Імплементація Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом: конституційно-правові аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Імплементація Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом: конституційно-правові аспекти

Юрій Волошин, декан факультету міжнародних відносин

Ольга Стрєльцова, завідувач кафедри міжнародного

університету, доктор юридичних наук, доцент

У статті визначається, що важливими факторами конституційного забезпечення імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС є, по-перше, закріплення на рівні Конституції проєвропейського зовнішньополітичного курсу держави і, по-друге, удосконалення конституційних положень щодо взаємодії національного та міжнародного права, зокрема, тих, які регламентують питання імплементації міжнародних договорів до національної системи права.

Ключові слова: Конституція України, конституційна реформа, конституціоналізація, Європейський Союз, Угода про асоціацію між Україною та ЄС, імплементація.

Yuriy Voloshyn, Olga Strieltsova

Implementation of the Association Agreement between Ukraine and the European Union: constitutional and legal aspects

The article is devoted to the analysis of the constitutional principles of implementation of the Association Agreement between Ukraine and the European Union. It is determined that the important factors of constitutional support for the implementation of the Association Agreement between Ukraine and the European Union are, first, the consolidation of the pro-European foreign policy of the state, which is a kind of constitutional guarantee of continuity and consistency in implementation and association activities in Ukraine EU and, secondly, the improvement of constitutional provisions on the interaction of national and international law, in particular those governing the implementation of international treaties into the national legal system.

Attention is drawn to the need for more systematic constitutional and legal regulation of international and domestic law, in particular, it is proposed to include in the formation of a «package» of systemic constitutional changes, items on the relationship between international and national law, which will create the basis for: 1) to consolidate the superiority (primacy) of properly implemented international legal norms over the national law of Ukraine (except for the Constitution of Ukraine, which should have supremacy and priority in the national legal system); 2) to regulate the application of other sources of international law in Ukraine (first of all, generally accepted principles and norms of international law, as well as acts of international organizations); 3) specify the forms of expressing consent to the binding nature (methods of implementation) of an international agreement for Ukraine; 4) determine the place of international treaties of Ukraine in the hierarchy of normative legal acts; 5) to expand the range of subjects of implementation of international agreements and to regulate the status and hierarchy of intergovernmental and interdepartmental agreements accordingly. The ongoing process of constitutional reform in Ukraine creates a legal basis for the systematic elimination of shortcomings and gaps in the Constitution of Ukraine in the field of interaction between national and international law.

Key words: Constitution of Ukraine, Constitutional Reform, Constitutionalization, European Union, Association Agreement between Ukraine and the EU, Implementation.

Підписавши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом (далі - ЄС), Україна взяла на себе зобов'язання удосконалити внутрішньодержавну правову базу, узгодити її з європейськими стандартами. У цьому контексті чи не найбільшої уваги потребують положення Основного Закону держави - Конституції. І це зрозуміло, оскільки саме в Конституції концентровано відображені підходи держави до міжнародного співробітництва, саме вона є тим елементом правової системи, що здатен ефективно регулювати діяльність як у внутрішньодержавній, так і в зовнішньополітичній сферах, сприяти належному захисту національних інтересів.

Виходячи з зазначеного, метою статті є дослідження конституційно-правових аспектів імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом та аналіз проблемних питань і подальших перспектив реалізації визначеного в Конституції України стратегічного курсу нашої держави на набуття повноправного членства в ЄС.

Питання конституційного забезпечення європейської інтеграції та асоціації України з ЄС не є новим для України і вже неодноразово ставало як предметом політичних дискусій, так і об'єктом наукових досліджень [1; 2]. До характеристики тих чи інших аспектів цього процесу зверталися у своїх дослідженнях такі вітчизняні науковці, як Ю. Барабаш, Ю. Волошин, В. Кампо, А. Крусян, М. Орзіх, Н. Пархоменко, С. Погребняк, Т. Подорожна, О. Скрипнюк, В. Шамрай та ін. У своїх наукових роботах ми також зверталися до питання конституціоналізації процесу асоціації України з ЄС [3]. Поряд з тим це питання продовжує бути актуальним і потребує більш розгорнутого теоретичного обґрунтування.

Імплементаційна конституціоналізація передбачає всю сукупність заходів щодо реформування конституційного законодавства з метою створення належних конституційних засад для імплементації (забезпечення дії та реалізації) положень Угоди про асоціацію до національного правопорядку України.

Передусім слід зазначити, що в доктрині під імплементацією розуміється процес входження норм міжнародного права у національне законодавство. Сутність цього процесу виявляється у змісті тієї діяльності, до якої вдається держава з метою реалізації своїх міжнародних зобов'язань. У концентрованому вигляді ця діяльність може бути охарактеризована як: а) правотворча; б) організаційна та оперативно-виконавча; в) контрольна [4, с. 134]. Тобто, по суті, імплементація не обмежується виключно ухваленням правових актів, а включає весь комплекс заходів, спрямованих на визнання юридичної сили та організаційне забезпечення здійснення норм міжнародного права в національній правовій системі [5, с. 7]. При цьому в спеціальній літературі прийнято умовно розрізняти два основних способи імплементації: трансформацію (рецепцію, адаптацію) та інкорпорацію.

Методологічною і водночас нормативною основою імплементації міжнародного права до права внутрішньодержавного є сукупність норм, розроблених міжнародним співтовариством з метою регламентації права міжнародних договорів (зокрема статті 26, 27, 31 (3) Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.).

Водночас у контексті нашого дослідження слід брати до уваги те, що хоча відносини між Україною та ЄС лежать у площині міжнародно-правового регулювання, все ж таки право ЄС є особливою правовою системою наднаціонального характеру із притаманними їй специфічними інструментами та механізмами правової інтеграції. Ці інструменти використовуються не тільки всередині ЄС - між його державами-членами, а й транспонуються на зовнішньополітичну сферу, на відносини ЄС із третіми країнами. Яскравим прикладом останнього можуть слугувати положення угод про асоціацію про необхідність адаптації національного законодавства третіх країн до acquis ЄС, а також способи, за допомогою яких Союз заохочує такі гармонізаційні заходи. Ці особливості накладають свій відбиток і на процес імплементації міжнародно-правових зобов'язань, закріплених у асоціативних угодах між ЄС і країнами-партнерами, що потрібно брати до уваги під час розробки правових і організаційних заходів у сфері імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Убачається, що імплементаційний аспект конституціоналізації асоціативних відносин України з ЄС можна проаналізувати на основі двох ключових показників, які є визначальними для здійснення цього процесу: конституційних засад зовнішньополітичної діяльності України (зокрема, закріплення на рівні Основного Закону зовнішньополітичного курсу держави) та конституційних положень щодо імплементації міжнародних договорів у національний правопорядок.

Щодо першого показника - встановлення на рівні Основного Закону конституційних засад зовнішньополітичної діяльності України - він був реалізований у лютому 2019 року, коли до Конституції України (її преамбули) були внесені зміни, пов'язані з визначенням стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС, тобто, по суті, відбулося закріплення проєвропейського зовнішньополітичного курсу держави.

Як відомо, загальні засади участі України у зовнішньополітичних відносинах визначені в ст. 18 Конституції України. Крім того, у Декларації про державний суверенітет України 1990 року визначається, що «Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах (курсив. - Авт.)». Проте Декларація про державний суверенітет України є не юридичним, а політичним актом.

Положення щодо європейського спрямування зовнішньополітичного курсу держави міститься також у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року. Зокрема, у п. 12 ст. 11 цього Закону встановлюється, що однією із засад зовнішньої політики України є забезпечення її інтеграції в європейський політичний, економічний і правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі.

Проте, як свідчить попередній досвід, визначення Україною конкретного зовнішньополітичного курсу великою мірою залежить від політичних уподобань тієї чи іншої політичної сили, яка перебуває при владі, а отже, мінливість політичної ситуації в країні може зумовити відповідні законодавчі зміни. Поряд з тим виконання положень Угоди про асоціацію в силу її масштабності і комплексного характеру потребує послідовності як у внутрішньодержавній, так і в зовнішньополітичній сферах діяльності України. Саме тому вбачається, що закріплення на конституційному рівні проєвропейського зовнішньополітичного курсу держави допоможе забезпечити значно більшу стабільність і необхідне правове наступництво, незалежно від ротації політичних еліт та їх зовнішньополітичних пріоритетів. З огляду на цілі та завдання Угоди про асоціацію таке наступництво є необхідною передумовою ефективності будь-яких імплементаційних заходів із конституційного забезпечення асоціативних відносин між Україною та ЄС.

Що стосується другого показника імплементаційної конституціоналізації - положень Конституції України щодо імплементації міжнародних договорів у національний правопорядок, то однією з проблем, яка потребує вирішення на конституційному рівні, є проблема співвідношення внутрішньодержавного та міжнародного права. Відомо, що джерелами права, в яких містяться норми останнього, є, зокрема, міжнародні договори, загальновизнані норми і принципи міжнародного права, міжнародно-правовий звичай тощо. Водночас з огляду на договірну природу асоціативних відносин між Україною та ЄС у контексті нашого дослідження першочерговим є визначення статусу саме міжнародного договору в національній системі права.

Як відомо, дія міжнародних договорів у внутрішньому праві залежить від того, якої концепції співвідношення між національним і міжнародним правом дотримується та чи інша держава. Доктрина виокремлює три основні теорії такого співвідношення: дуалістичну та два різновиди моністичної. Водночас, як слушно зазначають вітчизняні дослідники, в нинішніх умовах тривала дискусія між моністами і дуалістами поступово втрачає колишню гостроту з причин притаманного їй схоластичного характеру та віддаленості від реально існуючої міжнародної практики [6, с. 29]. Натомість у сучасній науці переважає загальна тенденція до дослідження конкретних проблем у взаємодії цих двох правових систем. Виходячи з цього, дослідження імплементаційного аспекту процесу конституціоналізації асоціативних відносин України з ЄС насамперед потребує визначення характеру співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, адже це допоможе встановити основоположні засади їх подальшої взаємодії.

Передусім слід констатувати наявність конституційної дихотомії монізму і дуалізму в питанні щодо співвідношення міжнародного та національного права в українській системі права [5, с. 6]. Так, ст. 9 Конституції України закріплює, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». З положень цієї статті випливає, що Конституція України вдається до положень моністичної теорії, оскільки закріплює формулу про включення чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, до національного законодавства як його складової частини. Але водночас у наведеній конституційній нормі є положення про те, що надання згоди на обов'язковість договору Верховною Радою відбувається шляхом прийняття відповідного закону, що є характерним для країн з дуалістичною моделлю [7, с. 299].

Внаслідок такої дихотомії у вітчизняній доктрині не склалося консолідованого підходу щодо тлумачення ст. 9 Конституції України. Особливо це стосується норми ч. 1 ст. 9 Конституції України, всі структурні складові якої викликають гострі наукові дискусії. Спробуємо проаналізувати кожну із них окремо:

1) «Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких

2) надана Верховною Радою України,

3) є частиною національного законодавства України».

По-перше, певні застереження викликає формулювання «згода на обов'язковість». Так, ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року встановлює, що згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може бути надана шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору та іншим шляхом, про який домовилися сторони [6, с. 44-47]. Наведене положення, хоча і відповідає нормам права міжнародних договорів і загальноприйнятій міжнародній практиці, у тому числі ст. 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, проте не містить роз'яснення надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору, визначаючи лише процесуальні форми, через які така згода реалізується.

Крім того, у контексті частини першої ст. 9 Конституції України надання «згоди на обов'язковість» міжнародного договору віднесено до повноважень Верховної Ради України, що дає підстави трактувати конституційне положення у більш вузькому значенні - як ухвалення Верховною Радою України закону про ратифікацію конкретного міжнародного договору. Як відзначається в спеціальній конституційно-правовій літературі, такий підхід безпідставно звужує як сферу дії міжнародних договорів на території України, так і базу її національного законодавства [8, с. 257].

По-друге, серед суб'єктів введення міжнародного договору до національної системи права ст. 9 Конституції називає лише Верховну Раду, проте далеко не всі міжнародні договори України вимагають надання згоди на їхню юридичну обов'язковість (ратифікації) Верховною Радою [6, с. 45]. Перелік договорів, які підлягають ратифікації, визначено у п. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України». Разом з тим серед міжнародних договорів України існує численна група угод, суб'єктами укладання яких є інші, ніж Верховна Рада, органи державної влади. Йдеться передусім про так звані міжурядові та міжвідомчі договори. Однак на питання про їх статус Конституція України відповіді не дає, що також зумовлює наукову полеміку, пов'язану з визначенням місця таких угод у національному правопорядку.

Зокрема, О. Назаренко [9], Я. Чернопищук [10] і Д. Терлецький [5] дотримуються думки, що міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких Верховна Рада України не надавала, не можуть вважатися частиною національного законодавства, тобто на них не поширюються правила ст. 9 Конституції України.

Натомість В. Денисов і А. Мельник убачають, що існують необхідні підстави припускати, що в названому конституційному контексті «термін міжнародний договір» слід розуміти як такий, що включає в себе всі передбачені законодавством його види, тобто міждержавні, міжурядові та міжвідомчі договори, а не лише ті, що були ратифіковані у формі закону. На думку вчених, на користь такої розширеної інтерпретації свідчить, зокрема, те, що формулювання ряду законодавчих актів стосовно пріоритетності застосування договірних норм чітко і недвозначно конкретизується, і не лише стосовно тих міжнародних договорів, «згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України» [11, с. 33].

Аналогічними є і міркування І. Забокрицького, який доводить, що, оскільки принцип pacta sunt servanda є основоположним при регулюванні договірних відносин, а норми розділу ІІІ Закону України «Про міжнародні договори України» закріплюють обов'язок України сумлінно дотримуватися і виконувати свої міжнародні зобов'язання, відповідно будь-які чинні міжнародні договори, а не лише ті, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, повинні трактуватись як частина національного законодавства. Відкидає автор і твердження про відсутність обов'язкової юридичної сили міжурядових та міжвідомчих договорів, обґрунтовуючи це тим, що оскільки передбачається можливість затвердження міжнародних договорів Президентом або Кабінетом Міністрів України, вони повинні мати юридичну силу того акта, яким були затверджені (тобто Указу Президента або постанови Кабінету Міністрів України), і відповідно підзаконний статус у національній системі права [12, с. 73].

На нашу думку, буквальне тлумачення змісту частини першої ст. 9 Конституції України дійсно може привести до висновку, що внаслідок недосконалості конституційної регламентації та частина міжнародних договорів, яка не підлягає ратифікації Верховною Радою, не входить до системи національного права. Проте, погоджуючись із М. Баймуратовим, вбачаємо, що такий підхід є дещо хибним, адже через нього міжурядові та міжвідомчі договори України позбавляються юридичної сили, а також виключаються як із кола джерел конституційного права, так і взагалі із системи національного законодавства, що робить їх практично невиконуваними (навіть якщо вони створюють міжнародно-правові зобов'язання для держави) [8, с. 255].

Слід зазначити, що серед міжнародних угод, укладених Україною та ЄС, значна кількість має саме міжурядовий і міжвідомчий характер. При цьому чимало з них є договорами про надання матеріально-технічної або фінансової допомоги Україні з боку Союзу. У зв'язку з цим виникає питання: якщо українська Сторона не вважає ці договори складовою частиною національної системи права, то на яких правових підставах вона цю допомогу приймала? Видається, питання має риторичний характер.

По-третє, конституційна характеристика належним чином інкорпорованих міжнародних договорів як частини національного законодавства України також викликає певні зауваження. Щодо цього дебати ведуться з трьох головних питань.

1. Окремі науковці звертають увагу на різну правову природу норм міжнародного і національного права, і в цьому контексті на те, що формулювання «міжнародний договір є частиною національного законодавства України», не можна вважати юридично коректним. Зокрема, як справедливо наголошує Е. Хіменес де Аречага, «міжнародно-правова норма зберігає свою природу як міжнародне зобов'язання, незважаючи на можливість її реалізації судовими чи адміністративними органами держави» [13, с. 13]. З цим погоджується і І. Лукашук, зазначаючи, що «договір може бути частиною права країни, може мати силу закону, але його не можна віднести до законодавства» [14, с. 64].

2. Немає єдності серед вчених і щодо визначення статусу міжнародних договорів та їх місця в ієрархії національних нормативно-правових актів. Йдеться передусім про те, що ст. 9 Конституції прямо не визначає примату положень міжнародних договорів України щодо норм національних законів у разі їх колізії.

Так, на питання про перевагу норм міжнародних договорів над нормами національних законів ряд вчених-конституціоналістів дають негативну відповідь. Зокрема, колишній Голова Конституційного Суду України В. Скомороха вважає, що «ст. 9 Конституції України не визначає примату міжнародного права» у національній системі права та особливо акцентує на тому, що норми міжнародного права не повинні мати верховенства над Основним Законом держави [15]. Цю точку зору поділяє й інший суддя Конституційного Суду у відставці В. Шаповал, зазначаючи, що «Конституція України не встановлює принципу примату міжнародних договорів або міжнародного права загалом. У разі невідповідності, наприклад, між законом України та міжнародним договором, можна говорити лише про їх колізійність» [16].

На обґрунтування своєї точки зору прихильники цього підходу нерідко посилаються на рішення Конституційного Суду України, який, здійснюючи офіційне тлумачення терміна «законодавство», визначив таку його структуру: закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції та законів України [17, с. 116]. Як випливає з наведеного рішення, у системі нормативно-правових актів України Конституційний Суд дійсно розташував міжнародні договори після законів, що спонукає деяких дослідників до висновку про їх ієрархічне підпорядкування законодавчим актам.

Натомість їх опоненти активно виступають за необхідність визнання пріоритету міжнародного права, принаймні у випадку розходження міжнародно-правових приписів із нормами внутрішнього законодавства. Основні аргументи на користь такої позиції полягають у тому, що це випливає з конституційного принципу добросовісного виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань, що, своєю чергою, зумовлено зміцненням універсальних тенденцій у сучасному міжнародному співтоваристві, до яких належить застосування примату міжнародного права [4, с. 26; 7; 18, с. 5].

Крім того, фахівці в галузі міжнародного права (В. Денисов, А. Мельник, К. Савчук) звертають увагу на те, що неврегульованість питання щодо статусу та ієрархічності міжнародних договорів на національному конституційному рівні певною мірою компенсується спеціальними законодавчими актами (lex specialis), які, на їх думку, покликані конкретизувати конституційну норму, заповнюючи таким чином прогалину в правовому регулюванні. При цьому зазвичай наводяться положення ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» 2004 року, що визначають пріоритет норм міжнародних договорів, які набрали чинності в установленому порядку, щодо норм, закріплених у відповідному акті законодавства України [11, с. 30].

Поділяючи позицію про пріоритет міжнародно-правових норм щодо внутрішньодержавних, суддя Конституційного Суду у відставці П. Мартиненко відносить зазначену норму Закону України «Про міжнародні договори України» до так званого «правила виключності», вказуючи, що «українське «правило виключності»... є фактичним визнанням не загальної (як у деяких зарубіжних країнах), а ситуаційної (виключної) пріоритетності (переваги) положень міжнародного договору, ратифікованого за згодою Верховної Ради України на його обов'язковість, стосовно положень національного закону - винятково у разі їх взаємної суперечності або конфліктності» [19, с. 71].

Проте існує й інша точка зору. Зокрема, деякі дослідники вважають, що зміст частини другої ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», де йдеться про безумовний примат положень міжнародного договору над національним законодавством, не відповідає чинним конституційним вимогам (статті 8, 9) і має бути узгоджений із ними [20].

Витоки такої радикальної позиції, на нашу думку, полягають у досить великому впливі позитивізму на вітчизняну юридичну доктрину і практику, представники якого віддають перевагу звужувальному тлумаченню конституційних (законодавчих) положень.

3. Дебати в наукових колах викликає також те, що, виходячи з частини першої ст. 9 Конституції України, положення міжнародного договору мають рівний статус із положеннями національного закону за умов, що вони запроваджуються до правової системи України через прийняття відповідного закону. Вказується, що процедура прийняття закону про надання згоди на обов'язковість міжнародного договору не відрізняється від загальної процедури прийняття інших законів України - законодавець не розмежовує їх. Фактично це означає, що закон про ратифікацію міжнародного договору ставиться в один ряд із будь-яким іншим законодавчим актом України, а отже, прийнятий таким чином закон не відрізняється за своєю юридичною силою від інших законів [17, с. 116].

Недоліком такого підходу є те, що надання схваленим Верховною Радою міжнародним договорам статусу національних законів за відсутності посилання на пріоритет перших щодо других створює низку проблем, пов'язаних із застосуванням норм цих договорів у національному правопорядку України [11, с. 541]. Адже згідно із принципом lex posterior deroga legi priori з двох рівнозначних актів, які регулюють один і той самий предмет, перевагою користуватиметься той, що був ухвалений пізніше. Отже, гіпотетично закон, прийнятий після ратифікації міжнародного договору, у разі якщо предмети їх правового регулювання збігаються, може змінити чи скасувати положення міжнародного договору. З цього приводу у вітчизняній літературі неодноразово висловлювались сумніви щодо коректності конституційних формулювань у зв'язку з імовірністю застосування до інкорпорованих у внутрішнє право міжнародно-правових зобов'язань принципу lex posterior. Зокрема, як влучно зауважує В. Євінтов, можливість заміни міжнародних зобов'язань наступною внутрішньою правовою нормою фактично передбачала б право держави в односторонньому порядку змінювати свої обов'язки за міжнародним договором, що є абсолютно неприпустимим, адже договірні норми є завжди результатом взаємної домовленості сторін [21, с. 51; 22, с. 26].

Водночас поряд із внесенням необхідних доповнень безпосередньо до тексту Конституції України врегулювати питання щодо статусу та ієрархічності окреслених актів можна і за допомогою ухвалення спеціального імплементаційного закону. У зв'язку з цим слушною видається пропозиція Р. Петрова, який убачає, що такий закон може створити юридичні підстави для вирішення потенційних конфліктів між Угодою про асоціацію та українським законодавством. Проводячи аналогію з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, для імплементації якої був прийнятий Закон України про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року, науковець доводить, що цей позитивний досвід може бути використаний і для реалізації положень Угоди про асоціацію [23, с. 37].

Таким чином, жвава полеміка навколо конституційних положень щодо порядку імплементації міжнародних договорів у національну систему права свідчить про гостроту цієї проблеми. Поряд з тим окреслені питання переходять із теоретичної у практичну площину у зв'язку з необхідністю виконання Україною своїх зобов'язань за Угодою про асоціацію. Особливої актуальності набуває проблема визнання на конституційному рівні пріоритету міжнародно-правових приписів стосовно норм національного права. Адже цей на перший погляд суто гіпотетичний елемент може набути цілком реальних практичних обрисів у разі виникнення колізії між, наприклад, нормою Угоди про асоціацію та внутрішньоправовою нормою, що регламентують одні й ті ж самі правовідносини. Така імовірність дійсно існує, оскільки Угода про асоціацію є широкомасштабним документом, який тією чи іншою мірою стосується більшості сфер суспільного життя в Україні і відповідно більшості галузей права, в межах яких здійснюється їх регулювання. Успішна реалізація визначених у ній положень щодо співробітництва сторін у сфері європейської інтеграції передусім залежить від створення дієвого імплементаційного механізму. Ключова роль у цьому процесі має бути відведена саме Конституції України.

Слід підкреслити, що українські науковці неодноразово звертали увагу на необхідність більш системної конституційно-правової регламентації питань взаємодії міжнародного та внутрішнього права, зокрема, пропонували численні авторські варіанти редакції ст. 9 Конституції України. Узагальнюючи та розвиваючи ці пропозиції, вбачаємо, що при формуванні «пакета» системних конституційних змін, до нього необхідно включити пункти щодо співвідношення міжнародного та національного права, які водночас створять підґрунтя для імплементації Угоди про асоціацію: 1) закріпити перевагу (примат) належним чином імплементованих міжнародно-правових норм перед національним правом України (крім Конституції України, якій у національній правовій системі має належати безумовне верховенство і пріоритет); 2) врегулювати питання застосування в Україні інших джерел міжнародного права (передусім загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також актів міжнародних організацій); 3) конкретизувати форми висловлення згоди на обов'язковість (способи імплементації) міжнародного договору для України; 4) визначити місце в ієрархії нормативно-правових актів міжнародних договорів України; 5) розширити коло суб'єктів імплементації міжнародних договорів і відповідно регламентувати статус та ієрархічність міжурядових і міжвідомчих договорів.

Таким чином, імплементаційний аспект конституціоналізації асоціативних відносин України та ЄС полягає у конституційному опосередкуванні та забезпеченні реалізації норм Угоди про асоціацію в межах національного правопорядку України. Ключовими показниками імплементаційної конституціоналізації асоціативних відносин України та ЄС є, по-перше, закріплення на рівні Основного Закону проєвропейського зовнішньополітичного курсу держави, що є своєрідною конституційно-правовою гарантією наступництва і послідовності у проведенні імплементаційних заходів у сфері асоціації України та ЄС та, по-друге, удосконалення конституційних положень щодо взаємодії національного та міжнародного права, зокрема, тих, які регламентують питання імплементації міжнародних договорів до національної системи права. Процес конституційного реформування, що триває в Україні, створює правові підстави для системного усунення недоліків і прогалин в Основному Законі у сфері взаємодії національного та міжнародного права.

проєвропейський зовнішньополітичний конституційний

Перелік використаних джерел

1. Волошин Ю. О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: теоретико-методологічні аспекти. Київ: Логос, 2010. 428 с.

2. Voloshyn Yu. O. Legal globalization and interstate integration as a leading factor of the formation of state security and sovereignty. Atlantic Press. 2nd International Conference on Social, Economic and Academic Leadership. 2018. № 11. P 351-358.

3. Стрєльцова О. В. Конституціоналізація процесу асоціації України з Європейським Союзом: теорія та практика: монографія. Київ: Алерта, 2017. 532 с.

4. Лукашук И. И. Механизм международно-правового регулирования. Київ: Вища школа, 1980. 164 с.

5. Терлецький Д. С. Конституційно-правове регулювання дії міжнародних договорів в Україні: автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02. Одеса: 2007. 17с.

6. Савчук К. О. Механізм взаємодії міжнародного права з національною правовою системою України. Механізми гармонізації законодавства України з європейським та міжнародним правом: наукова доповідь /за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2011. 108 с.

7. Мережко О. О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики: монографія. Київ: Таксон, 2002. 344 с.

8. Курс конституционного права Украины. Том 1. Общая часть: Основы теории конституционного права: учебник / М. А. Баймуратов, А. В. Батанов, И. Д. Слиденко и др.; под ред. М. А. Баймуратова, А. В. Батанова). Харьков: Одиссей, 2008. 672 с.

9. Назаренко О. А. Міжнародні договори України в системі джерел конституційного права України: автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02. Київ, 2006. 22 с.

10. Чернопищук Я. В. Конституціоналізація процесу європейської інтеграції України: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.02. Одеса, 2012. 259 с.

11. Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України: монографія / А. Я. Мельник, С. О. Мельник, А. І. Дмитрієв та ін.; за ред. В. Н. Денисова. Київ: Юстиніан, 2006. 672 с.

12. Забокрицький І. І. Проблеми правового статусу міжнародних договорів України у системі джерел конституційного права України. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. 2015. № 825. С. 69-78.

13. de Arechaga E. J. Self-Executing Provisions of International Law. Staat und Vцlkerrechtsordnung. Festschrift fьr Karl Doehring Hailbronner K., Ress G., Stein T.

(Hrsg.) 1989. S. 410. - Цит. за: Денисов В. Н., Мельник А. Я. Розвиток правових засад та механізмів верховенства міжнародного права у внутрішньому праві України. Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України: монографія / А. Я. Мельник, С. О. Мельник, А. І. Дмитрієв та ін.; за ред. В. Н. Денисова. Київ: Юстиніан, 2006. 672 с.

14. Лукашук И. И. Конституции государств и международное право. Москва: Спарк, 1998. 124 с.

15. Скомороха В. Окремі питання імплементації норм міжнародного права і конституційна юрисдикція України. Український часопис міжнародного права. 2002. № 1. С. 6-11.

16. Окрема думка В. Шаповала стосовно Рішення Конституційного Суду України по справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення абзацу 2 частини 1 статті 39 Закону України «Про вищу освіту» (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) за конституційним поданням 56 народних депутатів України. Справа № 1-14 / 2004 від 7 липня 2004 р. № 14-рп / 2004.

17. Сергієнко Н. Взаємодія міжнародного та національного права в практиці Конституційного Суду України. Вісник Конституційного Суду України. 2004. № 6. С. 116-125.

18. Козюбра М. І. Тенденції розвитку джерел права України в контексті європейських правоінтеграційних процесів. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2004. Т 26. С. 4-9.

19. Мартиненко П. Ф. Місце і роль Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. в конституційно-правовому механізмі України. Вісник Конституційного Суду України. 2002. № 2.

20. Шиб Т. Співвідношення міжнародного та національного права України. Віче. 2011. № 4. URL: http://www.viche.info/joumal/2430/.

21. Євінтов В. І. Україна у міжнародному співтоваристві. Суверенітет України і міжнародне право. За ред. В. Н. Денисова, В. І. Євінтова. Київ: Манускрипт, 1995. 360 с.

22. Евинтов В. И. Международный и внутренний правопорядок в структуре международного сообщества. Реализация международно-правовых норм во внутригосударственном праве / отв. ред. В. Н. Денисов, В. И. Евинтов. Київ: Наукова думка, 1992. 242 с.

23. Петров Р. Конституційні аспекти імплементації Угод про асоціацію між Європейським Союзом та Україною, Молдовою і Грузією. Право України. 2015. № 8. С. 32-39.

Reference

1. Voloshin Y O, Constitutional and legal support of European interstate integration: theoretical and methodological aspects. Kyiv: Logos, 2010. 428p. [ukr.]

2. Voloshyn Y. O. Legal globalization and interstate integration as a leading factor of the formation of state security and sovereignty. Atlantic Press. 2nd International Conference on Social, Economic and Academic Leadership. 2018. № 11. P 351-358. [ukr. ]

3. Streltsova O. V. Constitutionalization of the process of association of Ukraine with the European Union: theory and practice: monograph. Kyiv: Alerta, 2017. 532 p. [ukr. ]

4. Lukashuk 1.1. Mechanism of international legal regulation. Kyiv: Higher School, 1980. 164 p. [ukr.]

5. Terletsky D. S. Constitutional and legal regulation of international treaties in Ukraine: author's ref. dis.... Cand. jurid. Science: special. 12.00.02. Odessa: 2007. 17 p. [ukr.]

6. SavchukK. O.The mechanism of interaction of international law with the national legal system of Ukraine. Mechanisms of harmonization of the legislation of Ukraine with European and international law: scientific report/for general. ed. Yu. S. Shemshuchenko. Kyiv: Institute of State and Law. V. M. Koretsky NAN of Ukraine, 2011. 108 p. [ukr.]

7. Merezhko O. O. Law of international treaties: modern problems of theory and practice: monograph. Kyiv: Takson, 2002. 344p. [ukr.]

8. Course of constitutional law of Ukraine. Volume 1. General part: Fundamentals of the theory of constitutional law: a textbook / M. A. Baimuratov, A..V Batanov,

I. D. Slidenko, etc.; under ed. M. A. Baimuratova, A. V. Batanova). Kharkiv: Odyssey, 2008. 672 p. [ukr.]

9. Nazarenko O. A. International treaties of Ukraine in the system of sources of constitutional law ofUkraine: author's ref. dis.... Cand. jurid. Science: special. 12.00.02. Kyiv, 2006. 22 p. [ukr.]

10. Chernopyschuk Y. V. Constitutionalization of the process of European integration ofUkraine: dis.... Cand. jurid. Science: 12.00.02. Odessa, 2012. 259 p. [ukr.]

11. Interaction of international law with internal law of Ukraine: monograph / A. Y. Melnyk, S. O. Melnyk, A. I. Dmitriev, etc.; for ed. V. N. Denisov. Kyiv: Justinian, 2006. 672 p. [ukr.]

12. Zabokrytsky 1.1. Problems of the legal status of international treaties ofUkraine in the system of sources of constitutional law ofUkraine. Bulletin of the National University «Lviv Polytechnic». Legal sciences. 2015. № 825. pp. 69-78. [ukr.]

13. de Arechaga E. J. Self-Executing Provisions of International Law. Staat und Vцlkerrechtsordnung. Festschrift fьr Karl Doehring Hailbronner K., Ress G., Stein T. (Hrsg.) 1989. S. 410. - Cit. by: Denisov V. N., Melnyk A. Y. Development of legal principles and mechanisms of the rule of international law in the domestic law ofUkraine.

14. Lukashuk I. I. Constitutions of States and International Law. Moscow: Spark, 1998. 124 p. [russ.]

15. Skomorokha V. Some issues of implementation of international law and the constitutional jurisdiction of Ukraine. Ukrainian Journal of International Law. 2002. № 1. P 6-11. [ukr.]

16. Separate opinion of V. Shapoval on the Decision of the Constitutional Court of Ukraine on the constitutionality of the provision ofparagraph 2 ofpart 1 ofArticle 39 of the Law of Ukraine «On Higher Education» (case on the age limit of a candidate for head of higher education) submission of 56 people 's deputies of Ukraine. Case № 1-14 / 2004 of 7 July 2004 № 14-rp / 2004. [ukr.]

17. Sergienko N. Interaction of international and national law in the practice of the Constitutional Court of Ukraine. Bulletin of the Constitutional Court of Ukraine. 2004. № 6. P 116-125. [ukr.]

18. Kozyubra M. I. Trends in the development of sources of law in Ukraine in the context of European integration processes. Scientific notes of NaUKMA. Legal sciences. 2004. T 26. P. 4-9. [ukr.]

19. Martynenko P F The place and role of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms of1950 in the constitutional and legal mechanism of Ukraine. Bulletin of the Constitutional Court of Ukraine. 2002. № 2. [ukr. ]

20. Shib T. Correlation of international and national law of Ukraine. Chamber. 2011. № 4. URL: http://www. viche.info/journal/2430/. [ukr.]

21. Yevintov V. I. Ukraine in the international community. Sovereignty of Ukraine and international law. For the order. V. N. Denisov, V. I. Evintov. Kyiv: Manuscript, 1995. 360 p. [ukr.]

22. Evintov V. I. International and domestic law and order in the structure of the international community. Implementation of international law in domestic law / resp. ed. V. N. Denisov, V. I. Evintov. Kyiv: Naukova Dumka, 1992. 242 p. [ukr.]

23. Petrov R. Constitutional aspects of the implementation of the Association Agreements between the European Union and Ukraine, Moldova and Georgia. Law of Ukraine. 2015. № 8. P 32-39. [ukr.]