держав.

Якщо проаналізувати наведені положення системно і враховуючи екзистенцій- ні константи існування та функціонування людської цивілізації, то можна констатувати, що успіх завдань збереження та позитивного посилення екологічного стану природного середовища напряму залежить від формування, існування, легалізації, легітимації, розвитку, вдосконалення феноменології екологічних прав людини.

Дійсно, в умовах сьогодення, коли розгортається Четверта промислова революція, що базується на радикальній зміні технологій, грядуть не тільки структурно-технологічні, а й глобалізаційні зміни в організації світової економіки [2, с. 7], а звідси, - в існуванні міжнародної спільноти держав та народів, що їх населяють, в існуванні, функціонуванні та подальшому розвитку феноменології державності, - об'єктивується, актуалізується, контекстуалізується, ідентифікується особлива роль і значення екологічних прав людини, бо наведені зміни, насамперед, впливають на умови існування та виживання всього людства, подальшу долю людської цивілізації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика екологічних прав людини має багатоаспектний характер, що обумовлює звернення до різних областей наукового знання, включаючи юриспруденцію (загальна теорія права, конституційне і міжнародне право, теорія прав людини, екологічне право, цивільне право, кримінальне право тощо), а також філософію і політологію. Низка проблемних питань, пов'язаних з екологічними правами й обов'язками людини і громадянина, була досліджена на загальнотеоретичному й галузевому рівнях у дисертаціях, монографічних дослідженнях, наукових статтях, оглядах правозастосовчої практики на національному рівні та за кордоном. Однак у зв'язку з тим, що екологічні права й обов'яз- ки людини і громадянина є порівняно новим явищем вітчизняного правового життя, їх теоретико-правове дослідження, особливо в контексті їх розуміння, інституціоналіза- ції та конституціоналізації, досі носило фрагментарний характер.

Деякі питання проблематики теми, що досліджується, знайшли своє відображення в наукових працях у галузі загальної теорії права та держави, зокрема, у працях С. С. Алексєєва, П. В. Анісімова, Ю. В. Барзіло- вої, М. С. Бондаря, М. В. Вітрука, Л. Д. Воєводі- на, Л. І. Глухарьової, В. М. Жуйкова, В. А. Кар- ташкіна, В. М. Кудрявцева, О. О. Лукашової,O. В. Малька, М. І. Матузова, А. З. Мордовця,P. А. Мюллерсона, В. С. Нерсесянца, В. Д. Перевалова, П. М. Рабіновича, С. П. Рабіновича, І. В. Ростовщікова, Ф. М. Рудинського, І. В. Сі- нюкова, О. В. Стремоухова, Б. М. Топорніна,Є. Чиркина, М. Д. Шарміського, М. В. Цвіка, Б. С. Єбзеєва, Л. З. Явіча та інших авторів.

Пританням конституційно-правової регламентації та регулювання прав людини, у тому числі екологічних прав і обов'язків людини та громадянина, присвячено наукові праці А. П. Анісимової, О. В. Батанова,

А. Боголюбова, Л. М. Буркова, М. І. Васильєвої, Д. С. Велієва, Є. В. Маркіної, К. З. Мішані- на, М. П. Орзіха, В. Ф. Погорілка, Є. І. Равилова, Ю. М. Тодики, Р. Ф. Хабарова, О. Ф. Фрицького та інших вчених.

На галузевому рівні окремі питання реалізації екологічних прав і обов'язків людини та громадянина досліджувалися в працях В.І.Андрейцева, М.М.Бринчук, І. Л. Вершок, В. А. Висторобец, А. П. Гетьмана, О. К. Голіченкова, О. Л. Дубовик, М. О. Дух- но, В. О. Івакіна, А. І. Лагунової, В. В. Петрова, О. О. Плотнікової, М. Т Разгельдеєва, О. Я. Ри- женкова, О. Г. Тарнавського, А. А. Третьяковой В. В. Федорова, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги, О. Є. Чорноморця, Р. О. Чубукова, В. М. Яковлєва та ін.

Зазначеними авторами зроблено істотний внесок у розвиток й удосконалення наукової доктрини та чинного законодавства, що торкаються різних аспектів екологічних прав людини і громадянина. Разом із тим у працях вчених-юристів мало уваги приділено питанням їх інституціоналізації та кон- ституіоналізації в умовах демократичної правової державності, а також їх розширенню, вдосконаленню і трансформації в умовах глобальної екологічної кризи. У зв'язку з цим потребує подальшого дослідження не тільки теоретичний зміст тенденцій і закономірностей забезпечення екологічних прав і обов'язків людини та громадянина, виявлення і визначення їх місця й ролі в системі прав людини і громадянина, проблем вдосконалення міжнародного співробітництва в області екологічних прав і обов'язків людини в умовах глобалізації, а й актуальні питання нового змістовно-екзистенційного та локально-функціонального наповнення екологічних прав і свобод людини в контексті їх формування та виконання, їх дефінітивного визначення в умовах транскордонного та транстериторіального розуміння, використання, застосування, гарантування, охорони й захисту, включаючи новелізацію їх конституційного розуміння та модернізації.

Метою цієї статті є дослідження феноменології екологічних прав людини в контексті їх онто-аксіологічного значення та визначення об'єктивації підходів до новелізації їх конституційного розуміння та модернізації.

Виклад основного матеріалу

Наведену констатацію загальновідомого постулату про об'єктивізацію, актуалізацію, контекс- туалізацію, ідентифікацію, особливу роль і значення екологічних прав людини можна та треба актуалізувати, бачити, розуміти і ставити набагато ширше, причому не тільки в методологічному, а і в онто-аксіологічному їх значенні. Спираючись на доктринальну позицію дослідниці з Білорусі Т І. Макарової [3], яка сповідує бінарний підхід до цієї проблематики, - виходячи з теоретичних підходів, що складаються в міжнародному праві, починаючи з середини ХХстоліття, людина визнається творінням й одночасно творцем свого довкілля та кінцевою метою його охорони [4, гл. 1, абз 1] (людина як суб'єкт-об'єкт охорони довкілля. - Авт.). Отже, постає функ- ціонально-статусна дихотомія, де, з одного боку, сама об'єктивна необхідність у збереженні природних багатств виникає саме з цієї обставини та й саме поняття «природні багатства» по своїй суті виступає оціночним з точки зору корисності тих чи інших елементів природи для задоволення потреб людини (споживчо-облігаторний критерій. - Авт.). З іншого боку, саме людина використовує природу для забезпечення своїх життєвих потреб (що призводить до її зміни) й охороняє її від наслідків своєї господарської діяльності настільки, наскільки їй сприяють у цьому пізнані закони природи (реально-ек- зистенційний критерій. - Авт.).

Звідси, таке двоїсте становище людини у взаємодії зі своїм середовищем проживання, що одночасно несе в собі і позитивно-важливий і негативно-колізійний зміст, не може не об'єктивуватися й не відбиватися на правовому регулюванні всієї сукупності суспільних відносин у сфері охорони навколишнього середовища, причому не тільки на національному, але й на міжнародному рівнях та, як наслідок, на її (людини) правовому статусі в цих відносинах, що у своєму структурному розумінні, змістовному наповнені та праксе- ологічному прояві складається з прав, свобод і обов'язків профільного характеру. Така особливість, що виникає при визначенні правового статусу, правового модусу, правової ролі людини, її груп і асоціацій, що знаходяться у взаємодії та комунікації з навколишнім середовищем, найяскравіше відбивається поняттям «еколого-правовий статус людини», історія розвитку та утримання якого вказують на формування стійкої правової категорії в рамках еколого-правової науки [5; 6; 7]. А екологічні права людини, своєю чергою, виступають важливою складовою такого її видового статусу.

Треба зазначити, що екологічні права людини по своїй суті формують юридичний простір місцевого самоврядування, в якому існують та функціонують у ТГ, члени яких - жителі, в умовах повсякденності здійснюють свій життєвий цикл. Стосовно останнього положення, що є методологічно обґрунтованим, доктринально розробленим та праксе- ологічно підтвердженим, - треба зазначити, що екологічні права людини не тільки володіють відповідним потенціалом нормування, нормативізації, нормативної регламентації та регулювання, включаючи не тільки законодавчо-нормативний, але і конституційно-нормативний рівень, - вони фактично супроводжуються суттєвими метаюри- дичними та квазіюридичними явищами, що складають основу повсякденного життя кожної конкретної людини, будуючи філософський стан повсякденності, що ілюструє ординарний стан життєвого циклу людини, який протікає на локальному рівні соціуму в межах територіальної громади як територіальної людської спільноти, що існує в умовах місцевого самоврядування [8].

Треба зазначити, що у своєму онтологічному розумінні поява сфери повсякденного як предмету історичної науки, соціології, культурної антропології викликала бурхливі дискусії в науковому середовищі з приводу того, що, по-перше, чи відповідає ця тематика предметному полю відповідних дисциплін, по-друге, чи відображає вона належним чином соціальну практику та потреби суспільства. Разом із тим ці дискусії супроводжувалися появою та інтенсивним розвитком нових напрямів у гуманітарних науках, які є результатом міждисциплінарної взаємодії останніх. До таких напрямів відносяться, перш за все, історія повсякденності, соціальна історія, культурна історія, історична антропологія, соціальна антропологія, культуральні дослідження, а також лінгво- культурологія і комунікативістика [9, с. 3]. У цьому контексті треба зазначити, що екологічні права людини, як її можливості існувати та функціонувати в безпечних природних умовах, від самого початку формуючи повсякденність, не тільки виступають її відповідним екзистенційно-функціональним субстратом, бо лежать в основі життєдіяльності людини, і звідси, - виступають її природними правами, але і апріорі, генетично, системно, комплексно, конотаційно, дискурсивно, статусно, модусно, наративно, технологічно, комунікативно детермінують основу формування, існування та реалізації інших прав людини, у тому числі і конституційних, бо останні можуть бути реалізованими тільки за наявності відповідних, оптимальних і, водночас, ординарних екологічних умовах існування соціуму, що є основоположним екзистенційно-стабілізуючим та екзистен- ційно-гарантуючим фактором в існуванні та функціонуванні демократичної правової державності.

Отже, можна стверджувати, що, з одного боку, формування конституційно-правового рівня екологічних прав людини є свідоцтвом визнання державою її природних прав через подальшу конституційну легалізацію, а з іншого, - особливо в умовах глобальної екологічної кризи, що проявляється сьогодні, - наявність, прояв, зростання рівня й об'єму достатньої, якісної, належної, оптимальної конституційно-правової регламентації екологічних прав людини є надійною запорукою та демонстрацією готовності людини, соціуму, держави, її публічної влади, а говорячи глобально, - всього міжнародного співтовариства держав, у контексті становлення глобального екологічного конституціоналізму, - до сталого функціонування в нових і складних умовах існування людства.

Треба наголосити на тому, що на сьогодні екологічне законодавство України приділяє особливу увагу нормативному закріпленню місця і ролі людини в суспільстві та державі. У Конституції України 1996року [10] вперше в історії національного конституціоналізму було проголошено принцип пріоритету прав і свобод людини порівняно з державними та іншими інтересами. Стаття 3 Конституції України закріпила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Розділ II Конституції України, в якому наводиться перелік прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, що нормативно і фактично формують конституційно-правовий статус людини, містить значну кількість норм екологічної спрямованості, що дає змогу констатувати та стверджувати, що на найвищому нормативно-правовому рівні держави сформований та закріплений екологічно-правовий статус людини в Україні.

Центральне місце в структурі екологічно-правового статусу належить екологічним правам і свободам людини, що об'єктивно зумовлює детальніший розгляд цього елементу.

Системно аналізуючи доктринальну позицію М. І. Малишка щодо визначення екологічно-правового статусу людини та громадянина, під яким він розуміє визначені Конституцією України та іншими правовими актами екологічного права місце, становище і роль людини та громадянина в суспільстві й державі, що стосуються екологічної сфери [11, с.3], - можна зробити декілька висновків методологічного характеру:

- по-перше, екологічні права людини є її природними правами - отже, тут можна говорити тільки про екологічні права людини, але не про екологічні права громадян (спеціальний загальнолюдський статус зазначених прав. - Авт.);

по-друге, конституційно-правовий рівень регламентації та регулювання екологічних прав людини хоча і має установчий та вкрай важливий інституційно-нормотвор- чий та діяльнісно-технологічний характер, - але не є єдиним (універсально-багаторівневий характер регламентації та регулювання зазначених прав. - Авт.);

по-третє, нормативна регламентація та регулювання екологічних прав людини іншими правовими актами екологічного права фактично конкретизує та деталізує, а звідси суттєво доповнює їх конституційно-правову регламентацію (системний характер змістовного навантаження зазначених прав. - Авт.);

по-четверте, нормативна регламентація та регулювання екологічних прав людини в державі відбувається не тільки на конституційному та законодавчому рівні, а й на підзаконному рівні, - тобто, через прийняття нормативно-правових актів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування (нор- мативно-полісемічний характер зазначених прав. - Авт.);

по-п'яте, предметно-об'єктною основою екологічних прав людини виступають питання місця, становища і ролі людини та громадянина в суспільстві й державі, що стосуються екологічної сфери (статусно-орієн- тований характер зазначених прав. - Авт.);

по шосте, вважаємо, що не можна погодитися з позицією наведеного автора, що виокремлює екологічно-правові статуси окремо людини й окремо громадянина (безаль- тернативно-людський характер зазначених прав. - Авт.). Екологічні права повинні розглядатися як права, що притаманні тільки людині, без врахування її приналежності до відповідного правового стану (громадянин, іноземний громадянин, апатрид, біженець тощо). Такий підхід підтверджується статтею 50 Конституції України, що закріплює право на безпечне для життя і здорове довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, а також гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення кожному - тобто, людині без вказівки на її правовий стан та інші кваліфікуючі ознаки, що характеризують її зв'язки з патримоніальною державою або державою перебування чи проживання. Таким самим чином у статті 66 Конституції України регламентоване та врегульоване зобов'язання кожного не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані їй збитки.

Отже, саме тому не можна однозначно погодитися з аргументами В.Волощук [12], що, сповідуючи заїжджені та шаблонні ідеологічно-нормативні міфологеми, стверджує:

а) для того, щоб дати повну та вичерпну характеристику екологічно-правового статусу людини та громадянина, необхідно проаналізувати елементи цієї правової категорії, зокрема її структуру та зміст; б) як відомо, до структури загального правового статусу людини в теорії належать такі елементи, як: громадянство, правосуб'єктність, загальні та конституційні принципи, права і свободи, обов'язки та гарантії їх дотримання; в) окрім цього, у літературі серед елементів окремо виділяють юридичну відповідальність та інтереси особи. Однак поняття «гарантія дотримання» охоплює поняття «юридична відповідальність», адже невідворотність відповідальності за порушення права і є однією з гарантій дотримання цього права; г) що стосується інтересів людини, думки науковців розділилися. З огляду на те, що інтереси особи неперсоніфіковані, а тому належать усьому суспільству, до того ж вони не гарантуються конкретними правовими нормами, можна зробити висновок про недоречність їх внесення до структури правового статусу людини; ґ) на основі загального правового статусу можна виокремити певні структурні елементи екологічно-правового статусу людини в Україні. Першим елементом є, звичайно, громадянство, адже саме воно встановлює взаємозв'язок між особою та державою і, отже, є основою для формування екологічно-правового статусу цієї особи.

Критичний аналіз наведених положень дає змогу зробити такі зауваження:

- по-перше, ознака громадянства, що за твердженням наведеної авторки встановлює взаємозв'язок між особою та державою і, отже, є основою для формування екологічно-правового статусу цієї особи, - у контек- стуалізації й розумінні реалізації та користування екологічними правами саме людини не несе визначального й основоположного значення, а фактично відіграє факультативну та оцінюючу роль для визначення легального перебування людини на території своєї патримоніальної держави (тенденція розширення сфери дії екологічних прав людини без врахування характеристики її правового стану та інтенсивності зв'язку з державою знаходження. - Авт.);

по-друге, ознака правосуб'єктності виникає у будь-якої фізичної особи, що постійно і законно перебуває на території держави, без врахування її правового стану, - та у відповідності до статті 26 Конституції України володіє національним правовим режимом, - а саме: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України (правовий статус + можливість його реалізації через свої відповідні дії), - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (тенденція врахування наявності феноменології правосуб'єктності у будь-якої фізичної особи, що перебуває на території будь-якої держави. - Авт.);

по-третє, загальні та конституційні принципи, права і свободи, обов'язки та гарантії їх дотримання розповсюджуються на всіх фізичних осіб, без врахування їх правового стану, та у відповідності до статей 3, 4, 5, 26, 57, 58, 64, 67, 68 Конституції України формують конституційно-правовий статус людини (особистості) /звісно, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України/, що напряму впливає на володіння і використання ними всіма (фізичними особами) конституційних екологічних прав і виконання екологічних обов'язків (тенденція розповсюдження конституційно-правового статусу людини у повному обсязі на всіх фізичних осіб, що перебувають на території держави, без врахування будь-яких обмежувальних ознак та умов, за винятком винятків, встановлених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. - Авт.);

по-четверте, юридична відповідальність фізичної особи, включаючи невідворотність відповідальності за порушення права, отже і за екологічні правопорушення, є однаковою для всіх, незважаючи на правовий стан людини (тенденція розповсюдження феноменології юридичної відповідальності на всіх фізичних осіб, що перебувають на території держави. - Авт.);

- по-п'яте, навпаки, інтерес в екологічно-правовому статусі людини відіграє величезну роль:

а) він має екзистенційно-вітальний характер (визначальний фактор. - Авт.);

б) він є запорукою існування та подальшого функціонування людини на території держави (цивілізаційно-релятивістський фактор. - Авт.);

в) його задоволення є гарантією стабільного здійснення людиною свого життєвого циклу на локальному рівні соціуму (функціо- нально-екзистенційний фактор. - Авт.);

г) він носить складний системно-комплексний характер, бо володіє складною структурою на кшталт «мотрійки», - тобто, від локального, регіонального, державного, макросубрегіонального, макрорегіонального і до універсально-глобального рівнів (структурно-архітектонічний фактор. - Авт.);

ґ) такий інтерес формується в процесі соціалізації людини на рівні місцевого самоврядування в межах територіальної людської спільноти /територіальної громади/ (соціально-трансформаційний фактор. - Авт.);

д) такий інтерес є іманентною та невід'ємною частиною соціального життя й практики застосування форм життєдіяльності людини, тому виступає обов'язковою складовою частиною її індивідуального, групового та колективного габітусу (габітусно-прак- сеологічний фактор. - Авт.);

е) такий інтерес володіє суттєвим системно-структурним та функціонально-технологічним потенціалом у контексті його загального системного розуміння, практичної реалізації та відповідних соціальних наслідків (системно-технологічний фактор. - Авт.).

Отже, саме звідси корінним чином трансформується необхідність і порядок визначення екологічних прав людини. Так, В.Анд- рейцев визначає поняття екологічних прав громадян (не людини. - Авт.) як сукупність юридичних можливостей і засобів, що спрямовані на задоволення потреб громадян у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки [13, с. 7]. На його думку, екологічні права громадян поділяються на дві групи: 1) екологічні права громадян, що реалізуються переважно на галузевому рівні (галузеві); 2) екологічні права громадян, що реалізуються на міжгалузевому рівні (міжгалузеві).

До галузевих екологічних прав належать: а)право громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; б) право на отримання повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров'я людей; в) право на участь у проведенні громадської екологічної експертизи; г) право на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; ґ) право на здійснення загального та спеціального використання природних ресурсів.

До міжгалузевих екологічних прав належать: а) право на участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва та реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних і господарських органів, установ та організацій із цих питань; б) право на отримання екологічної освіти; в) право на об'єднання у громадські природоохоронні формування; г) право на подання до суду позовів на державні органи, підприємства, установи, організації і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їхньому здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище [13, с. 7].

Отже, виходячи з наведених вище настанов, треба говорити:

а) про екологічні права людини, а не екологічні права громадян;

б) під сумнів ставиться розподіл екологічних прав людини на галузеві та міжгалузеві, бо саме конституційні екологічні права людини тут розподілені на дві групи, що, на нашу думку, їх нівелює та дискредитує в контексті розуміння їх правової сили;

в) про некоректне формулювання наведених екологічних прав людини внаслідок або одностороннього, або двостороннього використання, або відсутності використання термінологічної зв'язки «людина/громадя- нин».

Більше наведеним нами настановам відповідає доктринальна позиція дослідниці Г. Анісімової [14, с.8-11] відносно визначення екологічних прав людини. Хоча зазначена авторка й іменує їх однозначно екологічними правами громадян, далі вона розуміє їх в оптимально-широкому змістовному наповненні, без конкретної прив'язки до ознак громадянства, - визначаючи як сукупну міру можливої поведінки у галузі належності екологічних об'єктів, їх використання, відтворення й охорони навколишнього природного середовища. Більш того, запропонована нею класифікація екологічних прав громадян здійснена залежно від екологічних, соціальних, економічних та інших чинників, виключаючи чинник правового стану людини. Так, за юридичною сутністю екологічні права громадян поділяються на три рівні:

конституційні екологічні права, закріплені в Конституції України;

екологічні права, встановлені в спеціальних законах;

екологічні права, передбачені підза- конними нормативними актами.

За соціальною значущістю екологічні права громадян поділяються наведеною авторкою на три види:

пріоритетні (першочергові) екологічні права громадян порівняно з іншими їх правами (відкидання в цьому виді екологічних прав, саме як прав людини, виглядає правовим нонсенсом. - Авт.);

переважні права окремих суб'єктів перед іншими особами в галузі екології, передбачені законодавством (сумнівна засада класифікації, що детермінує дискримінаційні елементи у сфері екологічних прав людини. - Авт.);

усі інші екологічні права громадян (дуже сумнівна видова група прав, що ставить під сумнів існування екологічних прав людини. - Авт.).

До окремого виду належать оскаржувані екологічні права, що можуть виявлятися у зазначених трьох видах екологічних прав, зміст оскаржуваності яких визначається в судовому порядку [14, с. 10-11].

Треба зазначити, що таке визначення також страждає на методологічну чистоту і досконалість: по-перше, воно не повністю розкриває зміст екологічних прав, адже у ньому не вказана спрямованість можливої поведінки суб'єктів на задоволення потреб людини у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки; по-друге, наведена вище класифікація у критично-теоретичному аспекті також є недосконалою, адже: а) підзаконні нормативно-правові акти спрямовані на конкретизацію положень законів, а екологічні права насамперед людини відображені саме на конституційному та законодавчому рівнях; б) відсутній загальний, чітко сформований та сформульований критерій, за яким можна було б провести поділ екологічних прав людини на пріоритетні та непріоритетні, адже всі екологічні права пов'язані між собою та спрямовані на задоволення екологічних інтересів фізичної особи (людини, особистості, і тільки потім - громадянина); в) відносно оскаржуваності екологічних прав, то їх виділення в окрему групу прав є необґрунтова- ним через приналежність наведеної ознаки до всіх трьох видів екологічних прав саме людини, а не громадянина, наведених автором.

Крім того, треба зазначити, що наведені визначення екологічних прав не відображають бінарний характер розвитку національних правових систем, зокрема національного конституційного права та міжнародної правової системи, у тому числі загального міжнародного права, - тому зміст та прояв екологічних прав людини носять обмежений, замкнутий і половинчастий характер.

Треба зазначити, що наведені особливі риси екологічних прав людини є характерними і для зарубіжної доктрини конституційного й екологічного права. Вони тут проявляються як у дефінітивно-змістовному, так і у видовому аспектах.

На думку А.А.Третьякової [15], по-перше, у зарубіжній (європейській) науковій юридичній літературі питання екологічних прав громадян зачіпаються як в роботах, що спеціально присвячені цій проблематиці, так і в роботах, в яких досліджуються інші різні аспекти права навколишнього середовища (універсально-критеріальний підхід. - Авт.); по-друге, аналіз наукової юридичної літератури показує, що, незважаючи на різні підходи, більшість зарубіжних авторів розуміє екологічні права громадян у вузькому сенсі слова, - тобто, саме як права громадян у сфері охорони навколишнього природного середовища (конкретно-ідентифікаційний підхід. - Авт.); по-третє, серед таких прав найчастіше згадуються: право на сприятливе (здорове) навколишнє природне середовище та інші екологічні права громадян, що одночасно виступають його гарантіями - право на доступ до екологічної інформації (право на екологічну інформацію), право на участь у прийнятті екологічно значимих рішень, а також право на оскарження екологічно значущих рішень і відшкодування екологічної шкоди (конкретно-видовий підхід. - Авт.); по-четверте, фундаментальним екологічним правом є право на сприятливе (здорове) навколишнє середовище, але для його позначення як фундаментального екологічного права використовуються різні терміни (по- лідефінітивний підхід. - Авт.); по-п'яте, право на сприятливе (здорове) навколишнє середовище розглядається найчастіше зарубіжними авторами в аспекті правового статусу особистості як одне з основних, невід'ємних прав людини і громадянина, поряд із цивільними, політичними, економічними, соціальними й культурними правами (статусно-пра- вовий підхід. - Авт.); по-шосте, у контексті цього права екологічна шкода розуміється як шкода, що заподіяна в результаті несприятливого впливу навколишнього природного середовища, здоров'я та (або) майну громадян, а також моральна шкода (еколого-об- лігаторний підхід. - Авт.); по-сьоме, основні проблеми, що виникають при визначенні екологічних прав громадян, висловлювані в зарубіжній науковій літературі, можна звести до таких: невизначеність термінів, антропоцентричний характер екологічних прав, а також відсутність необхідності у виділенні й закріпленні в законодавстві фундаментального екологічного права - права на сприятливе (здорове) навколишнє середовище (полісемічно-проблематичний підхід. - Авт.); по-восьме, одночасно практично всі зарубіжні автори відзначають неможливість сформулювати фундаментальне екологічне право таким чином, щоб виключити його невизначеність, двозначність, розмитість і т.п. Отже, тільки епітети, що покликані позначати необхідну для забезпечення екологічних інтересів населення якість навколишнього середовища, є дуже різноманітні (дефінітивно-суперечливий підхід. - Авт.).

Прикладом тут можуть слугувати визначення профільного характеру, що містяться в термінологічному Бюлетені ООН «Навколишнє середовище і розвиток» [16], в якому наводяться терміни, що вживаються в міжнародних документах Організації Об'єднаних Націй з екологічного права. Отже, тут представлені такі формулювання:

an environment adequate for the health and well-being of individuals (навколишнє середовище, яке сприяє здоров'ю та добробуту людей);

healthy environment (здорове, сприятливе для здоров'я довкілля);

enabling environment (сприятливе навколишнє середовище);

sound, satisfactory and healthy environment (здорове, безпечне і сприятливе навколишнє середовище).

Крім того, у різних документах і наукових роботах вживаються терміни: clean (чисте, незабруднене); decent (сприятливе); ecologically balanced (sound) (екологічно збалансоване); flourishing (здорове, сприятливе); free from contamination (незабруднене); satisfactory (задовільне); secure (безпечне); sustainable (стійке, стале, що не погіршується); viable (життєздатне) environment (навколишнє середовище).

Можна погодитися з думкою А.А.Третьякової [15] відносно того, що такі розбіжності у профільній термінології можуть бути викликані, по-перше, неточністю перекладу, що швидше за все і сталося в більшості випадків. По-друге, це може свідчити про панування суб'єктивного фактору в науці, який ілюструє незгоду теоретиків і практиків самим формулюванням фундаментального екологічного права. По-третє, це може бути і свідоцтво різного розуміння змістовного наповнення того, що є критерієм якості навколишнього середовища, про пріоритети в його захисті та охороні. Треба зазначити, що наведене вище, безперечно, впливає на якість дефінітивного визначення екологічних прав людини, особливо конституційних екологічних прав, - у контексті їх змістовного навантаження, що обумовлює відповідні, належні й адекватні поведінково-діяльнісні настанови людини (особистості).

Так, наприклад, «право на здорове, безпечне довкілля» буде вважатися порушеним тільки тоді, коли в результаті несприятливого впливу навколишнього середовища буде завдано шкоди здоров'ю населення. При цьому не враховуються такі важливі фактори негативного характеру, як, наприклад, майнова шкода, моральна шкода і т.д. Крім того, таке формулювання дуже часто критикується західними авторами за антропоцентричність, тобто за те, що на перший план тут винесені інтереси людини, - що, на наш погляд, по-перше, є визначальним у контексті демократичної правової державності; по-друге, є позитивним у контекстуалізації демократичної нормотворчості; по-третє, є логічно-продуктивним з позицій онтології екологічного права, бо сама його сутність є свідоцтвом визнання державою пріоритету прав людини та турботою про їх дотримання та реалізацію. Водночас використання термінологічної системи «право на чисте довкілля», будучи менш антропоцентрично сформульованим, на думку деяких представників доктрини, також є занадто вузьким, бо не враховує, наприклад, естетичні потреби людини.

Разом із тим більш ширші формулювання, на кшталт терміносистеми «право на сприятливе, задовільне навколишнє середовище», дозволяють оптимально й максимально включити всі зазначені вище аспекти, але вони справедливо піддаються критиці за юридичну невизначеність і норматив- но-поведінкову розмитість та, своєю чергою, також вимагають окремого роз'яснення.

Отже, можна констатувати, що основною проблемою у визначенні поняття екологічних прав громадян (не людини. - Авт.) у зарубіжній науковій юридичній літературі визнається неможливість дати всеосяжну дефініцію. На думку А. А. Третьякової, тут пропонуються три основні можливі рішення цієї проблеми [15]. По-перше, через використання більш конкретного, вузького визначення, наприклад, «здорова», а не більш широких і суб'єктивних критеріїв - «сприятлива, задовільна або життєздатна». Але в такому разі виникає проблема надмірної обмеженості змісту права, про яку говорилося вище (критерій конкретизації. - Авт.). По-друге, іншим можливим підходом є пояснення фундаментального екологічного права вужчими, спеціальними формулюваннями для того, щоб повніше окреслити його рамки (критерій спеціалізації. - Авт.). По-третє, можливим варіантом є примирення з неможливістю визначення необхідного ідеальної якості навколишнього середовища в абстрактних термінах і вирішення питання через дозвіл наглядовим інстанціям та судам давати своє тлумачення, як це було у випадку з багатьма іншими правами людини [17] (критерій інтерпретації. - Авт.).

Водночас деякі представники екологічної доктрини для вирішення цієї проблеми пропонують взагалі відмовитися від закріплення фундаментального екологічного права. Так, британський дослідник С. Дуглас-Скотт вважає, що для цілей охорони екологічних інтересів громадян цілком можуть служити інші екологічні права [18]. До їх кола автор пропонує включити: «право на інформацію, право на участь (консультування) та право на доступ до правосуддя».

При цьому право громадян на екологічну інформацію представляється ним як комплекс прав: на інформацію про екологічну відповідність продукції, виробничих процесів, промислових комплексів і їх вплив на навколишнє середовище. Цьому праву кореспондують обов'язки держави публікувати інформацію про заплановану діяльність і збирати інформацію про діяльність приватних виробників, що може відбуватися у формі ліцензування та/або процесу проведення процедури оцінки впливу на навколишнє середовище.

Право на участь розглядається не тільки як правомочності громадян у сфері прийняття екологічно значущих рішень (як мінімум, право на повідомлення про будь-яке перспективне прийняття екологічно значимого рішення і участь в ньому), але також в аспекті участі населення у формуванні екологічної політики шляхом лобіювання, внесення законопроектів.

Право на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, починає діяти тоді, коли порушені екологічні права і (або) інтереси громадян, і (або) заподіяна шкода їхньому здоров'ю, майну в результаті несприятливого впливу навколишнього середовища. Громадяни вправі вимагати не тільки відшкодування шкоди, але також скасування екологічно значущих рішень.