Радянський та пострадянський кримінальний процес в Україні: балансування між минулим і сучасним

Наративи радянських процесуалістів рясніли мовними кліше в контексті критики «буржуазного процесу» [16, с. 191, 195-196]; необхідності подолання «пережитків капіталізму в свідомості людей», «ідеологічні диверсії імперіалізму, спрямовані на отруєння свідомості окремих громадян і їх підбурювання до антисоціальних діянь», «шпіонську діяльність» [17]; необхідність «повного викорінення правопорушень», «ліквідації злочинності», утвердження відчуття невідворотності покарання та укріплення соціалістичного порядку [18]. Водночас у риториці правників типовим було апелювання до мети зміцнення соціалістичної законності, розвитку демократії, захисту прав і гідності громадян [19; 20; 21; 22; 23] тощо.

Типовим для органів слідства, прокуратури та суду було обслуговування інтересів режиму, що означало у дихотомії «об'єктивність - доцільність» друга впевнено переважала. Досліджуючи становлення національної державності в Закарпатті у 1918 - 1939 рр., Б. Ринажевський описує реалії тодішнього кримінального процесу: застосування смертної кари проти політичних опонентів; намагання надати вигляду демократичності судової системи шляхом створення революційних трибуналів, членами яких найчастіше ставали робітники і колишні військові; відсутність юридичної освіти у таких «суддів з народу»; обґрунтування вироків й ухвал революційною доцільністю, тому про об'єктивність такого суду не могло бути й мови. Загалом, резюмує Б. Ринажевський, радянська влада на Закарпатті проіснувала лише 36 днів, проте її політику не сприйняло навіть найбідніше селянство і малочисельний робітничий клас, для яких нова влада у всьому оголошувала пріоритет [26, с. 10].

Революційним трибуналам і народним судам надавалась можливість ухвалювати рішення навіть за відсутності закону, який передбачав кримінальну відповідальність, виходячи із засад революційної правосвідомості, що детермінувало прийняття часто неадекватних рішень, коли за незначні правопорушення карали людей суворіше, ніж за тяжкі кримінальні злочини [1, с. 6; 4, с. 38]. Аналогія була однією із ключових засад радянського закону і полягала в тому, що якщо виявлялося будь-яке суспільно небезпечне діяння, не передбачене законом, то підстави та межі відповідальності за нього визначалися шляхом застосування статті, яка передбачала найбільш схожий за своєю природою злочин. Це дозволяло фактично будь-яку людину визнати соціально небезпечною, ув'язнити або розстріляти у повній відповідності до закону. Народний комісаріат юстиції у 1920 р. в одному із циркулярів з великою гордістю констатував: «Без особливих правил, без кодексів озброєний народ справлявся і справляється з усіма пригноблювачами» [4, с. 38].

Доволі часто практикувалися показові, виїзні судові процеси, які мали на меті не тільки винесення рішення, а й агітаційно-виховний вплив. З цією ж метою різні стадії провадження часто висвітлювалися у засобах масової інформації. Наприклад, харківська газета «Пролетарий» в одному з номерів за жовтень 1923 р. описувала кримінальний суд над Самойловою, яка гнала самогон і за це була засуджена до 3-х років ув'язнення з конфіскацією майна, а її малолітніх дітей передали до дитячого будинку [5, с. 165--166].

Від моменту прийняття Конституції СРСР 1936 р., у ст. 112 якої було проголошено принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, ця засада кримінального процесу так і не стала діяти, адже Народний комісаріат юстиції систематично перевіряв діяльність судів та правильність застосування ними радянських законів при розгляді кримінальних справ [1, с. 8].

Після набрання чинності постановою Політбюро ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи» 1937 р. розпочався Великий сталінський терор. Вагомою джерельною базою, яка експлікує трагізм того часу, ілюзію законності та справедливості кримінального провадження, є архівно-слідчі справи, частина з яких стала доступною для дослідників тільки після здобуття Україною незалежності. Сенс зберігання таких документів вбачався в обґрунтуванні масових репресій і поясненні чому знищення конкретної людини було «правильне» [27, с. 65]. Натомість з позиції історичної ретроспективи ці архівно-слідчі справи мають зовсім іншу автентичну цінність, адже вони стали документальними джерелами доказів масового терору, інтенсивності репресій, кричущих порушень прав людини, засад законності, всебічності, повноти та об'єктивності кримінального процесу. Відсутність окремих документів або їхнє оформлення з грубими порушеннями встановлених законодавством норм було типовим для процесуальних документів, а в часи різкого збільшення масштабів каральних операцій спостерігається значне занедбання їх оформлення, часто після репресивного рішення, про що пише Е. Петровський [28, с. 10].

Для ведення таких справ існувало дві групи слідчих: «забійники», тобто ті, які вибивали підписи під протоколами, та «літератори», тобто ті, хто складали тексти протоколів, а фальсифікація процесуальних документів на жаргоні співробітників НКВС називалася «ліпачеством» [29, с. 196]. Поширеною була практика застосування психологічного та фізичного насильства до допитуваних осіб. Часто допити тривали кілька тижнів щодня, хоча post factum у протоколах відображалися «цивілізовані» години, допити проводилися у нічний час, вимагалося стояння на ногах, застосовувалися погрози, крики, образи, деморалізація, шантаж, що змушувало людей погоджуватися підписати все, що вимагається, писати показання під диктування, а інколи слідчими надавалися цілі плани-конспекти показань або штучно робилися виправлення, аби надати більшої правдоподібності тексту протоколу [27, с. 20, 76; 29, с. 203; 30, с. 56].

Дослідження протоколів допиту показує ідентичність показань свідків не тільки на рівні фактажу, а й порядку його викладення, фразеології, що дає підстави для висновку про їх тиражування за кількістю свідків зі змінами тільки вихідних даних, а відтак про їх вигаданість і фальсифікацію [31, с. 9]. Такі вигадані факти були очевидними, коли малограмотні сільські люди чітко давали показання з усією палітрою класичної термінології звинувачень про конспіративні заходи, контрреволюційну діяльність тощо [32, с. 35]. Добрим слідчим вважався не той, хто встановить правду, а той, хто надасть матеріал, достатній для забезпечення обвинувачення і покарання відповідно до заздалегідь даної вказівки [27, с. 76]. Утім інколи зусиль для фабрикування доказів виявлялося надто багато, а тому каральна система засуджувала людей «без свідків, без захисту, без ознайомлення зі слідчою справою і навіть без самого звинуваченого» [28, с. 11]. Умовним було право на захист, що ілюструє на основі документалістики В. Кіпіані [33], умовною була відкритість судових проваджень, про що свідчать спогади учасників процесу [30, с. 57]. правник процесуальне право дерадянізація

Помітною була недостатня якість досудового процесу, що виявлялося в ухваленні судами кожного третього виправдувального вироку в кримінальних справах, які не були частиною політичних вмотивованих чисток. Тоді ж було впроваджено перші показники формалізованої статистики, за результатами яких приймалися управлінські рішення. Оразу відчутними були зміни, що виявлялися у суттєвому зниженні кількості виправдувальних вироків у залах судових засідань через бажання суддів допомогти слідчим, прокурорам уникнути невдалого вирішення справи, за який вони несли відповідальність. Як указує Є. Крапивін, саме з мотивів політико-ідеологічних, а не процесуальних, було впроваджено інститут дослідчої перевірки, який забезпечував спершу можливість перевірки доказів і тільки потім порушення справи у тому випадку, коли уповноважена особа була впевнена у судовій перспективі справи [34, с. 15-16].

Аналіз архівних джерел, проведений О. Бажаном, засвідчує, що у 1953-1955 рр. проводилися комплексні перевірки правоохоронних органів, які офіційно підтвердили факти порушення законності, арешти невинних радянських громадян, фальсифікацію процесуальних матеріалів, застосування катування до заарештованих, доведення їх «до стану упаду фізичних сил, моральної депресії, а деяких з них приводили до втрати людської подоби...» [35, с. 470]. Засуджуючи таке ігнорування засад законності, об'єктивності, кричущих порушень прав громадян, вище керівництво держави дало «зелене світло» змінам, з одного боку, на рівні інституційному (реорганізації правоохоронних органів, посиленню функцій нагляду та контролю), з іншого - на рівні процесуальному (реабілітації жертв незаконних репресій, відміну вироків з припиненням справ, відміну вироків із наступним поверненням справ на додаткове слідство, припинення розпочатих справ, перекваліфікацію правопорушень, зниження міри покарання до фактично відбутого розміру тощо) [35, с. 470-473].

Однак ці процеси виявилися тимчасовими й епізодичними. Доволі швидко тоталітарна машина знову набрала обертів і в більш пізньому радянському періоді масового характеру набуло завуальоване політичне переслідування за зберігання українських книг, тиражування самвидаву і критику влади у приватних бесідах. Засудження українських діячів за кримінальними обвинуваченнями мало не допустити псування іміджу країни у світі [36, с. 79]. Вагомим каральним інструментом були психіатричні заклади, куди відправляли невинуватих здорових людей. Особлива жорстокість у таких випадках, зазначає Ю. Зайцев, полягала не тільки у примусовому перебуванні здорової людини в середовищі людей з абсолютно непередбачуваною поведінкою, садистів, цинічних лікарів і «кримінальників-наглядачів», а й у ніким невизначених строках такого «лікування» [37, с. 64].

Далі подібно до того, як «економічна перебудова» не могла розставити їжу на полиці магазинів, «правова перебудова» ще не означала правильне застосування закону, зокрема кримінального процесуального [38]. Попри існування у законодавстві демократичних засад, таких як презумпція невинуватості, право мати адвоката з моменту пред'явлення кримінального обвинувачення або протягом 24 годин після арешту чи затримання, у практиці кінця 80-х початку 90-х років обвинувачені часто не були інформовані про своє право мати захисника, їм відмовляли у доступі до захисника, а захиснику часто відмовляли у доступі до своїх клієнтів та до слідчих справ. Залишалася актуальною проблема політв'язнів, кримінальних переслідувань за критику влади, мирну політичну діяльність опозиції, спроби емігрувати, антирадянську агітацію [39]. У 1991 року офіційно історія радянської України у міжнародно-правовому контексті завершилася.

3. Пострадянське кримінальне провадження. Загальний політико-правовий контекст

Дерадянізація України мала хвилеподібний і суперечливий характер: з одного боку, поступово формувався національний історичний наратив, а з іншого - зберігалася та адаптовувалася до нових умов радянська традиція історичної пам'яті [40, с. 66]. У 1996 р. прийнято Конституцію України, що стало історичним кроком на шляху до утвердження стратегії розвитку держави як правової, демократичної і соціальної. Щоправда проголошення України такою, як слушно зауважує В. Бринцев, явно випереджало впровадження конкретних механізмів, оскільки розпочаті активні перетворення без чіткої визначеності щодо їх черговості, комплексного і синхронного реформування призвели до розбалансування законодавчого забезпечення діючих владних структур [41, с. 9]. Відомо, що в країнах, де одночасно з демократизацією відбувається формування держави, процес буде набагато складнішим, насамперед тоді, коли в суспільстві спостерігається етнокультурна неоднорідність, відсутність консенсусної еліти, субкультурні конфлікти, недостатній досвід будівництва власної державності [42, с. 1024]. Тож не дивно, що розвиток нашої держави спершу відбувався на хвилі національно-демократичної ейфорії, а згодом у рамках загального для пострадянських держав тренду «авторитарної модернізації» [43, с. 7].

Країну, за метафорою Б. Будена (Buden, 2010), довелося розбудовувати «дітям комунізму», які позавчора залежали від вказівок свого «опікуна», боялися «потойбічного чудовиська», з яким комуністична система асоціювала капіталізм і вільний демократичний світ, учора продемонстрували урок мужності, виявилися здатними на відчайдушний крок політичної автономії, витримали жорстокі репресії і несли боротьбу за демократію на своїх плечах до остаточної перемоги, а сьогодні опинилися перед потребою навчитися користуватися власною свободою, виявити зрілість і відповідальність. Як наслідок, у транзитному періоді пострадянські країни часто страждають на «дитячі хвороби» (кримінальну приватизацію, при якій багатство цілих націй майже за одну ніч стало надбанням небагатьох; зубожіння населення з усіма його соціальними й індивідуальними наслідками; культуру регресію тощо), але вони повинні пройти ці випробування, щоби взагалі «стати здатними до життя» [44].

Перша хвиля реформ. Головний урок історії показує, що у правовій державі влада має бути обмежена законом, а до того ще й максимально обмежена в можливості довільно міняти закон задля своєї вигоди [45, с. 47]. Однак інтерес політиків до правової реформи у пострадянський період відійшов на другий план, адже для щойно проголошеної незалежної держави ключовими були проблеми суверенітету та виживання, а не модернізація та лібералізація правової системи. Цей політичний розрахунок деякий час стримував реформу кримінального судочинства в будь-якому напрямі [46, с. 66]. І все-таки першими кроками модернізації кримінального провадження були активізація роботи з розсекречування архівно-слідчих справ, реабілітація політичних в'язнів, внесення змін до законодавства. Україна пішла шляхом «косметичного ремонту» окремих норм КПК 1960 р. [6, с. 159]. Ключовою методологічною засадою правозастосовної практики було проголошено верховенство права та повага до людської гідності, її прав і свобод. Близько 200 новелізацій КПК були спрямовані на наближення до міжнародних стандартів у цій сфері.

Викладене на папері часто дисонувало з практикою. У реальному житті інертність системи приводила до того, що практика досудового розслідування ще хибувала істотними порушеннями права на захист, «вибиваннями» зізнань, укритті злочинів, нехтуваннями нормами чинного закону. Інколи «ламання старого» викликало опір зі сторони «досвідчених кадрів», адже йшлося про нові стандарти доказування. Словом, В. Новожилов і сьогодні вважає однією із вагомих причин порушень належної правової процедури «неусвідомлений саботаж новацій» через занадто консервативну корпоративну позицію певних інституцій [47, с. 124].

Україна отримала у спадок від радянської системи авторитарну державо-центричну мілітаризовану модель органів внутрішніх справ (далі - ОВС), яка була орієнтована не на служіння суспільству, а на застосування репресивних форм соціального контролю, отримання корупційних прибутків, обслуговування бізнес-інтересів [48, с. 3]. У 90-х система ОВС зазнала проблем від слабкості держави та хронічної кризи у фінансуванні, що призвело до масових як добровільних, так і примусових звільнень персоналу, гальмування підготовки професійних поліцейських, зростання корупції [46, с. 69]. Практика залякування та жорстокого поводження із затриманими з метою отримання зізнань далі використовувалася як метод розкриття злочинів. Причини цього явища, цитуючи Б. Розовського, наводить К. Легких:

Часто такі методи застосовувалися для підтримки відповідних статистичних даних на рівні не нижчому, ніж за аналогічний період минулого року. Негативні показники роботи створювали підстави для прийняття управлінських рішень і досі такий підхід не втратив актуальності. Як констатує Є. Крапивін, автоматичне перетворення кількісного показника у конкретне управлінське рішення є вкрай шкідливим пострадянським наслідком, незважаючи на те, що офіційно «паличкова» система була відмінена. Наслідком такої неформальної «відданості» радянським традиціям є порушення прав людини у системі кримінальної юстиції та викривлення знання про злочинність загалом [34, с. 6-7]. Суттєве значення для «оздоровлення» системи мала реформа Національної поліції, проведена у 2015 р. Її завданням було не просто заміни міліцейського мундира на поліцейський, а впровадження нової філософії community policing, трансформація від карального органу до сервісної служби, налагодження партнерських зв'язків з громадськістю. Однак складно уявити досконалу діяльність поліції, як «острів» законності та професійності у недосконалій державі.

Друга хвиля реформ. Із часом посилилося усвідомлення важливості не просто «підрихтувати» кримінальний процес, а трансформувати його концепцію, наповнити його новим гуманістичним духом, повністю реалізувати демократичні засади судочинства [50, с. 150]. Такі очікування покладалися на новий КПК 2012 р., проте законодавство викликало суперечливі погляди щодо впроваджених правових новел, адже цей КПК фактично не був винесений для широкого громадського обговорення і водночас у багатьох аспектах впроваджував кардинальні зміни. Одні з таких змін виявилися позитивними, інші не до кінця продуманими, про що не раз сигналізувала наукова спільнота [51; 52; 53 тощо]. Підхід до формування нової моделі кримінального провадження шляхом поєднання радянських «інституційних реліктів» і сучасних трендів континентального та англосаксонського процесів, безумовно, не оминув критики. Як вдало резюмує М. Шумило:

«Зрозуміло, що подібна мішанка «французької із нижньогородською» не могла не спричинити виникнення в кодифікованому законі конкуренційних, а й інколи суперечливих положень, що неабияк ускладнює його осмислення і практичне застосування, спричиняючи зрештою соціальне напруження» [54, с. 21].

У перші ж роки дії нового КПК у діяльності органів поліції, прокуратури та суду зберігалися неформальні практики, які суперечили нормам закону і полягали, зокрема, у невнесенні відомостей про кримінальні правопорушення до ЄРДР; «дозвільному» порядку допуску захисника до участі у кримінальному провадженні; неповідомленні особам про їхні процесуальні права; перешкодах у доступі до правової допомоги; неповідомленні центрів безоплатної вторинної правової допомоги про затримання осіб; використанні адміністративного затримання для цілей кримінального провадження; «автоматичність» продовження строків тримання під вартою; «формальності» процесуального керівництва прокурора; укладенні та затвердженні угод всупереч закону тощо [55, с. 4-6]. Дійсно, траєкторія руху була не лінійною, а радше кривою з хитаннями то в один, то в інший бік, однак відчутний ефект гуманізації сфери кримінальної юстиції дало зменшення кількості осіб у СІЗО та місцях позбавлення волі, збільшення кількості застосованих альтернативних запобіжних заходів, зменшення кількості затримань та обшуків, застосування механізмів відновного правосуддя (угод про примирення та угод про визнання винуватості). Важливою стала поява ЄРДР, реформа прокуратури, створення ДБР, антикорупційної інфраструктури, посилення судового контролю за дотриманням прав і свобод людини на стадії досудового розслідування, зміцнення засад «розумності строків», змагальності сторін тощо.

І все-таки останніми роками спостерігаються небезпечні тенденції нової хвилі «кризи справедливості», пов'язаної із невиправданими очікуваннями щодо функціонування органів досудового розслідування, прокуратури та української Феміди. Зокрема це стосується розслідування чутливих для суспільства «справ Майдану», замовних вбивств К. Гандзюк, П. Шеремета та ін., притягнення до кримінальної відповідальності корупціонерів високих щаблів влади. Це означає, що при законодавстві, яке загалом втілює ключові міжнародні стандарти і демократичні цінності верховенства права, доступу до справедливого правосуддя, змагальності тощо продовжують існувати інституційні ризики, які у практичній площині мають цілком зворотний ефект, але це вже тематика для наступних публікацій.