Кримінальні проступки як специфічний вид кримінальних правопорушень

Кримінальні проступки як специфічний вид кримінальних правопорушень

Алєксєєва-Даниленко Юлія Володимирівна - аспірант

Мета дослідження полягає у дослідженні особливостей кримінального проступку як специфічного виду кримінальних правопорушень.

Виклад основного матеріалу

З прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень», до Кримінального кодексу України введено нове поняття - кримінальний проступок.

У частині 1 ст. 12 КК України визначено, що кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі [2].

До прийняття вищезазначеного Закону у КК України існувало понад 90 складів кримінальних правопорушень невеликої тяжкості, за вчинення яких не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, а значить, усі вони з прийняттям цього Закону та внесенням змін до КК України стали кримінальними проступками.

Проблема кримінального проступку обговорюється вченими-юристами вже понад півстоліття. Ще у 60-і р.р. минулого століття Н.Ф. Кузнєцова вказувала на необхідність, при класифікації діянь за ступенем суспільної небезпечності, об'єднати в єдину групу кримінальні правопорушення невеликої та ряд кримінальних правопорушень середньої тяжкості. Виходячи з цього, було запропоновано розділити суспільно небезпечні діяння на злочини та кримінальні проступки, які представляють істотно меншу суспільну небезпеку. Ця міра дозволила б продовжити диференціацію кримінальної відповідальності. Досвід узаконення незначних кримінальних правопорушень за типом кримінальних проступків існує і за кордоном, зокрема, в США, Німеччині, Польщі, Латвії, Швеції та інших країнах. У більшості держав кримінальні кодекси диференціюють кримінально-правові діяння на дві або три категорії і самі малозначні кримінальні правопорушення часто визначають як кримінальні проступки. І.В. Ковтун висловив думку, що запровадження інституту кримінального проступку хоча й здатне зблизити національне законодавство про кримінальну відповідальність із законодавством країн Європейського Союзу, проте потребує свого подальшого доопрацювання на концептуальному рівні з урахуванням сучасних досягнень науки кримінального, кримінального процесуального та адміністративного права, а також тенденцій гуманізації законодавства України про кримінальну відповідальність [3].

В.І. Борисов, В.І. Тютюгін, Л.М. Демидова висловили думку про те, що запровадження кримінального проступку до національного законодавства України має охоплювати і завдання, які вона виконує. Серед таких основних завдань науковці окреслили наступні: гуманізація та оптимізація кримінального законодавства; удосконалення кримінального процесуального законодавства шляхом запровадження спрощеної процедури досудового розслідування та судового розгляду матеріалів кримінального провадження щодо кримінальних проступків; пом'якшення кримінальних покарань шляхом удосконалення санкцій за вчинення кримінальних проступків; впровадження в законодавство України рекомендацій Європейського Суду з прав людини та міжнародних стандартів у сфері боротьби зі злочинністю [4].

Термін «кримінальний проступок» вдало підкреслює специфіку кримінальних правопорушень, за які замість традиційного кримінального покарання можуть бути винесені інші заходи суспільного впливу. Ці діяння, залишаючись у цілому кримінальними правопорушеннями, разом з тим носять попереджувальний характер, даючи засудженому реальний шанс на виправлення. судимість злочин кримінальний проступок

Таким чином, передбачається, що кримінальний проступок займає проміжну «середину» між адміністративними та кримінальними протиправними діяннями. Щодо суті кримінального проступку в юридичній літературі висловлені полярні позиції. Так, Б.Я. Гаврилов і Е.В. Рогова відносять кримінальний проступок до різновиду кримінальних правопорушень. На їхню думку, порівняно з кримінальними правопорушеннями кримінальний проступок володіє меншим ступенем суспільної небезпечності і тягне менш суворе покарання, що виключає судимість [5, с. 41]. Автори виділяють ряд ознак кримінального проступку, які потребують коментаря, сенс першої ознаки зводять до обґрунтування кримінального проступку як різновиду кримінальних правопорушень. Вони фактично ототожнюють кримінальний проступок з кримінальними правопорушеннями, визнаючи в ньому наявність усіх суттєвих проявів злочинного діяння: суспільної небезпечності, винності, заборонності кримінальним законом і погрози покаранням.

Друга ознака, з точки зору зазначених дослідників, полягає в тому, що кримінальний проступок у порівнянні зі злочином має меншу за ступенем суспільну небезпечність. Ця ознака вступає в явне протиріччя з попереднім. Будучи видом злочинного діяння, кримінальний проступок не може володіти іншими якісними і кількісними параметрами суспільної небезпеки, що виходять за межі розуміння суспільної небезпечності кримінальних правопорушень.

Третя ознака стосується специфіки юридичних наслідків вчинення кримінального проступку. Кримінальний проступок повинен передбачати можливість застосування певного кримінального покарання, виключаючи судимість. На підставі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що кримінальний проступок - це особливий вид кримінальних правопорушень, що відрізняється як від адміністративних проступків, так і від власне кримінальних правопорушень. Його специфіка полягає у відносно невисокому рівні суспільної небезпеки, яка обумовлює необхідність визначення особливого режиму відповідальності.

Оскільки кримінальний проступок має у своїй основі попереджувальний характер, то і санкції для кримінальних проступків також повинні бути особливі, а саме - змішані: «наполовину» покарання, «наполовину» заходи громадського впливу. Передбачається новий вид звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку - це застосування інших заходів кримінально-правового характеру. Під ними можуть розумітися, наприклад, сукупність судового штрафу і громадських робіт, або сукупність інших видів покарань, не пов'язаних з ізоляцією засудженого від суспільства. Це може бути: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи та виправні роботи.

Однак, для застосування цього виду звільнення від кримінальної відповідальності встановлюються наступні умови:

1) кримінальний проступок повинен бути вчинений вперше і відноситись, як кримінальне правопорушення, до категорії невеликої або середньої тяжкості;

2) заподіяна кримінальним проступком шкода має бути відшкодована.

Чинний Кримінальний кодекс України визначає кримінальне правопорушення (ч. 1 ст. 11), яке розділяється на такі види: злочин та кримінальний проступок. Таким чином, кримінальне правопорушення виступає родовим поняттям по відношенню до «злочину» та «кримінального проступку». А отже, наприклад, якщо особа вчинила кримінальне правопорушення, передбачено ч. 1 ст. 185 КК України, то таке діяння є кримінальним проступком, а ч.ч. 2-5 ст. 185 КК України - злочином. Це досить важливо для кримінально-правових наслідків вчинення кримінального правопорушення. У свою чергу, злочин та кримінальний проступок повинен різнитись за видом та мірою покарання.

Доречним є зауваження І.В. Красницького та О.П. Горпинюк, що формальне перейменування злочину на кримінальне правопорушення у низці випадків видається невиправданим (зокрема, у ст. 107 КК України, адже умовно-дострокове звільнення може застосовуватися лише до неповнолітніх осіб, які відбули певну частку від призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за нетяжкий, тяжкий чи особливо тяжкий злочин; можливість умовно-дострокового звільнення за вчинення кримінального проступку не передбачена) [6, с. 18]. Як уже зазнчалось, Законодавець у ч. 2 ст. 12 КК України закріпив поняття кримінальний проступок. Крім того, вніс зміни щодо визначення ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Ч. 3 ст. 12 КК України встановив, що злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі [2]. Тепер кримінальні правопорушення середньої тяжкості є кримінальними проступками.

Таким чином, кримінальні правопорушення за ступенем тяжкості поділяються на: 1) кримінальні проступки; 2) злочини невеликої тяжкості; 3) тяжкі злочини;- 4) особливо тяжкі злочини.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» торкнувся і до змін щодо проведення кримінальної процесуальної діяльності, виділивши нового її суб'єкта - дізнавача, який і проводить розслідування кримінальних проступків. П. 4-1 ч. 1 ст. 3 КПК України закріплює поняття дізнавач - службова особа підрозділу дізнання органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, у випадках, установлених цим Кодексом, уповноважена особа іншого підрозділу зазначених органів, які уповноважені в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних проступків [7].

На етапі попереднього розслідування органи дізнання виконують специфічну роль. У розслідуванні кримінальних проступків правоохоронні органи представляють собою державні органи, до яких надходить інформація про вчинення кримінального правопорушення. У силу специфіки роботи вони зобов'язані негайно реагувати на факт порушення Закону, вживати превентивних заходів, у тому числі кримінального процесуального характеру, тобто діяти як орган дізнання. Попереднє розслідування включає дві форми: дізнання і попереднє слідство. Перший вид діяльності виконують органи дізнання, а другий - слідчі.

Дізнання ділиться на два типи: 1) у провадженнях, у яких провадження попереднього слідства не обов'язково (самостійне розслідування); 2) у провадженнях з обов'язковим досудовим слідством (допоміжна діяльність спеціальних органів по відношенню до слідчого). Незалежно від того, самостійну або допоміжну для слідчих роботу виконують органи дізнання, суттєвих розходжень у процесуальних формах діяльності цих органів немає.

При розслідуванні кримінальних проваджень органи дізнання вживають необхідні оперативно-розшукові, слідчі та інші передбачені кримінальним процесуальним Законом заходи з метою виявлення кримінальних правопорушень і виявлення винних.

Згідно з ч. 3 ст. 38 КПК України дізнання здійснюють підрозділи дізнання або уповноважені особи інших підрозділів:- а) органів Національної поліції; б) органів безпеки; в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; г) органів Державного бюро розслідувань; ґ) Національного антикорупційного бюро України [7].

Начальнику органу дізнання законом наділені наступні повноваження:

- він має право доручати дізнавачу перевірку повідомлення про кримінальні правопорушення і ухвалювати рішення за отриманими результатами;

- при наявності підстави начальник підрозділу дізнання може вилучати матеріали дізнання в одного дізнавача і передавати іншому;

- він може скасовувати постанову дізнавача, визнане незаконним;

- здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом (ст. 39-1 КПК України).

Дізнавач має право самостійно проводити слідчі та інші процесуальні дії, крім випадків, коли потрібен дозвіл начальника, судді або прокурора. При виникненні необхідності у проведенні оперативно-розшукових заходів дізнавач може дати оперативним органам доручення, обов'язкове для виконання. Дізнавач зобов'язаний підкорятися вказівкам прокурора і начальника органу дізнання. Термін дізнання становить один місяць, але при необхідності дізнавач може продовжити його за згодою прокурора. Внесені зміни у КПК України також торкнулись доказів у кримінальному провадженні. Процесуальні джерела доказів у кримінальних провадженнях про кримінальні проступки, окрім положень ст. 84 КПК України, також є пояснення осіб, результати медичного освідування, висновок спеціаліста, показання технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Такі процесуальні джерела доказів не можуть бути використані у кримінальному провадженні щодо злочину, окрім як на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора (ст. 298-1 КПК України) [7].

Законодавець розмежовує джерела доказів за видами кримінальних проваджень, тобто такі, які можна застосовувати під час розслідування злочинів, або ті які застосовуються під час розслідування кримінальних проступків. Але якщо зіставляти положення ст. 84 КПК України, то стає незрозумілим, які джерела доказів можна застосовувати до того чи іншого виду кримінальних правопорушень. Тому виникає необхідність доповнити ст. 84 КПК України та внести відповідні корегування щодо конкретизації видів кримінальних правопорушень, до яких можна застосовувати відповідні джерела доказів.

Висновки

Одним із найважливіших напрямків вдосконалення заходів кримінально-правового впливу є диференціація відповідальності за кримінальні правопорушення, які не становлять великої суспільної небезпеки (невеликої тяжкості). Історично сформована міжгалузева диференціація публічної відповідальності на кримінальну та адміністративну є позитивним досягненням кодифікаційного процесу і дозволяє досить ефективно реагувати на зміну характеру і тяжкості асоціальної поведінки як за допомогою криміналізації найбільш небезпечних проявів.

Основні ідеї введення інституту кримінального проступку полягають у тому, щоб: 1) більш точно класифікувати кримінальні правопорушення за ступенем їх суспільної небезпеки; 2) максимально диференціювати покарання для засудженого, зробивши його найбільш справедливим і гуманним;- 3) звільнити засуджених за кримінальні правопорушення невеликої або середньої тяжкості, які вчинили їх вперше, від порочного інституту судимості, який робить негативний вплив на подальшу долю людини, найчастіше, змусив осіб на вчинення нових кримінальних правопорушень.

Що ж стосується процесуального аспекту розслідування кримінальних проступків, то норми чинного законодавства потребують певних корегувань. На теперішній час деякі норми КПК України містять колізії, що викликає відповідні труднощі під час розслідування кримінальних проступків.

Література

1. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень». Відомості Верховної Ради (ВВР), 2019, № 17, ст.71.

2. Кримінальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131.

3. Ковтун І.В. Проблема запровадження у законодавство України інституту кримінального проступку. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2014. № 2. С. 230-240. URL: file:///home/chronos/ueaac- cf928500c23a587360f86ccc095ef5679a35/ MyFiles/Downloads/Nvdduvs_2014_2_34.pdf (дата звернення 25.09.2021).

4. Борисов В.І., Тютюгін В.І., Демидова Л.М. Кримінальний проступок: концептуальні засади запровадження до національного законодавства. Вісник Асоціації кримінального права України. 2016, № 2(7). С. 129-142. URL: http://nauka. nlu.edu.ua/ wp-content/uploads/2016/12/06_ Borisov.pdf (дата звернення 25.09.2021).

5. Гаврилов Б. Я., Рогова Е. В. Уголовный проступок: концепция развития (мнение ученого и практика) // Публ.и частное право. 2016. № 4. С. 7-45.

6. Красницький І.В., Горпинюк О.П. Запровадження кримінальних проступків: аналіз змін до законодавства. Кримінальне та кримінальне процесуальне законодавство у контексті реформи кримінальної юстиції : матеріали наук.-практ. семінару (31.05.2019 р., м. Львів). Львів: Львів. держ. ун-т внутр. справ. 2019. С.17-21.

7. Кримінальний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88.

Размещено на Allbest.ru