Забезпечення адміністративного позову: межі повноважень суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПОЗОВУ: МЕЖІ ПОВНОВАЖЕНЬ СУДУ

Галина ЗАДОРОЖНЯ, науковий консультант відділу забезпечення

діяльності голови та заступника голови суду секретаріату

Касаційного адміністративного суду у складі Верховного

Суду, доктор юридичних наук, професор

Анотація

конституційний право адміністративний позов

Галина ЗАДОРОЖНЯ. Забезпечення адміністративного позову: межі повноважень суду.

У статті проаналізовано архітектоніку законодавчих змін, предметом правового регулювання яких є інститут забезпечення адміністративного позову судами в Україні. Встановлено, що інститут забезпечення адміністративного позову перманентно і поступально зазнає істотного звуження, оскільки із суб'єктного складу його процесуального поширення було виведено низку органів державної влади. З огляду на такі законодавчі зміни, повноваження адміністративних судів в Україні в аспекті застосування ними цього важливого процесуального інституту всупереч міжнародним вимогам поступально зменшуються. Це означає пропорційне звуження процесуальних прав і можливостей позивача і як наслідок - нівелювання гарантій забезпечення конституційних прав людини і громадянина в Україні.

Ключові слова: забезпечення адміністративного позову, інститут процесуального права, конституційні права і гарантії людини і громадянина.

Annotation

Halina ZADOROZHNIA. Securing an Administrative Claim: Limits of the Court's Powers.

The article analyzes the architectonics of legislative changes, the subject of legal regulation of which is the institution of ensuring administrative claims by courts in Ukraine.

Securing an administrative lawsuit means a legally defined procedural mechanism, which consists in the use of a court in which an administrative case is pending, until its resolution of statutory measures to enable the actual implementation of future court decisions, if it is in favor of the plaintiff.

It has been established that the institution of securing an administrative claim is permanently and progressively narrowing significantly, as a number of public authorities have been removed from the subjective composition of its procedural distribution.

These are: the Verkhovna Rada of Ukraine, the President of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine, the High Council of Justice, the High Qualification Commission of Judges of Ukraine and other state bodies. The practice of nation-building shows that the tendency to narrow the institution of securing an administrative claim is actively supported by national parliamentarians.

The change in the political situation in Ukraine after the removal of the head of state in February 2014 from his post in no way had a positive effect on preventing further «depletion» of the institution of administrative lawsuits, which led to «procedural weakening» of administrative courts, rather than strengthening them.

In view of such legislative changes, the powers of administrative courts in Ukraine in terms of their application of this important procedural institution, contrary to international requirements, are gradually decreasing. This means a proportional narrowing of the procedural rights and opportunities of the plaintiff and, as a consequence, the leveling of guarantees of ensuring the constitutional rights of man and citizen in Ukraine.

Key words: ensuring an administrative claim, the institution of procedural law, constitutional rights and guarantees of man and citizen.

Постановка проблеми

Адміністративна юстиція на розвиток ст. 3 Конституції України, положення якої визначають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а гарантії цих прав визначають зміст і спрямованість діяльності держави, ставить своїм завданням захистити людину від свавілля і всевладдя держави, змусити державу, органи місцевого самоврядування бути відповідальними за свою управлінську діяльність перед людиною.

Адміністративна юстиція, по суті, постає арбітром у спорах, що виникають між особою і державою, муніципальною владою. Для ефективного вирішення судових спорів з таким неоднорідним суб'єктним складом адміністративна юстиція повинна мати у своєму розпорядженні ефективний процесуальний інструментарій, одним з яких є забезпечення позову, дієве застосування якого в судовому процесі, з одного боку, унеможливить безапеляційне всевладдя органів державної чи муніципальної влади у відносинах з особою, а з другого - забезпечить можливість судам адміністративної юстиції відповідно до вимог частини 5 ст. 125 Конституції України ефективно реалізувати свою функціональну значимість у механізмі державної влади. Проте у разі застосування такого важливого процесуального механізму, як забезпечення адміністративного позову має бути збережений пропорційний баланс індивідуальних і суспільних інтересів. Відтак пошук такого «балансу» і за своїм змістом, і за сутністю є одним із тих питань, відповідь на яке передбачається отримати за результатами пропонованого дослідження.

Мета публікації полягає в дослідженні архітектоніки законодавчих змін в Україні, предметом правового регулювання яких є інститут забезпечення адміністративного позову, що дозволить проаналізувати повноваження адміністративних судів в Україні в аспекті застосування ними цього важливого інституту процесуального права та визначити тенденцію змістовного наповнення процесуальних прав позивача і ступінь гарантій забезпечення конституційних прав людини і громадянина щодо оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб тощо.

Виклад основного матеріалу

Забезпечення позову є визнаним у праві інститутом, що набув широкого закріплення в національному, міжнародному і зарубіжному праві, а також має належне і давнє, зокрема ще з часів римського права, застосування в судовій практиці, де отримав назву попередній судовий захист.

Забезпечення позову застосовується з метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог, він передбачає можливість ефективного, повного захисту особою порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Забезпечення позову як попередній судовий захист початково утвердився в цивільному судочинстві, а згодом отримав належне утвердження і в іншому галузевому судочинстві, зокрема адміністративному і господарському, що свідчить про його практичну значущість та дієвість.

Поняття «забезпечення адміністративного позову» означає законодавчо визначений процесуальний механізм, що полягає у вжитті судом, у провадженні якого перебуває та чи інша адміністративна справа, до її вирішення визначених законом заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача. Відтак дієвість цього інституту випливає з його сутнісного і функціонального призначення: спеціалізоване судочинство використовує забезпечення адміністративного позову задля виконання рішень суду і гарантує можливість реалізації кожним його конституційного права на судовий захист, гарантований Конституцією і законами України.

Важливість інституту забезпечення позову визнано й у міжнародному праві. Так, згідно з Рекомендацією № R (89) 8 «Про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах», прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта.

Отже, відповідно до міжнародних стандартів право на застосування заходів забезпечення позову має надаватися обґрунтовано й лише у разі, якщо правам, інтересам чи свободам приватної особи реально може бути завдано непоправної шкоди в результаті виконання адміністративного акта, наслідки якої є потенційно незворотними.

Таким чином, забезпечення позову в окремих категоріях справ (доприкладу, пов'язаних з майновими правами, видворенням іноземця чи апатрида та ін.) є тим винятково важливим юридичним засобом, завдяки якому судочинство виступає ефективним і гарантованим захистом конституційних прав і свобод особи.

Водночас постає питання щодо доцільності окреслення меж суддівського розсуду в аспекті забезпечення адміністративного позову.

Визначення таких меж - виключна прерогатива законодавця, об'єктивізація волі якого дістає свій перманентний вияв у нормах процесуальних кодексів. Чому перманентний? Тому що семантичний вияв слова «перманентний» вказує на «триваючий процес», «рух», «розвиток» [1, с. 329] задля удосконалення правового регулювання окресленого інституту процесуального права. Дійсно, предметний аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в аспекті унормування забезпечення адміністративного позову свідчить, що законодавець неодноразово змінював свій підхід до змістовно-суб'єктного формату цього інституту.

Перша редакція КАС України містила ст. 117 «Забезпечення адміністративного позову», приписи якої уповноважували суд першої інстанції, а якщо уже розпочато апеляційне провадження, то суд апеляційної інстанції постановляти ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або якщо захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль і витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

При цьому законодавець початково унормував такі види забезпечення позову, як: а) зупинення дії рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються; б) заборона, звернена до суб'єкта владних повноважень, учиняти певні дії.

Водночас законодавець визначив межі дискреційних повноважень суду в аспекті забезпечення ним того чи іншого судового позову. Так, за частиною 5 ст. 117 КАС України (у першій редакції цього Кодексу) забезпечення адміністративного позову не допускалося «шляхом зупинення рішень Національного банку України щодо призначення та здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони проводити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку». Отже, початково єдиним суб'єктом владних повноважень, дію рішень якого заборонялося зупиняти, а також забороняти йому як суб'єкту владних управлінських повноважень учиняти певні дії, був Національний банк України.

Відтоді чинний КАС України зазнав понад 110 змін і доповнень, окремі з яких стосувалася забезпечення адміністративного позову. До прикладу, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України» від 21 серпня 2009 року, № 1616-VI [2] ст. 117 КАС України вперше було змінено шляхом доповнення частиною 6 такого змісту: «Повноваження суду, встановлені цією статтею, не можуть бути застосовані судами щодо спорів, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів» (пункт 3 частини 3), натомість частина 12 цього Закону встановила імперативний припис: «Повноваження суду, встановлені статтею 117 цього Кодексу, не можуть бути застосовані судами щодо спорів, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів Президента України».

Цими законодавчими змінами, які, по суті, стосувалися унормування забезпечення адміністративного позову судами адміністративної юрисдикції, вперше заборонялося застосовувати процесуальні механізми, щодо зупинення дії рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються, і заборони, зверненої до суб'єкта владних повноважень, учиняти ті дії, які стосуються виборчого процесу, зокрема й призначення, підготовки і проведення виборів Президента України.

Правовою реакцією на таке законодавче регулювання інституту забезпечення адміністративного позову стали конституційні клопотання до органу конституційної юрисдикції, авторами яких були Президент України і народні депутати України. Клопотанти аргументували неконституційність наведених вище законодавчих змін частині 2 статті 3, статті 21, частинам 2, 3 статті 22, частинам 1, 2 статті 55, частині 1 статті 64, частині 2 статті 124 Конституції України. На думку авторів цих клопотань, введення законодавцем заборони на забезпечення судом адміністративного позову у виборчих спорах скасовує гарантії поновлення виборчих прав та обмежує право на судовий захист.

Конституційний Суд України, вивчивши матеріали цієї справи, визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини 6 ст. 117 КАС України, оскільки «заборона судам здійснювати забезпечення позову стосується призначення, підготовки та проведення виборів, тобто охоплює всі етапи виборчого процесу», що унеможливлює за таких умов «виконання рішень суду, прийнятих в окремих справах щодо спорів стосовно призначення, підготовки і проведення виборів» і фактично означає неможливість «реалізації особами права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України», «звужує зміст права громадян на судовий захист, визначений частиною 3 статті 22 Конституції України», та суперечить вимогам статті 64 Основного Закону України, за якими «право на судовий захист не може бути обмежене» [3].

Отже, перша спроба законодавця, що була здійснена ним у серпні 2009 року в аспекті встановлення заборони на здійснення адміністративним судом повноважень щодо забезпечення позову у спорах, які стосувалися призначення, підготовки і проведення виборів, виявилася невдалою, оскільки «не пройшла тест на конституційність».

Наступна спроба законодавця щодо «удосконалення» правового регулювання інституту забезпечення адміністративного позову була здійснена менше, ніж за рік, уже в роки каденції наступного Президента України.

Йдеться про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 року № 2181-VI, яким цитовану вище частину 5 ст. 117 було викладено в такій редакції: «Не допускається забезпечення позову шляхом: 1) зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та встановлення для них заборони вчиняти певні дії; 2) зупинення рішень Національного банку України щодо призначення та здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони проводити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку» [4].

Отже, законодавчі зміни до КАС України від 13 травня 2010 року зумовили розширення кола суб'єктів владних повноважень, дію рішень яких заборонялося зупиняти. Ними, поряд з Національним банком України, стали: Верховна Ради України, Президент України і Вища рада юстиції.

Такі законодавчі зміни до КАС України були сприйняті суспільством неоднозначно. На переконання низки теоретиків права, адвокатів і суддів, ці зміни не лише звузили змістовне наповнення інституту забезпечення позову як елементу адміністративного судочинства, що зобов'язане забезпечувати ефективний захист людини від держави, а й невиправдано звузили та обмежили зміст та обсяг права кожного на судовий захист, визначений і гарантований ст. 55 Основного Закону України.

Таке законодавче урегулювання зумовило появу конституційного клопотання Верховного Суду України до Конституційного Суду України, предметом якого, поряд з іншим, стало питання про перевірку на конституційність Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 року № 2181-VI в аспекті внесення змін до частини 5 ст. 117 КАС України.

Конституційний Суд України, вивчивши порушене в конституційному поданні питання, 16 червня 2011 року прийняв рішення № 5-рп/2011, яким визнав конституційність законодавчих положень, що унормували «новий змістовний формат» інституту забезпечення адміністративного позову.

Юридична позиція органу конституційної юрисдикції у цій справі висновувалася з того, що право на забезпечення адміністративного позову не є абсолютним і може бути обмежене з урахуванням:

1) «особливостей публічно-правових відносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів»;

2) конституційно визначеного правового статусу парламенту і глави держави;

3) значущості «визначених в Основному Законі України їх повноважень» та діяльності цих органів;

4) презумпції конституційності прийнятих парламентом і главою держави актів та вчинених ними дій і тим, що використання таких засобів процесуального забезпечення в інтересах конкретного позивача може призвести до порушення прав невизначеного кола осіб, тому регулювання підстав і порядку забезпечення позову здійснюється в інтересах не лише позивача, а й інших осіб - учасників провадження, суспільства, держави в цілому має здійснюватися з дотриманням критеріїв домірності (пропорційності) (підпункт 3.2 пункту 3 мотивувальної частини) [5].

З огляду на це Конституційний Суд України дійшов висновку, що Верховна Рада України, визначаючи в КАС України інститут забезпечення позову як елементу судочинства та випадки, в яких не допускається забезпечення позову, встановила не лише правову визначеність і передбачуваність діяльності парламенту та глави держави, а й стабільність регулювання суспільних відносин у державі шляхом видання цими органами державної влади актів у межах власних повноважень на основі та на виконання вимог статей 6, 19, 85, 106 Конституції України.

Наведене доводить, що інститут забезпечення адміністративного позову у 2010 році зазнав істотного звуження, позаяк із суб'єктного складу його процесуального поширення були виведені такі конституційні органи публічної влади, як глава держави, парламент та Вища рада юстиції.

Зауважимо, що конституційне провадження у цій справі було надскладним, чимало суддів органу конституційної юрисдикції зі скрипом погоджувалися з конститу- ційністю оскаржуваних положень законів, заперечували архітектоніку аргументації цього рішення, робили акцент на недопустимості звуження процесуальних прав людини та ін. Як наслідок, прийняття рішення Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року, № 5-рп/2011 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень КАС України, законів України «Про Вищу раду юстиції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» «ознаменувалося» окремими думками суддів Конституційного Суду України. Їх було п'ять.

Основні заперечення та контраргументи суддів проти цього рішення Конституційного Суду України висновувалися з того, що оскаржувані законодавчі норми:

1) порушили визначені Конституцією України основні засади судочинства щодо рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2) усупереч приписам ст. 64 Конституції України суттєво обмежили права громадян на судовий захист та істотно звузили суддівську дискрецію;

3) нівелювали дію презумпції неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві, який зобов'язаний у порядку судової процедури, визначеної законом, довести суду правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності;

4) за своїм сутнісним змістом є аналогічні тим положенням законів, які Конституційний Суд України раніше вже аналізував у Рішенні від 19 жовтня 2009 року, № 26-рп/2009 в аспекті встановлення заборони суду здійснювати забезпечення позовів в адміністративному судочинстві щодо спорів, які «стосуються призначення, підготовки і проведення виборів» і визнав їх неконституційними з огляду на непорушність конституційно визначеної концептуальної правової позиції про неприпустимість звуження змісту прав людини на судовий захист [6], що в цій справі призвело до безпідставної зміни юридичної позиції органу конституційної юрисдикції тощо.

В Окремій думці судді Конституційного Суду України Д. Лилака у цій справі зауважено, що заборона суду застосовувати засіб забезпечення адміністративного позову, особливо у виборчих спорах, унеможливлює поновлення порушених прав і фактично призводить до втрати будь-якого сенсу звернення до суду за захистом своїх прав, тому, з огляду на забезпечення конституційних засад судочинства і непорушність гарантованих прав кожного, випадки щодо обмеження права на судовий захист, зокрема й заборона вживати заходи забезпечення позову, повинні вичерпно визначатися Основним Законом України, а не звичайними законами [7].

Ми підтримуємо означену позицію практикуючого юриста, тому що законодавче унормування таких процесуальних заборон фактично призводить до невиправданого розширення змісту конституційних норм усупереч конституційно визначеним засадам судочинства, верховенства права, конституційно визначеному праву кожного на судовий захист його прав і свобод.

Наступна, тобто третя спроба законодавця внести зміни до правового регулювання інституту забезпечення адміністративного позову була здійснена 19 травня 2011 року при прийнятті нового Повітряного кодексу України № 3393-VI, у розділі ХІХ «Прикінцеві і перехідні положення» якого містився п. 4 частини 5 такого змісту: «Пункт 2 частини 5 статті Кодексу адміністративного судочинства України доповнити словами: «а також зупинення рішень уповноваженого центрального органу з питань цивільної авіації щодо призупинення дії або анулювання сертифікатів, схвалень, допусків» [8].

Отже, відтепер суду заборонялося застосовувати інститут забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення рішень уповноваженого центрального органу з питань цивільної авіації шляхом навіть не зупинення чи скасування, а призупинення дії або анулювання сертифікатів, схвалень, допусків тощо. Таку позицію законодавця в аспекті звуження змісту забезпечення позову в адміністративному судочинстві неможливо виправдати чи знайти зрозумілі обґрунтування, виходячи зі змісту положень Конституції України і навіть здорового глузду, тому що «на кону» фактично було питання життя, здоров'я і безпеки тих осіб, які зверталися до послуг цивільної авіації.

Учетверте законодавець обмежив процесуальні повноваження адміністративних судів щодо застосування ними інституту забезпечення позову Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року, № 4452-VI (п. 5 частини 9), за яким п. 2 частини 5 ст. 117 КАС України було викладено в такій редакції: «Зупинення рішень Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та стосовно здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони проводити певні дії уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб або Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку» [9].

Такий крок законодавця не є виправданим, оскільки призвів до нівелювання дієвості судового захисту прав особи у фінансових питаннях і ставив можливість їх наступного відновлення у залежність від волі і намірів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб чи його уповноваженої особи, що дисонує з конституційними засадами судочинства, висхідними принципами правового статусу людини і громадянина, вимогами правової держави тощо.

Зміна політичної ситуації в Україні після лютневих подій 2014 року жодним чином позитивно не вплинула на недопущення наступного «вихолощення» інституту забезпечення адміністративного позову, що зумовило «процесуальне ослаблення» позицій адміністративних судів, а не їх зміцнення.

До прикладу, 14 жовтня 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», яким частину 5 ст. 117 КАС України було доповнено пунктом 4 такого змісту: «Зупинення рішень Національного банку України про застосування до банків та інших осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до закону, заходів впливу, санкцій, відкликання (позбавлення) відповідних ліцензій, виданих Національним банком України».

Це означало, що Національний банк України в черговий раз посилив свої позиції в механізмі держави, позаяк «виходив» з-під дієвого контролю адміністративних судів. Така тенденція спостерігалася і в наступні роки.

До прикладу, 18 червня 2015 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розбудови інституційної спроможності Національного банку України» [10], положення якого забороняли адміністративним судам, поряд з іншим, застосовувати у судовому процесі забезпечення позову шляхом «зупинення рішень Національного банку України, актів Національного банку України, а також встановлення для Національного банку України заборони або обов'язку вчиняти певні дії». Таке правове урегулювання інституту забезпечення адміністративного позову у спорах з «головним» банком України посилювало зневіру позивача у спорах з цим банком, що подеколи навіть призводило до втрати сенсу покликатися до суду за захистом своїх конституційних прав.

Наступні колосальної ваги зміни до процесуальних кодексів України були внесені 3 жовтня 2017 року. Ним став Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», № 2147-VIII, який уже 15 грудня 2017 року набрав чинності [11]. Архітектоніка цих законодавчих змін була настільки масштабною, що відтепер зміст ст. 117 КАС України, яка унормовувала правила і заборони в аспекті забезпечення адміністративного позову, «перемістилася» до його статей 150-158. Відтоді інститут забезпечення позову неодноразово зазнавав законодавчих змін [12; 13], за сукупним результатом яких положення частини 3 ст. 151 КАС України не допускають забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, та встановлення для них заборони або обов'язку вчиняти певні дії та ін. Водночас заходи забезпечення позову, які застосовує суд, не можуть зупиняти, унеможливлювати або в інший спосіб порушувати безперервність процесу призначення, підготовки і проведення виборів, всеукраїнського референдуму чи полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендеру чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб'єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру (частини 4, 6 статті 151 КАС України).

Узагальнюючи наведене, доходимо таких висновків:

1) поняття «забезпечення адміністративного позову» доцільно розуміти як законодавчо визначений процесуальний механізм, що полягає у вжитті судом, у провадженні якого перебуває та чи інша адміністративна справа, до її вирішення визначених законом заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача;

2) змістовна архітектоніка законодавчих змін в Україні свідчить, що інститут забезпечення адміністративного позову перманентно і поступально зазнає істотного звуження, позаяк із суб'єктного складу його процесуального поширення фактично було виведено такі конституційні органи публічної влади, як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів України та інші державні органи і наразі тенденція таких векторних законодавчих змін активно підтримується національними парламентаріями;

3) відповідно повноваження адміністративних судів в Україні в аспекті застосування ними такого важливого процесуально визначеного інституту, як забезпечення адміністративного позову всупереч міжнародним вимогам поступально зменшуються уже 16 років поспіль, що означає пропорційне звуження процесуальних прав і можливостей позивача і як наслідок - нівелювання гарантій забезпечення конституційних прав людини і громадянина.

Перелік використаних джерел

1. Словник української мови: в 11 т. / Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні; редкол.: І.К. Білодід (голова) [та ін.]. Київ: Наук. думка, 1975. 832 c.

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України: Закон України від 21 серпня 2009року, № 1616-VI. Відомості Верховної Ради України. 2009. № 50. Ст. 754.

3. Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року, № 26-рп/2009. Офіційний вісник України. 2009. № 8. Стор. 56. Стаття 2793, код акта 48240/2009.

4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження: Закон України від 13 травня 2010 року, № 2181-VI. Відомості Верховної Ради України. 2010. № 26. Ст. 272.

5. Рішення Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року, № 5-рп/2011. Офіційний вісник України. 2011. № 50. Стор. 9. Стаття 1990, код акта 57351/2011.

6. Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року, № 26-рп/2009. Офіційний вісник України. 2009. № 82. Стор. 56. Стаття 2793, код акта 48240/2009.

7. Окрема думка судді Конституційного Суду України Д. Д. Лилака у Рішенні Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року, № 5-рп/2011. URL: https:// zakon.rada.gov. ua/laws/show/v005p710-11#Text

8. Повітряний кодекс України від 19 травня 2011 року, № 3393-VI. Відомості Верховної Ради України. 2011. № 48-49. Ст. 536.

9. Про систему гарантування вкладів фізичних осіб; Закон України від 23 лютого 2012 року, № 4452-VI. Відомості Верховної Ради України. 2012. № 50. Ст. 564.

10. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розбудови інституційної спроможності Національного банку України: Закон України від 18 червня 2015 року, № 541-VIII. Відомості Верховної Ради. 2015. № 32. Ст. 315.

11. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів: Закон України від 3 жовтня 2017 року, № 2147-VIII. Відомості Верховної Ради. 2017. № 48. Ст. 436.

12. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення конституційних принципів у сферах енергетики та комунальних послуг: Закон України від 19 грудня 2019 року, № 394-IX. Відомості Верховної Ради України. 2020. № 26. Ст. 172.

13. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності: Закон України від 13 травня 2020 року № 590-IX. Відомості Верховної Ради України. 2020. № 40. Ст. 314.

References

1. Slovnyk ukrayins'koyi movy: 11 t. /In-t movoznavets'. im. O. O. Potebni; redkol.: I. K. Bilodid (holova) [ta in.]. Kyyiv: Nauk. dumka, 1975. s. 832 [ukr.]

2. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakonodavchykh aktiv Ukrayiny shchodo vyboriv Prezydenta Ukrayiny: Zakon Ukrayiny vid21 serpnya 2009 roku, № 1616-VI. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2009, № 50, st.754 [ukr. ]

3. Rishennya Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny vid 19 zhovtnya 2009 roku, № 26-rp/2009. Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, 2009, № 82, stor. 56, stattya 2793, kod akta 48240/2009 [ukr.]

4. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakonodavchykh aktiv Ukrayiny shchodo nedopushchennya zlochyniv pravom na oskarzhennya: Zakon Ukrayiny vid 13 travnya 2010 roku, № 2181-VI. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2010, № 26, st. 272 [ukr.]

5. Rishennya Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny vid 16 chervnya 2011 roku, № 5-rp/2011. Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, 2011, № 50, stor. 9, stattya 1990, kod akta 57351/2011 [ukr.]

6. Rishennya Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny vid 19 zhovtnya 2009 roku, № 26-rp/2009. Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, 2009, № 82, stor. 56, stattya 2793, kod akta 48240/2009 [ukr.]

7. Okrema dumka suddi Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny D. D. Lilaka u Rishchenni Konstytutsiynoho Sudu Ukrayiny vid 16 chervnya 2011 roku, № 5-rp/2011 // https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/v005p710- 11#Text [ukr.]

8. Povitryanyy kodeks Ukrayiny vid 19 travnya 2011 roku, № 3393-VI. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2011, № 48-49, st.536 [ukr.]

9. Pro systemu harantuvannya vkladiv fizychnykh osib; Zakon Ukrayiny vid 23 lyutoho 2012 roku, № 4452-VI. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2012, № 50, st. 564 [ukr.]

10. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakonodavchykh aktiv Ukrayiny shchodo rozbudovy instytutsiynoyi spromozhnosti Natsional'noho banku Ukrayiny: Zakon Ukrayiny vid 18 chervnya 2015 roku, № 541-VIII. Vidomosti Verkhovnoyi Rady, 2015, № 32, st.315 [ukr.]

11. Pro vnesennya zmin do Hospodarskoho protsesual'noho kodeksu Ukrayiny, Tsyvil'nohoprotsesual'noho kodeksu Ukrayiny, Kodeksu administratyvnoho sudochynstva Ukrayiny ta inshykh zakonodavchykh aktiv: Zakon Ukrayiny vid 3 zhovtnya 2017 roku, № 2147-VIII. Vidomosti Verkhovnoyi Rady, 2017, № 48, st. 436 [ukr.]

12. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakonodavchykh aktiv Ukrayiny shchodo zabezpechennya konstytutsiynykh pryntsypiv u sferakh enerhetyky ta komunal'nykh posluh: Zakon Ukrayiny vid 19 hrudnya 2019 roku, № 394-IX. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2020, № 26, st.172 [ukr.]

13. Pro vnesennya zmin do deyakykh zakonodavchykh aktiv Ukrayiny shchodo udoskonalennya mekhanizmiv rehulyuvannya bankivs'koyi diyal'nosti: Zakon Ukrayiny vid 13 travnya 2020 roku № 590-IX. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2020, № 40, st. 314 [ukr.]