Інститут представницької демократії та органи самоорганізації населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут представницької демократії та органи самоорганізації населення

В.Е. Гедульянов

кандидат юридичних наук

У статті з посиланням на чинне конституційне та муніципальне законодавство, а також на праці вчених аргументовано тезу щодо того, що при подальшому удосконаленні правової регламентації інституту представницької демократії в Україні не слід брати до уваги органи самоорганізації населення. Продемонстровано, що на сучасному етапі органи самоорганізації населення мають громадську, а не публічну природу, а отже - не є органами публічної влади з представницькою природою (публічно-представницькими органами). Наприклад, навряд чи орган публічної влади (незалежно від того, чи є він представницьким) може утворюватись у такому порядку, як орган самоорганізації населення тощо.

Проаналізовано нормативні визначення поняття «органи самоорганізації населення». Продемонстровано, що їм бракує чіткого відображення сутності цих органів. Підкреслено, що далеко не усі нормативні дефініції є чіткими, лаконічними, та повною мірою характеризують явища тощо, які вони визначають. Нормативні визначення можуть застарівати. Нормативні визначення не позбавлені недоліків, і доволі часто ці недоліки є істотними, - інколи ці недоліки є сутнісними, інколи формальними. Достатньо звернутися до будь-якої фундаментальної праці фахівця з тієї чи іншої галузі права, - і навряд чи у ній не знайдеться критики одного чи кількох нормативних визначень. Наголошено на тому, що доволі часто фахівці оперують нормативними визначеннями як універсальними. Проте, навряд чи будь-яке нормативне визначення може претендувати на універсальність. Принагідно підкреслено, що більш плідним був би підхід, відповідно до якого автори проєктів законів (та й інших нормативно-правових актів) більше прагнули б до єдності тезаурусу та застосовували б посилання на визначення, які вже сформульовані у законодавстві. Це є особливо бажаним, враховуючи наявність потужних засобів електронної інкорпорації законодавства.

У процесі дослідження сформульована рекомендація щодо недоцільності застосування у назві «орган самоорганізації населення» поняття «орган».

Ключові слова: місцеве самоврядування, муніципальне управління, органи самоорганізації населення, територіальний колектив, представницька демократія, представницькі органи.

Hedulianov V.E. INSTITUTE OF REPRESENTATIVE DEMOCRACY AND SELF-ORGANIZATION BODIES OF THE POPULATION

The article, referring to the current constitutional and municipal legislation, as well as the work of scholars, argues that the further improvement of the legal regulation of the institution of representative democracy in Ukraine should not take into account the self-organization of the population. It is demonstrated that at the present stage the bodies of self-organization of the population have a private rather than a public nature, and therefore are not representative public authorities (public-representative bodies). For example, it is unlikely that a public authority (regardless of whether it is representative) can be formed in such a way as a body of self-organization of the population and so on.

Normative definitions of the concept of "bodies of self-organization of the population" are analyzed. It has been shown that they lack a clear reflection of the essence of these bodies. It is emphasized that not all normative definitions are clear, concise, and fully characterize the phenomena, etc., which they define. Regulatory definitions may become obsolete. Normative definitions are not without flaws, and quite often these shortcomings are significant - sometimes these shortcomings are significant, sometimes formal. It is enough to turn to any fundamental work of a specialist in a particular field of law - and it is unlikely that there will be no criticism of one or more normative definitions. It is emphasized that quite often specialists operate with normative definitions as universal. However, hardly any normative definition can claim universality. It was emphasized that an approach would be more fruitful, according to which the authors of draft laws (and other legal acts) would be more committed to the unity of the thesaurus and would use references to definitions already formulated in law. This is especially desirable given the powerful means of electronic incorporation of legislation.

In the course of the research a recommendation was formulated on the inexpediency of using the term “body” in the title “body of self-organization of the population”.

Key words: local self-government, municipal administration, bodies of self-organization of the population, territorial collective, representative democracy, representative bodies.

Постановка проблеми

представницька демократія самоорганізація населення

При дослідженні інституту представницької демократії в Україні значна увага приділяється формулюванню пропозицій щодо подальшого удосконалення втілення цього виду демократії на місцевому рівні. Одним з проявів цього є створення та функціонування органів, які були безпосередньо обрані членами територіальних громад для здійснення представництва, та водночас належать до числа органів публічної влади.

Загальновідомо, що публічна влада в Україні представлена двома видами - державна влада та місцеве самоврядування. В умовах сучасного етапу конституційної реформи, який передбачає також і реформування місцевого самоврядування, напрацьовано підґрунтя для внесення змін до Конституції України. А тому важливим науковим завданням є аналіз того, які саме представницькі органи публічної влади репрезентують інститут представницької демократії, коли йдеться про місцеве самоврядування. Необхідність аналізу цього питання пов'язана з забезпеченням дотримання принципу системності при реформуванні цього інституту у частині місцевого самоврядування. Основне питання, яке доцільно вирішити - чи розповсюджуються норми інституту представницької демократії на органи самоорганізації населення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблематика органів самоорганізації населення, зокрема питання їхньої природи, сутності тощо неодноразово досліджувалась українськими вченими, до числа яких слід уважати належними М.О. Баймуратова [1], О.В. Батанова [2], Н.В. Мішину [3], О.С. Орловського [4], О.Г. Остапенко [5] та інших. Проте, більшість дослідників не аналізували саме сформульовану нами тезу в останні роки, а тому тема потребує подальших досліджень, оновлення існуючого доктринального доробку.

Метою статті є аргументація тези, відповідно до якої при подальшому удосконаленні правової регламентації інституту представницької демократії в Україні не слід брати до уваги органи самоорганізації населення.

Відповідно до чинного законодавства, органи самоорганізації належать до системи місцевого самоврядування. На сучасному етапі в Україні є два визначення поняття «органи самоорганізації населення».

Історично першою з'явилась дефініція, уміщена у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні». Відповідно до його положень, «органи самоорганізації населення - представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста» [6]. Це визначення датується 1997 роком.

Через декілька років у законодавстві України з'явилось ще одне визначення поняття «органи самоорганізації населення» - в однойменному Законі. Відповідно до Закону «Про органи самоорганізації населення» (стаття 2), це «представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених цим Законом» [7].

Здавалося б, що текстуальний аналіз цих двох дефініцій надає підстави стверджувати: органи самоорганізації населення мають враховуватися при подальшому удосконаленні положень інституту представницької демократії. Адже вони визнаються «представницькими органами», прикметники у назві аналізованого інституту конституційного права та аналізованої групи органів збігаються. Та ймовірно що мають публічну природу - адже є елементом системи місцевого самоврядування в Україні.

Однак, таке твердження було б передчасним, та доволі поверхневим. Далеко не усі нормативні дефініції є чіткими, лаконічними, та повною мірою характеризують явища тощо, які вони визначають. Нормативні визначення можуть застарівати. Нормативні визначення не позбавлені недоліків, і доволі часто ці недоліки є істотними, - інколи ці недоліки є сутнісними, інколи формальними. Достатньо звернутися до будь-якої фундаментальної праці фахівця з тієї чи іншої галузі права, - і навряд чи у ній не знайдеться критики одного чи кількох нормативних визначень.

Варто також наголосити на тому, що доволі часто фахівці оперують нормативними визначеннями як універсальними. Проте, навряд чи будь- яке нормативне визначення може претендувати на універсальність. Так, у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» на початку статті, що містить визначення поняття «органи самоорганізації населення» зазначено: «Основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке значення» [6] (стаття 1). Абсолютно така сама фраза розміщена на початку процитованої вище статті Закону «Про органи самоорганізації населення». Доволі логічним, враховуючи різницю між двома визначеннями поняття «органи самоорганізації населення» у цих двох законах, дійти думки, що у кожному з Законів автори проєкту надавали визначення понять, виходячи з потреб правового регулювання у конкретному випадку. А тому ці визначення не співпадають.

Принагідно варто зауважити, що більш плідним був би підхід, відповідно до якого автори проєктів законів (та й інших нормативно-правових актів) більше прагнули б до єдності тезаурусу та застосовували б посилання на визначення, які вже сформульовані у законодавстві. Це є особливо бажаним, враховуючи, що за наявності потужних засобів електронної інкорпорації законодавства, проблеми переглянути те визначення, на яке зроблено посилання, не існує. Воно знаходиться «на відстані» кліку мишки персонального комп'ютера завдяки такому, що інтегрується у текст закону, гіперпосиланню.

Чи доречно уніфікувати визначення поняття «органи самоорганізації населення» у розглянутих законах? Відповідь на це можна надати, проаналізувавши інформативність цих дефініцій (дивись таблицю 1).

Чи можна уніфікувати ці визначення? Безперечно. Для цього треба вирішити низку питань, які не мають концептуального характеру. Перше - чітко окреслити коло суб'єктів, що наділені правом утворювати органи самоорганізації населення (тут достатньо звернутися до практики). Друге - вирішити, чи має дефініція нести функціональне навантаження (чи слід до визначення вносити положення про те, для чого створюються органи самоорганізації населення). Така спроба була зроблена у Законі «Про органи самоорганізації населення», однак, саме «зроблена». Як випливає з тексту нормативної дефініції, уміщеної у цьому Законі, її функціональна складова не є конкретною. Вона містить відсилку до інших положень цього Закону.

Таблиця 1