Інститут верифікації у праві соціального забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту законодавства Верховної Ради України

Інститут верифікації у праві соціального забезпечення

Гуменюк Ірина Олександрівна, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач сектору організації дослідницької служби

Анотація

У вітчизняній науці права соціального забезпечення аналізу проблем адресності державних соціальних виплат приділена значна увага. Результати досліджень формують уявлення про значення та місце принципу адресності у системі галузевих принципів, способах його реалізації та важливості дотримання. Законодавчі новації щодо забезпечення адресності соціальних виплат із застосуванням можливостей ІТ викликали неоднозначні погляди на функції інституту верифікації у механізмі забезпечення прав у сфері соціального захисту.

Метою статті є окреслення ідей удосконалення правового регулювання порядку здійснення верифікації соціальних виплат на підставі обґрунтування окремих теоретичних аспектів механізму забезпечення соціально-захисних прав.

Наукова новизна визначається тим, що адресність є основним правовим принципом, на базі якого реалізуються заходи подолання соціальної бідності, обумовлюючи правові підстави для здійснення верифікації.

Основна функція інституту верифікації у праві соціального забезпечення - перевірка наявності умов, необхідних для виникнення та збереження права на державну соціальну допомогу. Як правова категорія, верифікація виконує методологічні функції у механізмі забезпечення прав, розмежовуючи категоріальний та нужденний підхід у способі визначення суб'єкта соціальної допомоги.

Законодавче розширення предмету верифікації ускладнює процес ідентифікації організаційно-правових форм соціального забезпечення, основна відмінність яких полягає у порядку та умовах виникнення і реалізації права на соціальний захист.

Висновки. Принцип адресності не є базовим для всіх організаційно-правових форм соціального забезпечення, відповідно, предмет верифікації, передбачений законом, має бути звуженим.

У визначенні поняття «бідність» предикат «спосіб життя» слід вважати некоректним і таким, що не встановлює прямого правового зв'язку з «рівнем життя».

Механізм верифікації не став універсальним способом визначення адресування державної соціальної допомоги. Прийнятий Закон збільшив функції верифікації як механізму перевірки підстав для виникнення права на державну виплату, не обов'язково пов'язаною із нужденністю, та як механізму, здатного вплинути на розмір такої виплати.

Інститут верифікації у праві соціального забезпечення є структурним елементом механізму забезпечення прав в сфері соціального захисту. До останнього, крім верифікації, входять заходи: моніторингу дійсних потреб (у тому числі, обстеження матеріально-побутових умов мешкання); визначення і встановлення меж соціальних надань - умов, за яких вона призначається і припиняється.

Ключові слова: державні соціальні виплати, соціальна допомога, нужденність, верифікація, адресність.

Abstract

Humeniuk Iryna O.,

Candidate of Law, Senior Researcher, Head of the Sector of Organization of the Research Service of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine

INSTITUTE OF VERIFICATION IN SOCIAL WELFARE LAW

In the domestic science of social welfare law, the analysis of the problems of targeting state social benefits is given considerable attention. The research results form an idea of the importance and place of the principle of targeting in the system of industry principles, ways of its implementation and the importance of compliance. Legislative innovations to ensure the targeting of social benefits from the use of IT capabilities have caused mixed views on the functions of the institution of verification in the mechanism of ensuring rights in the field of social protection.

The purpose of the article is to outline the ideas of improving the legal regulation of the procedure for verification of social benefits on the basis of substantiation of certain theoretical aspects of the mechanism of social protection rights.

Scientific novelty is determined by the fact that targeting is the main legal principle on the basis of which measures to overcome social poverty are implemented, determining the legal basis for verification.

The main function of the institute of verification in the social welfare law is the legal regulation of the procedure for checking the conditions necessary for the emergence and preservation of the right to state social assistance. As a legal category, verification performs methodological functions in the mechanism of ensuring rights, distinguishing between categorical and necessary approach in the way of determining the subject of social assistance.

Legislative expansion of the subject of verification complicates the process of identification of organizational and legal forms of social security, the main difference of which lies in the procedure and conditions of origin and implementation of the right to social protection.

Conclusions. The principle of targeting is not basic for all organizational and legal forms of social security, respectively, the subject of verification provided by law should be narrowed.

In the definition of «poverty», the predicate «way of life» should be considered incorrect and does not establish a direct legal connection with the «standard of living».

The verification mechanism has not become a universal way to determine the addressing of state social assistance. The adopted law increased the functions of verification as a mechanism for verifying the grounds for the right to a social benefit, not necessarily related to necessity, and as a mechanism that can affect the amount of such a benefit.

The institute of verification in the social welfare law is a structural element of the mechanism of ensuring rights in the field of social protection. The latter, in addition to verification, includes measures: monitoring of real needs (including a survey of living conditions); defining and establishing the boundaries of social benefits - the conditions under which it is appointed and terminated.

Key words: state social benefits, social assistance, need, verification, targeting.

Постановка проблеми

Верифікація є засобом перевірки дотримання вимог, передбачених нормами права [1]. Положення про верифікацію містяться у цивільному, господарському, екологічному, митному законодавстві України. Верифікація - не нове поняття для законодавства про соціальний захист України і застосовується як спосіб перевірки та виявлення прихованої або спотвореної інформації [2]. Держава, намагаючись інтегрувати у системи соціальної підтримки механізми боротьби із шахрайством, повинна передбачати заходи перевірки тих, хто отримує соціальну допомогу, в тому числі і у випадку зміни обставин, що можуть призвести до скасування права на призначену соціальну виплату.

Національне законодавство про соціальний захист містить значну кількість реципієнтів і різноманітність соціальних виплат. Масив нормативно-правових актів, на підставі яких вони призначаються, ускладнює процес забезпечення адресності соціальної допомоги.

Актуальність теми дослідження. Прийнятий Закон України «Про верифікацію та моніторинг державних виплат» [3] створив реальні можливості для забезпечення принципу адресності - однієї з базових засад законодавства про соціальний захист, який міститься у положеннях правових актів прямо або виводиться зі змісту їх норм, що передбачають індивідуальний підхід або встановлення факту нужденності.

Запровадження інституту верифікації у право соціального забезпечення актуалізувало ряд проблем: дотримання прав і обов'язків суб'єктів соціально-забезпечувальних відносин під час верифікації; визначення обсягу повноваження у сфері соціального захисту суб'єктів, що здійснюють верифікацію та моніторинг державних виплат; правові наслідки результатів верифікації та відповідальності за помилки, виявлені або допущені під час верифікації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання верифікації соціальних виплат набуло особливого значення. Теоретичним та практичним проблемам окремих видів соціального забезпечення, посиленню рівня соціального захисту населення в Україні шляхом забезпечення адресності різноманітних видів соціальної допомоги присвячували свої наукові праці такі вчені, як: Н. Болотіна, С.Прилипко, С.Синчук, Б.Сташків, О.Чутче- ва, О.Ярошенко та ін. Захист персональних даних під час верифікації соціальних виплат став предметом уваги К. С. Мельник. Проблеми забезпечення адресності соціальної допомоги малозабезпечених верств населення, в тому числі шляхом удосконалення правового регулювання верифікації, були об'єктами мо- ніторингових досліджень Інституту законодавства Верховної Ради України.

Мета і завдання статті. Важливість дослідження верифікації обумовлена необхідністю з'ясування правових меж його здійснення у сфері соціального захисту. У зв'язку з цим, першочерговим завданням є виявлення функцій інституту верифікації у механізмі забезпечення адресності соціальних виплат.

Виклад основного матеріалу

У загальному розумінні адресність (індивідуалізація) - це спрямованість соціальної допомоги найбільш нужденним особам з урахуванням їхнього матеріального стану та сукупного доходу як критеріїв для встановлення рівня соціального забезпечення.

Поняття адресності було запроваджено у науковий оборот, а згодом у нормативно-правові акти у 90-хроках минулого століття. В той час Україна переживала найгострішу кризу соціальних виплат. З перших років незалежності система соціального забезпечення встигла поповнилися новими соціальними пільгами і компенсаціями у зв'язку з переходом до ринкової економіки. Визначаючи напрямки її реформування, програмні документи Уряду з питань соціальної політики відносили до стратегічних цілей: здійснення адресної державної соціальної допомоги найбільш вразливих верств населення [4; 5] та запровадження межі малозабезпеченості, як правової основи для здійснення адресної матеріальної підтримки [6]. Загострення проблем бідності населення обумовили появу «адресної соціальної допомоги» як окремого виду соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів [7].

У 2002 році Кабінетом Міністрів України була розроблена стратегія переходу від пільг до адресної соціальної допомоги, від якої довелося відмовитися через вагомі чинники. По-перше, адресність передбачає перевірку дійсних потреб і коштів для існування у кожному конкретному випадку, що було достатньо складним технічним завданням на той час. По-друге, відсутність законодавчо визначених «індикаторів адресності». По-третє, неузгодженість між загальновизнаною концепцією універсальності соціальних прав і принципом адресності їх реалізації викликала гострі дискусії у колі науковців.

Від ідеї адресності соціальної допомоги не відмовилися. У законодавстві про соціальний захист продовжили застосовувати два основних способи його забезпечення: категоріальний, що ґрунтується на припущенні наявності потреб у певних соціально-демографічних груп, визначених законодавством, та нужденний, який базується на перевірених фактах про нездатність особи забезпечити себе і осіб, які перебувають на утриманні. адресність соціальний виплата верифікація

Категоріальний спосіб є технічно простішим у реалізації, передбачає, як правило, документальну перевірку як спосіб встановлення факту належності до визначеної законодавством категорії осіб. Преамбули окремих нормативно-правових актів містять сполучення слів «соціально вразливі» або «найменш соціально захищені» версти населення. Ні академічного, ні нормативно-правового визначення ці поняття не мають. Як збиральні синонімічні категорії, під ними розуміють певні групи людей, які з об'єктивних причин не в стані власними зусиллями задовольнити свої соціальні потреби, та осіб, що належать до «груп соціального ризику» (невиліковно-хворі, безпритульні, сироти (в тому числі «соціальні»), особи, звільнені з місць позбавлення волі, тривало безробітні та деякі інші категорії населення). Застосування категоріального способу не обмежилось соціально вразливими верствами населення. Пільги за професійною ознакою стали його різновидом.

Щодо нужденного способу, то проблеми починалися ще на рівні термінології. Термін «бідність» тривалий час не вживався в офіційних документах і нормативно-правових актах. Відсутність єдності точок зору щодо критеріїв бідності не дозволила визначити правову сутність і співвідношення понять малозабезпеченість, бідність і злидні та встановити їх соціально-економічні параметри. До теперішнього часу на рівні закону застосовується термін «малозабезпеченість», а норми, що передбачають допомогу малозабезпеченим, виражають піклування держави про найбідніші категорії населення.

Термін «бідність» був введений у законодавство в 2001 році [8]. У його визначенні предикат «спосіб життя» слід вважати некоректним і таким, що не встановлює прямого правового зв'язку з «рівнем життя» - категорією, яка застосовується у Конституції України.

Слід погодитися з В. Князьковим, що поява інституту верифікації у праві соціального забезпечення обумовлена об'єктивними причинами. Витрати бюджетних коштів на соціальний захист зростають з кожним роком через збільшення кількості реципієнтів, які отримали на них право. Для порівняння: Закон України «Про бюджетну систему України» від 5 грудня 1990 року взагалі не містив норм про види соціальних виплат або пільги із визначенням реципієнтів. Передбачалася загальна норма про видатки на фінансування державних програм підтримання та підвищення життєвого рівня народу (ст. 19). У Бюджетному кодексі України від 21червня 2001року кількість реципієнтів, що мають право на отримання різного роду соціальних виплат і пільг вже складала тридцять категорій (ст.87, 89, 91). У Бюджетному кодексі України від 8липня 2010 року кількість реципієнтів перевищила шістдесят категорій. Ситуація загострилась із початком антитеро- ристичної операції та появою нової категорії осіб, які потребують особливого соціального захисту - внутрішньо переміщених осо- бів [9], а також розширення кола вже усталених категорій (учасники АТО, ООС). Підтримки з боку держави потребує цивільне населення, що постраждало від бойових дій.

Міжнародний досвід свідчить, що інститут верифікації є структурною одиницею системи соціального забезпечення, у якій використовується механізм оцінки нужденності із ретельною перевіркою майнового стану претендента на отримання допомоги або із застосуванням декількох «тестів» для визначення права, з верифікацією та з перехресними звірками всієї наданої інформації. Результати перевірки мають обов'язковий характер [10].

На відміну від нужденного, категоріальний спосіб встановлення суб'єкта соціальної допомоги обмежує верифікацію перевіркою факту належності до визначеної законодавством категорії (відомості про особу) і не передбачає верифікації як способу перевірки та оцінки інформації про необхідність соціальної підтримки.

Особливістю національного законодавства стало те, що надання пріоритету категоріальному способу визначення суб'єкта підтримки поступово збільшило кількість цих суб'єктів. Це не могло не викликати зниження загального рівня соціального забезпечення населення. У такий спосіб, нужденність особи, як підстава для адресної соціальної допомоги, стала виступати додатковим (суб- сидіарним) видом соціального забезпечення для значної кількості реципієнтів через низький рівень основних соціальних виплат.

Таким чином, інститут верифікації є структурним елементом механізму забезпечення прав у сфері соціального захисту. До останнього, крім перевірки достовірності інформації (верифікації), входять заходи: моніторингу дійсних потреб (у тому числі, обстеження матеріально-побутових умов мешкання); визначення і встановлення меж соціальних надань, тобто умов, за яких вони призначаються і припиняються.

Інститут верифікації державних виплат містить норми різної галузевої належності і за своєю природою є комплексним, оскільки об'єднання цих норм відбулося за однією з консолідуючих ознак - методу правового регулювання суспільних відносин, предметом яких є державні соціальні виплати. Його норми регулюють відносини, які виникають під час збору та перевірки достовірності інформації, що визначена законодавством для призначення, нарахування та здійснення державних соціальних виплат, визначення їх розміру.

Відповідно до Закону верифікації підлягають державні виплати, до яких віднесено: пенсії, допомоги, пільги, субсидії, соціальні стипендії, інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів державного, місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування. Такий підхід значно розширив сферу застосування верифікації, вивів його за рамки адресної соціальної допомоги.

Поняття державних виплат є ширшим ніж «державні соціальні виплати», під якими розуміють грошові одноразові чи періодичні виплати, що надаються на умовах та у розмірах, передбачених законодавством про соціальний захист, за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, особам, які в результаті настання соціальних ризиків (досягнення пенсійного віку, втрата працездатності, хвороба, безробіття) втратили джерело доходів або їх дохід є нижчим за прожитковий мінімум (захист від бідності) [11].

Використання терміну «державні виплати» як збирального поняття не пояснює включення до нього виплат, які надаються в рамках загальнообов'язкового державного соціального страхування. Правовий статус коштів, за рахунок яких здійснюються страхові виплати, не є державним, незважаючи на дотації з бюджету. Не пояснює таке включення і нова методологічна функція верифікації - перевірки достовірності інформації, яка впливає на розмір пенсії або іншої страхової виплати. Відповідно до чинного законодавства Пенсійний фонд України займається адмініструванням страхових коштів, тобто володіє повною та достовірною інформацією щодо страхового стажу та розміру страхових внесків.

Діюче законодавство передбачає «виключення із загальних правил» у системі державної соціальної допомоги, яка базується на чиннику нужденності, шляхом застосування категоріального способу встановлення кола одержувачів. Так, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї» [12] передбачає її поширення без врахування доходу на всіх осіб, які мають право на пільги (на підставі 11 законів).

Національна система соціального захисту завжди використовувала «інструмент документального підтвердження»: органи, що призначають і здійснюють виплату грошової виплати, мають право, у разі потреби, перевіряти обґрунтованість видачі та достовірність відповідних документів, поданих для її призначення. Використання можливостей цифрових технологій дозволяє збільшити масштаби та обсяг перевірки. Перспективним є законодавче врегулювання нових підходів у застосуванні біометричних технологій та цифрової дактилоскопії у системах державних виплат та системах соціального захисту.

Об'єктом відносин, на які розповсюджено дію норм інституту верифікації, є інформація. Права і обов'язки суб'єктів цих відносин окреслені метою - встановлення факту достовірності (або виявлення невідповідності) інформації, яка, згідно із законодавством, є підставою для виникнення права на отримання соціальної допомоги або впливає на визначення її розміру.

Закон України «Про захист персональних даних» встановлює вимоги до обробки та захисту персональних даних. На думку окремих фахівців, проблеми практичної реалізації процедури «верифікації та моніторингу» достовірності інформації, поданої фізичними особами для нарахування та отримання тих чи інших соціальних виплат, набули системного характеру. Норми мають бланкетний характер, що створює умови для безконтрольного доступу до персональних даних і безпідставного втручання у право особи на приватність [13].

Верифікація соціальних виплат була предметом розгляду Конституційного Суду [14]. З метою врегулювання питання дотримання законодавства про захист персональних даних прийнято Закон України від 22листопада 2018року «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» та ряд під- законних нормативно-правових актів.

Важливим складовим елементом інституту верифікації є правові положення про рекомендацію. Відповідно до статті 7 Закону орган, що здійснює державні виплати, уповноважений приймати рішення щодо припинення або продовження державних виплат реципієнтам за результатами опрацювання рекомендацій. Таким чином, встановлення факту недостовірності інформації може бути (тобто не є обов'язковою) підставою для відмови особі (домогосподарству, як колективному суб'єкту) у призначені державної виплати або кореляції її розміру.

Рекомендаційний характер результатів верифікації викликав неоднозначні думки серед фахівців, оскільки число порушень, які виявляються (та їх грошовий еквівалент) значно відрізняється від показників сум зекономлених бюджетних коштів, у тому числі за рахунок повернених через неправомірну виплату. Відповідно, рівень врахування рекомендацій вкрай низький.

Вважаємо, що широке коле виплат, які віднесено до «державних виплат», не дозволяє забезпечити правову сутність рекомендацій, яка є основним елементом механізму визначення права особи на отримання соціальної допомоги за критерієм нужденності.

У рекомендації міститься інформація про «невідповідність» - термін достатньо широкий за змістом, але у праві асоціюється з негативними наслідками. Право органу, що назначає та здійснює державні грошові виплати не враховувати факт «невідповідності» інформації (рекомендацій) викликає питання про доцільність верифікації, здійснення якої передбачає суттєві фінансові ресурси.

Зміна правового статусу рекомендацій за результатами верифікації потребує ґрунтовного наукового дослідження та внесення змін у законодавство: удосконалення процесуальних прав реципієнтів у разі оскарження відмови у наданні державних грошових виплат, закріплення обов'язку реципієнтів періодично оновлювати інформацію (а не тільки про зміну обставин, що впливають на право отримувати виплату), розмежування відповідальності суб'єктів для забезпечення права реципієнта на швидке і справедливе провадження та ін.

Безперечно, удосконалення потребують норми про «критерії адресності», зокрема регіональні, під час верифікації; про правові наслідки помилок (навмисних та випадкових), в тому числі залежно від суб'єкту, що їх припустив, та інші правові аспекти верифікації.

Висновки. У зарубіжній практиці верифікація у соціальній сфері є механізмом, що визначає право на участь у програмі соціальної допомоги, яка використовує оцінку нужденності. Аналогічну методологічну роль верифікація має виконувати і у вітчизняній системі соціального захисту.

Передбачене Законом розширення методологічної ролі та сфери застосування верифікації створює певні неузгодженості теоретичного та практичного характеру. Здебільшого вони обумовлені значною диференціацією у соціальному законодавстві, незавершеним процесом розмежування джерел фінансування різних видів соціальних виплат, дефіцитом Пенсійного фонду України, що потребує державних дотації і створює невизначеність статусу (правової природи) коштів на виплату пенсій та інших виплат, передбачених законодавством про соціальне страхування. Існування таких об'єктивних причин створює підстави для застосування верифікації як методу перевірки інформації відносно всіх реципієнтів та видів соціальних виплат.

Розвиток і трансформування верифікації у загальний правовий інститут у відносинах державних соціальних допомог є логічним і необхідним для забезпечення успішного функціонування національної системи соціального забезпечення.

Список використаних джерел

1. Юридична енциклопедія : в 6 т. / ред. кол. Ю. С. Шемшученко та ін. К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана. Т 6: Т - Я. 2004. 768 с.

2. Про затвердження Порядку здійснення верифікації та моніторингу державних виплат: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2016 р. № 136.

3. Про верифікацію і моніторинг державних виплат: Закон України від 3 грудня 2019 р. №324-IX.

4. Концепція соціального забезпечення населення України: схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р. №3758-Х11. Відомості Верховної Ради України. 1994. №6. Ст. 32.

5. Основні напрями соціальної політики на 1997-2000роки : схвалені Указом Президента України від 18 жовтня 1997року №1166/97.

6. Про межу малозабезпеченості: Закон України від 4жовтня 1994 р. №190/94- ВР.

7. Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям : Постанова Кабінету Міністрів України від 22лютого 1999року №238.

8. Стратегія подолання бідності: схвалена Указом Президента України від 15 серпня 2001р. №637/2001.

9. Князьков В. В. Правове регулювання верифікації соціальних виплат в Україні: проблеми становлення і розвитку. Науковий вісник публічного та приватного права. 2016. Випуск 5. С. 170-176.

10. Кэти Линдерт. Применение систем социального обеспечения с оценкой нуждаемости: опыт США. Сборник материалов по вопросам социального обеспечения. Всемирный банк, 2003.

11. Словник української мови в Ито- мах. К.: Інститут мовознавства ім. О. О Потебні, 2005-2021.

12. Порядок надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї: затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 р. №389.

13. МельникК. С. Обробка та захист персональних даних процесі верифікації соціальних виплат громадян. Інформація і право. 2017. №1. С. 39-44.

14. Рішення Конституційного Суду України №7-р/2018 від 11.10.2018 р. у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (консти- туційності) окремих положень абзацу першого пункту40 розділуУІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України.

References

1. Yurydychna entsyklopediya: v 6t. (2004) / red. kol. Yu. S. Shemshuchenko ta in. K.: Ukrayins'ka entsyklopediya im. M. P. Bazhana. T. 6 : T - Ya [in Ukrainian].

2. Kabinet Ministriv Ukrainy. (2016). Pro zatverdzhennya Poryadku zdiysnennya veryfikatsiyi ta monitorynhu derzhavnykh vyplat: Postanova №136.

3. Verkhovna Rada Ukrainy. (2019). Pro veryfikatsiyu i monitorynh derzhavnykh vyplat: Zakon Ukrayiny №324-IX.

4. Verkhovna Rada Ukrainy. (1993). Kontseptsiya sotsial'noho zabezpechennya naselennya Ukrainy: skhvalena Postanovoyu №3758-X11. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrainy, 1994, 6, St. 32 [in Ukrainian].

5. Prezydent Ukrainy. (1997). Osnovni napryamy sotsial'noyi polityky na 1997- 2000roky : skhvaleni Ukazom №1166/97.

6. Verkhovna Rada Ukrainy. (1994). Pro mezhu malozabezpechenosti: Zakon Ukrainy №190/94-VR.

7. Kabinet Ministriv Ukrainy. (1999). Pro zaprovadzhennya adresnoyi sotsial'noyi dopomohy malozabezpechenym sim'yam: Postanova №238.

8. Prezydent Ukrainy. (2001). Stratehiya podolannya bidnosti: skhvalena Ukazom №637/2001.

9. Knyaz'kov,V. V (2016). Pravove rehulyuvannya veryfikatsiyi sotsial'nykh vyplat v Ukrayini: problemy stanovlennya i rozvytku. Naukovyy visnyk publichnoho ta pryvatnoho prava, Vyp. 5, 170-176 [in Ukrainian].

10. Lindert, Keti. (2003). Primeneniye sistem sotsial'nogo obespecheniya s otsenkoy nuzhdayemosti: opyt SShA. Sbornik materialov po voprosam sotsyal'nogo obespecheniya / Vsemirnyy bank.

11. Slovnyk ukrayins'koyi movy v 11 tomakh. (2005-2021). K.: Instytut movoznavstva im.O.OPotebni.

12. Kabinet Ministriv Ukrainy. (2015). Poryadok nadannya pil'h okremym katehoriyam hromadyan z urakhuvannyam seredn'omisyachnoho sukupnoho dokhodu sim'yi: zatverdzhenyy Postanovoyu № 389.

13. Mel'nyk,K.S. (2017). Obrobka ta zakhyst personal'nykh danykh protsesi veryfikatsiyi sotsial'nykh vyplat hromadyan. Informatsiya i pravo, 1, 39-44 [in Ukrainian].

14. Konstytutsiyniy Sud Ukrainy. (2018). Rishennya №7-r/2018 u spravi za konstytutsiynym podannyam Upovnovazhenoho Verkhovnoyi Rady Ukrayiny z prav lyudyny shchodo vidpovidnosti Konstytutsiyi Ukrayiny (konstytutsiynosti) okremykh polozhen' abzatsu pershoho punktu 40 rozdilu VI «Prykintsevi ta perekhidni polozhennya» Byudzhetnoho kodeksu Ukrayiny.

Размещено на Allbest.ru