Загальні збори громадян за місцем проживання у Республіці Болгарія

Размещено на http://allbest.ru

ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ ГРОМАДЯН ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ У РЕСПУБЛІЦІ БОЛГАРІЯ

А.О. Петренко,

аспірант кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія»

Ключові слова: загальні збори громадян за місцем проживання, свобода зібрань, безпосередня демократія, демократія, місцеве самоврядування.

болгарія загальні збори громадяни місце проживання нормативна регламентація

Конституція Республіки Болгарія 1991 р. як одне з суб'єктивних прав особистості у Р. 2 називає право громадян «на мирні та беззбройні збори» (ч. 1 ст. 43) [6]. Ч. 2 цієї статті передбачає, що «порядок організації та проведення мітингів та демонстрацій встановлюється законом», а ч. 3 що «не потрібно повідомляти муніципальним органам про зустрічі, що проводяться у приміщенні» [6].

У Конституції Республіки Болгарія 1991 р. місцевому управлінню та самоуправлінню присвячено Р. 7 «Місцеве самоврядування та місцева адміністрація». Ст. 1 цього Розділу передбачає, що за певними винятками (столиця та крупні міста) адміністративно-територіальний поділ країни є дволанковою системою, елементами якої є муніципалітети та регіони (ст. 146).

До числа законів, на які посилається ст. 146 Конституції Республіки Болгарія 1991 р., у контексті цього дослідження потрібно зарахувати:

- Закон Республіки Болгарія «Про місцеве самоврядування та місцеву адміністрацію» 1991 р.;

- Закон Республіки Болгарія «Про пряму участь у державному управлінні та місцевому самоврядуванні» 2009 р.

Закон Республіки Болгарія «Про місцеве самоврядування та місцеву адміністрацію» 1991 р. має більш загальний характер, коли йдеться про нормативноправову регламентацію болгарського аналогу українських загальних зборів громадян за місцем проживання, загальних зборів населення. У контексті цього дослідження важливими є такі положення аналізованого Закону:

- «громадяни беруть участь в управлінні муніципалітетом як через обрані ними органи, так і безпосередньо шляхом референдуму та загальних зборів населення» (ч. 2 ст. 17);

- «місцеві референдуми та загальні збори населення скликаються та проводяться на умовах та в порядку, визначених законом» (ч. 3 ст. 17);

- «витрати на проведення місцевого референдуму та загальних зборів несе муніципальний бюджет» (ч. 4 ст. 17);

- муніципальна рада зокрема «затверджує рішення щодо проведення референдумів та загальних зборів населення з питань, що належать до її компетенції» (ч. 1 ст. 21);

- «за рішенням загальних зборів населення в меріях можуть бути обрані радники міського голови за умов та порядку, визначених регламентом... Вони надають підтримку міському голові у здійсненні його функцій» (ст. 37с) [7].

Усі наведені вище положення, крім останнього (крім норми ст. 37с), присвячені не тільки загальним зборам населення, але й одночасно місцевим референдумам. У цьому полягає основна відмінність аналізованого Закону від аналогічного йому Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» у частині закладення нормативних основ регламентації досліджуваного інституту. В Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» він згадується здебільшого у контексті органів самоорганізації населення, що може сприяти враженню «допоміжності» загальних зборів громадян за місцем проживання, їхньої необхідності на місцевому рівні не загалом, а лише для організації належного створення та функціонування будинкових, вуличних, квартальних тощо комітетів. Закон Республіки Болгарія «Про місцеве самоврядування та місцеву адміністрацію» 1991 р. ставить загальні збори населення поряд з такою вагомою формою безпосередньої демократії, як-от референдум.

Треба підкреслити, що така сама логіка викладення нормативних положень має місце у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні». Про це свідчить ст. 1 цього Закону, у якій поняття, що застосовуються у ньому, йдуть у такій послідовності:

- територіальна громада;

- адміністративно-територіальна одиниця;

- місцевий референдум;

- загальні збори.

Лише після цих понять розміщено інші зокрема поняття «представницький орган місцевого самоврядування», «районні та обласні ради», «загальний склад ради», «склад ради», «правомочний склад ради» та інші.

Також ст. 7 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» має назву «Місцевий референдум», а відразу за нею розміщено ст. 8 «Загальні збори громадян».

Отже, у Р. І Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» дотримана логіка, відповідно до якої можна вбачати певну подібність між двома такими формами безпосередньої демократії на місцевому рівні, як-от місцевий референдум та загальні збори громадян за місцем проживання.

Варто провести ще одну паралель між Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та Законом Республіки Болгарія «Про місцеве самоврядування та місцеву адміністрацію» 1991 р. Вона вбачається у тому, що обидва закони містять відносно небагато посилань на загальні збори населення (загальні збори громадян за місцем проживання).

У Республіці Болгарія це пояснюється наявністю ще одного, більш детального з погляду досліджуваного інституту Закону Закону Республіки Болгарія «Про пряму участь у державному управлінні та місцевому самоврядуванні» 2009 р. Відповідно до ст. 1 цього нормативно-правового акту він «встановлює умови, організаційні особливості та порядок безпосередньої участі громадян Республіки Болгарія у здійсненні державного та місцевого самоврядування. Цей Закон також встановлює заходи щодо імплементації Регламенту (ЄС) № 211/2011 Європейського Парламенту та Ради від 16 лютого 2011 р. з ініціативи громадян (Regulation (EU) No. 211/2011). До числа форм прямої участі громадян у здійсненні управління та самоврядування Закон зараховує: референдуми (національні та місцеві), громадські ініціативи (національні, місцеві, європейські ініціативи громадян), загальні збори населення.

Р. І цього Закону містить загальні положення, які застосовуються до всіх зарахованих до цього нормативно-правового акту форм безпосередньої демократії, а саме:

- принципи прямої участі громадян у здійсненні управління та самоврядування (ст. 2);

- форми прямої участі громадян у здійсненні управління та самоврядування (ст. 3);

- положення щодо права голосу (ст. 4);

- оплата витрат (ст. 5);

- порядок здійснення судового контролю (ст. 6).

Р. ІІ Закону Республіки Болгарія «Про пряму участь у державному управлінні та місцевому самоврядуванні» 2009 р. присвячено референдумам (гл. 1 проведенню референдумів загалом, гл. 2 та гл. 3 містять особливі положення щодо відповідно національних та місцевих референдумів). Громадські ініціативи знайшли своє відбиття у двох наступних розділах аналізованого Закону: Р. ІІІ присвячено національним та місцевим ініціативам, а Р. ІІІ«а» Європейським ініціативам громадян. Р. !V розкриває особливості проведення загальних зборів населення. Закон Республіки Болгарія «Про пряму участь у державному управлінні та місцевому самоврядуванні» 2009 р. завершують додаткові, перехідні та прикінцеві положення.

Отже, на відміну від України, у Республіці Болгарія не присвячено окремого нормативного акту загальним зборам населення. З одного боку, це можна уважати недоліком. З іншого боку, в Україні нормативно-правовий акт, присвячений виключно загальним зборам громадян за місцем проживання, має підзаконний характер, а отже, варто ще раз наголосити на доцільності підвищення рівня правової регламентації аналізованого інституту. Розгляд досвіду Республіки Болгарія у цій сфері вказує на можливу альтернативу : у разі відсутності політичної волі для прийняття Закону України, який би було присвячено виключно загальним зборам громадян за місцем проживання, можливою альтернативою є підвищення рівня нормативної регламентації їхнього скликання та проведення шляхом об'єднання в одному законі положень про низку форм безпосередньої демократії на місцевому рівні. При здійсненні практичної реалізації цієї пропозиції потрібно звернутися до положень Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

Враховуючи наявний в конституційному та муніципальному законодавстві України тісний зв'язок між загальними зборами громадян за місцем проживання та органами самоорганізації населення, може виникнути ідея здійснити нормативно-правову регламентацію цих інститутів в одному законі. Проте, навряд чи доцільно в межах одного нормативно-правового акту регламентувати одну з форм безпосередньої демократії на місцевому рівні та один з елементів системи місцевого самоврядування в Україні. Адже відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» «система місцевого самоврядування охоплює:

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- старосту;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

- органи самоорганізації населення» [8].

Враховуючи досвід Республіки Болгарія, можна звернутися до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» для пошуку тих форм безпосередньої демократії, які можна регламентувати разом із загальними зборами громадян за місцем проживання в межах одного закону.

Р. І Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» починається з таких статей:

- ст. 1 «Основні терміни, використані в цьому Законі»;

- ст. 2 «Поняття місцевого самоврядування»;

- ст. 3 «Право громадян на участь у місцевому самоврядуванні»;

- ст. 4 «Основні принципи місцевого самоврядування»;

- ст. 5 «Система місцевого самоврядування»;

- ст. 6 «Територіальні громади»;

- ст. 7 «Місцевий референдум»;

- ст. 8 «Загальні збори громадян»;

- ст. 9 «Місцеві ініціативи»;

- ст. 10 «Ради представницькі органи місцевого самоврядування»;

- ст. 11 «Виконавчі органи рад»;

- ст. 12 «Сільський, селищний, міський голова»;

- ст. 13 «Громадські слухання»;

- ст. 14 «Органи самоорганізації населення»;

- ст. 14-1 «Староста»;

- ст. 15 «Форми добровільного об'єднання органів місцевого самоврядування»;

- ст. 16 «Організаційно-правова, матеріальна і фінансова основи місцевого самоврядування»;

- ст. 17 «Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад»;

- ст. 18 «Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад».

Цьому розташуванню статей не завжди вистачає логіки (наприклад, після ст. 5, присвяченої системі місцевого самоврядування, доцільно було б відразу розмістити статті, присвячені кожному з елементів цієї системи; стаття про старосту «відірвана» від статей про інші елементи системи місцевого самоврядування тощо). У контексті цього дослідження потрібно звернути найбільшу увагу на структурну частину Р. І, яка починається після ст. 6 «Територіальні громади» та завершується ст. 13 «Громадські слухання». Якщо не брати до уваги ті статті, у яких йдеться про елементи системи місцевого самоврядування, то можна сформулювати такий перелік форм безпосередньої участі членів територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення:

- місцевий референдум;

- загальні збори громадян за місцем проживання;

- місцеві ініціативи;

- громадські слухання.

До переліку варто додати також і місцеві вибори. І це відразу надає підстави сформулювати пропозицію про «спільну» нормативно-правову регламентацію місцевих виборів та місцевих референдумів. Це може бути окремий закон, але найкращим способом регламентувати положення про місцеві вибори та місцеві референдуми в Україні було б зарахування їх до майбутнього Виборчого кодексу України.

Резюмуючи, потрібно зазначити, що у випадку здійснення нормативно-правової регламентації місцевих виборів та місцевих референдумів в одному нормативно-правовому акті, Закон України, у якому отримають свою регламентацію усі інші форми безпосередньої демократії на місцевому рівні, буде охоплювати порядок організації та проведення:

- загальних зборів громадян за місцем проживання;

- місцевих ініціатив;

- громадських слухань.

1. Орловський О. С. Правовий статус органів самоорганізації населення: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Одеса, 2004. 20 с.

2. Орловський О. С. Нормативно-правова регламентація загальних зборів членів територіальної громади. Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. 2009. Вип. 1. С. 158-167.

3. Мішина Н. В. Муніципальна реформа в Україні: стан і перспективи. Право України. 2018. № 4. С. 126-138.

4. Mishyna N. Local Government and the Doctrine of Separation of Powers. Юридический вестник. 2004. № 4. С. 100-103.

5. Мішина Н. В. Органи самоорганізації населення та середовище проживання. Державне управління: теорія та практика. 2006. № 2. URL: http://www.academy.kiev.ua/ej4/txts/REGIONALNE/06mnvnjs.pdf

6. Constitution of the Republic of Bulgaria 1991. URL: https://www.parliament.bg/en/const

7. Local Self-Government and Local Administration Act 1991. Republic of Bulgaria. URL: https://www.mrrb.bg/en/local-government-and-local-administration-act/

8. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24. Ст. 170.

Размещено на Allbest.ru